Війна Путіна проти довкілля: Україна торує шлях до покарання за екоцид крізь правовий вакуум та інертність світу

1.00

Нет

Коли мова заходить про воєнні злочини, людська уява насамперед малює зруйновані житлові будинки, братські могили та закатованих цивільних. Проте російське повномасштабне вторгнення принесло ще один вимір трагедії, масштаби якого виходять далеко за межі нинішнього покоління.

Росія веде цілеспрямовану війну проти самої природи, перетворюючи родючі чорноземи на токсичні пустища, отруюючи водоносні горизонти, руйнуючи заповідники та ставлячи під загрозу радіаційну безпеку цілого континенту.

Збитки, завдані довкіллю України за роки великої війни, вже перетнули астрономічну позначку у 8,5 трильйона гривень — це майже 1,7 трильйона доларів США за підрахунками Державної екологічної інспекції. За цими сухими фінансовими оцінками стоять сотні тисяч випалених гектарів лісу, заміновані річки та знищені екосистеми, на відновлення яких знадобляться десятиліття, якщо не століття. На цьому тлі Україна зважилася на безпрецедентний крок, ставши першою державою у світовій історії, яка намагається притягнути агресора до відповідальності за злочин екоциду безпосередньо під час активних бойових дій.

Українські слідчі органи відкрили провадження щодо понад двох сотень воєнних злочинів проти природи. Найбільш кричущі та масштабні з них — а це щонайменше 15 епізодів — кваліфіковані безпосередньо за статтею 441 Кримінального кодексу України, яка передбачає покарання саме за екоцид. Проте, як констатує аналітичний огляд, що його опублікувало міжнародне видання Institute for War and Peace Reporting (IWPR) [2], юридичний шлях до реального покарання винуватців залишається вкрай хитким і переповненим правовими перешкодами.

Парадокс ситуації полягає в тому, що вітчизняні прокурори та слідчі змушені прокладати юридичну стежку в умовах абсолютного браку глобальної судової практики. Світ ніколи раніше не судив за навмисне масове знищення рослинного чи тваринного світу у воєнний час. Відсутність чітких міжнародних стандартів, розмитість законодавчих формулювань і традиційна повільність західних механізмів відшкодування ставлять під сумнів те, чи отримає зруйнована українська природа справедливу сатисфакцію, чи зусилля юристів розіб'ються об глуху стіну формалізму.

Правовий вакуум та стаття 441 - чому судити за екоцид виявилося найважчим завданням

Стаття про екоцид з'явилася в українському Кримінальному кодексі понад чверть століття тому, ще під час його ухвалення у 2001 році. Проте протягом десятиліть вона залишалася мертвою нормою, виключно теоретичною конструкцією, якою не користувалися ані слідчі, ані судді. Ніхто не розробляв інструкцій, методик відбору проб під вогнем чи критеріїв оцінки транскордонної шкоди. Коли на початку повномасштабного вторгнення виникла потреба кваліфікувати системні удари по нафтобазах, промислових гігантах та лісах, правоохоронна система зіткнулася з повною відсутністю інституційного досвіду.

Головний підводний камінь вітчизняного законодавства криється у використанні так званих оціночних понять. Як зазначає експертка з міжнародного гуманітарного права Наталія Хендель, стаття 441 оперує термінами, які досі не мають чіткого законодавчого визначення. Зокрема, базове для складу злочину словосполучення «екологічна катастрофа» не розшифроване в жодному нормативному акті. Слідчим і прокурорам доводиться на власний розсуд доводити, де закінчується звичайна шкода від ведення бойових дій і починається масштабний антропогенний колапс, що дає захисту підозрюваних широке поле для маніпуляцій у судах.

До юридичних складнощів додаються важкі польові умови збору доказової бази. Оцінити реальний масштаб хімічного чи радіаційного забруднення часто неможливо через безперервні обстріли, мінні поля та відсутність доступу до окупованих або прифронтових територій. Експерти мають виїжджати на місця прильотів у захисному спорядженні під загрозою атак FPV-дронів, а вартість спеціалізованих лабораторних аналізів — від токсикології ґрунтів до спектрального аналізу важких металів — лягає колосальним тягарем на виснажений війною бюджет.

Окрім внутрішніх колізій, українські юристи натрапляють на глуху стіну міжнародного кримінального права. Римський статут Міжнародного кримінального суду в Гаазі досі не містить окремого злочину під назвою «екоцид». Усе, на що наразі може спиратися міжнародне правосуддя, — це положення статті 8, яка забороняє завдавати довготривалої, масштабної та серйозної шкоди навколишньому природному середовищу, але тільки в тому разі, якщо вона є явно надмірною порівняно з очікуваною конкретною військовою перевагою. Цей критерій «пропорційності» фактично дозволяє агресору виправдовувати знищення будь-якої греблі чи лісового масиву військовою необхідністю.

У результаті українські правоохоронці опинилися у ролі першопрохідців, які змушені самостійно вибудовувати методологію притягнення до відповідальності за злочин, визнаний лише у кількох десятках країн світу. Національні суди приймають обвинувальні акти без жодних прецедентів за плечима, намагаючись довести усьому світу, що спалена земля — це не просто неминучий побічний ефект війни, а свідомий інструмент знищення біологічної основи існування цілого народу.

Ядерний терор у Харкові

Першим флагманським кримінальним провадженням, яке дійшло до реального судового процесу за статтею про екоцид, стала справа щодо прицільних російських ударів по Національному науковому центру «Харківський фізико-технічний інститут» (ХФТІ). Об'єктом атаки став дослідницький комплекс у селищі П'ятихатки, на території якого розташована унікальна експериментальна ядерна установка «Джерело нейтронів». Ця підкритична збірка світового значення фінансувалася за участі міжнародних партнерів і використовувалася для фундаментальних наукових досліджень та виробництва медичних ізотопів.

Коли російські колони сунули на Харків у лютому 2022 року, український персонал оперативно перевів реакторну систему в безпечний підкритичний стан, що допомогло уникнути ланцюгової реакції. Проте вже 6 березня російська армія розпочала методичне бомбардування наукового містечка. Удари важкої артилерії вщент зруйнували електричну підстанцію, пошкодили силові кабелі живлення клістронної галереї лінійного прискорювача, теплотрасу, будівлю насосної станції охолодження та лабораторію радіоактивних ізотопів.

Слідство задокументувало не поодинокий випадковий інцидент, а сплановану кампанію з методичного знищення ядерного об'єкта. У період із початку березня до середини вересня 2022 року по території інституту було зафіксовано щонайменше 74 прицільні удари. Окупанти били з реактивних систем залпового вогню «Град», «Ураган», «Смерч», застосовували важку ствольну артилерію та скидали авіаційні бомби. Обстріли раз за разом перебивали зовнішнє енергопостачання, змушуючи захисні системи наукового комплексу цілодобово працювати на аварійних дизель-генераторах під постійною загрозою теплового вибуху.

Матеріальні втрати від цієї варварської атаки виявилися колосальними. Прямі збитки на відновлення пошкодженої інфраструктури інституту вже перевищили 30 мільйонів гривень, а унікальне обладнання, що не має аналогів у світі, було знищене повністю. Проте найбільший шок викликають результати судової інженерно-екологічної експертизи: шкода, заподіяна навколишньому природному середовищу внаслідок викидів і забруднення земель, оцінена у майже 15 мільярдів гривень — це близько 329 мільйонів доларів США.

Слідчі Служби безпеки та прокуратури встановили, що вище військове командування РФ достеменно знало про функціонування та точні координати ядерної установки. Головним обвинуваченим у справі є генерал-полковник Олександр Журавльов, який на той момент командував військами Західного військового округу РФ і особисто віддавав накази на артилерійські та авіаційні нальоти. Судовий процес проти Журавльова та його підлеглих триває в Київському районному суді міста Харкова в заочному режимі. Ця справа покликана стати першим юридичним вироком, який доведе: спроба створити локальний Чорнобиль є актом екоциду, що не має строків давності.

Підрив Каховської ГЕС як злочин проти майбутнього

Якщо бомбардування харківського інституту було спробою локального ядерного терору, то знищення Каховської гідроелектростанції 6 червня 2023 року перетворилося на найбільшу екологічну катастрофу в Європі з часів аварії на ЧАЕС. Того ж дня Офіс Генерального прокурора зареєстрував кримінальне провадження за двома статтями: порушення законів та звичаїв війни (стаття 438) та екоцид (стаття 441). Масштаб трагедії шокував навіть досвідчених гідрологів та військових експертів, коли за лічені доби велетенське водосховище фактично припинило своє існування.

З вирваного вибухом прорану дамби вилилося близько 18 кубічних кілометрів прісної води. Гігантська штучна хвиля затопила понад 600 квадратних кілометрів території нижче за течією Дніпра, змиваючи прибережні села, цвинтарі, скотомогильники та каналізаційні споруди. Вода накрила 64 тисячі гектарів заповідних лісів Херсонщини, а токсичний мул хлинув у Чорне море, спричинивши масовий мор риби та опріснення акваторії. За даними профільних міністерств, понад 852 тисячі мешканців у 143 громадах півдня країни в один момент втратили доступ до питної води.

Екологічні наслідки цієї диверсії відчуватимуться століттями, адже Каховське водосховище було головним кліматичним регулятором та основою життя на посушливому півдні України. Зникнення водяного дзеркала спровокувало стрибок приземних температур, різке падіння вологості ґрунтів і запустило процеси опустелювання та вітрової ерозії земель, які раніше годували мільйони людей. Загальний прямий збиток для довкілля, розрахований екологічними інспекторами, сягнув приголомшливої цифри — понад 77,8 мільярда гривень (майже 1,7 мільярда доларів).

Слідство зібрало вичерпні докази того, що підрив був свідомою, холоднокровною військовою операцією. Як офіційно повідомила СБУ, підозри заочно висунуто безпосереднім організаторам акції: командувачу угруповання військ «Днєпр» генерал-полковнику Олегу Макаревичу, який віддав наказ на руйнування гідровузла, та його першому заступнику генерал-майору Володимиру Омельяновичу, який керував роботою саперних підрозділів усередині машинної зали станції. Тільки за підтвердженими даними слідства, спричинена ними повінь забрала життя 35 цивільних осіб, ще 24 людини досі вважаються зниклими безвісти.

Складність цього розслідування не має аналогів у вітчизняній криміналістиці. Як зазначає у коментарі профільному виданню «Юридична газета» [3] керівник Спеціалізованої екологічної прокуратури Борис Індиченко, до проведення комплексної інженерно-екологічної експертизи залучено понад два десятки провідних науковців з різних галузей знань. Гідротехніки, океанологи, ґрунтознавці та судові токсикологи по крупицях реконструюють ланцюгову реакцію катастрофи, готуючи матеріали, які мають стати фундаментом для майбутнього міжнародного трибуналу.

Міжнародний глухий кут

Поки українська феміда виписує заочні вироки та накопичує гігабайти супутникових знімків і лабораторних висновків, міжнародна система правосуддя демонструє хронічну неготовність карати за подібні діяння. Спроби переконати світову спільноту доповнити Римський статут злочином екоциду поки що обмежуються голосними науковими симпозіумами, конференціями неурядових організацій та петиціями екоактивістів. Жодна міжнародна судова інстанція наразі не має реальної юрисдикції, аби посадити на лаву підсудних кремлівських генералів саме за вбивство живої природи.

Єдиним практичним механізмом, який просунувся далі за декларації про солідарність, залишається міжнародний механізм компенсації збитків, створений під егідою Ради Європи. Першим його кроком став запуск Реєстру збитків для України з офісом у Гаазі. Реєстр почав функціонувати та вже активно приймає електронні заяви від постраждалих фізичних осіб, муніципалітетів та державних підприємств, фіксуючи фінансові претензії до Росії за зруйноване житло, втрачений бізнес та сплюндровану інфраструктуру.

Проте існує критична проблема, про яку дипломати намагаються не говорити голосно: сам по собі гаазький реєстр є лише цифровою картотекою, каталогом людського горя і руйнувань. Як пояснює юристка фонду Global Rights Compliance Наталія Павлович, цей орган уповноважений виключно фіксувати факт подання скарг. Він не має повноважень оцінювати їх по суті, визначати конкретну суму фінансового відшкодування і тим більше здійснювати реальні виплати компенсацій потерпілим.

Оцінкою та виплатами має займатися інший орган — Міжнародна комісія з розгляду претензій для України. Проте її фізично досі не існує. Щоби комісія запрацювала, необхідна ратифікація спеціальної міжнародної конвенції щонайменше 25 державами світу. На сьогодні ж документ підписали та ратифікували лише десять країн і Європейський Союз як окремий інституційний суб'єкт. Решта демократичного світу не квапиться зв'язувати себе жорсткими юридичними зобов'язаннями, затягуючи ратифікаційні процедури у власних парламентах.

Найбільшим каменем спотикання залишається наповнення майбутнього Компенсаційного фонду. Заяви західних урядів про намір змусити Росію заплатити за скоєне розбиваються об острах створити прецедент конфіскації суверенних активів. Близько трьохсот мільярдів доларів активів Центрального банку РФ залишаються надійно замороженими в європейських депозитаріях типу Euroclear, проте політичні еліти провідних країн продовжують вагатися, вигадуючи складні механізми використання лише відсотків із цих коштів. Доки тривають ці фінансові суперечки, українські слідчі залишаються сам на сам із попелищами, доводячи судам те, що весь цивілізований світ бачить на власні очі, але досі боїться зафіксувати на папері.

—

Світлана Гринько для «Аргумент»

Читайте також: