Указ президента України «Про історично заселені українцями території Російської Федерації», серед іншого, містить доручення щодо збору та вивчення фактів і свідчень про злочини, вчинені проти українців на території Росії.

Якщо вірити офіційній російській статистиці, то за останніх 20 років чисельність українців на території РФ зменшилася більше як утричі – з майже трьох мільйонів (2 942 974 за переписом-2002) до менше, ніж 900 тисяч (884 007 за переписом-2021). Це важко пояснити чимось іншим, ніж планомірною політикою нищення української ідентичності. Як розповідають люди, які після 2014 року залишили територію Росії, десь від 2010-го бути українцем в Росії стало некомфортно, а ближче до 2020-го, коли російська пропаганда захлиналася антиукраїнською істерією, бути українцем в Росії стало просто страшно. Словом, тут є поле для дослідження.  У програмі Радіо Свобода «Історична Свобода» [2] з’ясовували, як заселені українцями території опинилися по інший бік українсько-російського кордону? Про це нам розповів історик Геннадій Єфіменко, який досліджує становлення українсько-російського кордону.

– В указі «Про історичні заселені українцями території РФ» йдеться про прикордонні терени, але чомусь забули про Далекий Схід [3]. А хіба це не історично заселена українцями територія? Єдине, що Слобожанщину [4] починали заселяти в другій половині ХVІІ століття, Кубань [5] – на межі ХVІІІ–ХІХ століть, а там почали селитися в другій половині ХІХ століття.

Це робить українське населення Далекого Сходу менш історичним чи як?

– Насамперед, хотів би не погодитися з самим терміном «історично заселені території». Бо це калька російських поглядів чи просто їх дзеркальне відбиття. В науці й узагалі давно вже існує поняття «українська етнічна територія» або «заселена переважно українцями територія». І я тут повністю з вами згоден, що несправедливо забуті терени, де українці становили більшість, за межами суцільної території України.

Саме питання про територію України постало після повалення російського самодержавства.

У квітні 1917 року на Всеукраїнському конгресі [6] було сказано: «Україною ми називаємо територію поспіль заселену українським народом». І, за великим рахунком, території РФ, які вказані в указі президента, входять в ті межі, під чим розумілася Україна до проголошення УНР.

Читайте також: Історія слова і назви «Україна»: від Київського літопису до Богдана Хмельницького [7]

«Карта українських земель». Видавництво «Нова українська школа», Львів, 1928 рік

– Ви сказали, що це калька з російської термінології. У мене таке припущення, що це для того, щоб краще почули в Москві про цей указ і краще зрозуміли там, про що йдеться.

– Так-так, і тому я тут не надто критично, а суто з наукової точки зору вказую. Оскільки зараз це не лише і навіть не стільки наукова проблема, то це припустимо. Але неприпустимо забувати українців, якщо ми говоримо про сприяння їхньому національно-культурному розвитку, які мешкали на території сучасної Росії.

Скажімо, на Далекому Сході за переписом 1926 року 18% становили українці. Були українські райони в Сибіру, а в Надволжі, а саме в Автономній республіці німців Поволжя українська поряд з російською і німецькою була офіційною мовою. В указі про це немає, але треба якось врахувати.

Уривок із постанови «Про автономну Соціалістичну Радянську Республіки німців Поволжя». Опубліковано в «Известия ЦИК СССР и ВЦИК», 23 лютого 1924 року

– А коли перші переговори відбулися про формування українсько-російського кордону?

– У квітні 1917 року на Всеукраїнському конгресі постало питання: що таке Україна? А в травні 1917 року на пропозицію Михайла Грушевського ухвалили формулювання: українськими назвали губернії, де українці становили більшість, а долучення інших територій планували розглянути в майбутньому.

Із цими пропозиціями щодо меж України і дозволу там певної автономії українська делегація відправилась у Петроград наприкінці травня. Але переговорів тоді не вийшло.

Як згадував із цього приводу Володимир Винниченко [8], росіяни ще готові були українську автономію на Київщині чи Волині, але коли доходило питання до донецького вугілля або чорноморських портів – то в жодному разі! При цьому в Петроградській раді соціалістичні партії, за винятком більшовиків, були більш антиукраїнськи налаштовані, аніж кадети в Тимчасовому уряді. І українська делегація повернулася без результатів.

Таке нехтування українською позицією стало одним із чинників, що зумовив проголошення Першого Універсалу [9], який проголошував майбутню автономію України, але не окреслював її територію. Та невдовзі після І Універсалу до Києва приїхала делегація на чолі з міністром юстиції Тимчасового уряду Олександром Керенським.

Читайте також: Розсекречені архіви: «Прометеївські народи мають вийти з боротьби із росією переможцями» [10]

Олександр Керенський

І ось тоді, на початку липня 1917 року, почали реально говорити про територію української автономії та дійшли усної згоди. До дев’яти українських губерній, серед яких Таврійська розумілася з Кримом і Чернігівська повністю, додавалася ще десята – Бессарабська губернія. Тому що там і певна частка українців була, а головне – окремо управляти нею з Петрограду було би важко. Отака попередня згода була. Та оскільки українське питання було дуже болюче для російських політичних кіл у Петрограді...

– Прямо як зараз!

– Як і зараз. І тому домовилися не фіксувати ці домовленості на папері. Але про них ще в серпні 1917-го говорив Володимир Винниченко в інтерв’ю козачій газеті, а пізніше згадував міністр Тимчасового уряду Іраклій Церетелі, який теж був учасником цих переговорів.

Переказ розмови з Володимиром Винниченком про територію України в газеті «Вестник Союза казачьих войск», 26 серпня 1917 року.

Але сам факт визнання права України на автономію багатьма російськими партіями і діячами був сприйнятий як зрада. І це стало одним із чинників липневої політичної кризи в Петрограді. А новий уряд, який в результаті сформувався, вже пішов на поступки.

В результаті, за територію України, яка підвладна Генеральному секретаріату, визнали всього-на-всього чотири з половиною губернії. Але це вже результат не перемовин, а волюнтаристське рішення російської влади без врахування української позиції. В Києві висловили незгоду, але погодилася наразі працювати в межах такої куцої автономії. Та невдовзі, коли більшовики повалили Тимчасовий уряд [11], було проголошено УНР і приєднання до неї цих українських теренів.

Звернення Комітету Харківської губернської ради з приводу автономії України та належності до неї всієї Слобожанщини

– Після Берестейського миру [12] в Москві, під тиском Берліна, визнали незалежність України. І почалися вже офіційні переговори про кордон.

– Переговори почалися після того, як радянська Росія уклала мирний договір. До речі, згоду піти на ультиматум Німеччини Росія дала 23 лютого 1918 року.

– Хороша дата! Росіяни і досі святкують день армії, яка нібито перемогла.

– Отож!

А 27 лютого 1918 року Рада народних міністрів УНР, розуміючи, що радянська Росія неминуче змушена буде укласти договір, заявила свої претензії на ті території, які названі в теперішньому указі, тільки трошки по-іншому сформулювала. У вимогах до початку перемовин йшлося, що Крим має бути під впливом України і в майбутньому отримати статус автономії. Але там було також сказано про Сибір і Далекий Схід – пропонувалася там чи колонія, чи частина України навіть. Це все було в урядовому рішенні сказано.

Читайте також: «Украинскую Кубань грубо русифицировали» - профессор Петр Кралюк [13]

Історик Геннадій Єфіменко

Але самі переговори між УНР і радянською Росією не почалися, бо наприкінці квітня 1918-го в Україні відбувся гетьманський переворот. Відтак переговори почалися аж 23 травня. Росіяни відразу затіяли гру, маючи за основну мету – про це прямо в їхніх директивах йшлося – затягувати переговори. Але зовсім затягувати було неможливо, тож 12 червня уклали прелімінарний мирний договір [14]. Далі вже почалися переговори про кордон.

Українці обґрунтовували свою позицію насамперед етнічним складом населення і певним заокругленням. Наприклад, росіяни становили більшість у Білгородському повіті, але він був оточений повітами з українською більшістю, то відповідно Білгород бачили у складі України. А найбільше Україна наполягала на районах Воронежчини, де найбільше проживало українців. Практичні перемовини між Україною і «Совітами» не стосувалися Зеленого Клину чи Сибіру, а суто сухопутного кордону. Зрештою, ці переговори нічим не закінчилися.

Діалектологічна карта України із брошури Всеволода Ганцова «Діалектична класифікація українських говорів» 1923 року

– 99 років тому радянська Україна висунула територіальні претензії радянській Росії. «Півтора мільйони українців проживають на безпосередньо суміжній з УСРР території, що до цього часу, незважаючи на це, належать до складу РСФРР… Державний кордон УСРР ще далеко не врегульований, і доля українського масиву Курщини і Ворнежчини цілком ще не вирішена», – писав у 1925 році український радянський діяч Панас Буценко на шпальтах офіціозної газети «Вісті ВУЦВК» (ВУЦВК – вищий орган влади на той час). І які це мало наслідки?

– Буценко, який себе називав Афанасієм, нерідко таке казав, тому що він був учасником українсько-російської комісії по перегляду кордону. Відповідно, це була офіційна українська позиція. Вони висували претензії на терени, заселені переважно українцями. Насамперед малися на увазі землі Східної Слобожанщини – Курщина і Воронежчина.

Зрештою, комісія, яка працювала на чолі з очільником радянської Білорусі Олександром Черв’яковим наприкінці 1924 року ухвалила компромісне рішення, яке не задовольнило ні українську, ні російську сторони. Серед іншого, вирішили передати Україні частину територій, на які вона претендувала, зокрема Грайворонський, Суджанський і Білгородський повіти.

Карта УСРР станом на квітень 1923 року. Райони Східної Слобожанщини, де українці становили понад 50%, позначені червоним кольором, синім – понад 50% росіян

Читайте також: Київська митрополія та інші православні церкви перед 1686 роком (КАРТИ) [15]

– Даруйте, але Суджа, Грайворон і Білгород залишилися у Росії.

– Так комісія вирішила, а обидві сторони висунули протест.

Українська – тому що претендувала на більші території зі значно більшим відсотком українського населення. Бо на Воронежчині були райони, де до 90% населення становили українці. А російська сторона висловила протест, бо погоджувалася віддати лише Путивльський повіт і невеличкі поступки задля вирівнювання кордонів.

Політбюро ЦК РКП(б) вирішило задовольнити протест саме російської сторони

І Політбюро ЦК РКП(б) вирішило задовольнити протест саме російської сторони. Тому Суджа, Грайворон, Білгород до складу України не увійшли.

Та водночас наприкінці того ж таки грудня 1924 року на засіданні Комінтерну ліквідацію окремої Української комуністичної партії обґрунтовували тим, що КП(б)У працює над об’єднанням українських земель у складі УСРР. Тому в 1925 році Буценко цілком міг про це говорити. Ба більше, у червні 1926 року рішення Пленуму ЦК КП(б)У по українізації прямо містило вказівку продовжувати роботу над цим територіальним питанням.

У 1927–1929 роках територіальне питання українці ставили в Москві, але там казали, що це не на часі, щоб не дратувати росіян. Проте в результаті цих наполягань і зразкової (зрозуміло, наскільки це тоді було можливо) коренізації щодо національних меншин на теренах УСРР [16] почалася українізація на територіях радянської Росії, де українці становили більшість.

На цьому наполіг український нарком освіти Микола Скрипник [17], який був не просто членом президії ЦВК СРСР, а й дуже авторитетним більшовиком. Без його діяльності українізації за межами УСРР, яка тривала з 1929-го і до грудня 1932 року, могло і не бути.

«Піонер більшовизму в Україні тов. М.О. Скрипник разом з іншими піонерами». «Універсальний журнал», 1929 рік

– Отже, офіційно визнавали в Москві, що в складі радянської Росії є території з переважно українським населенням?

– Так. Північнокавказький край, який тоді об’єднував Дон, Кубань і Ставропілля, мав 37 районів, де українці становили абсолютну більшість – від 51% до понад 80%.

А Центрально-Чорноземна область, це колишні Курська і Воронізька губернії, мала 26 таких районів. Тут доходило до такого, що в Україні мало де було – до 99% населення складали українці в Каменському районі Центрально-Чорноземної області.

На Далекому Сході в 13 районах проводилася українізація: у шести повністю, у семи частково. Здається, один український район був на Омщині.

Читайте також: Як більшовики до РСФРР долучили заселені українцями землі [18]

– А зараз в Москві кажуть, буцімто все було навпаки – мовляв, на території України було в ті роки російське населення.

– Їм же треба було чимось обґрунтовувати анексію – то вигадали таку нісенітницю.

Дивуюся, як це можна було в рішенні Конституційного суду РФ вказати абсолютно протилежне тому, про що говорить та ж таки російська статистика?!

Так от, на території УСРР було всього 9 районів, де так чи інакше росіяни становили більшість. А лише на прилеглих до кордону теренах Росії було 63 райони з української більшістю! Категорично інша ситуація!

Дивуюся, як це можна було в рішенні Конституційного суду РФ вказати абсолютно протилежне тому, про що говорить та ж таки російська статистика?! Тобто на той час це радянська статистика, але тим не менш. Та погляньте ж ви перепис 1926 року – там все написано, скільки і кого було.

Діалектична мапа української мови станом на 1871 рік. Автори: П.П. Чубинський, К.П. Михальчук та К.Л. Маржецький

– Але навіть попри те, що згорнули українізацію на території РРФСР, тим не менше, в радянські географічному атласі, виданому в 1941 році, українська етнічна територія заходить на територію радянської Росії. а національностей СРСР, видана в Москві в 1941 році.

– Так. Думаю, що укладачі керувалися результатами перепису 1926 року, де це все було вказано.

Бо в 1937 році результати перепису скасували, а результати перепису 1939 року частково засекретили – були дані лише про кількість населення, але національний склад не оприлюднювали. Оскільки інших даних в укладачів атласу не було, і все це було в Москві, де за націоналізмом не так стежили, а не в Україні, то, на мою думку, завдяки цьому вийшов такий атлас.

І тепер у нас є можливість посилатися на атлас 1941 року, де вказуються етнічні кордони з великими українськими клинами на Воронежчині і на Кубані.

Читайте також: Відібрати Донбас. Як Українська Держава і радянська Росія землі ділили [19]

Велика Україна, «від Сяну по Кавказ»: карти [20]– Не на порожньому місці Володимир Зеленський ухвалив указ про історично заселені українцями території Російської Федерації.

Карта 1918 року. Повна назва мапи: «Загальна карта України. Зладив М. Дячишин. Заходом i накладом час. „Свобода”, орґану Українського Нар. Союза в Америцї». Масштаб 1:2580000. Формат мапи 85x52 см

—

Дмитро Шурхало [21], опубліковано у виданні Радіо Свобода [2]

---

Читайте також: 

•  Українізації ... України за радянських часів: скільки їх було? [22]
• «Найбільша проблема Європи»: Карпатська Україна у міжнародній грі на зламі 1938-1939 років [23]
• Про коріння московської церкви на Полтавщині: «Українське православ’я нікому було захистити» [24]
• Закарпатці у боях з нацистами у Другій світовій та з рашистами у нинішній Визвольній війні України [25]
• Як Москва видала бажане за дійсне, обдуривши українських більшовиків [26]
• Карпати та Закарпаття в історії України: нездоланна межа чи широка дорога? [27]
• Велика Україна, «від Сяну по Кавказ»: карти [20]
• Чому лишити в Україні пам’ятники поету Пушкіну, автору російської імперської свідомості не тільки дивно, а й дико [28]