"Я ніколи не забуду ту ніч до кінця свого життя. Уявіть собі: ми застрягли в багнюці, довкола вода, сипле сніг, а навкруги лише дика природа. Ми не знали, де ми, як далеко ще йти і де шукати когось, хто міг би допомогти зіштовхнути пліт назад у воду. Це велике Боже благословення, що індіанці помітили нас. Якби не вони, ми б там загинули..." — пригадувала Марія Юрчук, яка прибула до Канади з Галичини взимку 1899 року разом зі своїм чоловіком та дітьми.

Сувора канадська зима та сильний снігопад стали несподіваною перешкодою для родини під час подорожі до хоумстеду, і лише завдяки корінним народам їм вдалося вижити та продовжити свою подорож, пише видання "Локальна історія" [2]. 

Такі історії порятунку неодноразово траплялися серед перших українських іммігрантів у Канаді, адже українські поселення часто межували з резерваціями, і обидва народи контактували для торгівлі та обміну знаннями, які були особливо цінними для українців на новій землі. Проте за спогадами про дружбу та порозуміння ховається інша реальність — українці мимоволі стали частиною масштабного колонізаційного процесу, метою якого було поневолити корінні народи, а їхні землі віддати поселенцям з Європи.  

Читайте також: Олімпіада Української Вільної Молоді у 1980 році в Аргентині [3]

Корінні народи та політика договорів

Історія корінних народів, або Перших народів (First Nations), налічує тисячі років задовго до контакту з європейцями. Упродовж цього часу вони сформували окремі мовні групи, що дає змогу історикам розрізняти такі народи, як крі, оджибве, блекфут та багато інших. З просуванням європейців на їхні території виникла нова група — метиси, які є народом змішаного євро-канадського походження. Кожен з народів має власні унікальні культурні особливості — різноманіття мов, музики і танцю, а також традицій бісероплетіння, що є проявами їхнього культурного самовираження.

Земля для них має глибоку цінність, адже, згідно з їхніми традиційними релігійними віруваннями, вона є творінням Великого Духу, що символізує повагу до природних ресурсів. Ці вірування сформували їхні фундаментальні уявлення про етику, в якій домінували колективне управління ресурсами, і практики, що ґрунтуються на взаємній згоді.

Крі, корінні мешканки Канади, 1913 рік. Фото: wikipedia.org

Але канадський уряд сприймав корінне населення зовсім інакше. Канадський історик корінного походження Блер Стоунчайлд стверджує, що тогочасний уряд дотримувався імперіалістичного погляду, вбачаючи у них "дикунів, які могли вибухнути насильством, якщо з ними не поводитись обережно".

Саме такі уявлення сформували найважливіші політичні процеси протягом другої половини ХІХ століття, унаслідок яких уряд отримав дозвіл на заселення та використання земель, що належали корінним народам. У той час політики прагнули отримати контроль над землями, щоб збудувати залізницю від східного узбережжя до Тихого океану, що перевозила б вантажі та поселенців, яку згодом назвали Канадською Тихоокеанською залізницею (Canadian Pacific Railway).

Корінні народи видавалися їм "перешкодою" на цьому шляху, тож у 1871 році канадський уряд під керівництвом лейтенант-губернатора Манітоби Александра Морріса розпочав укладення договорів між урядом Канади та корінними народами. Вони стали підґрунтям для запровадження Закону про індіанців (Indian Act) у 1876 році — правового документу, який визначав мобільність, статус і соціальні права корінних народів Канади. 

Александр Морріс (1826 - 1889). Фото: Dictionary of Canadian Biography

Якщо для уряду договори були передусім способом встановлення контролю, то для корінних народів вони були радше партнерством рівноправних сторін. Вони прагнули працювати разом з урядом над пошуком спільних рішень, а не підкорятися будь-якій владі.

Ця суперечність в інтерпретації договорів стала обʼєктом тривалих дискусій серед істориків. Зокрема, історик Саскачеванського університету Джим Міллер вважає, що насправді "[це були] угоди про відмову від прав на землі, за якими Перші народи поступалися будь-якими претензіями на володіння та використання земель в обмін на подарунки та щорічні виплати". 

Унаслідок таких процесів корінні народи були позбавлені низки привілеїв, які мали колонізатори в Канаді. Одним із проявів колонізаційної політики були механізми асиміляції, яких уряд дотримувався аж до недавнього часу. Зокрема, щоб асимілювати дітей корінного населення, федеральний уряд заснував школи-інтернати, які діяли до середини 1990-х років.

Як стверджує канадська дослідниця Еріка Ніганагведгін, ця освітня система слугувала "систематичною спробою стерти традиційні способи передачі культурних знань серед корінних народів". Так, метою шкіл-інтернатів було знищити культурні ідентичності корінних народів, відмовляючи їм у праві навчати дітей власних мов, традицій та культури, що, на думку дослідників, є культурним геноцидом. Пізніше ця спадщина була визнана, але на той час саме такими були реалії корінних народів, які передували імміграції українців. 

Читайте також:  Розсекречені архіви радянських спецслужб: Михайло Ветухів. «За українську справу – з позицій Америки» [4]

 "Люди в овечих кожухах"

Кліфорд Сіфтон (1861-1929). Фото: Dictionary of Canadian Biography

Через пʼятнадцять років після запровадження Закону про індіанців до Канади прибули перші українці — Іван Пилипів та Василь Еленяк із села Небилів, що на тогочасній Станіславщині. Вони стали першими, хто проклав шлях для масової еміграції з Галичини та Буковини до далеких і невідомих українцям канадських земель. Українські селяни, які належали до найнижчих соціальних прошарків в обох провінціях та перебували під владою Австро-Угорської імперії, заплативши 10 доларів, ставали власниками 160 акрів землі, що дорівнює майже 65 гектарам.

Це було нечуваною мрією для тогочасних селян, адже вдома їм залишалися лише невеликі ділянки, а решта належала багатим землевласникам. Тож від 1891-го до 1914 року до Канади прибули близько 200 000 українців, і ставши однією із найчисельніших груп іммігрантів, вони розселилися в провінціях Альберти, Манітоби й Саскачевану, що сприяло появі перших контактів із корінними народами.

Найбільш значним рушієм у розгортанні масштабної імміграційної кампанії українців із Галичини та Буковини було активне сприяння міністра внутрішніх справ Кліфорда Сіфтона. "Я вважаю, що дужий селянин у кожусі, народжений на землі, яку його предки обробляли протягом десяти поколінь, із міцною дружиною та шістьма дітьми — це добрий людський ресурс" — казав він. Імміграційна політика Сіфтона виявилася надзвичайно успішною для Канади, оскільки вона "забезпечила залучення аграріїв для освоєння та розвитку Північного Заходу [Канади]". Для політики Сіфтона українські іммігранти були передусім ефективним інструментом колонізації земель, цілковиту владу над якими отримали після укладення договорів з корінними народами та Закону про індіанців. 

Емігранти з Галичини на залізничній станції в провінції Квебек. Фото: ukrainianpeople.us

Так на зламі ХІХ і ХХ століть зʼявився колективний образ українця в Канаді — дужого селянина в овечому кожусі ("stalwart peasant in a sheepskin coat"), що порається коло землі. І цей образ аж ніяк не був позитивним — навпаки, він став обʼєктом глузувань та насмішок в тогочасній пресі. Як слушно зазначає канадська освітянка Оленка Білаш, українців таврували "людьми в овечих кожухах" ("men in sheepskin coats") — і звісно, не тому, "що в них красиві вишиті кожухи, [а тому, що] для багатьох тоді це означало – українці є дикунами".

Найбільш дошкульні закиди на адресу українських іммігрантів публікувала щоденна газета "The Daily Nor-Wester". У випуску за 15 вересня 1897 редакційна колегія газети виступила із жорсткою критикою імміграційної політики Сіфтона, цитуючи В. Дж. Кінга, колишнього працівника Імміграційної служби, заразом принизивши українських іммігрантів: "... ці переселенці [з Галичини] переважно є неосвіченими та брудними злидарями, які скоріше є прокляттям, ніж благословенням для цієї країни".

Проте нищівний осуд у тамтешніх газетах був не єдиним (і не найголовнішим) розчаруванням перших українців у Канаді — їх, сповнених надій, на нових землях чекали необроблені ґрунти, які разом із відсутністю інструментів та техніки, а також суворими зимами, вимагали надзвичайно важкої праці.

У перші роки після прибуття вони були змушені жити в землянках (так званих бурдеях), адже перш ніж збудувати хату, необхідно було засіяти поле, і лише потім на вторговані гроші розпочинати будівництво. Чоловіки шукали роботу на Канадській Тихоокеанській залізниці, залишаючи дружин і дітей самостійно обробляти землю на довгі місяці. Знадобилися роки, щоб надбати господарство та досягти омріяного достатку.

Українські шахтарі, провінція Альберта, 1921 рік. Фото: Taras Shevchenko Museum Toronto, Ontario

Початок Першої світової війни став стимулом для канадського уряду переглянути політику щодо іммігрантів з Австрії. Несподівано для себе самих, українці як колишні піддані Австро-Угорської імперії стали "ворожими іноземцями" ("enemy aliens"), і згідно з Актом про воєнний стан 1914 року, потрапляли під примусове інтернування у таборах Канади. Кількість інтернованих сягнула 8 759 осіб, серед яких були чоловіки, жінки та діти, а також понад 80 000 осіб було примусово зареєстровані.

Читайте також:   Украинцы в Аргентине [5]

Хліб в обмін на оленину

Між корінними народами, що мешкали на преріях, та українськими іммігрантами на позір існує певна схожість — обидві групи були маргіналізованими в англійськомовному суспільстві, їх піддавали "іншуванню" через їхні культурні та лінгвістичні відмінності. Як одним, так і іншим, часто доводилося бути винахідливими, щоб вижити, задіюючи різноманітні ресурси. Окрім подібностей у соціальних та політичних аспектах, важливим був також і культурний чинник — традиції посідали однаково значуще місце для українців та корінних народів. І справді, це обʼєднувало їх і давало підґрунтя для звʼязків, у яких мали особливу потребу українці, адже для них усе було новим — клімат, землі та географія регіону.

Одними з перших, хто приходив на допомогу українцям, як, наприклад, родині Марії Юрчук, були корінні мешканці. Прибувши взимку 1899 року до Страткони, що в провінції Альберта, чоловік Марії вирушив на пошуки хоумстеду поблизу Едмонтона, поки вона разом з дітьми чекала його повернення. Не знайшовши вільних ділянок, він повернувся до родини та вирішив змайструвати пліт, щоб переправитися річкою до родичів, які вже оселилися на власному хоумстеді. Через брак грошей інші способи пересування були недоступними для них, а холод лише посилював потребу знайти прихисток. Проте під час подорожі через негоду пліт застряг на піщаній мілині, і Марія з родиною опинилася у скрутному становищі. На щастя, поряд жили корінні мешканці, які помітили пліт, і забрали родину до свого дому, дали їм їжу та прихисток.

Українські іммігранти на будівництві залізної дороги, Канада, почато ХХ століття. Третій зліва Степан Лисик. Фото: З архіву проєкту "Локальна історія"

Такі історії порятунку в спогадах перших українських поселенців рідкість, натомість згадки про дружні контакти з корінними людьми трапляються частіше. Наприклад, про такі зустрічі згадує Джон Трефаненко, розповідаючи про своїх дідуся й бабусю Івана та Катерину (Гусак) Трефаненко, які у 1905 році емігрували з села в Чернівецькій області до Калґарі в Альберті.

Він згадує, що дідусь часто їздив до району Трі-Гіллс, де працював на молотьбі, через що бабуся почувалася ізольованою. Однак вона часто спілкувалася з корінними мешканцями, і навіть обмінювала у них хліб на свіже оленяче мʼясо. Торгівля та обмін їжею були надзвичайно важливими елементами взаємодії в перші роки між українцями та корінними народами.

Джордж Павлюк, який народився у 1899 році в Альберті у сім'ї переселенців з Буковини, розповідає, що поблизу Вітфорда мешкало чимало корінних людей та метисів. "Вони були дружніми, добрими, і деякі навіть "змішалися з нашими людьми" та розмовляли українською". Ця цікава згадка демонструє, що вони, мабуть, регулярно спілкувалися між собою у цьому містечку, тож, найімовірніше, корінні люди навчилися української мови на достатньому рівні, щоб порозумітися з українцями в побуті. Можливо, окремі українські іммігранти також могли знати їхні мови, однак це питання залишається відкритим для дослідників.

Читайте також: Сім порад як відшукати родичів за океаном [6]

Українські заробітчани, початок ХХ століття, третій зліва Степан Лисик. Фото: З архіву проєкту "Локальна історія"

Та не кожен випадок взаємодії мав цілковито позитивний характер і був позбавлений упереджень. Подекуди українці Канади розповідають, що спершу побоювалися корінних мешканців, і уникали зустрічі з ними. Найімовірніше, до цього спонукав передусім страх перед невідомим, адже українці зазвичай прибували з ізольованих аграрних громад, де їхні родини жили протягом поколінь.

Обмежений контакт із різними культурами і справді міг формувати обережне ставлення та свідоме дистанціювання від корінних народів в перші роки після прибуття. До цього додалася ще й соціальна ізоляція, адже через незнання мови та далекі відстані між хоумстедами українцям було важко налагодити контакти. Але щойно стосунки міцнішали, українці змінювали ставлення, тож чимало згадок завершуються словами вдячності корінним мешканцям за їхню допомогу. 

Бувало так, що допомоги потребували не українці, а корінні жителі, тож коли останні проявляли доброзичливість, страхи розсіювалися. Саме такою є історія Параски Данилюк, що поселилася в Реджайні в провінції Саскачеван. Якось, залишившись на фермі з п’ятьма дітьми, жінка побачила групу корінних мешканців, які наближалися до її домівки.

Вона була налякана розповідями про можливу загрозу, тож зачинила двері. Двоє чоловіків наблизилися до її домівки. Раптом один із чоловіків звернувся до неї, спитавши українською: "Ви — українка, галичанка?". Вона відповіла: "Так". Після чого він показав хрестик на своїй шиї і попросив їжі. Параска дала йому їсти і винесла молоко та хліб для інших подорожніх.

Так страх і дистанціювання перемінилися на згоду та порозуміння. Мабуть достовірність цієї історії можна поставити під сумнів, адже вона описана в книзі під назвою Ukrainian-Canadian Folklore українсько-канадського мовознавця та фольклориста Ярослава-Богдана Рудницького, де переважно зібрані пісні, приказки та описи звичаїв українських іммігрантів і їхніх нащадків у Канаді. Втім, такі оповіді виникали не випадково, адже подібні зустрічі могли відбутися будь-де в канадських преріях. 

Читайте також:  До Канади у цьому році приїхали понад 100 тисяч українців [7]

Чи справді такі схожі?

Оповіді про теплі взаємини, допомогу та співчуття створюють романтизований образ міжкультурних стосунків, що виникли внаслідок колоніального переселення. Так, можливо, перші українські поселенці не усвідомлювали своєї ролі в колоніальному проєкті, який витіснив корінні народи, але саме завдяки цьому проєкту українські іммігранти змогли оселитися та обробляти землі, які згодом стали їхньою домівкою.

Міф українсько-канадської ідентичності протягом багатьох років зростав на уявленні, що українські "піонери" першими прийшли на порожні землі, а корінним народам відводилася участь незримої присутності десь у тіні усіх історичних перипетій. Про це каже дослідниця Лея Грицун: "корінні народи були викреслені з історії та наративів українських канадців".

Дослідниця Лінді Ледоговскі вважає, що "український поселенець... не відповідав ні ролі колонізованого корінного об'єкта, ні ролі підданого Британської імперії, натомість він був своєрідним гібридом цих двох ідентичностей".

Різними були також і соціальні класи, до яких належали українці та корінні народи. Історик та професор Альбертського університету Манолій Лупул писав, що кожна хвиля еміграції українців до Канади спричиняла певні процеси відбору, які "забезпечили українцям соціально-економічний статус, який був вищим, ніж статус корінного населення Канади…, але нижчим, ніж статус усталених англо-канадських еліт".

З часом виживання на нових землях вже не було головною турботою українських поселенців, тож потреба в допомозі відпала, а розрив у соціальному становищі та адаптація українців до "мейнстрімного" культурного наративу спричинили віддалення між ними та корінними канадцями. 

Незважаючи на всі ці відмінності, памʼять про ці звʼязки залишається живою в культурі корінних народів, та сповненою теплих згадок і духу солідарності. Вона продовжує жити передусім в родинних переказах та спогадах.

В одному зі своїх випусків Телебачення Торонто зняли епізод про канадського інфлюенсера Джейроя Макокіса, який із гумором розповідає, що корінні канадці носять українську хустку. Її носила його бабуся, яка розповідала, що коли колонізатори просунулися на Захід Канади, "була лише одна група людей, з якою в нас були добрі стосунки. Це були українці…".

З її переказів Джейрой пригадує, що "[українці] були дуже бідні, вони знали, що таке боротьба за життя. Вони були аутсайдерами серед європейських переселенців. Українці завʼязували стосунки з корінними народами. Ми працювали разом, ми обмінювалися одне з одним різними речами, зокрема й хустками. Так у наших бабусь з’явились ці хустки, з благословення українців. За речами завжди є якась історія".

Читайте також: 10 помилок Заходу щодо України у 2014-2019 роках. Лекція екс-посла Канади Романа Ващука [8]

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну з новою силою оприявнило ці спогади, і хустка стала символом єднання не лише з українськими іммігрантами в Канаді, а й з українцями, що постраждали від російської агресії. Кендіс Лінклатер, корінна канадійка та засновниця освітньої платформи Relentless Indigenous Woman Co., в інтервʼю для Global News каже: "Ми прагнемо бути з ними в молитві, аби показати, що ці хустки є символом нашої підтримки України".

Історію контактів між українцями та корінними народами, що розпочалася більш ніж 130 років тому, не лише не забули, але й переосмислюють, її перевідкривають та перевизначають, вказують на прогалини та шукають дотиків і нових способів взаєморозуміння. Повномасштабне вторгнення Росії вплинуло і на неї, бо памʼять про минуле не може існувати без врахування викликів теперішнього.

—

Таміла Гептінг, студентка УКУ, дослідниця культурних взаємовпливів між українцями та корінними народами в Канаді; опубліковано у виданні "Локальна історія" [2]

Читайте також: 

•  Перші українці у Канаді [9]
• Украинки в Италии: феномен женской миграции [10]
• «Украинцы в мире: динамика численности и расселения...» [11]
• Японський вчений каже, що українці — більшість населення Північних Курил [12]
• Село українське в Чикаго: як живуть українські емігранти в США [13]
• ЗАРАБОТАТЬ миллион: истории успеха украинцев в США [14]