Як наші пращури захищались від ворога та лиха: традиційні обереги українців та прокльони

1.00

Нет

Традиція покладатися на вищі сили в наших пращурів була достатньо потужною — могутнє незриме могло як зіпсувати життя, так і захистити від злиднів. А щоб у мерзенних духів і злосливих прокльонів не було шансів, використовували та глибоко шанували обереги.

В ролі оберегів зазвичай виступали артефакти з побуту або частини одягу, які для нетямущої людини могли здатися просто дрібницею або дивним дизайнерським рішенням. Проте українці знають — навіть правильно оздоблений куток у оселі обіцяє добробут і захист. Видання Platfor.ma [2]розповідає про те, які обереги шанували наші пращури, що вони символізували та від чого захищали, а також від яких конкретно прокльонів мали уберегти.

Для багатьох з нас знайомство з українськими оберегами почалося з вихідних у бабусиній хаті, коли ми дивилися на перевернутий віничок над дверима і думали: «Що воно там робить?» Часто на нього ще кріпили маленький образ святого, нібито підсилюючи дію артефакту. І якщо в сучасних квартирах подібні обереги використовують вже вкрай рідко, то дідухи та ляльки-мотанки знову набирають популярності. Хоча ставляться до них скоріше як до етнічного декору, ніж до магічного талісмана.

Перевернутий догори віник

Звичайний віник для прибирання для наших пращурів мав сакральне значення. Його ставили у куток догори помелом, обов’язково у чистому вигляді, щоб створювати захисний бар’єр навколо оселі та не пускати нечисту силу. Проте перший ліпший віник для такої важливої задачі не підходив. Раніше виконували цілий список рекомендацій, щоб оберіг і справді спрацював. Наприклад, купувати його рекомендувалося у чоловіка й за таку ціну, яку той назве. Ставили віник зазвичай в лівому кутку біля порога, а підмітали хату їм від лівого кутка до центру, щоб не вимітати удачу. Також існувала теорія, що в вінику живе домовик, тому його оселю тримали в чистоті та на одному місці.

Згодом з’явилися спеціальні маленькі вінички, прикрашені травами, фігурками та образами святих. Їх вішали над входом у хату ручкою наверх, щоб погані люди не навідувалися в гості.

Читайте також: Епіфаній: «Ворог розуміє мову сили» [3]

Дідух

Раніше складно було уявити Святвечір без дідуха. Це таке собі «хлібне дерево», яке плели з різних злакових — пшениці, жита, вівса. Стебла для дідуха брали з останнього періоду жнив, їх обв’язували соломинками або кольоровими стрічками й складали в пишний декоративний сніп. Проте функцію такий оберіг виконував не декоративну. У давнину вірили, що він притягує багатство, обіцяє добрий врожай і захищає від злих духів. Щобільше, символізує також єднання з предками, адже навіть назва походить від слова «дід». Ставитися до нього належало відповідно — з шаною та обережно.

Покуть або покуття

Це сакральне місце у хаті — кут, який традиційно був по діагоналі від печі та дивився на схід. Покуть виглядав як своєрідний український вівтар, де розміщували найсвятіші речі — того ж дідуха, ікони, вишиті рушники, писанки, різні трави. Часто головний в будинку стіл ставили якраз на покуті, там же сходилися дві лави для сидіння, щобільше, в його бік також хрестилися. Загалом всі важливі події, які відбувалися в хаті, мали статися в цьому кутку. Хочеш проголосити обітницю? Топай на покуть. Народилася дитина і її треба викупати? Обов’язково на покуті. За тобою женеться нечиста сила? Покуть сховає. Ви щасливі молодята? Сідайте на покуті. І хтось, налийте їм вже.

Грамотно облаштований покуть, за слов’янськими віруваннями, захищав будинок магічною силою рідних богів і предків, а родину — від нещасть, природних катаклізмів та злих духів.

Заручені в сільській хаті на Київщині, початок ХХ ст. Фото: Й. Книпович

Інтер'єр хати на Київщині, 1912 рік. Фото: Сільське мистецтво Росії, Чарльз Холм

Лялька-мотанка

Сучасніші варіанти цього оберегу виглядають скоріше як іграшка, тоді як традиційну ляльку-мотанку часто робили з трави, соломи, сіна, ганчір’я та ниток. Проте так само залишали пустим обличчя. Вся проблема була в очах, оскільки вважалося, що вони — дзеркало душі. І щоб через них в ляльку не вселилася якась нечиста сила, очі просто не нашивали. Іноді з тією ж метою на її обличчі робили хрест.

Ця лялька є образом берегині, такого собі жіночого божества, яке захищає людську душу, і є символом роду. Її часто клали у колиску до новонародженої дитини, щоб відвести від тієї негоди. Мати робила та дарувала ляльку-мотанку дочці на весілля, щоб благословити на щастя та дітей. Вона ніби поглинала негативну енергію, не підпускала хвороби та була своєрідним підношенням богам за урожай та добробут. А також — приємний бонус — відганяла домовиків.

Ляльку-мотанку варто було виготовляти тільки з позитивними емоціями, оскільки вважалося, що всі почуття майстра передаються й виробу. А оскільки вона була образом людини, її створювали без ножиць та голки, щоб не зробити боляче тому або тій, кого вона охоронятиме. На Русі навіть казали: «Щоб життя дитини було не різаним та не колотим». Цей оберіг передавали з покоління в покоління, зберігаючи родинні традиції та обряди.

Читайте також: «Росіяни – це історична хвороба. І від неї треба лікуватися» [4]

Скриня

Скриня була сакральним сховищем, де зберігалися найцінніші родинні речі, спадок і пам’ять про предків. Часто її передавали від матері до доньки та готували ще з дитинства дівчини, збираючи для неї придане: вишиті рушники, сорочки, прикраси тощо. Нагромаджена всім цим багатством скриня мала оберігати подружжя та випромінювала позитивну енергію. Ще й хату захищала від лиха, особливо, якщо всередину покласти образи святих або освячені рушники.

Її оздоблювали різьбленням, розписом і малюнками — кожен елемент декору мав символічний сенс. Зазвичай на скрині зображали геометричні орнаменти, квіти, зірки та дерево життя, що символізувало родовід та безперервний зв’язок між минулим і майбутнім. Червоний колір малюнку символізував захист і життя, зелений — природу і гармонію, а жовтий — енергію та багатство.

Інтер'єр української хати в Херсонській області зі скринями, 1894 рік. Фото: Самуїл Дудин-Марцинкевич.

Різблена скриня з сільської хати ХІХ-ХХ ст. Фото: Сільське мистецтво Росії, Чарльз Холм, 1912.

Поріг

Здавалося б, достатньо неочевидний оберіг. Але якщо замислитися — звідки у вас з’явилася звичка переступати через поріг, коли, наприклад, приймаєте доставку? Для наших пращурів це було сакральне місце. Це вірування сягає давніх часів і пов’язано зі стародавнім звичаєм ховати померлих під порогом оселі. Тому безліч обрядів щодо нього виконуються, щоб вшанувати предків та отримати їхню підтримку. Так наречену переносять через поріг нової хати, щоб не потривожити духів і не наробити біді молодій. Новоспечене подружжя завжди переступало поріг правою ногою, а деінде його й взагалі застеляли вовняним килимом.

Важливим був і звичай підмітати від порога до покуття, щоб удача й добро входили в дім, а не виходили з нього. Також не можна було подавати руку через поріг, навіть є вислів: «Не подавай руки через поріг, бо посваришся». Не можна було передавати через нього речі чи розмовляти з сусідом — ввічливим було вийти до людини.

Витинанка

Якщо в дитинстві ви створювали з паперу сніжинки на свята, то і витинанку ймовірно зможете зробити. Це давнє українське мистецтво вирізання з паперу, яке і вигляд мало гарний, і оселю захищало. Витинанками прикрашали все, що можна: вікна, полиці, стіни, печі, адже, за повір’ям, ці обереги своїми гострими кутами та лініями відлякували темні сили.

Витинанка невідомого автора, 1937. Фото: Narodowe Archiwum Cyfrowe

Витинанки Закерзоння, початок ХХ ст. Фото: Сільське мистецтво Росії, Чарльз Холм, 1912.

При виготовленні дотримувалися певних обрядів. Витинанки робили напередодні свят Різдва або Великодня, які мали символічний сенс очищення та оновлення. Вважалося, що кожен такий виріб, створений з любов’ю та добрими думками, здатен вбирати в себе енергію творця і передавати її дому. При тому кожен орнамент символізував щось ціннісне. Сонце означало життя та процвітання, рослинні мотиви — добробут і родючість, а дерево життя уособлювало родину та зв’язок поколінь.

Читайте також: Лонгин Цегельський: Від леґенд до правди [5]

Хатній сволок

Можливо, ви бачили це у бабусиній хаті в селі — поперечна балка під стелею підтримувала дах і була центральною частиною оселі. Сволок вважався духовною основою, символізував зв’язок з предками та обіцяв всім мешканцям міцне (як і він сам) здоров’я. Щоб підсилити дію оберегу, його оздоблювали орнаментом, символами та написами. Наприклад, вирізьблювали рік побудови хати та імена господарів, рідше — короткі молитви. Малювали на сволоку хрести, сварги, квіти, сонце, небо, дерева, птахів тощо. Словом, всі символи добробуту, вдачі та довголіття.

Схема розміщення сволоку в хаті з Київської області початку ХХ ст. Ілюстрація: журнал «Зодчий», 1915, №25.

Інтер'єр сільської хати на Київщині з покуттям і сволоком. Початок ХХ ст. Фото: Сільське мистецтво Росії, Чарльз Холм

Інтер'єр сільської хати. Акварель В. Кричевського, 1905 рік. Фото: Сільське мистецтво Росії, Чарльз Холм.

Оскільки сволок сам собою являв непорушність, стабільність та захист, то у важливі моменти життя люди до нього торкалися, шукаючи благословення. Наприклад, це робила наречена, як тільки вийшла заміж, або новонароджене дитя в перші свої дні на світі — за допомогою батьків, звісно.

Український посуд

Зроблений власноруч керамічний посуд у свідомості наших предків був потужною силою, адже виготовлявся з природного матеріалу — глини. Вірили, що та несе в собі силу землі, сонця і води, тому глечики, горщики та миски передавали родині енергію достатку та здоров’я. І хоч виглядав такий посуд достатньо просто, його прикрашали різними елементами. Рослини та квіти мали притягувати радість та процвітання, спіралі та хрести — захищати від зла, а сонце обіцяло тепло та життєву енергію.

Взагалі глиняний посуд вважали живим. Тому при покупці його ніби слухали — стукали по ньому і «відчували», що той говорить. Звідти й традиція не зберігати в оселі битий посуд, адже, як і людина, він проходив всі цикли життя і на цьому, останньому, його варто було вшанувати. Тому такі надбиті горщики, горнятка та тарілки закопували в землю.

Керамічний посуд, Підкарпатська Русь, 1920-ті роки. Фото: Національна бібліотека ім. Ярослава Мудрого

Посуд і кахель пічний з України, кін. ХІХ-поч. ХХ. Фото: Сільське мистецтво Росії, Чарльз Холм.

Акварельна репродукція розписаного посуду кін. ХІХ-поч. ХХ. Фото: Сільське мистецтво Росії, Чарльз Холм.

Намисто

«Без намиста і душа нечиста» — цей фразеологізм якнайкраще ілюструє ставлення українців до цієї прикраси. Цей персональний оберіг готували для дівчинки від моменту її народження або передавали від мами чи бабусі у спадок. Носити його вартувало завжди, адже намисто убезпечувало свою власницю від злих поглядів і поганих намірів. Традиційне українське намисто складалося з коралів, які символізували молодість, здоров’я та силу, рідше з бурштину, перлів, скляних чи навіть металевих намистин. Сам тільки червоний колір вважався серйозною перепоною для злих сил.

Що давнішим було намисто — то сильніше захищало. А чим пишнішим, то більше магічної сили мало та й свідчило про достаток родини. Адже, крім сакрального значення, воно було все ж розкішною традиційною прикрасою. Дівчата до свого намиста ставилися обережно, як до реліквії. Зберігали в почесному місці та слідкували, щоб нитки ні в якому разі не порвалися — це до нещастя. Якщо ж хлопець дарував своїй коханій таке пишне намисто — це сприймалося як визнання найсильніших почуттів і мало як не пропозиція. Якщо дівчині не пощастило, і хлопець його забирав назад, казали: «Були коралі, та пішли далі, а перли на мак стерли».

Читайте також: «Сліпа куля вбивала людей...»: образ світових війн в українській фольклорній картині світу [6]

Дівчина з Прикарпаття, початок ХХ ст. Фото: Narodowe Archiwum Cyfrowe

Дівчата з Колочави, Закарпаття, 1926 рік. Фото: Селянське мистецтво Підкарпатської Русі, С. Маковський.

Пояс

Традиційний український пояс здавна носили й чоловіки, й жінки. Огортаючи людське тіло, він ніби створював захисний бар’єр проти негативу, злих сил і хвороб. Колись через ці вірування навіть новонароджену дитину загортали в широкий пояс матері.

Магічні властивості його вважалися беззаперечними, тому він частенько згадується в українських казках і оповіданнях, де захищає від нечистої сили, зокрема відьом. Пояс також є учасником багатьох обрядів. Так, під час грому за нього клали гілку ліщини, щоб у людину не влучила блискавка. Білий пояс-рушник надягали на наречену під час обряду, щоб притягнути щастя в подружнє життя. А дерево, на якому зозуля співає про кількість років, що залишилася жити, також могли підперізати — ніби так пташка буде кувати довше.

Пояс був достатньо широким відрізом з тканини або зі шкіри, рідше з інших матеріалів, або виглядав як повністю плетений елемент одягу. Прикрашався різними візерунками на родючість, щастя та захист від лиха. Головними кольорами часто були чорний та червоний, які вважалися найсильнішими з оберегових. Заможні люди використовували для виготовлення пояса шовк, срібну та золоту нитки. А козацька аристократія часто прикрашала його хутром або дорогоцінним камінням.

Читайте також: Маки нашої пам’яті. Як народжувалася традиція [7]

Широкий гуцульський ремінь з Ясіні, Закарпаття, поч. ХХ ст. Фото: Селянське мистецтво Підкарпатської Русі, С. Маковський.

Читайте також: Всепроникна та всевладна: вода у віруваннях українців [8]

Інші обереги

І навіть це не край віруванням, сакральним переконанням і зверненням до вищого заступництва наших пращурів. Так, червона калина, м’ята та мак могли обіцяти дівчатам вроду, захистити від хвороб і чорної магії відповідно. Прибита догори рогами підкова притягувала гроші, а традиційна українська хустка мала шанс вберегти від всіх негараздів. Що вже казати про вишиту сорочку, яка мала створювати навколо людини справжній щит від негативної енергії, злих сил і недоброзичливих поглядів.

Але від чого ж всі ці обереги захищали? Невже тільки від ефемерних створінь і таємничої злої сили, яка не має ні плоті, ні образу? Нехай сакральні та міфічні вірування посідали почесне місце у свідомості наших предків, не варто забувати й про людський фактор. Адже заздрісні сусіди, розгнівані односельці або недоброзичливі гості могли бути силою куди небезпечнішою. Наші пращури були досить винахідливими, тож мали способи зіпсувати комусь життя та нацькувати на недруга надприродне. Українські прокляття називають «вроки» і от деякі з них. Читайте, але не використовуйте!

1. Слова і магія.

Люди вкладали в те, що говорять, багато значення. І це не обмежується фразою «Хай тебе змучить срачка і болячка». І хоч статистично виміряти ефективність усних замовлянь складно, здавна українці вважали — слово може як врятувати, так і згубити. Це елемент глобального магічного мислення людства, яке здавна вірило в силу слова.

Проте з часом люди переставали зважати на магічне значення прокльонів, й вони перетворилися просто на сталі фразі, щоб виразити емоції. Наприклад, «Матері твоїй сторч та в борщ», «А щоб тобі повилазило», «Щоб тебе підняло і гепнуло», «А щоб тебе злидні обсіли», «А бодай тебе чорти вхопили», «Щоб тебе ворог узяв», «Щоб твоя могила диким маком поросла» тощо.

2. Мак і попіл.

Загалом насіння маку традиційно використовували для різних позитивних обрядів на любов, удачу, багатство та захист від темної магії. А от для прокляття його окремо або разом з попелом розсипали під дверима або на порозі будинку недоброзичливця. Таким чином насилали нещастя. Якщо ж насінням маку посипати стежку, якою людина ходить, то можна заплутати її на життєвому шляху.

3. Розбите дзеркало.

Раніше всі знали — дивитися в таке не можна, інакше бути біді. Цей забобон зберігся донині й походить від давніх вірувань, що у дзеркалі накопичується енергія. До слова, ми перевіряли це на собі в цьому матеріалі [9] про те, як наш головред порушував популярні забобони й до чого це призвело. Тож раніше, щоб наслати невдачу на когось, на подвір’я або на поріг хати кидали уламки дзеркала. Як символ розбитої долі вони мали притягувати негаразди.

4. Чорний хліб.

Загалом багато вроків базувалися саме на підкиданні чогось символічного на територію, яку людина вважала безпечною. Так і шматки чорного хлібу завзято відправляли через чийсь паркан з бажанням наслати біди й бідність. Якщо він ще й зіпсований — то мав бути подвійний ефект.

5. Перехрестя.

Це місце символізувало перетин світів, зустріч людського і потойбічного. Там часто виконували обряди, зокрема для прокляття. Наприклад, вірили, що якщо, стоячи на перехресті, заплутувати нитки та промовляти побажання всього поганого на адресу конкретної людини, то біда її неодмінно спіткає, а життя незворотно заплутається.

6. Простукування.

Якщо одночасно промовляти прокльони та простукувати двері та вікна оселі ворога, то так можна вибити добробут та здоров’я з хати.

7. Гострі предмети.

Голки, шпильки, шипи рослин підкладали в одяг людини, під килимок біля дверей або навіть ховали у подушці. Поговорювали, що такі гострі предмети можуть проколоти захист людини та відкрити шлях для злих сил, нещасть і хвороб.

8. Вузлики.

Їх зав’язували на нитці чи мотузці, щоб начебто запечатати проговорене прокляття. Брали нитку, казали ті самі слова, робили вузол — і все це закопували під порогом оселі людини або десь на її шляху. Наприклад, якщо творець прокльону знає, що його жертва однією і тією ж стежкою щодня ходить на роботу, то там свій артефакт і розміщує.

Читайте також: Україна має древні традиції поховання воїнів. Як це було і як впливає на вшанування полеглих сьогодні [10]

9. Закопування.

Щоб поховати щастя людини, якимось чином отримували частини її одягу, нігті або волосся. Їх закопували в місці, яке асоціюється з негативною енергією та потойбічним, наприклад, біля цвинтаря або на тому ж перехресті.

Тож наші пращури надавали набагато більшого значення світу магічного, демонічного та сакрального. З появою технологій, розвитком науки та критичного мислення вроки стали чимось зі сфери забобонної фантастики, та й обереги втратили свій авторитет. Проте якщо до прокльонів як до частини минулого пропонуємо не повертатися, то традиційні українські артефакти на кшталт дідуха і ляльки-мотанки — важлива частина нашого спадку. І навіть якщо ці обереги вже не мають такого важливого значення для нашого народу, як колись, ми маємо шанувати та берегти їх як яскраву частину нашої культури.

—

Тетяна Капустинська, опубліковано у виданні Platfor.ma [2]

Читайте також: