До революції 1917 року кордону між Україною і Росією у сучасному розумінні не існувало. До і за часів Київської Русі українські північні князівства (Сіверське, Курське) були відокремлені від російських князівств великими лісовими масивами, і між ними майже не було взаємин. Вони різнилися мовою, звичаями, побутом. У них була однакова тільки православна віра, яку несли на північ київські місіонери.

Як встановив український учений – історик і юрист – Сергій Шелухін (книга «Назва України», Відень, 1921 р), на стародавніх картах Європи, що зберігаються у Парижі і Венеції, усю територію від Угорщини до річки Десна покриває назва Russia (Русь). Вона стосується тільки території сучасної України і не зачіпає сучасних російських територій. Від назви країни Русь [2] усе її населення, тобто населення України, звалося «руські».

Коли від монголо-татарської навали у XIII столітті зникла держава Київська Русь, її населення частково загинуло, частково відійшло на захід. А російські князівства завдяки непрохідним лісам збереглися, вони стали тільки залежними від татар, а їхнє населення довгий час користувалося регіональними назвами за назвами князівства (рязанці, новгородці та інші).

Поступово з окремих російських князівств створилося єдине Велике Князівство Московське [3], яке зрештою назвало себе Царством Московським. Відповідно й населення стало зватися московитами. Московити [4] в Європі вважалися варварами, московські князі оголосили Московію спадкоємницею Русі, бо Русь пам’ятали в Європі як цивілізовану державу. Московію їхній князь назвав престижним іменем Русь (Росія), а московитів – «русскімі».

У міру витіснення татар у XV–XVI століттях населення України почало повертатися на свої колишні землі. Про кордон тоді не думали. Вільної землі було багато, кожен нарізав («викраївав») собі володіння, яке він так і називав: «Моя Україна». Як показав С. Шелухін, від окремих «україн» пішла назва всієї колишної Русі – Україна. Українці ще довго продовжували звати себе «руськими». С. Шелухін підкреслює велику різницю між «руськими» і «русскімі».

Не вилазячи з нескінченних війн запорожців і городських козаків з Польщею та кримськими татарами, українці на Переяславській Раді вирішили хоч з православною Московією мати добрі стосунки і не мати з нею кордону. До чого це призвело, скоро стало відомо: Росія взяла курс на заволодіння Україною. У 1710 році російська армія зруйнувала Запоріжжя, яке не визнавало себе підлеглим Москві. А в середині XVIII століття за Указом Катерини II російська армія знищила останні ознаки незалежності України – Нову Січ. Уся Україна ввійшла до складу Росії, було скасовано гетьманство [5] й українську адміністративну систему. Україна була поділена на губернії, губернаторів призначали царі. Слова «Україна» і «українці» вважалися крамольними, друкування українською мовою було заборонено.

В тему: Другой Богдан. Гетман Хмельницкий и внутренние смуты казацкого государства [6]

Після революції 1917 року від Російської імперії відокремилися Фінляндія, Польща, Прибалтійська і Закавказька республіки. Україна оголосила незалежність, створила власний парламент – «Центральну Раду», український уряд. Сергію Шелухіну як міністру юстиції було доручено встановити міжнародний кордон між Українською Народною Республікою і Російською (більшовицькою) Федеративною Республікою. До кордонної комісії з боку України входили, крім С. Шелухіна, чоловік його дочки Оксани Петро Вербецький (батько і дід авторів цієї статті), і ще два члени.

Петро, студент Київського університету, вів протокол і був перекладачем, бо С. Шелухін, гордий за свою державу, розмовляв з російською комісією тільки українською мовою. (А чи тепер урядовці розмовляють українською мовою під час переговорів з російськими урядовцями?)

Авторам статті відомі від дочки С. Шелухіна Оксани Сергіївни деякі епізоди роботи комісії. У першу чергу треба було узгодити, за якою ознакою відносити ту чи іншу територію до України, а яку – до Росії. Зрештою погодилися, що за національною ознакою більшості населення. Але в царських паспортах національність людини не зазначалася, тільки віра. А українці й росіяни були однієї віри – православної. Так що цей критерій не годився. Почали питати безпосередньо мешканців, якої вони національності. Українці, яких відразу було видно за мовою, одягом і по білих хатах, відповідали «ми руські». Російська половина комісії наполягала, щоб у протоколі записали «русскіє» і віднесли село чи місто до Росії.

С. Шелухіну вдалося довести радикальну різницю між «руськими» і «русскімі» на підставі наведеного вище походження цих назв і переконати росіян відмовитися від такого методу встановлення кордону. Тим паче, що національність треба було підтвердити документами, яких не існувало. Він запропонував за ознаку національності прийняти цілком офіційний документ – прізвище. Росіяни не могли заперечити, бо дуже вже характерна різниця між українськими і російськими прізвищами.

Ця ознака і була прийнята для віднесення села чи міста до певної сторони кордону. Слід зазначити, що в той час села були національно однорідні, незмішані, як тепер. Цікаво, що за тим критерієм вся Білгородська область і частина Курської належали до України. Росіянам це не подобалося, і остаточне рішення не було прийняте. Не було погоджено рішення і про віднесення до України міста Таганрог з околицями і портом. У газеті «Літературна Україна» за 1990–1991 рік була опублікована доповідна записка С. Шелухіна Центральній Раді про інцидент з Таганрогом.

В тему: «Часть украинской границы распаевана. Эта земля теперь — частная собственность» [7]

Суперечки затягнулися, аж поки большевицька Росія не направила свої армії в Україну з метою ліквідації її незалежності. Вони вийшли на Київ двома потоками. Одні (армія Муравйова [8]) йшли від Харкова вздовж залізниці. Другі, під керівництвом сина Михайла Коцюбинського Юрія, пливли по Десні річковою військовою флотилією. Коли пропливали через Чернігів обстріляли з гармат будинки, на яких висіли жовто-блакитні прапори. Зокрема, розгромили музей з унікальними експонатами, директором якого був брат С. Шелухіна Андрій. Збольшевичений під час навчання у Москві син Коцюбинського наказав збити гарматами український прапор і розгромити будинок своїх батьків, де сам народився і виріс. Такою була ненависть більшовиків до всього українського.

Після завоювання України в 1919–1920 pp., уже ні з ким не погоджуючи, був визначений установлений згаданою комісією кордон за варіантами, на яких наполягала російська половина комісії. Цей кордон існує і зараз.

У його основі лежить, хоч і з агресивними московськими поправками, титанічна праця видатного українського вченого-історика і правника Сергія Шелухіна. Він обґрунтував принцип установлення першого в історії кордону між Україною і Росією і безпосередньо керував Українською делегацією міждержавної комісії.

—

Петро Вербецький, Гордій Вербецький, опубліковано в журналі «Універсум» [9]

В тему:

• Владимир Мильчев. В поисках «Антисечи»: запорожские общины за пределами вольностей (1740-1760-е гг.) Часть I [10]
• Владимир Мильчев. В поисках «Антисечи»: запорожские общины за пределами вольностей (1740-1760-е гг.) Часть II [11]
• Как Петербург покупал украинскую элиту [12]
• Рождение украинской бюрократии. Как элита Гетманщины стала имперскими чиновниками [13]
• «Украинская земля насквозь пропитана кровью». Украина и ее место в Европе глазами британца [14]