Український народ має тисячолітню історію державності й боротьби за неї. За стільки років ми пройшли велетенський шлях: від Скіфії-Сарматії, Київської держави князя-святителя Руси-України Володимира, його сина Великого князя Ярослава Мудрого й до наших днів.

Українська державність і боротьба за неї

Українська держава в різних формах і з різними назвами існувала, жила, боролася. Але час перебування України під поневоленням російської комуністичної імперії зла — СРСР — був особливо важким: війни, окупації, масові голодомори, депортації, примусові асиміляції, репресії, тюрми, концтабори, десятки мільйонів убитих, безневинно знищених українців…

Та, попри репресії, українці у XX столітті тричі ставали до боротьби за своє суверенне життя. Двічі вони робили це збройно: у часи Визвольних змагань (1917–1921) і в Другу світову війну. Проголошення Української Народної Республіки й Української гетьманської держави засвідчило твердість намірів збудувати свою державу.

Ці наміри й збройна боротьба були такими сильними, що змусили російський більшовицький режим піти на поступки українству, внаслідок чого утворилася квазідержава — Українська Радянська Соціалістична Республіка. А незалежницькі прагнення Карпатської України й бійців Української повстанської армії знову заявили світові про незламність бажання українців мати свою державу, яке далі понесли політв’язні радянських тюрем і таборів, дисиденти, новітні борці за незалежність України.

Тому боротьба за свободу й незалежність наприкінці вісімдесятих — на початку дев’яностих років XX століття, останнім акордом у якій був Усенародний референдум 1 грудня 1991 року, стала продовженням тисячолітньої боротьби українського народу. Завершилася вона здобуттям і мирним відновленням повної державної незалежності України, а війна з імперською Росією відклалася на 23 роки — до 2014-го.

Боротьба за свободу і незалежність України наприкінці вісімдесятих — на початку дев’яностих років XX століття

Тоді після десятиліть терору й репресій московська імперія зла, програючи в глобальному військово-політичному й економічному протистоянні із Заходом, змушена була піти на так звану перебудову, послабити режим, цензуру, запровадити «гласність» та елементи демократії.

В Україну з російських концтаборів повернулися й продовжили свою боротьбу за державну незалежність політичні в’язні: Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл, Степан Хмара, Мустафа Джемілєв, Євген Сверстюк, Олесь Шевченко, брати Михайло і Богдан Горині, подружжя Калинців — Ігор та Ірина, Анатолій Лупиніс, Мирослав Маринович, Василь Овсієнко, Йосиф Зісельс, Зеновій Красівський, Генріх Алтунян, Іван Гель, Богдан Ребрик, Левко Горохівський, Микола Горбаль, Євген Пронюк, Василь Лісовий та інші їхні соратники.

Читайте також: Наскільки повно українці скористалися шансами здобутої незалежності? [2]

Своєю незламною позицією вони надихали до боротьби за незалежність мільйони українців: від робітників до верхівки інтелігенції. Національно-визвольний, робітничий, молодіжний, екологічний, громадянський рухи заволодівали настроями людей. Провідну роль відігравали заснована колишніми політв’язнями Українська Гельсінська спілка й створений у вересні 1989 року Народний рух України — масова громадська організація, яку підтримували широкі суспільні верстви, зокрема й багато рядових членів Компартії, і яка згодом стала головною формою самоорганізації громадян для мирного здобуття незалежності України.

Люди відганяли страх, «прокидалися від сну», виступали на захист прав, свобод, людської, національної гідності, боролися за державність української мови, відродження духовності, екологічну безпеку, за демократичний закон про вибори, скидали із себе російсько-комуністичну облуду.

На цьому тлі весною 1990 року відбулися перші в СРСР демократичні вибори до Верховної Ради Української РСР. У 450 мажоритарних округах, які рівномірно репрезентували населення всієї України, на умовах обов’язкової альтернативності в жорсткому протистоянні кандидатів, переважно у двотуровому голосуванні, було обрано народних депутатів України.

За результатами виборів, 15 травня 1990 року вперше за 70 років на постійній основі, — а не, як раніше, дводенними сесіями двічі на рік, — розпочала свою діяльність Верховна Рада Української РСР дванадцятого скликання — перший парламент майбутньої незалежної України. Саме йому судилося крок за кроком привести Україну до повної державної незалежності.

Читайте також: Хто зрадив Україну під час підписання "Будапештського меморандуму"? [3]

Декларація про державний суверенітет України

Утіленням державницьких ідей та політико-правовою програмою створення незалежної української держави стала Декларація про державний суверенітет України. Два місяці йшли напружена робота й жорстка парламентська боротьба під головуванням Івана Плюща, незаслужено нині забутого, з поіменним голосуванням за кожну тезу й статтю кожного з дев’яти розділів, преамбули й прикінцевих положень цього доленосного документа.

Необхідність ухвалення Декларації про державний суверенітет України підтримували сотні тисяч українських патріотів у всій Україні й тисячі під стінами Верховної Ради. 16 липня 1990 року Верховна Рада ухвалила Декларацію та встановила цей день як «День Незалежності України».

У першому розділі Декларації про державний суверенітет, який називався «Самовизначення української нації», зазначалося, що «Суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення».

У Декларації вперше в новітній національній історії було вжито слово «Україна» як офіційна назва держави.

Читайте також: Як КДБ СРСР боровся з ідеєю української незалежності: «Націоналістами записували всіх» [4]

Значення Декларації про державний суверенітет України полягає в тому, що українці в ній заявили передусім про свої практичні державницькі наміри щодо створення всіх інституцій незалежної держави, включно зі Збройними Силами України й власною грошовою системою.

Декларація 16 липня 1990 року не лишилася тільки заявою — від слів парламентарі перейшли до її реального наповнення й розбудови української незалежної держави.

Було ухвалено фундаментальні правові акти, які ще до 24 серпня 1991 року утворили власну державницьку правову систему в конституційно-правовій та економічній сферах країни. Так було зупинено на території України дію низки актів вищих органів влади СРСР: під юрисдикцію України переведено підприємства союзного підпорядкування, створено Національний банк та інші незалежні державні інституції, обернено з власності СРСР до власності України системні галузеві банки й припинено сплату податків до союзного бюджету(!). Ґрунтуючись на Декларації, подали розрахунки Кремлю щодо передачі Україні її частки в закордонних активах СРСР.

Читайте також: Як приймалась Декларація про державний суверенітет України та велась боротьба за неї [5]

Акт проголошення незалежності та створення самостійної української держави — УКРАЇНИ

27 червня 1991 року Верховна Рада, продовжуючи реалізацію положень Декларації, ухвалила безпрецедентне рішення — конституційною більшістю відклала на невизначений час розгляд проєкту нового Союзного договору, підготовленого Москвою.

Саме ця спроможна й практична діяльність українського парламенту була спрямована на покроковий мирний рух до повної державної незалежності, спонукала органи влади Радянського Союзу спочатку до активізації політики створення «нового СРСР», а коли ці зусилля зазнали невдачі, то до спроби державного перевороту в серпні 1991 року, щоб встановити владу імперських радянських «силовиків».

Драматичними днями Московського заколоту Верховна Рада проявила свою державницьку позицію, зібралася 24 серпня 1991 року на Надзвичайну сесію та, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет, підтримуючи пропозицію багаторічного політв’язня радянських таборів, борця за незалежність України, народного депутата Левка Лук’яненка, ухвалила Акт проголошення незалежності України, що ознаменувало відновлення в сучасних геополітичних умовах повної державної незалежності й створення самостійної держави Україна.

Тоді ж, за ініціативи народного депутата України, голови Народної Ради, академіка Ігоря Юхновського, депутати ухвалили провести 1 грудня 1991 року Всенародний референдум на підтримку Акту проголошення незалежності України, ухваленого Верховною Радою.

Читайте також: Як Україна добровільно озброїла Росію, а сама роззброїлась [6]

Всенародний референдум 1 грудня на підтримку Акту проголошення незалежності України

Підтвердження Акту проголошення незалежності України на Всенародному референдумі було покликане забезпечити невідворотність процесу творення української незалежної держави й сприяти мирному завершенню її виходу із СРСР.

Референдум мав показати, що джерелом української незалежної державності є насамперед воля українського народу, що мало гарантувати найвищу форму легітимізації Акту проголошення незалежності України, ухваленого парламентом.

Референдум також мав сприяти якнайшвидшому утвердженню України як повноправної та повноцінної суверенної держави й відновленню її місця в Європі та світовій спільноті.

Результати Всенародного референдуму 1 грудня 1991 року відобразили глибинне прагнення українського народу мати власну незалежну державу. 21 мільйон 804 тисячі 71 громадянин України своїми голосами «Так» підтримали Акт проголошення незалежності України, ухвалений 24 серпня 1991 року народними депутатами України першого скликання. А це означало, що 90,3 % громадянина України сказали: «Так, ми підтверджуємо Акт проголошення Незалежності», що й поставило останню крапку в утвердженні новітньої української державності.

До речі, у Криму сказали «Так, підтримуємо Акт проголошення незалежності» 54,2 % громадянина, у Севастополі — 57,1 %, а в Донецькій і в Луганській областях — 83,9 %, у Житомирській області — 95,1 %, в Івано-Франківщині — 98,4 %, у Львівщині — 97,5 %, у Харківщині — 86,3 %, на Запоріжжі — 90,7 %, в Одещині — 85,4 %… Не було в Україні жодного міста, села, будь-якого населеного пункту, де голоси «Так» були б в меншості.

Так громадяни України за результатами Референдуму виконали всі жорсткі формальні юридичні вимоги, які тоді діяли відповідно до закону СРСР «Про порядок виходу (чи як тоді сумно жартували «невиходу») союзних республік зі складу СРСР».

Читайте також:  "Світ настрахали, що наша незалежність призведе до ядерного Армагеддона" [7]

Згідно із цими вимогами мало проголосувати «Так» не менше двох третин від тих, хто мав право голосу (це сталося); якщо в складі республіки є автономія, то там — не менше половини «Так» (Кримська автономія проголосувала 54,2 % «так») та інші вимоги, які були теж повністю виконані.

Разом з фактом такого потужного волевиявлення українських громадян ці формальні ознаки були важливими й для подальшого міжнародного визнання України.

Читайте також: Історія здобуття незалежності: як українці боролися за власну державу. Частина 1 [8]

«Післяреферендне» лавиноподібне міжнародне визнання України незалежною державою

Після оприлюднення результатів Референдуму почався процес лавиноподібного визнання України як незалежної держави найпотужнішими державами світу.

У ніч з 1 на 2 грудня Україну як самостійну незалежну державу визнали Польща й Канада. Того ж дня (2 грудня) у Брюсселі міністри закордонних справ країн — членів ЄС ухвалили «Заяву про Україну». Проте там не йшлося про негайне визнання України як держави — ЄС виходив з презумпції одночасного існування й СРСР, й України як окремих держав, але зайняв вичікувальну позицію щодо моменту юридичного визнання України. Аналогічна позиція була в США.

Та, попри невизначеність позицій ЄС і США, у період з 3 грудня до 21 грудня 1991 року нас визнали Угорщина (3 грудня), Литва, Латвія, Росія (4 грудня), далі — Болгарія, Естонія, Чехословаччина, Швеція, Ізраїль (19 грудня), Швейцарія, Казахстан (21 грудня).

Читайте також: Підлі війни Росії: історія, яка повторюється [9]

Кінець імперії зла — СРСР

5 грудня 1991 року Верховна Рада України затвердила результати Всенародного референдуму про підтримку Акту проголошення незалежності України; ухвалила Звернення до парламентів і народів світу про державну незалежність України; заявила про вихід України з Радянського Союзу: «Україна вважає недійсним для себе Договір про утворення СРСР від 1922 року», що стало головним каталізатором його розвалу, падіння комуністичної ідеології та величезних геополітичних змін в Європі й у світі.

На цьому тлі важливе значення для процесу міжнародного визнання України мав і факт підписання 8 грудня 1991 року в Мінську Заяви глав держав — засновників СРСР та їхнього звернення до світу, де констатувалося, що «Ми, Республіка Білорусь, Російська Федерація, Україна, як держави — засновниці Союзу РСР, що підписали Союзний договір 1922 року, констатуємо що Союз РСР як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність припинив своє існування».

Згодом 25 грудня 1991 року на З’їзді народних депутатів СРСР перший і останній Президент СРСР, Міхаіл Ґорбачов, склав із себе повноваження, підписавши відповідний Указ, і сам З’їзд як вищий законодавчий і представницький орган СРСР теж припинив існування.

Читайте також:  Підлі війни Росії: Частина 2: Як Москва “гібридно” захоплювала Україну [10]

Так 25 грудня 1991 року Союз припинив своє існування і де-факто, і де-юре.

Того ж дня, 25 грудня 1991 року, США офіційно визнали українську державу. Після визнання США нас офіційно одна за одною визнали такі впливові країни, як  Німеччина (26 грудня), Франція (27 грудня), Італія (28 грудня). Велика Британія (31 грудня). До кінця грудня 1991 року Україну також визнали Китай, Японія, Бразилія, Фінляндія, Данія — усі країни НАТО та ЄС, а до кінця січня 1992-го — понад 90 країн світу.

Схиляю голову перед мудрістю двох українців, народних депутатів України першого скликання.

Перед світлої пам’яті Левком Лук’яненком, який переконав депутатів Народної Ради (опозиції у Верховній Раді) голосувати 24 серпня 1991 року насамперед не за заборону КПРС, а за проголошення Незалежності. Перед Ігорем Юхновським, який всупереч думці значної кількості членів Народної Ради тоді 24 серпня 1991 року зумів твердо й спокійно переконати всіх, що обов’язково треба виносити питання проголошення Акту незалежності на Всенародний референдум.

1 грудня 2013 року — початок Революції гідності

Та 1 грудня знаменне не тільки Референдумом.

1 грудня 2013 року Євромайдан як протест молоді проти розвороту політики тоді ще Президента України Віктора Януковича в напрямі Росії перетворився на Революцію гідності. І сталося це суто по-українськи.

29 листопада в Києві на мітингу, що відбувався на майдані Незалежності, громадські активісти й лідери опозиційних партій ухвалили резолюцію з вимогою відставки Януковича «за зраду українського народу» після його відмови у Вільнюсі підписувати Угоду про асоціацію з Європейським Союзом. У ніч з 29 на 30 листопада 2013 року за командою з Адміністрації Президента спецпідрозділ «Беркут» брутально розігнав мітингувальників, жорстоко побив десятки людей, серед яких було багато молоді, зокрема студентів.

Це жорстоке побиття молодих людей на київському Майдані приголомшило українців — сотні тисяч людей, кияни й жителі інших міст, вийшли на вулиці: «У нас так робити не можна!».

1 грудня 2013 року в Києві на майдан Незалежності й прилеглі до нього вулиці вийшло до мільйона осіб. Відбувся найвелелюдніший мітинг із часу проголошення незалежності.

Читайте також:  За останній рік Україна й українці дали альтернативну оцінку людської природи [11]

Під тиском величезної кількості людей міліція відступила. Мітингувальники зайняли Будинок профспілок і будівлю КМДА. Група молодих людей штурмувала Адміністрацію Президента. Було створено координаційний центр — Штаб національного спротиву, який розмістили в Будинку профспілок. 3 грудня протестувальники зайняли Жовтневий палац на Інститутській. На 24 грудня 2013 року на головному Майдані в Києві кількість протестувальників перевищила два мільйони людей, і понад мільйон — на всеукраїнських майданах у всіх регіонах країни.

Євромайдан перетворився на Революцію гідності — і почалося це теж 1 грудня.

Майдан-2013 став тією ланкою державотворення, яка формує та зміцнює національну свідомість. Українці самі назвали цю акцію громадянського спротиву злочинній владі Революцією гідності.

Основним геополітичним наслідком Революції гідності став вихід України із зони впливу Росії. Революція гідності повернула людям віру в цінності свободи, гідності й самопожертви, а також кинула виклик диктаторству, подвійним стандартам, корупції.

Та Росія не змирилася з нашим вибором. Ще до завершення Революції гідності в східних областях України почалася інспірована Москвою дестабілізація, а згодом, 20 лютого 2014 року, — збройна агресія РФ, а саме анексія Кримського півострова й війна в східних областях. 24 лютого 2022 року Росія здійснила повномасштабне вторгнення в Україну — розпочалася Велика війна проти Росії.

Читайте також: Шість років після Майдану: експертна оцінка подій, наслідків і уроків на майбутнє [12]

«Життя триває — точиться війна»

Фактично це наша війна за державну незалежність, відкладена на 23 роки з 1 грудня 1991 року. Та бути по-іншому навряд чи могло. Російська імперія ніколи не відпускала поневолені нею народи без крові, тим паче української. Бо незалежна українська держава стала непробивним муром проти відродження й розширення імперії.

Без України, чию історію росіяни крали, без освічених і працелюбних наших земляків, без українців-воїнів у складі своєї армії російська імперія існувати не може.

Тож не дивно, що сьогодні московський агресор хоче знищити не тільки державну незалежність України, а й українську націю, мову, культуру, духовність; хоче занапастити славні імена наших провідників, стерти історичну пам’ять українського народу про багатовікову боротьбу за незалежність, знищити пам’ять про історичну тяглість українського державотворення, традиції патріотизму й державності.

І якби на початку 1990-х ми не відновили державність, не проголосили незалежність, не провели Референдум, не створили власної самостійної держави, то сьогодні, через 32 роки, на території нинішньої України було б, як в часи російської імперії до 1917-го, дев’ять російських губерній. Активних українців було б знищено, непокірних депортовано, інших асимільовано в «русскій мір» як це вже сталося з народами, поневоленими Росією, і як це відбувається сьогодні на окупованих землях України. Росіяни ведуть проти нас війну на знищення — екзистенційну війну, а ми боремося за власну державну незалежність, гідність і свободу.

Тому шануймо цей день — 1 грудня. Це наш день!

—

Віталій Мельничук, народний депутат України першого скликання, голова об’єднання «24 Серпня»; опубліковано у виданні ТИЖДЕНЬ [13]

Читайте також: 

• Уроки історії. Українська армія уже вигравала великі битви зимою [14]
• Думка історика: Чи мала Україна опцію Незалежності у першій половині ХХ століття? [15]
• Вороги. Спільники. Чужинці. [16]
• Чому після цієї жорстокої війни з Росією нас чекає величезний сплеск боротьби за культурно-мовну спадщину Русі [17]
•  Відібрати Донбас. Як Українська Держава і радянська Росія землі ділили [18]
• Як ФСБ воювала з Євромайданом і готувала вторгнення армії РФ [19]
• «У нас є історична місія: розвалити останню недоімперію в Євразії» [20]