Як головнокомандувач УПА обіграв совєтську владу у найбільш чутливому для неї місці

1.00

Нет

Шухевич зробив головне – “демобілізував” Українську повстанську армію, каже пані Олеся. Адже “совєти” чекали, що вони або зможуть винищити УПА, або змусять її здатися. Проте не сталося ані першого, ані другого: частина повстанців легалізувалися, тобто просто “зникла” до пори – по часу. Упівці жили між радянського населення, але самі не ставали радянцями. Їхня місія полягала в іншому.

У Олесі Ісаюк – історикині й наукової співробітниці Центру досліджень визвольного руху та Національного музею-меморіалу “Тюрма на Лонцького” – вийшла монографія “Роман Шухевич. Життя легенди”, надрукована у видавництві “Наш формат”. Відштовхуючись від цієї книжки, журналісти видання "Новинарня [2]" разом з авторкою реконструювали образ легендарного “Тараса Чупринки”, головнокомандуючого УПА.

Учасники визвольних змагань мали донести пам’ять про них до своїх нащадків, виховати їх у тих ідеалах, в ім’я яких вони жили та помирали. На заході України ніколи не бракувало родин, так чи інакше пов’язаних із цими змаганнями. Предки самої дослідниці також причетні до визвольного руху.

Ісаюк згадує, що у скрині для посагу її прабаби, окрім традиційних рушників та сорочок, були й міжвоєнні популярні видання з історії України:

“Мій батько, повертаючись із совєтської школи, де йому впихали про Лєніна та партію, вилазив на піч, діставав книжки з бабиної скрині та читав їх. А потім те все слухала я, бо шкільний виклад української історії 1990-х років був доволі сумбурний, тобто напрямок у неї був правильний, але вона ще мала “виколисатися”…

На це й розраховував Шухевич – у тому числі “на отакі скрині, на позірних піонерів, які читатимуть правильні книжки”, – каже історикиня.

І читатимуть, і писатимуть – додамо від себе. У монографії Ісаюк Шухевич названий “великим неприсутнім”, адже сталося так, що довкола його імені і по цей день існує значна інформаційна лакуна. З того, чому так сталося, ми й починаємо нашу розмову.

Читайте також: Украинская Повстанческая Армия (УПА): что нужно знать [3]

“Зеленський проходить настільки болісну метаморфозу, що після завершення своєї президентури це буде людина з переламаним хребтом”

Олеся Ісаюк

– Олесю, у передмові до своєї книжки ви ставите питання про те, чому Роман Шухевич опинився в інформаційній тіні Степана Бандери. Рік тому, коли ми з вами записували інтерв’ю [4] для “Новинарні [5]“, ви вже пояснювали, у чому полягає феномен Бандери – до його творення долучилися росіяни, а вони – як усі вбивці – повертаються на місце злочину і продовжують мусолити Бандеру, якого самі й ліквідували. Тоді як Шухевич їх певною мірою “обіграв”.

Нині ви так само пояснюєте “інформаційну тінь” Романа Шухевича?

– Скажу так: командири підпільних армій загалом люблять тінь і намагаються не залишати після себе слідів. Це по-перше. По-друге, Роман Шухевич об’єктивно був позбавлений можливості говорити про себе. Та й третім особам про нього говорити було дуже проблематично, з очевидних причин – переслідування совєтською владою всього повстанського руху і всього антикомуністичного підпілля.

По-третє, Степан Бандера та його соратники опинилися в еміграції. Відповідно, мали можливість писати спогади, згадувати, говорити про себе тощо. Соратники ж Романа Шухевича або загинули, або в масі своїй не дожили до 1991 року, коли такі розмови стали можливі. Крім того, радянська влада систематично переслідувала родичів Шухевича, а це означало перекриття джерела інформації про те, якою він був людиною.

Тобто його “тінь” – це об’єктивний наслідок об’єктивної ситуації, наслідок діяльності Шухевича і боротьби проти нього совєтської влади.

Крім того, стереотипна назва УПА – “бандерівці” – створювала ілюзію, що Бандера тут головний. Хоча Бандера на етапі УПА був уже радше символом – він перебував в еміграції, а підпілля, по суті, жило своїм життям. Підпіллям керував Шухевич, а Бандера більше був включений в еміграційний порядок денний.

– Ви пишете про те, що 20 томів агентурної справи Шухевича були знищені вже у незалежній Україні у 1990-х роках. “Локальна історія” називає більш конкретну дату: 1997 рік. Не 1991-й, коли ще радянське КДБ могло похапцем замітати сліди своїх злочинів, а 1997-й.

Вам не вдалося дізнатися, хто віддав такий наказ і чи притягнуто когось до відповідальності?

– Ні, цього я не знаю. Такого роду речі зазвичай документально оформлюють, тобто десь мав лишитися паперовий слід. Щоб знищити частину архіву, повинна пройти ціла процедура: експертна комісія має розглянути документи, зробити висновки, а ці висновки мають бути певним чином оформлені. Але і такі висновки через певний час йдуть на утилізацію, бо це ж не варіант “храніть вєчно”, як було прийнято у совєтському діловодстві.

Роман Шухевич. Світлина зі студентської справи Львівської політехніки, 1926 рік

Боюся, що безпосередньо винного ми вже не знайдемо. Та й формально засудити таку людину, мабуть, вже неможливо. Єдине, про що можна говорити, так це про суспільний остракізм. Тут ще цікаво, чи мала місце свідома дія, чи чиновницький, даруйте, тупизм.

Теоретично, в архіві СБУ могли залишитися ті “зубри”, які прийшли працювати у КДБ ще 25-річними людьми, якщо ми говоримо про 1990-ті… Загалом це специфічний світ, який складно піддається реформам.

Читайте також: Каким был стяг УПА? [6]

– У соціологічному дослідженні, яке презентували за вашої участі, було сказано, що 44% респондентів не знають, хто такий Шухевич. Але чи зацікавлена держава у просвітництві на цю тему?

Один тільки факт: за Януковича рішенням Донецького суду у Романа Шухевича відібрали звання Героя України (надане президентом Віктором Ющенком у 2007 році). Ані Порошенко, ані Зеленський не виправили цю несправедливість, хоча часу було доволі. Про що це свідчить?

– Бачите, з того часу ми мали три влади. Одна з них, тобто Янукович, була владою антиукраїнською, і тим усе сказано.

Друга – влада Порошенка – при всій своїй постмайданності ще мусила дозріти до сприйняття Шухевича.

Але найголовніша причина – в тому, що Порошенку було не до того. Реформи, АТО, відновлення армії, формування її айдентики… А у культурному відношенні – формування нових інституцій, таких як Український культурний фонд, відновлення структури пам’яті – власне, створення Інституту національної пам’яті на чолі з Володимиром В’ятровичем – все це було неможливо без певної підтримки влади.

І, нарешті, наша третя влада – що сказати про неї?.. Знаєте, доля та історія – це дуже іронічні пані. Адже що сталося?..

Свого часу, коли ці самі “совєти” прийшли на Центральну Україну – вони прийшли на вже сформовану, хоч, може, і не завжди проговорену інакшість, на довготривалу культурну і інституційну традицію. Бо той таки Литовський статут, за яким відбувалися суди в Україні – спочатку у межах Речі Посполитої, а далі у Гетьманщині – був скасований лише у 1840-му. Тобто залишки інституційної інакшості зберігалися аж до правління “Нікалая Палкіна”, тобто царя Миколи І (Палкіним його назвав Лев Толстой – “Н”), коли до революції 1917 року залишалося менше 100 років.

А у випадку Східної і Південної України вони прийшли до певного роду плавильного котла, де все ще мало переплавитися, перемішатися – всі нації, всі народності. І лише згодом мало виникнути щось нове. Там не було укоріненої традиції чи інституцій, була суміш традицій. Це було легше зламати і вони зламали. Крім того, грала роль географія – Схід і Південь були найближчі, тому прийняли на себе перший, найстрашніший удар, як і зараз, до речі. От тільки ціна цього удару тоді була значно вища.

Тож для умовної Галичини “Лента за лентою” та “Батько наш Бандера” є чимось само собою очевидним, причому скрізь – і у робітничих районах, і у злачних місцях (даруйте за такий вислів!), бо тут йдеться не про соціальну сегрегацію.

А от Південь та Схід – вони ще у цьому котлі, у цій печі – досі допікаються. Це наслідок, зрештою, тривалішого перебування і більш жорстокого завоювання, яке впало на відносно мало закорінене суспільство. Росія пішла саме туди з імперіалістичною війною не тому, що там говорили російською, а тому, що за совєтський період там були знищені майже всі альтернативні соціальні структури.

А щодо нашого президента та його оточення, то вони у більшості своїй походять саме звідти – з Південного Сходу. Тож їм терміново довелося “допікатися”.

Я дивилася на Зеленського у перші місяці війни і просто відчувала, яку болісну метаморфозу він проходить. Після завершення своєї президентури, боюся, це буде людина з переламаним хребтом. І це причина того, чому не вирішене питання зі званням Героя України для Романа Шухевича.

Ну і, нарешті, зараз – знову ж таки – суто практично не до судів 12-літньої давнини, чого б вони не стосувалися.

Нинішній владі треба дорости до розуміння деяких процесів, це по-перше. А по-друге, такому доростанню не сприяє ситуація, в якій у силу об’єктивних причин ця влада опинилася.

Читайте також: Українська повстанська армія. Розвідча служба (1945–1955 рр.) [7]

“Прибацані галичани” завезли бацилу спротиву в Київ, і вже потім почали говорити не лише про УПА, а й про УНР, Петлюру, Холодний Яр тощо”

– Один із YouTube-каналів зробив фільм про Шухевича, прорекламував вашу книгу і навіть частково її переказав. Але атентати ОУНівців там були названі тероризмом, з якого, втім, “згодом виросла цілком собі пристойна армія” – це непряма цитата, але близько до тексту.

Мені здалося, що автори сюжету так нічого й не зрозуміли про ні про ОУН, ні про Шухевича. А у вас є відчуття, що книжка розставила всі крапки над “і” й усім все пояснила?

– Дивіться, коли йдеться про фактологічний рівень (тобто “я – читач, і хочу більше знати та розуміти про цю постать”), то тут можна говорити, що основна частина завдання виконана. Але якщо говорити про речі складніші, то тут, як то кажуть, немає меж досконалості. Певні базові речі я закрила, але це був той minimum minimorum, опускатися нижче якого було б неповагою і до себе, і до читача. Але це – далеко не межа.

– Ви опрацювали безліч джерел, готуючи своє дослідження. Що стало вашим персональним відкриттям у біографії Шухевича? Можливо, період, пов’язаний із його бізнесовою діяльністю?

– Моє персональне відкриття було не так фактологічним, як радше логічним. Я несподівано зрозуміла, що Шухевич обіграв совєтську систему у найбільш чутливому для неї як для тоталітарного утворення місці. Він залишив за собою останнє рішення, розумієте? Причому, щонайменше, двічі.

Перший випадок, більш очевидний, це коли він не здався у полон, пустивши собі кулю в скроню – адже було поставлено завдання взяти його живим. Тобто такого подарунку він ворогам не зробив.

По-друге,

ДЛЯ СОВЄТСЬКОЇ СИСТЕМИ ВАЖЛИВИМ БУЛО НЕ ФІЗИЧНЕ ЗНИЩЕННЯ УКРАЇНЦІВ, А ПОВНЕ ЗНИЩЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ.

Її, цю ідентичність, досі не визнають. Бо тоталітарній державі завжди важливо змусити підвладних їй людей повністю перейти на її порядок денний.

Але Шухевич зробив інакше. Він, по суті, демобілізував повстанську армію у 1947-1949 роках. А це вже було проти совєтських планів. Бо совєти розраховували, що або вони всіх знищать, або змусять здатися.

Але Шухевич армію демобілізував, а це означало, окрім усього іншого, що залишиться достатньо багато людей, які матимуть альтернативний до совєтського спосіб мислення і зберігатимуть пам’ять про події та традицію. І що все це вони зможуть передати бодай на персональному рівні, що стане у майбутньому основою для регенерації.

Читайте також: Повстанський Дюрер, або іміджмейкер УПА: про незламного борця за Україну Ніла Хасевича [8]

Цей план йому вдався.

Тут, звичайно, нам трохи повезло, бо “совок” довго не протримався, він повалився через 41 рік після загибелі Шухевича. Тож було ще досить багато відносно дієздатних людей, живих та при пам’яті, які могли все розказати нащадкам.

Якби зараз пройтися по відомих політиках, бізнесменах, журналістах родом із Західної України – на тепер 30-40-річних – то з’ясувалося б, що в багатьох у родині є люди, причетні до визвольної боротьби. Свого часу ці люди поїхали робити кар’єру в столиці, що нормально для незалежної держави. Та головне, що вони привезли з собою базу для регенерації.

Вже потім почали говорити про УНР, Петлюру, Холодний Яр, повстанців. Але спочатку цю “бацилу” привезли до Києва – як пожартувала моя знайома – “оті прибацані галичани”.

Львівські гімназисти-спортовці. Нагорі піраміди – Роман Шухевич. Львів, 18 жовтня 1922 року

– З якими найбільш недолугими міфами щодо Романа Шухевича – якщо не враховувати ті, які пов’язані з батальйоном “Нахтігаль” та єврейськими погромами – ви стикалися?

– Якщо говорити про зовсім недолугі, то це “залізній хрест для Романа Шухевича” з уст Петра Симоненка (у 2011 році лідер Комуністичної партії України Симоненко заявив, що Україна “не повинна вшановувати пам’ять людини, яка одержала з рук Гітлера два залізні хрести” – “Н”).

По-перше, це абсолютно “від балди”, бо навіть пліток тогочасних такого штибу не було. А по-друге, це нагадує “золоту добу” журналу “Перець”, коли на картинках бандерівець та боєць Армії оборони Ізраїлю або їдуть на одному возі, [9] у який запряжена холодна війна, або сидять і цмулять одну пляшку. Та й загалом – чи варто про такий ідіотизм говорити?..

Читайте також: Розсекречені архіви. Останній звіт Головнокомандувача УПА Романа Шухевича [10]

“Альтернативи Німеччині в часи Шухевича фактично не було, бо для західних демократій, які підтримували білу Росію, Україна була “невидимою”

– Поговорімо про інше: чи існувала у Шухевича та орієнованих на нього ОУНівців альтернатива німцям, з якими вони домовлялися про спільний опір совєтам? Ви пишете, що у 1949 році Шухевич займався пошуком нових союзників, придивлявся до румунського антикомуністичного руху, якого по факту не існувало, до литовських “лісових братів”.

Але це було вже після Другої світової. А до її початку або у перші роки був можливий контакт з ними або іншими потенційними однодумцями?

– Теоретично можна припускати, що вони могли б вийти на Британію чи на США. Але тут є кілька моментів, які роблять цей варіант якщо не зовсім утопічним, то дуже малоймовірним. Передусім, західні демократії в принципі не бачили Україну. Вона була для них blind spot – сліпа пляма. І це тягнулося аж до 1990-х включно. Вони сприймали Україну як частину Росії або як щось таке дивне, незрозуміле тощо.

Крім того, самі націоналісти і загалом українці після подій 1919 року дивилися на західні демократії з настороженістю. Бо їм йшлося про те, що західні демократії, по суті, грали на стороні або Польщі (а вона під час перших визвольних змагань була фактичним противником України – ніде правди діти, на жаль), або на стороні білої Росії. Пізніше ця настороженість ще “полірнулася” фактичним мовчанням Європи перед обличчям Голодомору.

Ну і нарешті Німеччина – хоч “постверсальська” (міжнародна угода, укладена у Версалі, офіційно завершила у 1919 році Першу світову війну – “Н”), хоч нацистська – була тією основною силою, яка хотіла зламати усталений порядок між двома світовими війнами, і яка мала для цього ресурс. І вона була у зоні доступності – на відміну від інших варіантів.

– Німеччина якраз не мовчала про Голодомор. У 1935 році Йозеф Геббельс виголосив славнозвісну промову “Комунізм без маски” – в ній йшлося про злочини комуністичного режиму, зокрема, й про штучний голод в Україні, влаштований тодішньою владою. Проблема в тому, що згодом ці свідчення Геббельса були скомпрометовані персоною самого Геббельса, і все, що походило з вуст нацистів, до уваги ніким не бралося…

– Зазначу, що нацистська Німеччина до 1939 року вважалася цілком респектабельним партнером. Згадаймо хоча б Олімпійські ігри-1936 у Берліні, і не тільки їх. Компрометація сталася пізніше – вже після Другої світової і з цілком зрозумілих причин.

Але свої розвінчання нацисти робити аж ніяк не зі співчуття до України – вони переслідували свої шкурні інтереси в контексті антикомуністичної пропаганди. Промову Геббельса варто розглядати в контексті трагедії Східної Європи, яка в період Другої світової війни опинилася між двома тоталітарними режимами, що водночас були двома континентальними імперіями. І оцей момент включав абсолютно безпардонну гру на ранах регіону.

Читайте також: Проти нацистської Німеччини і радянської влади: як УПА воювала на два фронти [11]

– Симон Петлюра загинув, коли Шухевичу було 19. Проте ще були живими Скоропадський, Грушевський, Винниченко, інші діячі УНР. Це були люди іншої формації та інших методів боротьби, проте чи цікавився ними Шухевич, чи шукав контактів – бодай для того, щоб отримати якусь матеріальну допомогу для підпілля?

– Він намагався. Є принаймні два задокументовані випадки, коли бандерівці намагалися залучити УНРівців до загального українського представництва. Йшлося про Український національний комітет весною-літом 1941 року і про формування Української Головної Визвольної Ради у 1944 році.

Але обидва рази УНРівці відмовилися – а для танго, як ви розумієте, потрібні двоє. Шухевич прагнув таких контактів, бодай для того, щоб українська конституанта була повною, але інша сторона цього не хотіла. Можна довго говорити про причини відмови, але маємо те, що маємо.

Роман Шухевич на Волині, 1940-ві роки

– Як ви гадаєте, якби більшовики надали Україні якнайширшу автономію, проте насаджували комуністичну ідеологію, це влаштувало б Шухевича?

– Хоча він колись і сказав, що погодився б навіть на комуністичну Україну, аби незалежну, я думаю, що оскільки йдеться про автономію (а яка ж тут незалежність?), то якраз би й не погодився. Тим паче, маємо зважати на його принциповий антикомунізм (бо комунізм бандерівці вважали форматом російського імперіалізму).

Тож навіть якби дійшло до реальних домовленостей, то – ні, Шухевич би не погодився. Та й інша сторона на це б не пішла – більшовики як представники тоталітарної держави не терпіли б конкурентів.

– А він сам за поглядами – маю на увазі погляди, які стосувалися б облаштування економіко-правових питань – ким був: лівим? правим? Як він ставився, скажімо, до приватної власності?

– Сам Шухевич на цю тему не дуже висловлювався. А що стосується документів ОУН(Б) і загалом підпілля, то у цих документах він там був далеко не єдиним спікером, а – у кращому разі – одним з авторів. Тож на даний момент є неможливим визначити, наскільки великий був його вклад у подібні програмові речі.

І якщо дивитися на діяльність Романа Шухевича, то очевидним є те, що він, займаючись питаннями військовими та організаційними, від економічного блоку був досить далекий.

Тож можемо обмежитися припущенням, що до приватної власності Шухевич ставився, скажімо так, позитивно. Бо, по-перше, був вихований у пошані до приватної власності (він же був сином юриста – юриста західного зразка австрійської школи), а по-друге, і сам був бізнесменом, тож не міг ставитися до приватної власності якось інакше, бо це був би нонсенс.

Читайте також: Оприлюднено тисячі документів НКВС про боротьбу з УПА [12]

“Шухевич тверезо оцінював те, яким буде український політичний клас після багатьох років боротьби за Незалежність: “матиме до вибору інвалідність або психіатрію”

– Покійний син командира УПА Юрій Шухевич казав, що його батько розстріляв би нинішній український парламент, якби мав таку можливість. Що його могло обурити найбільше у тій Україні, яка постала зараз?

– Справа тут ось у чому. Сам Роман Шухевич дуже тверезо насправді оцінював те, яким буде український політичний клас після Незалежності і яка доля чекає на їхнє покоління. В цьому контексті зафіксовано дві його фрази. Першу він вимовив у розмові з побратимом, керівником штабу УПА Олексою Гасином – “Лицарем”. Тоді Шухевич сказав, що ті, хто пройшов таку боротьбу, матимуть до вибору лише кілька опцій, серед яких – доми інвалідів, психіатрія й тому подібні речі.

ТОБТО ВІН РОЗУМІВ, ЩО ПО СТІЛЬКОХ РОКАХ ПІДПІЛЛЯ ЛЮДИ БУДУТЬ ЦІЛКОВИТО ЕМОЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНО ВИСНАЖЕНИМИ.

Настільки виснажені, що не факт, що надаватимуться загалом до публічної діяльності.

А іншого разу він знову сказав зв’язковим – здається, це Ірина Савицька-“Бистра” зафіксувала, – що після проголошення Незалежності вони матимуть справу з учорашніми комуністами.

І все так і вийшло. До речі, цю ж думку, по суті, брали за підставу для своєї діяльності в еміграції ОУН-“двійкарі”, які сформувалися на основі соратників Шухевича, що зуміли прорватися на Захід у 1945-47 роках.

Якщо подивитися на ці фрази Шухевича і на те, що являв собою наш політичний клас до Революції Гідності, то Шухевичу не відмовиш у реалізмі, він дуже тверезо на це дивився.

Юрій Шухевич із батьком Романом

Але щодо пана Юрія, то визнаймо – він більше мав справу з міфом про свого батька (в хорошому сенсі), ніж із батьком реальним. Я вже не кажу про те, що на момент виголошення цих його слів пройшли роки, відколи він узагалі бачив свого батька, спілкувався з ним наживо…

І я думаю, що ці слова не є висвітленням реальної, можливої позиції Романа Шухевича. А радше відчуттям контрасту між тим, як би воно мало бути, і як воно є. І це дуже болісний контраст насправді, тому що він відкриває дорогу до розмови про те, як ми дійшли до такого стану справ і що з нами робили.

До того ж є ще такий момент:

УКРАЇНЦІ 300 РОКІВ ПРОЖИЛИ В ОПОЗИЦІЇ ДО БУДЬ-ЯКОЇ ВЛАДИ. І МИ ВСЕ ЩЕ НЕ ПЕРЕБУДУВАЛИСЯ НА СВОЮ, УКРАЇНСЬКУ, ВЛАДУ.

Відповідно у нас опозиція потрапляє відразу у пастку визвольного міфу, коли ти борешся за народ і проти влади, а влада – навпаки – замість шукати консенсусу з опозицією, зі стейкхолдерами, з певними середовищами, загалом із народом в найширшому значенні – починає продавлювати своє бачення, часом силовими методами.

І це наша величезна постколоніальна проблема.

– Як пишуть дослідники, однією з найбільш делікатних тем є стосунки Шухевича та Бандери. Хоча навряд чи ви поділяєте таку думку, бо у вашому дослідженні я не відчула ніякої табуйованості щодо цього. Та чи міг Шухевич засуджувати Бандеру за те, що той керував ОУН з екзилу?

– Насправді те, що відчував Шухевич емоційно, ми не знаємо і ніколи не взнаємо. Це були б спекуляції.

Але чисто раціонально, я думаю, Шухевич та еміграційні товариші Бандери чудово розуміли, що Бандера у Краю (“Краєм” на противагу діаспорі називали Україну, окуповану СРСР – “Н”) в умовах боротьби був би такою собі “валізою без ручки”. Його треба було берегти, його треба було охороняти… Не дай Боже, аби він потрапив в руки совєтам живим – чи він би не зламався за таких умов? Бо ніхто насправді не знає своєї межі…

Тобто ще раз: Шухевич суто раціонально міг розуміти, що не треба Бандери в УПА. З іншого боку, була делікатна проблема керівництва підпіллям і розподілу повноважень. Ця проблема спливла вперше у 1943 році.

У своїй книжці я про це пишу – коли у 1943 році мінялося керівництво підпіллям, питання Бандери залишили підвішеним. Розкол в еміграції стався не через якісь особисті розбірки Бандери та Шухевича. Він відбувся радше з міркувань тактичних і через неспівпадіння досвіду тих, хто був в еміграції, і тих, хто прийшов із Краю.

Щодо тактичних міркувань, то тут певною мірою повторювалася ситуація з бандерівцями та “мельниківцями”. Ну і дещо додали своїх провокацій совєти, хоча проблема і так існувала.

Читайте також: Женщины с Западной Украины в сталинском ГУЛАГе [13]

– Напевно, це були зовсім різні люди – Бандера та Шухевич. У джерелах про першого сказано, що його родина неодноразово змінювала місце проживання, але зрештою, щоб дати доньці хорошу освіту, переїхала у 1954-му до Мюнхена. Шухевич же, здається, зовсім не думав про те, яку освіту отримає його донька, як складеться доля сина та дружини.

У книжці є епізод, де він каже дружині, що її він, звісно, кохає, але своїй справі відданий більше. Отже, це були люди різних пріоритетів?

– Знаєте, тут ще є питання можливостей. Бо Бандера був в еміграції і мав можливість дати освіту своїм дітям. А у випадку Шухевича – його діти були об’єктом полювання. Тобто для Шухевича досягненням було вже те, що ці діти вижили фізично і пам’ятали, чиї вони діти.

А щодо слів Шухевича дружині, то так, ця фраза дійсно трохи не людська. Бачите, справа в тому, що це покоління так жило. Інколи треба просто повірити своїм героям, що от саме так вони й мислили, і не шукати там якогось конструювання смислу…

Спільних знімків Степана Бандери та Романа Шухевича немає, тож доводиться послуговуватися колажами

Розумієте, вони, я думаю, навряд чи до кінця уявляли все, що на них чекає. Але те, на що вони підписувалися – це позбавлення себе навіть не комфорту, а нормальних життєвих речей…

Так, Бандера і Шухевич були різні люди, просто ця різниця була інакша. Шухевич був більше лідером-стратегом, лідером-менеджером. А Шухевич більшою мірою був лідером-свідком. Бо спочатку він, по суті, влаштовує рекламу ОУН на Варшавському процесі, ризикуючи при цьому головою. Йому, 25-річному, виголошують смертний вирок, а він каже “Слава Україні!”. Не переживає, не хапається за голову, не міняється в обличчі тощо. Погодьтеся, це справляє враження.

І потім, за що Бандера сидів у німецькому концтаборі? За відмову дезавуювати відновлення незалежності України. Адже йшлося про відновлення незалежності, проголошеної Петлюрою. В ОУН могли бути претензії до петлюрівців, вони могли сваритися і в хвіст, і в гриву, звинувачуючи петлюрівців в опортунізмі, але коли дійшло до питань принципових, то оунівці підписалися під їхньою традицією, вони її продовжили…

Крім того, Бандера дуже добре розумів, що наявність Акту відновлення незалежності України перетворює з точки зору міжнародного права і нацистів, і більшовиків на окупантів – з усіма наслідками, що з цього витікають.

“Етика шляхти, яка берегла руську, а потім українську ідентичність з XIV-XV століття, нині відроджується у наших добровольцях та військових”

– До України ще у 1992-му повернувся Філіп Шухевич – онук Степана Шухевича, вуйка Романа. Його родина після початку повномасштабного вторгнення не побажала евакуюватися з України (хоча сам Філіп народився у Бельгії, а жив у США, тобто їхати було куди).

Для мене історія Філіпа та доля доньки Шухевича Марії [14] (з якої “совєтам” так і не вдалося зробити російськомовну комсомолку) – свідчення того, що боротьба ОУН-УПА в жодному разі не була програна. Поділяєте таке відчуття?

– Тут не питання програшу чи не програшу саме УПА… Це питання того, що оця логіка, оця традиція – те, що покійний Євген Сверстюк називав “на полі чести” – вона досі триває. Це те, що було майже вбито… Бо знать, шляхта – це ще й певна етика. І ось цю етику СРСР випалив, винищив, зробив все, щоб ця свідомість зникла.

Оці всі роди – Шухевичів, Березинських, Рожанковських, Бачинських – роди, які були між собою посвоячені, вони ж вийшли зі священичих родин, а ті – своєю чергою – часто з дрібної шляхти. А ця шляхта берегла свою руську, а потім українську ідентичність ще з XIV-XV століття. Вони пережили все – разом зі своєю етикою: коли навіть якщо ти вже відступаєш, то мусиш робити це останнім. Бо ти є зразок, ти мусиш йти до кінця і в тебе немає інакшого вибору. Кожен божий день ти мусиш поводитись відповідно до певного рівня…

Батьки Романа Шухевича, Осип та Євгенія

Зараз це відновлюється у наших добровольцях і загалом військових. Це поле чести!..

Коли наші військові часом дорікають тиловим, що ті розслабилися і забули про війну, то це – не тільки втома, це поки й неусвідомлення, що вони, військові, вже є окремим станом.

Бо вже немає значення, ким вони були до 24 лютого 2022. Вони вже “люди збройні”, які живуть за ієрархією чести. Це – аристократія, яке не іде, не тікає в умовах явної загрози… І я нагадаю, що польське дипломатичне представництво в Україні теж не тікало і не виїхало у 2022-му (на початок повномасштабного вторгнення РФ дипмісії іноземних держав виїхали з Києва, до якого підходили російські війська, тоді як посол Польщі Бартош Ціхоцький залишився в українській столиці – “Н”).

Польська ментальність, їхня масова психологія, їхня ідентичність базується на шляхетському топосі. А не лише на вірності союзнику чи на розумінні своєї специфічної ролі в регіоні…

Пригадую, як перед початком повномасштабного вторгнення хтось з японських журналістів запитав наших військових: а чи знайдеться, мовляв, у вас досить людей, які виконають свій обов’язок захисту країни? Японія – це ще одна держава, ще одна нація, чия ідентичність базується на етиці шляхти, етиці обов’язку, етиці служби, етиці самураїв…

І серед оцієї всієї модерності, хмарочосів, технологій, серед усіх цих політичних розрахунків старої Європи звучить просте питання: “А чи знайдеться достатньо людей, які виконають свій обов’язок?..”.

…Саме за цим жив Шухевич та все його покоління.

Читайте також: Последний бой УПА. 1960 год [15]

– Ви пишете, що в країнах, які виграють війни, військові набувають неабиякої суспільної ваги. Якщо припустити, що УПА виграла б війну проти НКВС та всієї радянської репресивної машини, і Шухевич став на чолі нової української держави. Чи були б у нього шанси перетворитися з військового на цивільного політика – з належною долею гнучкості, здатності дослухатися до опонентів тощо?

– Цілком. От вам приклад – Юзеф Пілсудський. Людина, яка відвоювала Польщу і яка нею правила. І це досить логічний сценарій насправді…

Так, Шухевич був авторитарним. Але це під його керівництвом підпілля завершило демократичний поворот, створило нові інституції і кілька разів міняло тактику, спрямовану на те, щоб обіграти Совєтський Союз.

Як на мене, цей успіх його остаточного розрахунку цілком переконує в тому, що Шухевичу вистачило гнучкості в політиці.

– У чому для вас полягає унікальність УПА? Можливо, в тому, що хоча партизанську війну вів багато хто, настільки нерівними сили мало де були. Або унікальність – у рідкісній затятості, адже свій останній бій УПА дала у 1960-му…

– Унікальність – по-перше, у тривалості боротьби, а по-друге, в тому, що вони фактично створили паралельну структуру. Крім них, це вдалося ще польському підпіллю. Але вдалося відносно нацистського окупанта, а от совєтського окупанта польська підпільна держава вже не пережила. А українська – пережила і функціонувала до 1954 року у цілісному вигляді точно.

Бійці УПА. Останній бій Українська повстанська армія дала 14 квітня 1960 року – проти тернопільського КДБ. Остання боївка складалася лише з трьох упівців, з котрих одна жінка – Марія Пальчак – стріляла собі в скроню, щоб не здаватися ворогові. Марія дивом вижила, відбула багаторічне ув’язнення і дожила до Незалежності

І головне – я вже говорила про це, коли згадувала про демобілізацію – УПА, по суті справи, не розгромили. Вони самі вирішили перечекати. Звісно, не у сенсі самої їх структури, а в сенсі загальному, україноцентричному.

– Може, дещо дивне запитання, та все ж таки: як ви вважаєте, якби наші західні партнери знали історію УПА, вони б із більшою готовністю надавали нам зброю ще на початку 2022-го? Бо розуміли б, що українці вміють воювати…

– Тут складно сказати, бо залишається ще чимало політичних розрахунків… Плюс момент “управління ескалацією” та страх перед Росією – а він усе ще в них залишається.

Та й, крім того, мало знати – треба розуміти. А щоб зрозуміти, треба перебувати в цьому контексті, “влізти в чужу шкуру”. А вони у цьому не були, і їхні держави такого досвіду не мають. Центральна Європа, Польща, Чехія, країни Балтії – вони нас підтримують завдяки тому, що мають власний досвід перебування під пануванням Росії і власний досвід спротиву їй. Ось це вирішує.

А у Західної Європи таких факторів немає. Це не означає, що Західна Європа “гірша”. Просто дійсно – все вирішує власний досвід.

– І наостанок: хто, на вашу думку, з умовного пантеону українських героїв так само є “великим неприсутнім”, як і Роман Шухевич? Можливо, Андрій Мельник або хтось інший?

– Майже всі. Так, майже всі… Ми тільки відриваємо своїх “неприсутніх”, тільки починаємо їх пізнавати і розуміти, що насправді вони робили і як це відбилося та й продовжує відбиватися на нас. Ми ще тільки приходимо до тями, і нема на то ради.

—

Наталія Лебідь [16], опубліковано у виданні НОВИНАРНЯ [2]

В тему: