Спецпризначенець батальйону "Азов" Радислав на війні втратив обидві ноги. Каже, не боявся йти на штурми проти росіян, але найважчим досвідом вважає першу розмову з мамою після ампутації.

Радислав або Радик, як його називають побратими, розповів Голосу Америки про свій досвід поранення та реабілітацію у США, про те, що робити, коли зриває дах, і чого мають навчитися українці у ставленні до людей з ампутацією.

Він також поділився своїм поглядом щодо людей, які ухиляються від призову, і тих, хто боїться йти на війну. Радислав не називає свого прізвища за рекомендацією свого командування, бо ще сподівається повернутися на службу у війську.

З військовослужбовцем журналісти Голосу Америки [2]зустрілися наприкінці його реабілітації у США, перед його від'їздом в Україну, у протезній клініці Protez Foundation, що у місті Міннеаполіс, штат Міннесота, де йому поставили протези.

Читайте також: Історія українця, який після 20 років у Москві став кулеметником у ЗСУ: «Я бачив цей фашизм зсередини» [3]

Ірина Матвійчук, Голос Америки: Радославе, розкажіть про себе, коли ви отримали поранення?

Радислав, військовослужбовець "Азову": Я Радислав, друзі мене називають Радик, мені 22 роки. Родом я з Сумської області, але останні років п'ять я проживав в Києві.

Служив у 12-й бригаді спеціального призначення з березня 2023 року – до жовтня. Тобто я і зараз є військовослужбовцем, але торік 20 жовтня отримав поранення.

І.М.: У день, коли ви прокинулись після поранення. Можете пригадати, про що ви думали?

Радислав: Напевне, з перших хвилин, коли прокинувся, я почав жартувати. Почав телефонувати мамі. Мені потрібно було сказати мамі, що у мене такі поранення, а просто так сказати напряму я не міг.

Я сказав, що маю маленьке поранення. Мама зразу спитала: “Що трапилось?”. Я відповів: “Мам, там трохи поранило, уламочки”.

Вона така: “Що сталось?”

Я такий, ну, кажу, мам, пообіцяй, що ти не будеш плакати. Все добре, зі мною все в порядку.

Вона: “Радик, що трапилось?”

Ну я кажу, що в мене нема ніг.

Так, в мами була істерика, але я продовжував жартувати, почав їй казати про переваги, що ноги зимою не будуть мерзнути.

Я найбільше боявся на той момент побачити і почути сльози мами. Це було дуже тяжко. З моменту поранення це було напевне найскладніше, що мені доводилось казати близьким.

І.М.: Як ви дізнались про волонтерів у США, що займаються протезуванням?

Радислав: Спочатку я почав ставити державні протези. У мене була неврома. Перед поїздкою до США ми сиділи і вирішували, чи робити мені операцію, чи ні. На старих протезах мені було дуже боляче.

Читайте також: "На своїй землі". Історії вихідців із Центральної Азії, які залишаються жити в Україні під час російського вторгнення [4]

Фото з протесту за звільнення полонених "Азову". Інстаграм-сторінка Радослава

Потім через деякий час я був на акції “За полонених Азова”. Мій побратим познайомив мене з Юрою (Юрій Арошидзе - співзасновник Protez Foundation - ред.) і сказав, що у Юри є громадська організація Protez Foundation. А тоді вони якраз відкрили клініку в Києві, на Хрещатику. Ми заїхали туди.

І, мабуть, через місяць я подав анкету, зв'язався з Юрою, потім через тиждень-два ми зізвонились з Яковом і Юрою по відеоконференції. (Яків Градінар - співзасновник та головний протезист Protez Foundation - ред.)

І Яків сказав, що я можу в наступній групі їхати до США протезуватись.

Мені пощастило. Могло б бути інакше, могло би бути значно гірше, взагалі могло б бути дуже погано, якби я не попав би сюди. Тому що наша держава не виділяє таких коштів, за які я міг би поставити протез, наприклад, Genium X3, це одне з найкращих колін.

І.М.: А скільки коштують ваші протези і хто їх платив?

Радислав: Протез мені оплачує патронатна служба, це “Ангели Азову”, це служба, яка займається пораненими, полоненими, сім'ями загиблих, і взагалі служба, яка зараз займається 3-ю штурмовою і "Азовом".

Ці два протези разом склали десь понад 70 тисяч доларів.

Читайте також: Боєць ЗСУ Владислав Овчаренко: "Навіть думати не хочу про можливу перспективу перемовин" [5]

І.М.: Хто фінансово покрив ваше життя тут у США – житло, їжу, реабілітацію?

Радислав: Це оплачує Protez Foundation, вони абсолютно все привозять. Все, що потрібно.

Волонтери, які зв'язані з організацією, вони все привозять, що нам потрібно. І кожні вихідні ми кудись їдемо відпочивати.

Але Protez Foundation оплачує наші перельоти, переїзди, проживання. Ми платимо тільки за речі, які особисто собі купуємо чи на подарунки.

І.М.: Як змінилось ваше життя через те, що вас протезують у США?

Радислав: Мені могли б поставити і в Україні цей протез, але це б зайняло значно більше часу, а я в цьому впевнений. А час дуже важливий, чим довше часу в тебе йде на лікування, на реабілітацію, тим більше воно б'є по твоїй емоційній стороні.

Я ходив на своїх старих протезах, пробував на них ходити, і результату взагалі не було, нуль. Все, що було, це постійний біль, на протезах багато я пройти не міг.

А так я почекав з Protez Foundation, грубо кажучи, місяць-півтора, і я опинився вже тут, у США.

Фото з Інстаграм-сторінки Радослава

Кожен день, крім вихідних, я перебуваю тут, у клініці. Сьогодні цілий день я займався, крутив протез, кожен тиждень мені постійно щось міняють, щось підкручують, щось докручують, там щось прийомником роблять, дуже часто.

На цих протезах я менше двох місяців, і вже можу ходити без палички.

І.М.: Ваш протезист – Яков Градінар. Це українець родом із Закарпаття, що іммігрував до США 17 років тому і зараз займається протезуванням. Що він за людина?

Радислав: Ну це максимально щира людина. Яков віддає не тільки свій час, він хоче зробити, щоб тобі було максимально комфортно в протезах, щоб ти не відчував болю. Ця людина готова з тобою просто місяцями сидіти отак от біля тебе і працювати.

Робочий день закінчився, ми їдемо додому, а він залишається, продовжує працювати, приїжджає раніше сюди. Це дуже круто, коли ти приїжджаєш і розумієш, що ти приїхав до людини, яка дійсно хоче допомогти.

Яков міг би нічого цього не робити, жити собі в Америці, займатися своїми дітьми, виховувати їх, але він зараз сидить тут з нами, він займається нами.

Протезист Яків Градінар змінює налаштування у протезі Радослава під час реабілітації в клініці Protez Foundation, в Міннесоті

Читайте також: Не цигани, а роми. Як знаменита нацменшина живе, б’ється на війні й розвиває Україну [6]

І.М.: Чи тобі подобається в Америці?

Радислав: Взагалі, якщо їхати сюди відпочивати або працювати, так, можливо. Але жити тут – ні, я не хочу. Я хочу повернутися додому, тому що я, в першу чергу, сумую за домом.

Так, тут є поранені хлопці, тут також є побратими, але все одно, ти розумієш, що ти не вдома, ти не можеш з кимось зідзвонитися, зустрітися, ти сумуєш за ними, ти сумуєш за сім'єю, розумієш, що в Україні в тебе ще дуже багато роботи, яку ти можеш робити і допомагати.

Мені поступали такі пропозиції, щоб залишитися тут, пропонували роботу, допомогу. Ні, я не зможу тут жити, допоки в моїй країні війна, і навіть після війни.

На другий день, коли я виїхав з України, я зрозумів, що я ніколи не зможу жити за кордоном, тому що я надто сильно люблю свою країну, надто сильно люблю Київ і надто сильно люблю людей, які там живуть.

Мене чекає мама, батько, мене чекають мої похресниці, кум, кума, побратими, багато побратимів, це мої друзі. В мене є молодший братик, йому 7 років, ми з ним довгий час не спілкувались, але я його люблю і також хочу з ним зустрітися.

І.М.: Щоденна реабілітація – це нудно?

Радислав: Ні, тому що і Яков, його сім'я, і всі волонтери, ми постійно стараємось шукати якесь різноманіття в цій роботі, щоб вона не була скучною. Кожні вихідні ми кудись їздимо, щоб не просидіти просто в чотирьох стінах і не приходити сюди як на роботу.

І.М.: Чи часто у хлопців з ампутаціями бувають зриви?

Радислав: Зриви? Ні, не часто. Але це, знаєте, більш зриви не до оточення, не до людей, а в основному тому, що щось не виходить.

Ти стикаєшся з цим часто, десь щось болить, минає час, ти хотів уже давно ходити і розумієш, що от час настав, а я до сих пір не ходжу. Там болить, там натирає, у когось неврома, у когось сталофіти, ще якась проблема.

І.М.: Як на це реагуєте? Що робити, коли зриває дах?

Радислав: Ідемо курити. Заспокоюємось і йдем курити. Це така невіддільна частина побратимства, реабілітації, взагалі підтримки. Ти розумієш, що завжди поруч з тобою є люди, які розуміють тебе.

У нас дуже багато чорного гумору. От насправді гумор багато чого дає в нашому моральному стані. Гумор допомагає прийняти, якось з позитивом до цього відноситися, не навантажувати себе, не навантажувати своїх побратимів.

Я зустрічав людей, які морально були зламані, але за рахунок цього чорного гумору, за рахунок побратимства ти старався витягувати цих людей, тому що людина може усвідомити своє поранення по-іншому, побачити іншу сторону поранення, зрозуміти, що це не так страшно, що люди з гіршою ампутацією жартують, сміються. І тоді розумієш, що все в них добре, то чому тоді я буду? І так ти вилазиш з цієї ями, з цього суму.

Читайте також: Герої нашого часу. Як українські шведи пережили російську окупацію Херсонщини [7]

І.М.: Як до вас ставляться пересічні українці? Чи ви відчуваєте якусь різницю, бо у вас протези?

Радислав: Я не можу сказати за всіх, я можу сказати за деяких. Так, вони не розуміють. Є багато людей, які не зв'язані з цією справою.

Люди повинні, в першу чергу, цікавитись, чи потрібна мені допомога, чи потрібні мені гроші. Наприклад, ти стоїш на вулиці, до тебе підходить людина і починає тобі сувати в кишеню гроші, ти питаєш: “Навіщо, навіщо це потрібно?” І це починає злити дуже сильно насправді.

Якщо ви хочете зробити добру справу, то будь ласка. Ви завжди можете кудись задонатити, наприклад "Ангелам Азова".

Інше, це коли людина без твого прохання намагається тобі допомогти. Тобто хтось підбігає, намагається тебе схватити, десь там двері відкрити…

Ну навіщо, люди? В першу чергу, ви повинні поцікавитись, чи потрібна мені допомога. Інколи навіть попадались такі, які давали пляшку води. Я кажу: "Для чого? Ну для чого ти мені даєш воду?"

Так, я розумію, що людина з добрими намірами, що вона хоче допомогти, але з іншого боку, це злить. Інколи от ну справді дуже велика злість.

Ти розумієш, що в нашій країні зараз стільки ампутантів, їх дуже багато, і деякі люди досі не розуміють, як потрібно поводити себе з такими людьми. І ти такий думаєш: "Вау, люди, пора, час уже, пора розбиратися!"

І.М.: Як ви ставитесь до тих, хто боїться йти воювати?

Радислав: Я спілкувався з людьми, які відкрито підходили і казали мені, що от я боюсь йти воювати. Ну, але ти можеш допомагати.

Я негативно ставлюсь до людей, які починають розповідати про те, що от нехай там сини депутата йдуть воювати, чи "я не піду за Зеленського воювати", і тому подібне.

Люди, це ваша країна, у вашу країну прийшли вбивати вашу сім'ю. Якщо ти – чоловік, і в твій дім прийде сусід і скаже: "Я зараз поб'ю твою дружину". Хто буде тоді винен? Вони просто шукають виправдання.

Читайте також:  Звичайні герої. В'єтнамці, які залишились воювати за Україну та жити в ній: "Це просто моя батьківщина" [8]

І.М.: Яким ви бачите своє життя через 10 років?

Радислав: Взагалі-то я хочу, щоб закінчилась війна, і зробити якомога більше вкладу в нашу перемогу.

Мені здається, що я допоки буду живий, то буду боротися за країну і буду змінювати її на краще, тому що я вже не зможу жити по-іншому. Я розумію, яка ціна за це все була заплачена, яку ціну я заплатив, яку ціну заплатили мої побратими.

Мені страшно уявити себе в цивільному житті, справді, дуже страшно. Я хочу, дуже хочу повернутися на службу, але я розумію… я не хочу бути для хлопців якимсь тягарем.

Я хочу допомагати, хочу бути корисним. І навіть якщо це буде цивільне життя, це цивільне життя буде повністю зв'язане з військовою спільнотою.

І.М.: Ти скоро повертаєшся в Україну, що ти хотів би сказати волонтерам, з якими проходив реабілітацію тут у США?

Радислав: Я хотів би сказати Якову, що це одна з найкращих людей в цьому світі, яких я зустрічав. Взагалі Protez Foundation – одна з найкращих організацій.

Я хочу сказати “Дякую” Якову, Юрі, всім, хто тут працює. Дівчатам – донькам Якова, вони також тут сидять зранку до вечора, займаються з нами і роблять все, щоб ми ходили краще.

Іще я хочу подякувати волонтерам, які є тут, це справді “вау”, це дуже круті люди.

І круто, що навіть знаходячись в Америці, ти розумієш, що є люди, яким не все одно. Це люди, які допомагають, і це дуже важливо, це заслуговує поваги.

—

Ірина Матвійчук [9], опубліковано у виданні Голос Америки [2]

Читайте також: 

• Як українки роблять свій внесок в Збройні Сили: «Це спосіб життя» [10]
• Історія “Герди” захистниці Маріуполя, чиє фото зворушило соцмережі [11]
•  12 історій вчителів, які змінили туфлі на берці, а підручники – на зброю для захисту України [12]
• Доведеться воювати. Письменник Сайгон: "Свій страх і тривожні відчуття можна конвертувати у щось більш конструктивне" [13]
• Як 10 окрема гірсько-штурмова бригада «Едельвейс» бʼє рашистів: "вагнерівці" повзли на колінах [14]
• "Наша закоріненість у цю землю сильніша за московську спокусу її відібрати" [15]
• Офіцер роти «Гонор»: «Воїн живе доти, поки його памʼятають» [16]