Українське підпілля під час Другої світової

1.00

Нет

29 Травня виповнилось 110 років від дня народження редактора «Українського слова» Івана Рогача. Його мали б ушановувати серед журналістів, що загинули під час війни за професійну діяльність: Івана Рогача стратили нацисти в Києві в грудні 1941-го.

Він народився 29 травня 1914 року на Закарпатті. Його батько мав два класи освіти, однак знав чотири мови й тричі їздив на заробітки до Америки, щоб купити землю та дати дітям освіту. Іван Рогач, старший серед сімох дітей, був членом «Пласту», учився на богослов’ї. Був одним з ініціаторів утворення «Товариства боротьби з комунізмом», яке мало на меті боротися з наслідками марксистсько-комуністичного виховання.

Сучасники згадували його як ерудовану людину й чудового промовця. Він став одним з будівничих Карпатської України й особистим секретарем її президента Августина Волошина. Іван Рогач обійняв посаду редактора закарпатського часопису «Нова свобода» і насамперед писав, що завданням газети буде «боротися щиро за здобуття наших прав на прадідній землі».

Читайте також: Як карпатські «січовики» боронили рідну землю [2]

Під час боротьби за Карпатську Україну Іван Рогач багато зробив як секретар Українського національного об’єднання (УНО) і як активний учасник «Летючої естради», що поширювала ідею незалежності Карпатської України серед народу й готувала ґрунт для проведення перших демократичних виборів у краї. Немала заслуга Рогача в тому, що за УНО віддали голоси 92,4 % закарпатських українців — це свідчило про перемогу української ідеї в Карпатах.

Убачаючи головне завдання в утворенні збройних сил краю, Іван Рогач став заступником голови Організації народної оборони, утвореної 1938 року в Ужгороді.

Однак Карпатська Україна зазнала поразки. Карпатські січовики, яким удалось уникнути репресій угорців, емігрували за кордон, де не припиняли своєї діяльності.

1941 року Іван Рогач разом з іншими членами ОУН — мельниківцями у складі похідної групи просувався лінією фронту. Олег Ольжич, який очолював похідні групи, наполягав, що українці мають увійти до Києва раніше за німців, коли останні загони радянської армії ще відступали. Першими місяцями оунівцям удалося налагодити українське життя в місті. Іван Рогач очолив редакцію «Українського слова» — щоденної газети, яка виходила накладом до 60 000 примірників і задовольняла інформаційний голод українців, які пережили більшовицькі репресії та не втратили національної ідентичності.

Однак Українська держава не була в планах нацистів, і вже незабаром почалися арешти.

Читайте також: «Найбільша проблема Європи»: Карпатська Україна у міжнародній грі на зламі 1938-1939 років [3]

9 (12) грудня 1941 року гестапо заарештувало співробітників редакції щоденної української газети «Українське слово» — Івана Рогача разом із сестрою Анною, Ореста Чемеринського й інших. Після допитів і тортур їх стратили.

Редактором призначили професора Штепу — радянського агента, який почав видавати газету «Нове українське слово», що схвалювала дії німців і дискредитувала український визвольний рух.

Олена Теліга як очільниця літературного додатка до «Українського слова» — газети «Літаври» — не могла підтримати такий курс. Видання було заборонено, а Олена Теліга разом із чоловіком та іншими учасниками українського націоналістичного підпілля були страчені в Бабиному Яру в лютому 1942 року.

Німецька влада була занепокоєна тим, що, як ішлося в донесенні від 4 лютого 1942 року: «Рух Мельника поступово зайняв керівні позиції в пресі (офіційній). Навіть якщо енергійні заходи та страти винних редакторів допомогли очистити на деякий час київську газету від шкідливих елементів, то в редакціях провінційних газет ще є переважно націоналістичні елементи, які не тільки надають газетам бажану рухом Мельника тенденцію, а й, мабуть, забезпечують ОУН нелегальними матеріалами».

Читайте також: Розсекречені архіви: Євген Врецьона. Шеф розвідки «Закордонного центру ОУН» [4]

На жаль, чимало академічних науковців, не кажучи про широкий загал, досі транслює російський пропагандистський наратив, характеризуючи українських націоналістів як колаборантів. Водночас не враховуються ані втрати ОУН у Другій світовій війні, ані діяльність оунівців з документування злочинів нацизму.

Під час Другої світової українці опинилися в трагічній ситуації боротьби з двома тоталітарними режимами водночас. Від рук як нацистів, так і комуністів загинула більшість членів Проводу українських націоналістів, серед яких Олег Ольжич, Микола Сціборський, Омелян Сеник, Ярослав Барановський, Орест Чемеринський, Іван Рогач.

Діяльність українського націоналістичного підпілля в Києві переважно була таємною, однак деякі адреси вдалося віднайти.

Хрещатик, 25, де зупинились учасники перших похідних груп ОУН у вересні 1941 року

Побратим Олега Ольжича Ярослав Гайвас у спогаді «В роки надій і безнадій» згадує, що після прибуття із Житомира до Києва вони спершу вибрали головною квартирою приміщення в пасажі біля Хрещатика, 25. Та незабаром «нагло затрусилися стіни, посипалася штукатурка нам на голови, піднеслася долівка, а поставлені тарелі з бреньком посипали на підлогу… Несамовитий вибух…

Бомба не була підкладена в нашому будинку, а тілки близенько, навпроти під будинком, в якому приміщувалися уряди німецької фельдкомендатури. Потужної сили міна зірвала цілий будинок комплектно, вбиваючи людей, що були в ньому: вояків, старшин, казали, що були там і генерали, та тих киян, що зайшли там полагодити різні справи. Нам прийшлося перенестися з тої частини Києва, аж за Золоті ворота, же були менші будинки і не було приміщень на ніякі уряди.

Вибух у фельдкомендатурі був початком. За ним прийшли дальші, щораз гірші. Місто здригалося від потужних вибухів, пожежі винищували те, чого не доконали міни. Ніякий пункт середмістя Києва не видавався безпечним. Від пожеж на вулиці ясно, як вдень…

Читайте також: Розсекречені архіви радянських спецслужб: «Редактор» Василь Мудрий і його «Діло» [5]

Нагло несамовитий вибух потряс великий будинок, що у деякій відстані перед нами стояв, не зайнятий вогнем. Зі щілин, які постали від вибуху в багатьох місцях сипнуло вогнем. Ще секунда, із потужним гуком почали падати великі частини будівлі. Це був Будинок вчених. Вогонь і клуби чорного диму, пил, зойк людей і голосні прокльони німців змішалися в хаотичну цілість, ми з Ольжичем відрухово попадали на брук, щоб можливо захиститися від уламків, які, як нам здавалося, могли долетіти аж до нас. В тій дивовижній ситуації мене чомусь скортіло запропонувати Ольжичеві:

— Напишіть поему про пожар Києва! — Ольжич тільки всміхнувся і нічого не сказав.

…Хтось з присутніх приніс інформацію, що німці почали переносити різні свої установи за місто або на Поділ, бо цілий центр Києва був замінований і його врятувати не можна. Вирішили і ми перенестися на Поділ. В центрі міста залишилися тільки зв’язкові квартири для новоприбулих, контрольові обсерваційні пункти і декілька людей для їхньої обстлуги».

Покровська, 8, де, імовірно, була створена УНРада

5 жовтня 1941 року в Києві з ініціативи ОУН під проводом Андрія Мельника національні політичні партії скликали Установчі збори, які обрали громадсько-політичний центр (передпарламент) — Українську Національну Раду (УНРаду) та її президію, очолену житомирянином професором Миколою Величківським. Учасники подій згадують, що це відбулося в одній зі шкіл на Подолі, на розі вул. Покровської.

17 листопада нацисти заборонили діяльність УНРади, заарештували керівників її місцевих філій, і до 1943 року вона діяла підпільно.

Вул. Шевченка, 14, де розташовувалася міська управа Києва

На четвертий день після нацистської окупації Києва було створено міську управу, яку очолив професор Олександр Оглоблин, а згодом — інженер Володимир Багазій. У місті ще тривали пожежі, спричинені вибухами від закладеної радянською армією вибухівки.

Довелося відновлювати комунікації, забезпечувати базові потреби киян, відновлювати роботу шкіл. Відділом культури в управі керував кінорежисер і скульптор Іван Кавалерідзе, освіти — доцент КПІ Іван Солодовник. Спілку художників та архітекторів очолив професор Федір Кричевський, Спілку письменників — Олена Теліга.

Вул. Бульварно-Кудрявська, 24, де була редакція «Українського слова»

Редакція «Українського слова» розташовувалася спочатку на вул. Богдана Хмельницького, а згодом переїхала на вул. Бульварно-Кудрявську, 24. Юрій Бойко детально описав ці події у книжці «У сяйві нашого Києва. “Українське Слово” в Києві в 1941 р.».

Читайте також: Історія здобуття незалежності: як українці боролися за власну державу. Частина 2 [6]

Вул. Скоропадського, 11, де мешкав Іван Рогач

Разом з Володимиром Багазієм та Орестом Чемеринським (Ярославом Оршаном) Іван Рогач мешкав у будинку №11 по вулиці Скоропадського (до 1920 року — Караваєвська, згодом — Льва Толстого, під час Другої світової — Шевченко-штрассе). Неподалік, із вікнами на ботанічний сад, мешкала родина Теліг.

У своїй книжці «На коні вороному» Улас Самчук залишив спогад про зустріч із Іваном Рогачем в Києві в жовтні 1941 року в редакції «Українського слова»: «Зустріч з Рогачем — ентузіястична, він був у своєму великому кабінеті за роботою, мав якусь нараду із співробітниками, але одразу всіх їх відпустив і ми залишилися самі. Як завжди, живий, бадьорий, вимовний…

Невеликого росту з пенсне на носі вродливого лиця. Його редакційний стіл широкий, його кабінет просторий, він урядував патетично на тлі підручної бібліотеки передньої стіни, на якій демонстративно красувався великий тризуб… Опісля ми обійшли всі відділи видавництва, познайомилися з багатьма співробітниками, навідали друкарню. Все виглядало гаразд… працівників пропорційно було три рази більше, ніж у нас, на все були графіки, кожний знав своє місце, субординація повна…

Увесь цей порядок від совєтів, бо всі тут працівники, за винятком верхівки, залишилися також від совєтів. Урядовою мовою була українська, але урядова “чернь” все ще говорила “на язике”, а тому в деяких місцях можна було побачити упімнення: “Розмовляти по-українськи”. Щось як за Скрипника, за що той поплатився головою. І що не минуло також Рогача».

—

ОЛЬГА ПЕТРЕНКО-ЦЕУНОВА [7], опубліковано у виданні ТИЖДЕНЬ [8]

Читайте також: