Маємо усвідомити одну просту істину — одразу після завершення гарячої фази війни ми потрапимо в чергову фазу періоду «Interbellum». Термін «Interbellum» походить із латини й означає «міжвоєння».

Як концептуальний термін його вперше системно застосували західні військові історики та футурологи у XX столітті для опису періоду між Першою та Другою світовими війнами, нагадує видання ТИЖДЕНЬ [2].

У сучасному сенсі термін набув нового змісту завдяки Коліну Ґрею та Мартіну ван Кревельду, які аналізували циклічність воєн і важливість «пауз» між ними. Нині його використовують у стратегічному аналізі мислення про майбутнє війни як аналітичне поняття для опису оманливого періоду спокою між фазами одного великого конфлікту.

Щоб не допустити нової війни з Росією, Україна має перетворитися на «сталевого дикобраза». Але для цього нам потрібно повністю змінити підхід у підготовці населення до воєн майбутнього. Він має стати масовим і тотальним, активізуючи та залучаючи все населення. Аби побудувати таку ефективну модель, потрібно вивчати досвід країн, які вже мають досвід у побудові подібних систем і нині активно трансформують їх під нові виклики.

Однією з таких країн є Швейцарія, яка у 2025 році представила один із найцікавіших стратегічних документів про нову безпеку — «Qui nous défendra demain?» («Хто захистить нас завтра?»). У документі військові аналітики намагаються переосмислити саме поняття оборони та те, як адаптувати його до нових викликів і змін військових технологій в умовах Четвертої індустріальної революції.

Документ, який підготували Фелікс Баранже, Ромен Фенуй та Маттьє Джоані на замовлення Офісу федерального озброєння, зосереджується на тих, хто потенційно може забезпечити безпеку країни поза межами армії. Швейцарські дослідники пропонують глибоку концептуальну зміну мисленнєвої парадигми, де війна більше не є справою лише солдатів. В умовах гібридних загроз захищати країну мають усі: від айтішників до фермерів, від журналістів до пенсіонерів з дронами.

Читайте також: Війна Росії проти України ознаменувала кінець епохи обмежених війн і продовжує поширювати свій руйнівний потенціал [3]

Більше немає понять «хай воюють діти депутатів», «військові пенсіонери», «поліція» чи «чиновники». З таким підходом країна швидко зазнає поразки. Тільки тотальний спротив, де кожен громадянин на своєму місці сприяє армії, допоможе вижити у війні.

Тож перед нами — не типова військова доктрина, а соціальна концепція та суспільний договір виживання в епоху, коли війна ховається в смартфоні, у ланцюгах постачання, в алгоритмах тіктоку й у деградації довіри між владою та суспільством.

І саме тому цей документ такий важливий для вивчення в Україні.

Крім того, він цікавий за структурою. Документ об’єднує огляд історичних моделей оборони в Швейцарії, аналіз феномену гібридної багатовимірної війни, картографію із 28 основних загроз для західних суспільств. Він описує 9 ключових викликів (економічний, соціальний, кліматичний, інформаційний, міграційний тощо). А ще показує портрети восьми «нових героїв оборони» — це цивільні, які можуть і повинні стати частиною системної відповіді на загрози.

Коли автори звіту «Qui nous défendra demain?» говорять про гібридну війну, то не мають на увазі черговий термін із військового словника. Йдеться про реальний зсув у характері сучасних конфліктів, коли бойові дії відбуваються в семи площинах. Причому бойові дії, що відбуваються не на фронті, є не менш руйнівними, а їх наслідки — гіршими.

У звіті прямо сказано: війна «просочується у волокна оптоволокна, політику, економіку, ЗМІ». Першими ці удари приймають на себе не солдати, а цивільні, які споживають фейки у тікток чи телеграм. Або кібератаки, які нищать енергетику чи медичні дані, чи спрямована дезінформація, що провокує паніку серед мешканців прикордонного міста.

Автори акцентують: фізичне протистояння є лише однією з граней конфлікту. А нинішні війни — це водночас психологічні операції, цифрові наративи й економічні важелі, які діють на тривалій дистанції й часом мають навіть глибший ефект. Зрештою, війна стала багаторівневою екосистемою. І щоб її стримувати, треба побудувати таку саму багаторівневу екосистему оборони.

Якщо її не буде, на нас чекатимуть атаки на інфраструктуру, знищення довіри та підрив соціальної єдності, поширення психічних криз, а відтак і дестабілізація держави через ринки, енергетику або національну ідентичність.

Читайте також: Про стратегію перемоги у війні, можливості наступу ЗСУ в 2024 році і коли згасатимуть сили рашистів [4]

Стратегія виживання малих країн — «Тотальна оборона»

Швейцарія — не єдина країна, яка переосмислює свою модель безпеки. Автори звіту аналізують досвід Фінляндії, Естонії, Литви, Тайваню та Сингапуру. Ці держави мають одну спільну особливість. Будучи географічно чи стратегічно вразливими, вони навчились трансформувати свою слабкість у перевагу. Їхній спільний рецепт виживання — Total Defence (Тотальна оборона): оборона, яка є справою не лише армії, а всієї нації.

Фінляндія ще в часи «Холодної війни» впровадила стратегію під назвою «kokonaismaanpuolustus» або «всеохопна національна оборона». Її ідея полягає в тому, що обороноздатність країни ґрунтується на співпраці між державними, приватними та громадськими структурами. А все населення країни займається постійною підготовкою до війни.

Після вторгнення Росії в Україну у 2022 році Фінляндія значно її посилила. До стратегії залучаються мери міст, журналісти, науковці, фермери. У кожного своя роль у сценарії загрози: від цифрового опору до забезпечення автономного опалення села.

У Швейцарії концепція «Geistige Landesverteidigung» або «національна оборона духу» з’явилася ще в 1930-х як відповідь на загрозу фашизму. Її продовженням стала модель «громадянської армії», де основна одиниця — не солдат чи мобілізований, а кожен громадянин чи громадянка, здатні взяти участь у захисті не лише з автоматом, а й із навичками чи знаннями.

Тотальна оборона — це стратегія малих держав, які не можуть конкурувати кількістю населення чи танків, але мають протистояти за рахунок згуртованого, підготовленого й свідомого суспільства.

Одна з найсильніших сторін швейцарського дослідження — його гуманізація оборони. Автори говорять, що воюватимуть не абстрактні інститути, а кожен громадянин, який уже бере участь у новій війні. І робить це не через зброю, а через знання, цифрові навички, соціальні зв’язки.

Автори пропонують гіпотетичне, але правдоподібне майбутнє, в якому 72-річна вчителька фізики пілотує дрони, допомагаючи рятувальникам. 19-річний хактивіст створює «індекс суверенітету» для виявлення залежності від BigTech. Фермер через соцмережі вчить громадян садівництву, говорячи, що треба готуватися до відсутності імпортної їжі. І моя улюблена персонажка — історикиня, яка бореться з російською дезінформацією у навчальному класі.

Кожен із них уособлює нову функцію громадянина у війні. Це поєднання знань, рефлексії, практичних навичок і солідарності. До речі, ми бачили схожу реальність в Україні у 2022 та на початку 2023 року, коли люди масово йшли захищати країну. На жаль, відсутність системного підходу, нерозгортання ДФТГ, неухвалення закону про володіння зброєю, нестворення центрів національного спротиву, повністю провалена інформаційна політика у цьому напрямку — все це не дозволило цьому руху розвинутись повноцінно. Як наслідок, маємо катастрофу з мобілізацією, про яку постійно говорять військові.

Читайте також: Там де немає безголової влади, яка смажить шашлики на травневі "свята": у Польщі цивільні аеропорти готують до можливого використання армією [5]

Інституційна гнучкість і цивільна свідомість

Автори документу наголошують: найбільша проблема не в тому, щоби вчасно виявити загрози, а в тому, щоб вони «дійшли нагору». У Швейцарії, як і в багатьох демократичних державах, інформація часто фільтрується через бюрократію. А отже, важливо створити канали взаємодії між громадами, муніципалітетами, державою, науковцями, військом. То як вирішити проблему зі вчасною обробкою інформації?

Швейцарська федеральна модель містить високий ризик фрагментації безпеки. Саме тому автори говорять про необхідність створення «комунікаційного коридору» між громадянами, місцевою владою, державними органами, наукою, медіа та військом.

Це урок і для України, яка, маючи чудових ініціаторів на місцях (мерів, волонтерів, голів громад тощо), водночас демонструє слабку комунікацію між ними та центральною владою. А відсутність зворотного зв’язку і вертикальні бар’єри вбивають ініціативу. Відчуття відповідальності за безпеку поза межами фронту між центральною та місцевою владами має стати ядром національної стійкості. А це можливо виключно в умовах тісної співпраці, а не постійних протистоянь.

Читайте також: Багато роботи. Для справжніх джентельменів [6]

Як це впровадити, або Стратегія, що не потребує наказу згори

Автори звіту «Qui nous défendra demain?» не нав’язують жорсткої моделі чи централізованої «дорожної карти». Навпаки, вони свідомо формують інший тип мислення: оборона країни не як інституційна структура, а як екосистема спільної відповідальності. І ця відповідальність має народжуватись не лише з політичних директив, а і з уявлення громадян про свою роль у складному світі, сповненому загроз.

Одним із практичних інструментів, який пропонують дослідники, є сценарні «ательє». Це майстерні кризового моделювання, які можна проводити у школах, громадах, серед ІТ-спільнот та навіть у фермерських кооперативах. Завдання просте — учасники мають змоделювати загрозу (від кібератаки до кліматичної кризи) і подумати, хто, як і в якій послідовності має реагувати: не лише військові, а й енергетики, освітяни, медіа, цифрові аналітики. Ця ігрова симуляція майбутнього вчить громадян ухвалювати рішення, спираючись на солідарність, знання та взаємодію.

Другий рівень імплементації — культивація нових соціальних ролей. У тексті звіту чітко вказано: всі мають зрозуміти, яка їхня функціональна роль у разі початку війни. Третій механізм — це інституціоналізація горизонтальних каналів реагування. Ключ до вирішення — в створенні локальних, автономних, але взаємопов’язаних вузлів реагування. Кожен кантон повинен мати свою карту ризиків, свій центр обробки даних, свою «ситуативну кімнату». А кожна школа, лікарня чи бізнес-об’єкт мають стати активною ланкою в ланцюгу оборони.

Четвертий і найделікатніший аспект — це роль держави. Її функція не в тому, щоб монополізувати процес, а в тому, щоб дати рамку, ресурс і координацію. І найголовніше — має бути повна довіра та співпраця між центром і регіонами. Зрештою, саме політична воля (чи її відсутність, як це сталось в Україні) здатна або розблокувати ці процеси, або придушити їх іще на етапі зародження.

Президент Фінляндії Александр Стубб сказав дуже точно: «Якщо війна ведеться на фронті, то виграється вона завдяки тому, що суспільство тримається на ногах».

Це і є суть швейцарського документа, сила якого — не в аналізі загроз, а в переосмисленні поняття захисту як щоденної практики суспільства. І тут головне запитання вже звучить інакше. Не «хто захистить нас завтра?», а «чи ми самі готові захищати себе, не чекаючи інших?».

І відповідь на це запитання має шукати Україна, яка вже майже 13 років є частиною тієї самої «тотальної війни». Тому нам варто вивчати й імплементувати концепції, подібні до «Qui nous défendra demain?» — якщо ми, звісно, хочемо вирватись із пастки «Interbellum», а не перетворитись на постійне поле бою, яке намагатимуться захопити північні й східні варвари.

—

Віктор Таран, керівник Центру підготовки операторів БПЛА «Крук»; опубліковано у виданні ТИЖДЕНЬ [2]

Читайте також: 

•  Розсекречені архіви радянських спецслужб: Українська Головна Визвольна Рада. Таємні протоколи [7]
• Британський історик Ґартон Еш: Україна як точка відліку нової епохи [8]
• Нові альянси, які будує Путін [9]
•  Про українську стратегію й тактику [10]
•  Що нас очікує [11]
• Сім рівнів війни з рашистами [12]
• Україна і майбутнє Європи [13]
• Тімоті Снайдер: Україна може виграти цю війну [14]