Як українські миротворці рятували людей у Боснії і Герцеговині

1.00

Нет

Українські військові у 90-тих роках брали участь у миротворчій місії ООН на території колишньої Югославії. Одна з найбільш кривавих воєн у регіоні тоді відбувалася у Боснії і Герцеговині. Там українці змогли домовитися про евакуацію мусульман із міста Жепа і в такий спосіб врятували більше 5 тисяч людей.

Інакше їм загрожувала загибель від рук їхніх ворогів — сербів. Про події тих часів в ефірі Українського Радіо [2]розповіли учасник миротворчої місії в Югославії, на той час заступник командира з виховної роботи 240-го окремого спеціального батальйону ЗСУ Петро Ковальчук, учасник миротворчої місії в Югославії, на той час сержант ЗСУ Андрій Хлусович та посол України у Хорватії та Боснії і Герцеговині у 2010-17-му роках Олександр Левченко.

Липень 1995 року, колишня Югославія. До оточеного селища Жепа у Боснії і Герцеговині прибуває український полковник Микола Верхогляд. Він веде переговори з ворогуючими між собою боснійськими сербами і мусульманами. Серби вимагають, аби українські миротворці залишили містечко, а мусульмани – навпаки наполягають, щоб українці лишилися і захистили їх від сербів. Попри погрози, полковник вмовляє сторони домовитися про евакуацію цивільного населення.

З анклаву вивозять тисячі людей і цим рятують їхні життя. Якби не принциповість українського командування — у Жепі могла би повторитися трагедія, яка сталася раніше в іншому боснійському місті — Сребрениці. Там серби знищили 8 тисяч боснійських мусульман. Згодом криваві події у Сребрениці визнають геноцидом і одним із наймасштабніших воєнних злочинів у сучасній європейській історії. А спасіння жителів Жепи назвуть (дослівно) "важливим успіхом ООН".

Як починалась боснійська війна

Югославські війни почалися 1991-го року і стали одним з найбільших збройних конфліктів XX століття. Вони призвели до численних людських жертв, великої кількості воєнних злочинів та значних руйнувань. Протистояння відбувалися переважно між сербами [3], які прагнули зберегти Югославську державу [4], та народами, які хотіли здобути незалежність від неї — хорватами [5], боснійцями [6], словенцями [7] та албанцями [8].

Також конфлікти були між хорватами [5] і боснійцями [9] у Боснії і Герцеговині [10], та македонцями [11] і албанцями у Північній Македонії [12]. Бойові дії відбувалися на території усіх шести колишніх республік Югославії [4] і зрештою призвели до перетворення їх на незалежні держави.

Втім, масштаби воєн відрізнялися. Наприклад, Словенії вдалося здобути незалежність за 10 днів із боями малої інтенсивності. У цьому регіоні тоді загинули кілька десятків людей. Водночас найбільш кривавою вважається війна у Боснії і Герцеговині, що розпочалася навесні 1992-го року. На той час майже половину, 43% (сорок три відсотки) місцевого населення складали боснійці-мусульмани, ще третину — (31%) — православні серби і 17% — хорвати-католики. У лютому 1992-го року в країні відбувся референдум за незалежність Боснії і Герцеговини від Югославії. 99% населення підтримали це рішення. Голосували переважно боснійці-мусульмани і хорвати, тоді як боснійські серби бойкотували виборчий процес.

Боснія і Герцеговина проголосила незалежність 3 березня 1992-го року і за місяць здобула міжнародне визнання. Натомість боснійські серби ухвалили свою власну Конституцію. Невдовзі почалися перші зіткнення противників у столиці країни Сараєв [13]о. Так почалася кривава Боснійська війна.

"Інформаційна війна розпалювала міжетнічний і міжрелігійний антагонізм"

Югославська армія підтримала сербів, які хотіли зберегти Боснію у складі Югославії. Цей процес підтримував і президент Сербії Слободан Мілошевич [14]. Після приходу до влади він активно просував сербську націоналістичну ідеологію. Основною метою політики Мілошевича було здобуття влади та панування над югославською федерацією і її народами.

Про розпад Югославії розповідає Олександр Левченко, український дипломат, посол України у Хорватії та Боснії і Герцеговині у 2010-17-му роках:

"Частина з шести республік Югославії — Хорватія і Словенія — заявили про вихід з Соціалістичної Федеративної Республіки Югославія. Власне кажучи, офіційному Белграду це не дуже сподобалося. На жаль, тоді в Сербії до влади прийшли великодержавні сили, які пропагували шовінізм, націоналізм, створення держави під патронатом саме Белграда і самої Сербії, що зовсім не входило в плани інших народів, які хотіли, проголошуючи свою незалежність, стати членами ООН і розвиватися як окремі держави. Скажімо, в Словенії все це пройшло доволі швидко. Там відбулася так названа "десятиденна війна" і все це закінчилось.

Белград вирішив, що в Словенії немає чого робити і заявив, що він виводить свою армію з Словенії. Проте, що стосується Хорватії та Боснії і Герцеговини, було заявлено, що там проживає серйозна сербська меншина, особливо у Боснії і Герцеговині. Тому, звісно, всі ці бажання будувати свої держави – це добре. А от серби, які живуть там, вони не хочуть жити в складі цих держав. Їхнє бажання - об'єднатися з Республікою Сербія, яка тоді ще була з Чорногорією, і тому потихеньку розпалювала, звісно, кожні війни.

Війна інформаційна розпалювала міжетнічний і міжрелігійний антагонізм, суперечності, вип'ячувались переваги якогось одно народу над іншими, одної релігії над іншою. Говорилося про речі, які не об'єднують народи, а їх роз'єднують. Все це поширювалося в прямих ефірах телебачення, радіо, випусках газет. Потихеньку населення втягувалося в конфронтацію нетерпимості до людей іншої національності, які жили на території цієї колишньої республіки".

"Без перемоги в інформаційній війні неможливо розраховувати на загальну перемогу"

У Боснії розпочалася війна, яка призвела до численних жертв. Війна супроводжувалася потужною інформаційною кампанією. До цього долучилася і Росія, яка ідеологічно підтримувала Сербію, хоча зброю постачала різним учасникам конфлікту. Продовжує розповідати дипломат:

"Перші розробки інструментарію, пов'язаного з інформаційною війною, з масовою дезінформацією і тому подібного, Москва обкатувала на території колишньої Югославії. Я вам нагадаю, що тоді 22-й відділ Служби зовнішньої розвідки, який займався виключно Югославією, очолював Сергій Іванов, який пізніше став генералом. Сергій Іванов на час нападу на Крим російських військ, гібридного нападу, був главою адміністрації Путіна.

Досвід Югославії показує, і нам це треба особливо враховувати, що без перемоги в інформаційній війні неможливо розраховувати на загальну перемогу. Тоді, коли почалася війна в Югославії, чи можна сказати, що Москва відкрито когось підтримувала? Так, вона більше на стороні Белграда була, хоча тоді ще був Єльцин при владі. Це ще більш-менш демократичний президент, тому в Хорватії у них було посольство. Відповідно в цій країні воно щось робило для Хорватії.

Тобто, наприклад, Хорватія теж отримувала російську зброю. Росіяни постачали зброю в Сербію, в Хорватію і в Боснію, заробляли на цьому гроші. Але ідеологічно і загально, звичайно, більше за все був підтриманий Белград. Росія саме туди посилала своїх добровольців на фронти Боснії і Герцеговини. Хорватії менше, майже ні. А в Боснії — саме російські добровольці, включаючи Стрєлкова, він там воював як російський доброволець на боці боснійських сербів. Це цікавий дуже факт".

Боснійські мусульмани були найслабшою стороною конфлікту — з точки зору ведення війни. На відміну від хорватів та сербів, їх не підтримували сусідні держави. Тож мусульмани швидко втрачали свої позиції. Столиця Боснії і Герцеговини, місто Сараєво, в якому жили переважно мусульмани, кілька років перебувала в облозі сербів. Останні облаштувалися в горах над містом і обстрілювали цивільне населення столиці.

Порятунок Жепи

У червні 1992-го року до Сараєво прибула миротворча місія ООН. Це були підрозділи озброєних військовослужбовців із різних країн світу. Всього у місії на території колишньої Югославії брали участь 39 тисяч чоловік. В Україні спеціально для цієї миротворчої операції створили 240-й (двісті сороковий) батальйон Збройних Сил. Його сформували у рекордно короткий термін — за 3 тижні. До батальйону увійшли майже 400 військових, їм надали 95 одиниць техніки.

Українські миротворчі в аеропорту Сараєво. 1992 рік. Фото: Андрій Куліш

До місії долучилися виключно добровольці, яких відбирали в усіх регіонах країни. Зарплата рядових була від 500 доларів на місяць, офіцерів — у межах 800-850 доларів. Це значно менше, ніж отримували військовослужбовці європейських країн. Для порівняння, наприклад, французькі миротворці у перерахунку на долари отримували: солдати — по 4 тисячі доларів, а офіцери — по 8 тисяч.

Українські миротворці прибули до Боснії 15 липня 1992-го року. Одним із учасників місії був Петро Ковальчук. На той час він обіймав посаду заступника командира з виховної роботи 240-го окремого спеціального батальйону. Українці мали виконувати завдання безпосередньо у місті Сараєво і селищі Жепа — розповідає військовий:

"В Сараєво знаходилися три представники, можна сказати — три угруповання ООНівських військ. Українці, які представляли православ'я, єгиптяни представляли мусульманство в Сараєво, і французи представляли католиків. Це три вісі: Хорватія — католики, Боснія і Герцеговина — це мусульмани, і Сербія – православні. І ще один район, за який ми відповідали, це район Жепа, з населенням 16 тисяч, далеко в горах. Навколо цього селища розмістилися сім наших чекпоінтів (це контрольно-пропускні пункти), де стояли українські вартові під знаками Збройних сил ООН. Історія, чому там опинилися українці, дісталася ще першому складу ротаційних наших військ. Десь до 9 травня йшов наступ і одне з селищ практично захопили серби, які підходили вже до Жепи. Тоді саме французьке командування, як старше на той момент, дало команду українському батальйону стати легкою технікою і перегородити цю дорогу. Завдяки цьому селище не було захоплене, можна сказати – перший етап порятунку Жепи".

За завданням ООН, українські військові охороняли важливі об’єкти інфраструктури, супроводжували конвої з гуманітарною допомогою, знищували снайперів, а також забезпечували евакуацію загиблих і поранених. Крім того, українці охороняли і район свого розташування та забезпечували ремонт систем водо- та електропостачання.

Понівечені війною населені пункти нагадували українську Бучу

Українські миротворці були "живим щитом" між сторонами конфлікту, — розповідає Петро Ковальчук:

"Цей "живий щит" мав бути в голубих, в білих БТР. Наші УАЗики були перефарбовані в білий колір, щоб це було далеко видно, що посередині стоять ООНівці, туди не можна рухатися чи вони знаходяться під їхнім захистом. Якщо вийшли ремонтувати у Сараєво трамваї, лінію електромереж ремонтувати — там повинен стояти наш БТР, прикривати їх з тієї сторони, звідки можливий напад противника зі стрілецької чи іншої зброї, з тієї чи з іншої гори, з-за того рогу чи з того будинку".

Гуманітарна ситуація у Сараєво була тяжкою, — каже військовий. Місцевому населенню не вистачало води, їжі, ліків. Понівечені війною населені пункти нагадували українську Бучу після відходу російських військ.

"Там архітектура охайна, красива. І будиночки, як у нашій Бучі, двоповерхові, один- в- один будиночки були там навколо Сараєво. Двоповерхові теж, такі гарненькі. І всі вони без другого поверху. Всі вони без даху, всі без вікон, всі прострілені, всі спалені. І всі-всі підряд. І захоронення — там же, на території. На кладовищах, на стадіонах, біля будинків.

В Сараєво могли заїжджати і виїжджати звідси тільки ООНівські війська. Наші маршрути й завдання — доставка сюди і супровід звідси. Сараєво — це велике місто, через Сараєво текла велика річка. Це була столиця європейська, другий Париж: красива архітектура, красиві люди. Проживали і серби, і боснійці, і хорвати. Все було перемішано там, можна сказати, 30 на 30 і на 30. І сім'ї такі були, 50 на 50.

По їжі майже нічого не було. Тільки те, що з гуманітаркою приходило, що роздавалося: борошно, макарони, ще щось. У нас звичайно забезпечення було добре. Ми старалися кожен раз роздати щось, зайве віддати. В місті знаходилося десь біля 50 сімей східнослов’янського походження — і українці, і росіяни, і білоруси. Всі ці сім'ї раз на тиждень отримували великі пакети матеріальної допомоги з продуктами забезпечення".

Український гуманітарний окнвой на вулицях Сараєва. 1993 рік. Фото: Локальна історія

На територію, де розміщувався український батальйон у Сараєво, щодня приходили діти. Українські військові ділилися з ними їжею, продовжує розповідати Петро Ковальчук:

"Кожен день до сотні дітей могли заходити на територію українського батальйону. До єгиптян ні одна дитина не ходила, і до французів ні одна дитина не ходила. До нашого батальйону приходили сотня кожен день. Ішли до їдальні, там давали їм котлети, все давали. Кожен солдат, що виходив, майже кожен старався дати шоколадку якусь, чи що там на столі було: бісквіт якийсь, якусь печеньку. Так допомагали цим дітям. Ці діти, які тоді були, вони вже на сьогодні, напевно, вже дорослі. Хотілось би колись поїхати, побачити їх.

Дефіцит був шалений. Зима, холоднеча, там люди - меблі вже нічого не коштували тоді — щоб зігрітися вдома, меблі, може, найкрасивіші, просто трощилися і всередині хати на чорну розпалювався вогонь, щоб якесь тепло було. Ліків дуже багато теж, які в нас були, ми старалися видати. Нашим, іншим, які приходили до батальйону, дітям. Тобто діти приходили з нами, тож наш начальник медичної частини мав великі перевитрати. Хоча такими хворобами ми не хворіли, але ми їх собі приписували, а ліки роздавали".

"Всі, хто в військовій формі, всі, хто зі зброєю — це вороги"

За перші три місяці миротворчої місії троє українців загинули та понад 20 отримали поранення. Один із трагічних випадків згадує і Петро Ковальчук. Великою проблемою на той час вже було замінування територій, — каже військовий. Одного разу біля блокпосту підірвалися відразу три офіцери, один із яких — загинув. Постраждав тоді і сам Ковальчук:

"Інколи невеличкі такі халепи траплялися на цьому чекпоінті. Найзлощасніший чекпоінт — це другий. Там, де у нас багато хлопців підривалися — там часто мінували — без руки, без ноги лишалися. В тому числі й мені довелося підірватися, загинув заступник команлира батальйона. В стройовій частині підірвався командир саперної роти, де перед цим знайшли чергові розтяжки, чергові міни, які були закладені біля нашого поста, де хлопці кожен вечір могли виходити за сотні метрів, хоча це було заборонено, піти зібрати дрова, щоб розпалити якесь багаття. А там — одна розтяжка, там — наступна розтяжка. Ці розтяжки таке витворяли.

Один із тих людей, що закладав ці розтяжки, його пізніше знайшли, цього серба. В військовій формі він був, кожну ніч розставляв ці пастки. Йому сказали навіть: "Що ти робиш, це ж українці". А його відповідь була: всі, хто в військовій формі, всі, хто зі зброєю — це всі вороги. В нього вже загинули були його сини, його сім'я загинула. Він бачив свою місію в тому, щоб знаходити міни, розкладати ці міни і завдавати шкоди".

Війська боснійських хорватів спочатку були союзниками мусульман, але згодом вони також намагалися встановити контроль над якомога більшою територією і приєднати її до незалежної Хорватії. До українських військових боснійські хорвати теж ставилися вороже, незважаючи на те, що українці були представниками миротворчої місії ООН.

Розповідає Петро Ковальчук: "В американському госпіталі, мені довелося там до офтальмолога їздити, мене американці ввозили в військовий госпіталь Хорватії. В цьому військовому госпіталі знаходилися всі воїни, які з поля боя потрапили сюди. В цій війні вони воювали одночасно і проти сербів, і проти Боснії і Герцеговини. Воювали за свою країну. І офіцери були, і солдати були. Тобто я міг з ними там спілкуватися. Прожив десь добу там, дві доби прожив, а на третій день на колясці молодий хлопець під'їжджає, без ніг повністю.

Показує до мене рукою: "Підлийте йому отрави". Слово "отрава" звучить по-хорватськи, по-сербськи, по-українськи однаково. Тобто, він бачив в мені ворога. Він бачив цього ворога, якого тут лікують, якого теж треба знищити, тому що людина втратила ноги, втратила все, втратила все за свою країну. Тобто, для них всі, хто з вірою проти них, це — їхні вороги, яких треба знищити. Оці три народності, одна-одну, і четверті ті, хто прийшли, щоб допомагати. Рознімати їх прийшли. Вони теж вороги".

"Захопити анклави, а всіх чоловіків фізично ліквідувати"

Як пише дослідник Роман Пономаренко, найвідоміші події пов’язані з українськими миротворцями в Боснії, відбулися в 1995-му році. В травні у відповідь на дії армії боснійських сербів поблизу Сараєво, літаки НАТО розбомбили кілька їхніх складів. Після цього сербське командування дало наказ захоплювати миротворців у заручники. Їх використовували як "живі щити" проти авіаударів НАТО. Всього серби взяли в полон майже 280 миротворців. Серед них були й українці.

27 травня поблизу міста Сараєво боснійські серби напали на два українські блокпости, де була зброя. Командира 1-ї спецроти Володимира Крючкова викликали на перемовини і вимагали здатися. Втім, українець відмовився. Ба більше, двоє українських бійців намагалися втрутитися в конфлікт і почали битися з сербськими силовиками. Серби відкрили вогонь у бік українців — понад головами і наказала їм лягти на землю. Тоді в полон потрапило біля 30 українських миротворців. В ув’язненні їх протримали до 6 червня. Поводилися жорстко, зокрема, приковували кайданами до стовпів. На щастя, всі українські військові тоді вижили.

Тим часом війна у Боснії тривала, мусульмани перебували в оточенні сербів у кількох анклавах з центрами в населених пунктах Сребрениця, Жепа та Горажде. Сербські сили тривалий час намагалися взяти ці анклави. Відколи в цих містечках розмістили миротворців ООН, їх оголосили зонами безпеки.

Втім, серби все одно хотіли захопити анклави, щоби просуватися далі і захоплювати решту територій. Для цього потрібно було позбутися миротворців, якi там перебували. Розповідає колишній посол України у Хорватії та Боснії і Герцеговині Олександр Левченко:

"Очевидно, було прийнято рішення Караджичем, як керівником цього утворення Республіки Сербської, щодо ліквідації цих анклавів, які заважали. І здавалося, що це зробити буде неважко, затиснути їх, вони ж і так в оточенні. Ну, миротворців - їх треба намагатися видворити якимсь чином, випровадити і так далі. Фактично захопити ці анклави, а всіх чоловіків просто фізично ліквідувати. Ось такий злочинний план був".

Для того, щоб захопити Сребреницю, начальник штабу армії сербів Ратко Младич пригрозив знищити миротворців із Нідерландів, які перебували в анклаві у кількості близько 600 осіб. Літаки НАТО на той час обстрілювали сербські позиції, але після погроз Младича припинили бомбардування.

11 липня 1995-го року боснійські серби здолали спротив мусульман і взяли Сребреницю. Після виходу з містечка нідерландського миротворчого контингенту серби вчинили масовий злочин і вбили понад 8 тисяч боснійців. Протягом кількох днів їх вивозили у віддалені місцевості та розстрілювали. Тіла ховали у братських могилах.

Це вбивство людей за релігійною та етнічною ознакою вважалося найбільшим в Європі з часів Другої світової війни. Розповідає український дипломат Олександр Левченко:

"Вони ввели в оману. Там стояв нідерландський миротворчий батальйон, досить багаточисельний, їх було 600 чоловік. Вони тоді захищали населення 20 тисяч цивільних. Тоді боснійські серби, коли увірвалися в цей анклав, вони сказали, що треба поділити чоловіків і жінок. старих і дітей. Чоловіків вони хочуть відправити у фільтраційні табори, щоб вони вже їх, так би мовити, не турбували своїми воєнними вилазками, начебто провокаціями, постійними атаками на тили армії боснійських сербів. І по ідеї, цей підрозділ мав би стояти там до кінця.

Але Ратко Младич, командувач боснійських військ, запропонував, що цю величезну колону з 12 тисяч осіб, жінок, дітей і старих, треба комусь супроводжувати, бо на неї можуть по дорозі напасти. І запропонував, щоб нідерландці йшли і їх захищали, а з чоловіками нічого не буде. На натиск піддались, на жаль. Вони могли розділитись. 300 пішло б там, або 400, 200 залишилось.Вони всі пішли. Залишили цих людей, щоб вони просто їх знищили. Всі ці жінки відчули щось зле, яке готується, не хотіли залишати чоловіків. Але миротворці самі тоді і сказали: та ні, все, ми домовились, все буде нормально.

Ця величезна колона пішла в сторону Сараєво, а ці залишились. І, власне кажучи, цих 8000 чоловіків протягом двох днів розстрілювали, зробили величезні рови екскаваторами і закопували. Ось такий величезний злочин, найбільший після Другої світової війни було скоєно в Сребрениці армією боснійських сербів. До цього вважалося наймасовішим вбивством в одному населеному пункті під час Другої світової війни — наша Корюківка, це майже 7 тисяч. У нас чомусь, у радянські часи, весь час показували Хатинь білоруську. В Хатині 180 чоловік загинуло, в Корюківці 7 тисяч. Так що після Корюківки української тепер 8 тисяч вбитих в Сребрениці".

Про страшні події у Сребрениці стало відомо не відразу, а лише після закінчення війни. Розповідає Олександр Левченко:

"Людей вбили, закопали, а офіційно сказали в Сребрениці, що ми їх всіх відправили в табори фільтраційні, там вони є. А коли війна закінчилась, почали шукати, там дійсно є табори такі, але цих людей не знайшли. І тому почали швидко робити розвідувальні дії. Я знаю, що ЦРУ і британська розвідка ангажували всіх сербів, громадян США і Великобританії, які працювали на спецслужби і відправили їх в Боснію. Вони знали мову, звичаї, повадки.

Всі ж розуміли, що тут величезний злочин, кругова порука і так далі. І вони почали діяти дуже просто. Вони ходили по барам, по кафе цим, де випивали ці колишні бійці. Ім були дані гроші, вони їх ще більше споювали. І в одному з таких хтось почав розповідати, що це ми там таке зробили, що... Звісно, було заборонено, але… Пару цих вояків боснійських сербів зняли все на камеру. Хоча було заборонено їм це робити, тому що розуміли, що це величезний злочин.

Вони самостійно це все познімали. Ті розвідники дали їм чималі гроші. Вони напідпитку все це продали, цю касету. Ця касета була... Вона отримана в Вашингтоні, передали її в ООН. Це було свідоцтво того, що там відбулося. Не все ж там записано, але почало бути зрозумілим, вони відправили зараз величезні загони людей, щоб вони розкопували, бо видно було, що закопували людей, де свіжі посадки були навколо Сребрениці. Всі ці посадки почали розкопувати і докопалися до ровів, де були поховані, умовно, закопані ці сотні тисячі боснійців".

Меморіальний цвинтар, присвячений жертвам у Сребрениці. Фото: Vatican News

Вироки Міжнародного кримінального трибуналу у справах колишньої Югославії [15] визнали різанину в Сребрениці геноцидом. Командувач армії сербів Ратко Младич [16] і колишній політичний лідер Радован Караджич [17] згодом були засуджені до довічного ув'язнення судом ООН у Нідерландах. Це сталося через 20 років після трагедії.

"Коли серби зайшли в місто, там вже нікого не було"

Тим часом, у 95-му, захопивши Сребреницю, армія боснійських сербів почала готуватися до захоплення анклаву Жепа, який охороняли українські миротворці. Серед них був Андрій Хлусович, штаб-сержант Збройних сил України, який на той час мав звання сержанта:

"В Жепу я потрапив випадково. Серби узяли в блокаду Сребреницю, не пропускали ні гуманітарку, ні продукти, ні транспорт. Я залишився служити в Жепі на два місяці. Продукти, пальне вже закінчилися, а в горах все працювало від дизельних генераторів. Пального вистачало тільки на те, щоб виходити на звʼязок раз на день увечері і повідомляти про ситуацію: де хто знаходиться. У нас пункти спостереження були. Про Сребреницю ми взагалі не знали. Узяли в облогу вже саме Жепу, де ми знаходилися, нас було 79 чоловік. Територія бази була десь метрів 40 на 70. Ми жили там в колишній школі. Були дуже інтенсивні обстріли. В один день було зафіксовано 200 прильотів тільки на цю базу".

Серби вимагали, щоб українці залишили Жепу. Натомість боснійські мусульмани наполягали, щоб українські військові залишилися і навпаки — стримали наступ сербів. Заступником командувача сектору Сараєво на той час був полковник Микола Верхогляд. Він прибув до Жепи домовлятися про евакуацію цивільного населення, щоб врятувати мусульман від сербів і не повторити долю Сребрениці. У своїх інтерв'ю полковник потім розповідав, що серби погрожували розстріляти українських миротворців, якщо літаки НАТО завдаватимуть ударів по їхніх позиціях. Розповідь продовжує Андрій Хлусович, який також був присутній на цих перемовинах:

"Серби вимагали, щоб ми залишили цю територію і пішли. Але мусульмани, які там жили, у свою чергу просили, щоб ми, навпаки, не йшли і стримували сербів. Ми були між двох вогнів. Але у нас була своя місія і ми її виконували — захищали мирних жителів. А військові, як тоді думали, нехай самі воюють. Згодом приїхав генерал Младич і говорить: "Я бачу, що ви звідси не поїдете, давайте почнемо перемовини, знайдемо спільну мову". Нам прислали полковника Верхогляда, він був заступником командуючого сектора в Сараєво, щоб він проводив ці перемовини. Зустріч проходила на блокпосту "Прима-2". Від нас узяли також екіпаж БТРа, який посилював цей блокпост. Тобто, я особисто був присутнім на перемовинах, коли вони відбувалися. Там спочатку було важко, потім легше. Знаходили спільну мову".

Український патруль біля Жепи, Боснія. Листопад 1994 року. Фото: Локальна історія

Під час довгих перемовин Верхогляду вдалося переконати Ратко Младича погодити евакуацію з анклаву всього цивільного населення. Українці запропонували спеціальну схему, за якою вивозили людей. Розповідає Андрій Хлусович:

"Нас спочатку вважали противником. А на переговорах вже до нас нормально ставилися. В процесі цих перемовин домовилися, що ми вивозитимемо мирних жителів автобусами. Було багато варіантів, як саме це мало відбуватися. Мусульмани вимагали, щоб їм дали вертольоти. Тож усіх військових на вертольотах вивезли. Серби, природно, не погоджувалися. Мовляв, виводитимемо мирних жителів, а військові хай залишаються.

Не знаю, чия була ідея, напевно, Верхогляда. Вирішили, що з кожного автобуса, коли приїжджали у безпечну зону, хтось їхав назад і розповідав усім в Жепі, що вони висадилися у безпечне місце. Тобто, на собі показував, що усі живі і здорові. Така своєрідна гарантія. Ми вивозили мирних жителів 4 дні. Це були автобуси. У автобус сідали жінки і діти. І в кожному автобусі було по українському миротворцю. Ми супроводжували до безпечного місця. Ось так і вивозили. А кого не вивезли, ті залишили Жепу через гори. Коли серби зайшли в місто, там вже нікого не було".

Українським миротворцям тоді вдалося врятувати більше 5 тисяч людей, які опинилися в облозі. Ключову роль відіграла принциповість українського командування, — каже військовий:

"В Жепі були не лише місцеві, а й біженці зі Сребрениці, інших населених пунктів, які серби захопили до того. І там вже дізнались, що була різанина. Але масштабів не сказали, що там вбивали усіх. Повністю зачистка етнічна була. Багато загиблих було, тому і дізнались. І вже якось по-іншому до всього ставилися. І до переговорників, і до сербів, і до усіх — інакше. Домовитися з Младичем, як Верхогляд говорив, було дуже важко. У всіх були свої умови. У сербів були умови, як у загарбників, нібито вони переможці. Адже у них багато сил було. Там 2000 чоловік стояло тільки регулярної армії. А тут жменька людей.

Тобто, він спочатку диктував свої умови, але наш контингент на них не пішов. Полковник Мовченюк, теж вів прямі переговори з Младичем. Младич сказав, що ніхто звідси живим не вийде. А полковник Верхогляд говорить: "Це мої солдати, я їм даю накази, я за них відповідаю. Вони виконуватимуть наказ, який дала місія ООН". У наших командувачів була принципова позиція.

Та і все ж таки до українців лояльніше ставилися як серби, так і мусульмани. Шанобливо, бо знали, що ми можемо дати відсіч. Я повернуся до Сребрениці. Там стояв голландський батальйон майже 600 чоловік. І почали серби наступати. У них там один або два загиблі були. То сказали, що не можуть виконувати свою місію, тому що їхнє життя під загрозою. І, не зважаючи на завдання, яке повинні були виконати, зібралися і поїхали. А у нас знали, що до останнього ніхто не піде нікуди. І тому до нас інакше ставилися".

Українські миротворці на одному з чекпойнтів біля Жепи. Фото з архіву Андрія Хлусовича

Тиск, який чинили на українських військових сторони конфлікту, був шалений, — розповідає колишній посол України у Боснії і Герцеговині Олександр Левченко. Втім, українці твердо наполягали на своєму. Саме це і врятувало жителів Жепи, — переконаний Олександр Левченко:

"Вони проявили твердість і відмовилися. Їх шантажували, що будемо розстрілювати всіх разом з цивільними, обстрілювати з артилерії, мінометів. Наші стояли, сказали, що ми не підемо, поки останній цивільний не буде вивезений. І тоді ті здали назад і дозволили ці 5 тисяч евакуювати.

Була домовленість про колону автобусів, в кожному автобусі по одному миротворцю всього, тому що більше не могли. Так мало їх було, але один миротворець, щоб все знав, бачив із зброєю в руках. І ці 5 тисяч людей було вивезено у безпечне місце, а в цю зону під охороною ООН, фактично порушуючи резолюцію Ради безпеки, ввійшли війська боснійських сербів".

Захоплення боснійськими сербами Сребрениці і Жепи змінило політику НАТО. В кінці літа військові літаки альянсу почали атакувати позиції боснійських сербів. І з 30 серпня по 15 вересня скинули на них понад тисячу авіабомб. Це змусило сербів погодитися на перемир'я та подальші перемовини. 14 грудня [18] 1995 [19]-го року лідери Югославії, Хорватії та Боснії підписали Дейтонську мирну угоду [20], яка завершила війну. Після того до Боснії ввели 60-тисячний контингент країн НАТО.

З 92-го до 95-го року на території колишньої Югославії загинули 15 українських миротворців. Понад 50 отримали поранення. Українські військові, незважаючи на ризики, виконували покладені на них завдання — захищали місцеве населення і сприяли встановленню миру у виснаженому війною регіоні. У небезпечних ситуаціях миротворці проявляли сміливість і рішучість — якості, без яких складно уявити українського воїна. Події у Боснії демонструють, що саме принциповість українського командування зіграла ключову роль у долі тисяч людей і врятувала їх від загибелі.

Полковник Микола Верхогляд після повернення до України працював на різних посадах в Головному управлінні розвідки Міноборони, після чого перебував у запасі. 2021-го року військовий помер від важкої форми ковіду. За кілька місяців потому Микола Верхогляд, вже посмертно, отримав звання Героя України за мужність і героїзм, виявлені під час виконання бойових та спеціальних завдань. В ООН спецоперацію з евакуації населення Жепи, яку забезпечили саме українські військові, назвали "важливим успіхом Організації Об'єднаних Націй".

—

Опубліковано на сайті Українського радіо [2]

Читайте також: