Чи не найбільш шанованими давньоруськими святими є Борис і Гліб. Власне, вони вважаються першими святими, канонізованими на Русі в лику мучеників-страснотерпців. Їх також трактують як покровителів руської землі й небесними помічниками руських князів.

На честь цих святих існувало й існує чимало храмів та монастирів в Україні, Білорусі й Московщині, , зазначає  видання  РІСУ [2]. В певному сенсі, Бориса й Гліба можна трактувати як «інтеграторів» т. зв. «східнослов’янських народів» (українців, білорусів та московитів). Адже княжили Борис і Гліб у землях, які стали осереддям формування російського (московського) етносу, Бориса вбили на теренах України, під Києвом, Гліба – на теренах Смоленщини, яка, фактично, була білоруською етнічною територією.

Тому не дивно, що росіяни акцентують увагу на цих святих. А про них існує величезна література, переважно російська. Створена й величезна іконографія.

Джерела

Насправді, про Бориса й Гліба, їхні діяння ми знаємо не так багато. Це, здебільшого, інформація про їхню мученицьку смерть. Базується вона на трьох джерелах: «Сказанні про Бориса та Гліба», що начебто було написане в останні роки княжіння Ярослава Мудрого й приписується Якову Мніху, «Читанні про Бориса й Гліба», яке ніби створив Нестор-літописець, й фрагменті «Повісті минулих літ» (авторства буцімто того самого Нестора-літописця), в якому йдеться про вбивство князів.

Правда, щодо авторства цих творів та часу їхнього написання до сьогоднішнього дня ведуться дискусії. Наприклад, дехто з дослідників вважає, що найраніше було написане «Читання…», яке помітно різниться від «Сказання…» й літописної версії про вбивство Бориса й Гліба. Загалом же поширеною є думка, що всі ці борисоглібські джерела з’явилися вкінці ХІ – на початку ХІІ ст., орієнтовно через п’ятдесят-сто років після описуваних у них подій.

Читайте також: Князь Костянтин Острозький: бив московитів, коли це ще не було мейнстрімом [3]

Звісно, за цей час багато що могло забутися. Варто також враховувати певну ідеологічність цих творів, написаних на догоду нащадкам Ярослава Мудрого, за часів княжіння яких здійснювалася реальна канонізація Бориса та Гліба. Ці князі-страснотерпці подавалися як жертви братовбивчої війни, що розгорілася після смерті князя Володимира. Міжусобна боротьба спостерігалася також після кончини Ярослава Мудрого між його спадкоємцями – правда не в такій різкій та кривавій формі.

Оповіді про Бориса й Гліба мали би стати своєрідним застереженням щодо усобиць. Принаймні в цих творах проводилася ідея, що молодші князі «Володимирового племені» мають слухати старшого князя. Але якщо старший князь чинить злодіяння, як це начебто вчинив Святополк, то князі мають віддати перевагу «справедливому князю» (під ним розумівся Ярослав Мудрий). Зрештою, ці оповіді звеличували Ярослава Мудрого, який вийшов переможцем в усобицях після смерті князя Володимира. Принаймні в них він постає як дещо сторонній, але однозначно позитивний персонаж.

Також ведуться дискусії, яке з цих джерел стало першоосновою, з якого черпали інформацію інші джерела. Бо хоча вони між собою різняться, зокрема стилістично, однак і змістовно, й особливо ідейно схожі між собою. Найбільш інформативним видається «Сказання…».

Маємо тут різноманітні деталі щодо князів та їхнього вбивства. Наприклад, у цьому творі говориться про точні дати їхньої кончини. Так, датою вбивства Бориса названо 24 липня. Пізніше цей день став одним з днів церковного шанування цих святих. Хоча Гліб у цей день не був убитий, а більш, ніж через місяць, 5 вересня. Загалом же є певні підстави сумніватися в точності як цих дат, так і в точності інформації, що містяться в цьому творі, а також і в інших творах борисоглібського циклу. Про це буде вестися далі мова.

Однак маємо альтернативу зазначеним творам. Це – скандинавська сага про Еймунда. Якщо в давньоруських творах борисоглібського циклу однозначно стверджується, що князів-мучеників убив один зі старших синів князя Володимира Святополк, якого іменують Окаянним, то із саги випливає, що князя Бориса вбив його брат Ярослав. Принаймні так можна проінтерпретувати цей твір (хоча існують й інші інтерпретації – правда, вони не дуже переконливі). Про вбивство Гліба в цій сазі мова взагалі не йде.

Читайте також: Як мінявся образ Московії в очах православного духовенства Київської митрополії у XVII ст. [4]

Наскільки можна довіряти сазі про Еймунда? Вважається, що цей твір з’явився десь на початку ХІІІ ст. – тобто орієнтовно через сто, а то й навіть більше років після появи давньоруських творів борисоглібського циклу. Хоча не виключено, що сага могла базуватися на якихось давніших переказах. Як би не було, цінність цього джерела видається не більшою, а то й меншою, ніж цінність джерел давньоруських.

Існує ще одне джерело, достовірність якого можна вважати високою. Однак воно має, радше, опосередковане відношення до вбивства Бориста та Гліба й стосується перипетій міжусобної боротьби князів після смерті князя Володимира. Це – хроніка католицького єпископа Тітмара Мерзебурзького (975-1018). Вказаний твір писався в 1012-1018 рр. І в ньому висвітлювалися події, що відбувалися як у німецьких, так і слов’янських землях, зокрема на Русі.

Резиденція Тітмара Мерзебург знаходилася якраз на межі німецького й слов’янського світів. І єпископ мав можливість збирати інформацію про події в цих землях. Варто враховувати, що Тітмар Мерзебурський та його інформатори належали до свідків подій, які відбувалися в середині десятих років ХІ ст. До того ж вони, на відміну від творців давньоруських творів борисоглібського циклу та саги про Еймунда, не були заангажовані в питанні міжусобної боротьби, що розгорнулася на Русі після кончини князя Володимира.

Ікона «Борис і Гліб», середина XIII століття, Київ. Київська національна картинна галерея

Джерело фото: Вікіпедія

Приховати «мусульманський слід»?

Про князів Бориса й Гліба маємо небагато інформації. У джерелах борисоглібського циклу основний акцент робиться на їхньому вбивстві. Про те, що з ними було, що вони робили до цього вбивства, майже нічого не сказано. У «Читанні…» говориться те, що це були улюблені діти князя Володимира і вони увесь час перебували при ньому, читаючи релігійну літературу.

Таке твердження викликає сумніви, оскільки інші борисоглібські джерела говорять інше. Зокрема, у «Сказанні…» йдеться про те, що Борис і Гліб народжені від «болгарині». Що це за болгариня – джерела не говорять. Сумнівно, ніби вона походила з Дунайської Болгарії. Радше, з Болгарії Волзької. Принаймні такий висновок можна зробити з повідомлення «Повісті минулих літ». Там під 6 493-ім (985) роком є інформація, що Володимир здійснив похід на Волзьку Болгарію. Після цього з правителями цієї країни князь київський уклав мир. Як правило, укладення миру здійснювалося разом із укладенням династичного шлюбу. Про це «Повість минулих літ» мовчить. Але на це, фактично, вказує «Сказання…»

Цікаво, що відразу після походу князя Володимира на Волзьку Болгарію до нього приходять мусульманські проповідники, пропонуючи прийняти іслам. Адже Волзька Болгарія була мусульманською державою. Принаймні мусульманами були її правителі. Існують версії, що Володимир став мусульманином. В принципі, таке могло бути. Хоча прямих доказів про це не маємо.

Згідно з традиціями ісламу, мусульманка не повинна одружуватися з невірним. Тобто Володимир, аби укласти династичний шлюб з правителем Волзької Болгарії, мав би прийняти іслам. Приблизно так само пізніше він учинив, прийнявши християнство, аби одружитися з ромейською (візантійською) принцесою Анною.

До речі, твердження деяких авторів, начебто Борис і Гліб народженні Анною, не мають належних підтверджень джерел, а є, радше, бажанням видавати бажане за дійсне.

Про «прив’язку» Бориса й Гліба до Волзької Болгарії певним чином свідчать отримані ним від князя Володимира уділи. Згідно зі «Сказанням…», а також «Повістю минулих літ» Борис княжив у Ростові, а Гліб – у Муромі. Це не були терени, заселені слов’янським населенням. На цих землях проживали угро-фінські племена, на базі яких пізніше почав формуватися московський (російський) етнос. Ці землі, наскільки можна судити, опинилися в орбіті впливу Русі за часів князя Володимира, коли він здійснив похід на Волзьку Болгарію. Власне, вони сусідували з останньою і були пов’язані з нею.

Читайте також: «Крамольне» видання Почаївського монастиря [5]

Схоже, ці землі для київського князя важили чимало. Для Володимира вони були своєрідним ключем для волзького шляху. Саме цим шляхом здійснювалася торгівля з мусульманським світом. Зокрема, ним везли різноманітні товари з Ірану та Близького Сходу. І ця східна торгівля, схоже, мала для київських правителів не менше значення, ніж торгівля з Ромейською імперією.

Тому Володимир посилає своїх синів, народжених від болгарині, правити в Ростов і Муром. Схоже, вони були пов’язані родинними зв’язками з волзько-болгарськими правителями. Цікаво, що «Сказання…» та «Повість минулих літ» пишуть, ніби Гліб вирушав на Київ саме з Волги. Тобто цей князь контролював якусь частину волзького шляху.

І Борис, і Гліб, ймовірно, належали до дітей, народжених у мусульманському шлюбі. Хоча коли батько Володимир прийняв християнство, їх теж хрестили. Борис отримав хрестильне ім’я Роман, а Гліб – Давид. На це вказує житійна література. Однак мусульманське минуле цих князів викликало певний дискомфорт для християнського духовенства, яке й творило літописну історію Русі.

Це стало однією з причин того, що воно пішло на творення легенди про страснотерпців Бориса й Гліба, зобразивши їх смиренними християнами, а потім канонізувавши. Подібних страснотерпців у історії давньої Русі вистачало. Наприклад, Ярополк, який, схоже, був християнином і якого вбив (тоді ще язичник) князь Володимир. Або, наприклад, князь Святослав Володимирович, який був убитий одночасно з Борисом і Глібом.

Суперечності давньоруських борисоглібських джерел

У творах борисоглібського циклу, про які ми згадували, існує чимало суперечностей і нестиковок. Загалом же вони, якщо відкинути дрібні відмінності, подають таку картину.

Невдовзі перед своєю смертю великий князь Володимир викликає до себе сина Бориса, який княжив у далекому Ростові, й передає йому дружину, власне, своє військо. Виглядає так, що саме цього сина Володимир розглядає своїм наступником. Чому саме його? Про це борисоглібські джерела не говорять. Тут можуть різні версії.

Напевно, найбільш вірогідна така: Борис, на відміну від Святополка й Ярослава, не конфліктував із батьком. Він разом зі своїм братом Глібом забезпечував доходи із волзького торгового шляху для київського князя. А ці доходи були немалі. Тому Володимир вирішив йому після своєї смерті передати київський престол.

Щоправда, в «Читанні…» маємо дещо іншу версію цих подій. Як уже говорилося, в цьому творі йшлося про те, що Борис і Гліб вважалися улюбленими синами князя Володимира й увесь час перебували при ньому. Тобто ніяких уділів вони не мали.

Усі борисоглібські джерела в унісон стверджують, що з наданим князем Володимиром військом Борис йде на печенігів. Проте не знаходить їх. Взагалі цей момент відразу викликає питання. Для чого було посилати військо на цих кочівників – коли не було достовірної інформації про їхнє пересування? До того ж київські князі, як правило, зустрічали печенігів біля свого стольного граду й давали тут бій. Але припустимо, що Володимира й Бориса дезінформували. А вони «купилися» на цю дезінформацію.

Читайте також: Як московські попи «приватизували» почаївських святих [6]

Тим часом, коли Борис із військом покинув Київ, помирає у своїй резиденції, в селі Берестові, князь Володимир. Чомусь його смерть приховали. Наприклад, із «Сказання…» можна зрозуміти, ніби це зробив Святополк. Правда, з цього приводу є питання й питання. По-перше, Святополк, наскільки можна судити, в час смерті Володимира не був ні в Берестові, ні в Києві. Тому як він міг приховати смерть свого батька? По-друге, для чого йому це було потрібно? Радше, навпаки, Святополк був зацікавлений у тому, щоб вість про смерть Володимира стала відомою якомога швидше. Це давало йому можливість захопити київський престол, поки князь Борис з військом перебував поза межами стольного града.

Зображення з літопису

Хоча могли існувати нюанси, про які ми не знаємо і про які мовчать джерела. Тут широкий простір для здогадів. Але оскільки «Сказання…» й «Повість минулих літ» акцентують увагу на приховуванні смерті князя Володимира, ймовірно, такий факт був. Дивний факт…

Проте дива на цьому не закінчуються. Князь Борис, знаходячись не так далеко від Києва, на річці Альті (Льті), дізнається, що Святополк сів на київський престол. Борисоглібські джерела подають це як узурпацію цим князем влади. Сам же він підкуповує киян, роздаючи їм усіляке добро. Війська в нього немає. Дружинники, які знаходяться при князеві Борису, пропонують тому йти на Київ.

Проте їхній очільник виявляє християнське смирення, не хоче цього робити, говорить, що ладний визнати владу старшого брата – Святополка. Власне, християнським благочестям борисоглібські джерела пояснюють таку дивну поведінку князя. Адже й до Бориса, й після нього руські князі не особливо переймалися релігійно-моральними міркуваннями, при можливості захоплюючи владу. Спостерігаючи таку поведінку Бориса, військо поводиться цілком раціонально: покидає князя.

Оскільки Борис відмовився від київського престолу, а дружинники Володимира його полишили, то мав би він податися в свій ростовський уділ. Однак Борис цього не робить. Чому? Відповіді на це питання ні «Сказання…», ні «Повість минулих літ» не дають.

Наступне диво – підіслані Святополком вбивці до Бориса. Для чого це робити? Адже Борис виявив свою покірність щодо узурпатора, опинився без війська. Ніякої загрози він не становив.

Саме убивство Бориса здійснюється таємно. Про це твердять усі борисоглібські джерела. Святополк посилає своїх людей, щоб мали здійснити це злодіяння. «Сказання…» та «Повість минулих літ» навіть називають їхні імена – Путша, Талець, Єлович, Ляшко. «Читання…» імен не називає, просто говорить, що це підіслані Святополком люди.

Читайте також: Спецслужби СРСР й Церква. Свідчення відомого радянського кілера Судоплатова [7]

Однак (чергове диво!) ці Путша, Талець, Єлович, Ляшко Бориса не вбивають. Вони здійснюють лише напад на охорону князя. А така, судячи зі «Сказання…» та «Повісті минулих літ», була немалою. Тобто далеко не всі дружинники покинули Бориса. Чи, можливо, вони взагалі його не покидали?

Борис же після нападу, судячи зі «Сказання…» та «Повісті минулих літ», опинився в полоні. Його кладуть на воза й везуть. А Святополк, побачивши це, послав двох варягів, щоб убили князя.

Знову виникають питання. По-перше, навіщо вбивати полоненого? Можна його ув’язнити, тим самим нейтралізувавши. По-друге, якщо був відданий наказ убити Бориса, то чому це не зробили Путша, Талець, Єлович і Ляшко, які взяли князя в полон? Нарешті, по-третє, звідки взялися два варяги, що мечами проткнули серце Бориса? Адже, судячи з усього, Святополк не мав справи з варягами. Радше, контактував з поляками, одружений був на польській князівні і в його оточенні могли знаходитися поляки. Таким, зокрема, міг був Ляшко. Натомість варягів наймав на службу Ярослав Мудрий.

Можна, правда, припустити, що вбивство Бориса варягами – це літературна алюзія. Адже «Повість минулих літ» веде мову про те, що ймовірний батько Святополка Ярополк теж був убитий двома варягами. І убитий мечами під груди. Приблизно така сама «технологія вбивства» Бориса.

Щоправда, «Читання…» подає дещо іншу версію вбивства Бориса. Його хочуть вбити списами. Однак якийсь дружинник своїм тілом захистив князя й вбили його. І лише після цього вбивають Бориса, завдавши смертельного удару в серце.

Не менше питань виникає при розгляді опису в борисоглібських джерелах смерті Гліба. Як уже говорилося, згідно зі «Сказанням…», Борис був убитий 24 липня. І ось проходить місяць, а то й більше часу, як у похід на Київ збирається Гліб. Звісно, до нього дійшли вістки про смерть брата. Його, як вказують «Сказання…» та «Повість минулих літ», навіть попередив Ярослав Мудрий, сказавши таке: «Не ходи, брате, отець твій помер, а брат твій Святополком убитий». Який же сенс цього походу? Згадані джерела, правда, говорять: мовляв, спочатку Гліб отримав вістку від Бориса, що його кличе до Києва батько Володимир, який є хворим. І це начебто стало причиною його походу на «матір городів руських» з невеликою дружиною. Але ж потім він отримав достовірну інформацію про смерть отця та брата. Для чого було продовжувати похід?

Можна припустити, що Гліб хотів помститися за смерть родича. Він та Борис були єдинокровними братами, мали спільного батька й матір. Звісно, про такий мотив походу борисоглібські джерела не мали б писати, адже кровна помста – це вияв язичницької, а не християнської свідомості.

Однак більш вірогідним виглядає те, що похід Гліба на Київ – це вияв боротьби за владу. Він вирішує захопити великокнязівський престол. Однак, згідно зі «Сказанням…» та «Повістю минулих літ», Святополк його переграв. Він послав до нього найманого вбивцю Горясіра. Щоправда, той не здійснює вбивство, а… повар Гліба Торчин. Виглядає це дивно.

Саме ж убивство подається таким чином. Мовляв, Гліб вирушив із Волги через річку Тьму на кораблі. Далі його шлях пролягав до Дніпра. І він зупинився біля Смоленська на річці Смядині. Тобто виглядає так, що князь, спорядивши дружину, на човнах рушив зі своїх володінь на Київ. Смоленськ був важливим опорним пунктом на цьому шляху. Звідси пливли Дніпром до Києва. Взагалі в той час на Русі віддавали перевагу водним шляхам.

Виглядає так, що Гліб міг звідти легко дістатися до Києва й створити проблеми тодішньому київському князю, яким начебто був Святополк. Тому не дивно, що він постарався усунути свого противника.

Люди Святополка на чолі з Горясіром захоплюють корабель, на якому перебував Гліб. Отроки князя, власне молодші дружинники, деморалізовані, «впадають у відчай». Горясір, так можна зрозуміти, віддає наказ вбити Гліба. І це робить повар Торчин. Він зарізав князя, як жертовне ягня. Далі Гліба покинули на березі між двома колодами.

Звісно, тут виникає чимало питань. По-перше, невже Гліб, йдучи в похід на Київ, не взяв із собою добре підготовленої дружини, а лише отроків, тобто молодших дружинників? По-друге, невже дружинники (хай і отроки) так легко здали корабель, на якому знаходився їхній князь, невеликій групі найманих вбивць? Адже, наскільки можна судити, Горсіяр не мав під своїм керівництвом великої кількості воїнів. Нарешті, по-третє, чому Гліба вбивають не підіслані вбивці, а повар князя?

Так, можна проігнорувати ці питання й прийняти на віру версію вбивства князя Гліба, яка подана в «Сказанні…» та «Повісті минулих літ». Одначе погодьтеся: ця версія виглядає дивно.

«Читання…» подає дещо іншу картину загибелі Гліба. Коли вбивають Бориса, той знаходиться в Києві. Передбачаючи, що його може чекати така ж доля, він сідає в корабель і тікає з міста. Його доганяють послані Святополком люди. Однак вони не вбивають князя, а змушують це зробити його повара, залякавши того: мовляв, якщо він такого не зробить – то вб’ють його. Повар, переживаючи за своє життя, вбиває князя.

Загалом можемо констатувати: згадані давньоруські джерела, де розповідається про вбивство Бориса й Гліба, містять чимало суперечностей при зображенні цієї трагічної події. Зрештою, між «Сказанням…» та «Повістю минулих літ», з одного боку, та «Читанням…», з другого, існують значні відмінності.

Якщо проігнорувати деталі, що часом суперечать одне одному, то історія Бориса й Гліба в давньоруських джерелах подається таким чином. Вбивцею князів є Святополк, який послав убивць до них і ті таємно здійснили свої злочини. При цьому Борис і Гліб, фактично, не чинили помітного супротиву і з християнським смиренням прийняли смерть. Після смерті їхні мощі здійснювали чудеса, князів канонізували і вони є шанованими святими на Русі.

Зрозуміло, борисоглібські джерела так чи інакше відображали певні реалії. Інше питання – як це вони робили? І наскільки їм можна довіряти? Із вищесказаного випливає, що рівень довіри до них не має бути високим, тим паче, що ці джерела розходяться між собою (часом суттєво) в описі загибелі Бориса й Гліба.

Для них притаманна була виражена тенденційність. Написані, ймовірно, за часів нащадків Ярослава Мудрого, борисоглібські джерела мали на меті «відбілити» цього князя, показати його позитивну роль у боротьбі за владу після смерті князя Володимира. У «Читанні…» він навіть постає таким, що посприяв здійсненню канонізації Бориса і Гліба.

Читайте також: Єпископ Мефодій – церковний Медведчук зі XVII століття [8]

Водночас борисоглібські джерела, які є житійною літературою (навіть подана в «Повісті минулих літ» історія вбивства Бориса і Гліба, фактично, є такою), викладають події за правилами житійного жанру. У них можна зустріти думку, що Святополк був народжений у «гріховному шлюбі», а, отже, його діяння були «заплановані на гріх».

Борис і Гліб зображені як зразкові християни, що постійно перебувають у молитві й читають релігійну літературу. Також вони виявляють християнську покірність, шанують ближніх, не противляться злом насильству. Діяння князів-страснотерпців у борисоглібських джерелах мають відповідні алюзії в біблійній літературі. Наприклад, вбивство Гліба подається таким чином: мовляв, ніби було зарізане жертовне ягня. Загалом у цих творах складно встановити межу, де закінчується реальний опис фактів і починається благочестиві літературні творіння авторів.

Свв. Борис і Гліб, ікона XIV ст.

Сага про Еймунда. Неканонічна версія вбивства князя Бориса

Як уже говорилося вище, свою версію вбивства князя Бориса подає скандинавська сага про Еймунда. Також вказувалося, що цей твір дійшов до нас із ХІІІ ст. і не заслуговує на особливу довіру.

Принаймні в творі є багато чого такого, що свідчить про спотворене відображення руських реалій. Наприклад, на початку саги Еймунд говорить, що він чув про смерть Вальдамара, тобто Володимира, із Гардаріки (Русі). Після смерті цього князя його володіння ніби тримають три брати: Буріцлав отримав кращу частину батьківського спадку й володіє Кенугардом (Києвом), Яріцлейв – Гольмгардом (Новгородом), а Вартілав – Пальтескью (Полоцьком). Буріцлава, як правило, ототожнюють із Борисом, Яріцлейва – із Ярославом, Вартілава – з Брячиславом Ізяславичем, племінником Ярослава, який правив у Полоцьку.

Чи справді так виглядала ситуація після смерті Володимира? Не лише «Повість минулих літ», а й інші джерела подають дещо іншу картину. Наприклад, уже неодноразово згадуване «Сказання про Бориса та Гліба» пише, що князь Володимир дав своїм синам такі уділи: Святополку – Пінськ, Ярославу – Новгород, Борису – Ростов, а Глібу – Муром. Однак і така інформація про розподіл уділів викликає питання.

У сазі про Еймунда розповідається, що Яріцлейв найняв на службу вікінгів. Власне, їхнім очільником був Еймунд. У цей час Буріцлав почав вимагати від Яріцлейва, аби той віддав йому частину своїх володінь. У результаті цього виникла війна. Два війська, Буріцлава й Яріцлейва, зійшлися в місці, де ріс великий ліс біля ріки. Сили виявилися приблизно рівні. Тут можна побачити певну схожість з описом у «Повісті минулих літ» битви під Любечем на березі Дніпра, коли військо Ярослава зійшлося з військом Святополка. Там теж битва відбувалася біля річки і сили були приблизно рівні.

Цю битву в сазі виграє Яріцлейв. Буріцлав зазнає нищівної поразки. Про Буріцлава говорять, що він загинув у битві. Але виявляється: це не так.

Буріцлав знову споряджає військо і йде війною на Яріцлейва. На цей раз бій відбувається біля міста, в якому знаходилися Яріцлейв і Еймунд (імовірно, мався на увазі Київ). Буріцлав ледь не взяв це місто. Але Яріцлейв та Еймунд відбилися.

Далі розповідається про те, що Еймунду вдалося (підступно!) вбити Буріцлава. Це було зроблено, фактично, на прохання Яріцлейва. Опис убивства Буріцлава в багатьох моментах нагадує опис вбивства Бориса в борисоглібських джерелах. Еймунд убиває цього князя в наметі, відрубуючи йому голову. У давньоруських борисоглібських джерелах Бориса теж убивають у наметі. Правда, йому не відрубують голову, як це говориться в сазі про Еймунда. Зате в «Сказанні…» та «Повісті минулих літ» у історії вбивства Бориса все таки є відрубана голова. Убивці відрубують голову в улюбленого слуги Бориса, Георгія, щоб зняти в нього з шиї дорогу золоту гривну.

Читайте також: Тарас Шевченко проти Імперії. Правителі Росії боялися його пророцтв [9]

Цікаво, що в сазі про Еймунда Буріцлава вбивають нормани, зокрема Еймунд. Але і в «Сказанні…» та «Повісті минулих літ» ту чорну справу роблять вони.

Такі порівняння саги про Еймунда й борисоглібських джерел все ж дають підстави вважати, що перший твір викликає більше довіри. Може, й справді Ярослав убив Бориса?

Після того, як вдалося вбити Буріцлава, Яріцлейв перестає платити Еймунду. Цей князь постає в сазі скупим. Еймунд тоді переходить на службу до брата Яріцлейва – Вартілава.

Починається міжусобиця між братами. Зрештою, через якийсь час настає мир, який влаштовує мудра жінка Яріцлева – Інгігерда. За умовами цього миру Яріцлейв дістає «кращу частину Гардаріки» – Гольмгард (Новгород). А Вартілав починає княжити в Кенугарді (Києві). Еймунду дістається Пальтескью (Полоцьк). Такий розподіл княжінь видається плодом фантазії. Хоча справді певний час Руссю правили два князі – Ярослав у Києві та Мстислав у Чернігові. Тобто історичні реалії в цьому фрагменті саги були відображені у вкрай спотвореному вигляді. Єдиним адекватним відображенням реалій у цьому місці твору є те, що в Альдейгьюборгу (Старій Ладозі) правив ярл Рагнвальд.

У сазі про Еймунда зустрічаємося навіть із «внутрішніми протиріччями». На початку твору говориться, що найкращим княжінням на Русі є Кенугард. А в кінці – що Гольмгард. Правда, це «внутрішнє протиріччя» зафіксувало «зміщення» кращих княжінь на Русі, яке відбулося в ХІ-ХІІІ ст. На початках, безперечно, лідером був Київ. Але вже в ХІІ ст. це місто поступово занепадає. З’являються нові економічні й політичні центри на Русі. У ХІІІ ст. Новгород, економічно пов’язаний із Скандинавією, був багатшим і впливовішим, аніж Київ. Оскільки сага про Еймунда остаточно оформилася в ХІІІ ст., у ній і знайшло відображення «варязьке бачення» змін, що сталися в Руській державі.

Великої довіри до «Саги про Еймунда», як уже говорилося, бути не може. Але якщо розглядати історію вбивства Буріцлава підісланими Яріцлейвом норманами, то вона видається більш правдивою, ніж опис убивства Бориса в «Повісті минулих літ» та житійній літературі. До того ж у сазі дуже детально описується це вбивство.

Якщо під Буріцлавом розуміти Бориса (а така думка все ж напрошується, хоча є дослідники, які це заперечують), то виходить, що вбивцею цього князя був Ярослав. Відповідно, історія боротьби за київський престол після смерті князя Володимира виглядає інакше, ніж про це розповідається в борисоглібських джерелах.

Читайте також: Петро Кралюк: Юродивий «русскій мір» [10]

«Незручне» свідчення Тітмара Мерзебурзького

Із саги про Еймунда випливає, що Святополк, якому борисоглібські джерела приписують вбивство Бориса й Гліба, не був учасником боротьби за київський престол. Цю боротьбу вели Борис та Ярослав.

Опосередковано цю версію підтверджує згадувана хроніка Тітмара Мерзебурзького. У ній є такий фрагмент: «…король [Володимир] помер під тягарем днів, залишивши свою спадщину повністю двом своїм синам; третій [Святополк] був у цей час у тюрмі, з якої пізніше він утік, залишивши там свою жінку, та побіг до свого тестя [Болеслава]». Це свідчення Тітмара Мерзебурзького дає підстави вважати, що Святополк відразу після смерті Володимира не опинився на київському престолі, а втік до Польщі. Участь у боротьбі за київське княжіння (принаймні на початковому етапі) він не брав. Головними персонажами історії тієї боротьби були «два князя». Які?

Мимоволі напрошується відповідь, що ними цілком могли бути Борис та Ярослав, як це випливає із саги про Еймунда.

Церква свв. Бориса і Гліба у Чернігові

Джерело фото: Вікіпедія

Третій зайвий

У історії, де фігурують злочинні вбивства, здійснені Святополком, чомусь із поля зору «випадає» вбивство князя Святослава. Житійна література про нього мовчить. А в «Повісті минулих літ» про цю подію сказано буквально одним реченням: «Святополк же сей окаянний, лихий, убив [також брата] Святослава, пославши [убивць] до гори Угорської, коли він втікав в Угри».

Взагалі про Святослава є деяка інформація в літописі. Він був народжений від шлюбу з чехинею, тобто його мати могла належати до представників чеської династії. Після хрещення Русі, коли князь Володимир роздавав уділи своїм синам, Святослав отримав землю деревлян.

Цей уділ знаходився поряд з Києвом. І деревлянський князь цілком міг претендувати на великокняжий престол. Принаймні зі своїм військом Святослав міг швидко дістатися до Києва. Тому не дивно, що той правитель, який опинився на київському престолі після смерті Володимира, був зацікавлений нейтралізувати деревлянського князя. І міг послати на нього військо.

Тому Святослав рятувався втечею. Чому він втікав аж до «гори Угорської», власне Карпат? Можна, звісно, припустити, що цей князь хотів перетнути Карпати й опинитися в Чехії, де сподівався отримати допомогу родичів його матері. Проте насторожує вказівка на те, що князь втікав «в Угри». Тобто начебто розраховував отримати допомогу саме в Угорщині. Можливо, його жінка походила звідти. На жаль, існуючі джерела не дають нам можливості дати відповідь на це питання.

Літопис не вказує місця загибелі князя Святослава. Однак існує легендарна традиція, згідно якої його вбили біля сучасного міста Сколе, в долині річки Опір. Там знайдено поховання знатного давньоруського воїна (ним міг бути Святослав). Також у цих місцях існує «Святославова топоніміка». Зрештою, вважається, що назва Сколе походить від слів «сколіть їх». Тобто начебто був відданий наказ сколоти, вбити Святослава і його воїнство.

Можемо припустити, що смерть князя Святослава справила сильне враження. Не даремно про неї є згадка в «Повісті минулих літ», а також існує легендарна традиція. Такої традиції, до речі, про смерть Бориса й Гліба не існувало – принаймні вона не зберіглася.

Закономірно, виникає питання, чому Борис і Гліб були канонізовані, а Святослав ні? Адже всі вони начебто були вбиті людьми, насланими князем Святополком. Тобто їхню смерть однаково можна трактувати як мученицьку. Смерть Святослава, якщо виходити з легендарної традиції, можна навіть вважати «більше мученицькою».

З цього приводу можна висовувати різні версії. Але оскільки не існує належної джерельної бази, всі вони будуть дуже й дуже гіпотетичними.

Читайте також: Нам усміхнулися духи землі ... [11]

Драми з братами

Вбивства Бориса й Гліба не є чимось унікальним у історії Русі. Це типова для того часу боротьба за владу. Як правило, після кончини київського князя розгорталися змагання за престол у «матері городів руських». Адже занадто привабливим було його посідання. Давало воно чимало доходів. Так було після смерті Святослава Ігоревича, так само сталося після смерті й Володимира Святославича.

Як насправді розгорталася ця боротьба, реконструювати ми, певно, так і не зможемо. Вищезгадані джерела, які висвітлюють цю боротьбу, (житійна література, літопис, сага про Еймунда, хроніка Тітмара Мерзебурзького) у низці важливих моментів не стикуються, а то й суперечать одне одному. Та й свідчення деяких з цих джерел викликають питання, а то виглядають сумнівно.

На основі цих джерел можемо зробити лише загальні висновки. Безперечно, після смерті князя Володимира розгортається жорстока боротьба за київський престол.

Кому вдалося відразу зайняти його – питання. Сумнівно, що ним був Святополк, як це подають давньоруські борисоглібські джерела (житійна література та літопис). Найвірогідніше, київським князем спочатку став Борис. На користь цієї версії певним чином свідчать борисоглібські джерела, які стверджують, що князь Володимир передав йому свою дружину. Маючи військову силу, цей князь міг зайняти київський престол. Також таку думку підтверджує сага про Еймунда.

Після цього розгортається кривава боротьба за Київ. Учасниками цієї «гри престолів», окрім Бориса, були князі – деревлянський Святослав, турово-пінський Святополк, новгородський Ярослав, муромський Гліб. При чому учасники цієї «гри» вдавалися чи намагалися вдаватися до іноземної допомоги: Святополк використовував війська поляків та печенігів, Ярослав – варягів, Святослав, можливо, хотів скористатися допомогою чехів чи угорців. Гліб теоретично міг би скористатися допомогою волзьких булгар. Не даремно в борисоглібських джерелах говориться, що він вирушив на Київ із Волги. Хоча чи скористався цією допомогою, стверджувати складно.

У ході цієї боротьби гинуть Борис, Гліб, Святополк і Святослав. Живим лишився Ярослав, який з часом у літературі почав іменуватися Мудрим. Говорити про перипетії цієї боротьби складно. Тим паче, що Борис і Гліб начебто були вбиті не у відкритому бою, а таємно посланими вбивцями. При незрозумілих обставинах помер і Святополк. Можливо, Святослав погинув у відкритому бою – хоча це не факт. Він теж міг бути вбитий посланими вбивцями – принаймні на це натякає літопис.

Потаємність вбивств князів, «затемненість» цього питання давала змогу творцям різних джерел про цю боротьбу подавати її у вигідному світлі. Тим паче, що більшість з цих джерел творилися не по «гарячих слідах», а на певній часовій відстані, яка сягала до ста років. Звісно, за такий проміжок часу багато що забувалося. Борисоглібські джерела, як бачимо, однозначно вбивства Бориса, Гліба й Святослава приписують Святополку, якого до того ж іменують окаянним. Натомість сага про Еймунда вину за вбивство Бориса списує на Ярослава. Найбільш достовірне джерело, створене по «гарячих слідах», хроніка Тітмара Мерзебурзького, хоча й не говорить про вбивства князів, але, фактично, забезпечує алібі Святополку – принаймні щодо вбивства Бориса.

Схоже, ми так ніколи й не дізнаємося, хто кого і як убив у цій боротьбі. Хіба що можемо пропонувати більш достовірні чи менш достовірні версії. Безперечним фактом є, що переможцем у цій «грі престолів» став Ярослав Мудрий. Чи міг він досягнути цього, не здійснюючи братовбивств. Напевно, ні. Але ж переможців не судять?

Читайте також: У ПЦУ розповіли, як московити вкрали Вишгородську чудотворну ікону [12]

Пам'ятник Святим страстотерпцям Борису і Глібу на головній площі в Вишгороді, Україна

Як канонізували Бориса й Гліба

Як правило, для канонізації мученицької смерті не достатньо. Потрібно, щоб останки святого (мощі) творили чудеса.

Згідно з «Повістю минулих літ», тіла князів-братів після їхніх вбивств доставили до Вишгороду й поховали у церкві святого Василя. Про це сказано таким чином: «Коли ж Гліба вбили, то покинули його на березі межи двома колодами, а потім, узявши, одвезли його і положили його коло брата його Бориса у церкві святого Василія». Тобто складається враження, що Гліба поховали невдовзі після смерті Бориса разом з братом. Ця інформація викликає питання.

Князі-страснотерпці були вбиті далеко від Вишгороду. Борис загинув на межі степу, де панували печеніги, а Борис – аж під Смоленськом. Здавалось, вони могли бути поховані в цих місцях. Тим паче для чого Святополку, який начебто, згідно «Повісті минулих літ», послав убивць до Бориса й Гліба, було переносити тіла князів у місто, що знаходиться неподалік від Києва? Це могло викликати негативну реакцію у його володіннях. Зрештою, Вишгород – «місто Святополка». Тут він начебто знаходився в ув’язненні після того, як спробував підняти повстання проти князя Володимира, залучивши до цієї справи свого тестя, польського князя Болеслава. До того ж тіла убитих князів поховали в церкві святого Василія. Василій – хрестильне ім’я Володимира. І цей храм, схоже, мав причетність до цього князя.

Якщо перенесення останків Бориса й Гліба здійснювалося Святополком, то скидається на те, що він не був причетним до вбивства цих князів. Або принаймні це вбивство зумів приховати.

Звісно, можна припустити, що перенесення останків Бориса й Гліба до Вишгорода здійснювалося пізніше, через деякий час після їхньої смерті, коли в Києві утвердився на престолі князь Ярослав. Але тоді треба було б здійснювати не поховання, а перепоховання. Про це «Повість минулих літ» мовчить. Також не зрозуміло, чому Ярослав, шануючи так своїх братів-страснотерпців, не поховав їх у Києві, зокрема в церкві Успіння Пресвятої Богородиці, чи то Десятинній церкві, де лежали останки Володимира, а в храмі провінційного Вишгорода. Тим паче, що з цим провінційним містом, наскільки можна судити з джерел, ні Борис, ні Гліб не були пов’язані.

Однак «Сказання…» й «Читання…», схоже, дають нам більш реалістичну картину поховань Бориса та Гліба. Там говориться про те, що першого з цих князів відразу поховали в церкві святого Василя у Вишгороді. Тобто випливає так, що це сталося за часів княжіння в Києві Святополка. Все ж є питання, чому цей князь дозволив таке зробити й перенести тіло вбитого суперника за десятки кілометрів та поховати біля Києва, у Вишгороді?

Можна, звісно, припустити, що він контролював Вишгород, тут було чимало його прихильників, яких Святополк здобув, перебуваючи у почесному ув’язненні в цьому місті. Тому не боявся, що таке поховання може викликати ексцеси.

Читайте також: Як московити вкрали українську легенду про подорож Андрія Первозванного [13]

Щодо поховання (точніше – перепоховання) Гліба, то воно, стверджують «Сказання…» й «Читання…», здійснювалося за часів Ярослава Мудрого. Подається це таким чином. Мовляв, на місці, де був похований Гліб, почали творитися чудеса. Через це Ярослав наказав перепоховати Гліба й покласти його останки біля останків Бориса. Така версія нам видається цілком вірогідною. Ймовірно, саме в часи Ярослава Мудрого здійснювалося таке перепоховання. Тим паче, що подібні речі Ярослав, згідно з «Повістю минулих літ», практикував. Зокрема, літопис говорить, що цей князь наказав перепоховати останки Святославовичів – Ярополка й Олега. При цьому цікаво, що їх поклали біля князя Володимира, похованого в Десятинній церкві.

Деякі дослідники, звертаючись до «Сказання…» й «Читання…», стверджують, ніби саме за часів Ярослава й, відповідно, з його санкції почав творитися культ Бориса й Гліба. Більше того – здійснена їхня канонізація.

Однак таке твердження недостатньо обґрунтоване. Коли звернутися до «Сказання…», то тут про канонізацію Бориса й Гліба не йдеться. Просто говориться про перепоховання Гліба та про чудеса, що творили його мощі. Власне, йшлося про підстави для канонізації цього князя.

Щодо «Читання…», то тут зустрічаємо натяки на те, що така канонізація за часів Ярослава почала здійснюватися. Принаймні був даний її старт. Однак наскільки можна довіряти цьому джерелу? Вище уже вказувалося на непевність інформації, що подавалося ним.

Судячи з «Повісті минулих літ» й частково житійної літератури, канонізація Бориса та Гліба відбулася в 1072 року, у той час, коли на Русі правив тріумвірат Ярославичів – Ізяслав, Святослав і Всеволод. 20 травня того року ці князі, а також митрополит та церковні єрархи прибули до Вишгороду. Вони перенесли мощі Бориса й Гліба зі старої церкви святого Василя в нову.

При цьому відкрили раку з мощами, в результаті чого все навколо сповнилося пахощами. Це, до речі, таке чудо можна трактувати як одну з підстав для канонізації. При цьому літопис спеціально акцентує увагу на тому, що тодішній митрополит Георгій мав сумніви щодо святості Бориса й Гліба. І саме відкриття раки та пахощі мощів переконали його в тому, що він не правий. Із цих слів можна зрозуміти, що до того часу Бориса й Гліба не канонізували. Й, власне, канонізація з відповідними урочистостями відбулася саме в 1072 році. Тоді, ймовірно, почала творитися житійна література про Бориса й Гліба, в якій князі-страснотерпці постали як жертви Святополка Окаянного.

Хто міг бути ініціатором цієї канонізації? Ймовірно, Ізяслав Ярославич. Саме він наказав збудувати у Вишгороді нову церкву, куди й перенесли раку з мощами Бориса та Гліба.

Канонізація цих князів мала низку причин. Звісно, Ярославичам важливо було мати святих, які належали до їхнього роду. Хай вони і не були прямими нащадками Бориса та Гліба, але, як і князі-страснотерпці, належали до «Володимирового племені».

Ікона свв. Борис і Гліб. Друга половина ХVІ століття. Походить із церкви Святого Духа, с. Потелич, Львівська обл.

Джерело фото: Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького

Мала ця канонізація також ідеологічні аспекти. Бориса й Гліба представляли як справжніх християн, яких варто наслідувати. У той час, коли сліди язичництва зустрічалися на кожному кроці, це було важливим. Водночас канонізація цих князів ніби була засторогою від князівських усобиць. Вона давала князям сигнал: не можна в міжусобній боротьбі нищити своїх родичів, тому що відплата все одно настане. Зрештою, ця канонізація, як уже говорилося, могла бути й приховуванням «мусульманського гріха» князя Володимира та деяких його нащадків.

Загалом же зарахування до лику святих Бориса й Гліба стало важливою подією в релігійно-культурній історії Русі. Воно засвідчило, що країна безповоротно інтегрувалася до християнського світу. Русь отримала не лише перших своїх святих, а й певний зразок християнської поведінки для представників елітарних верств.

—

Петро Кралюк [14], опубліковано у виданні  РІСУ [15]

---

В тему:

• После гибели Сечи. Украинское казацкое «государство» на турецких землях [16]
• Европейские пути королевы Анны Киевской [17]
•  Не брат ты мне… Миф о трех «братских восточнославянских народах» [18]
• Якщо для більшості наших людей нацизм зло, то комунізм ледь чи не добро [19]
• Князь Костянтин Острозький: бив московитів, коли це ще не було мейнстрімом [3]