Щоб препарувати абсурд сталінського правосуддя, знадобився японський професор із Прінстона, який занурився в українські архіви глибше за вітчизняних дослідників. Книга Гіроакі Куромії про процес 1952 року в Білій Церкві розкриває моторошну комедію радянської репресивної машини: чекісти взяли 14 бідних, малограмотних людей без майна, призначили їх «небезпечною підпільною організацією» і засудили за пацифізм від імені наймиролюбнішої країни світу.

Це історія, яку розповіло видання РІСУ [2], про те, як держава намагалася конфіскувати те, чого не існувало, та підкорити те, до чого не дотягувалися руки карателів — людську совість.

Гіроакі Куромія — історик японського походження, який із середини 1980-х років працює на Заході. Він спеціалізується на історії Радянського Союзу, сталінізмі, комуністичних репресіях і холодній війні, а також досліджує минуле й сучасність України та Росії. Магістерський ступінь здобув у Токійському університеті, докторський — у Принстоні. Працював науковим співробітником Королівського коледжу Кембриджського університету, а з 1990 року викладав історію в Індіанському університеті.

Професор Куромія багато працював із розсекреченими українськими та російськими архівами. Українською мовою, наскільки мені відомо, вийшли дві його праці: «Свобода і терор у Донбасі: українсько-російське прикордоння, 1870–1990-ті роки» та невелика книжка «Зрозуміти Донбас».

Праця, про яку йдеться зараз, називається «Совість під судом: доля чотирнадцяти пацифістів у сталінській Україні, 1952–1953». Це історичне дослідження у найточнішому значенні слова. Автор майже ніде не відступає від стриманого академічного тону. Лише кілька разів його особиста оцінка проривається назовні — зокрема, коли він називає судовий процес фарсом.

Читайте також: Як чекісти знищували технічну інтелігенцію Донбасу [3]

Чотирнадцять людей, яких держава перетворила на «організацію»

Наприкінці сталінської епохи в Білій Церкві відбувся закритий судовий процес над чотирнадцятьма людьми, яких влада зарахувала до нелегальної організації адвентистів-реформістів. Їх засудили до тривалих строків ув’язнення у виправно-трудових таборах.

Соціальний портрет підсудних особливо промовистий. Наймолодшому було близько вісімнадцяти років, найстаршому — близько сімдесяти. Серед них були люди неписьменні або малоосвічені, без постійної роботи, майна, суспільного статусу та впливових зв’язків. Дехто вже зазнавав переслідувань і раніше — не лише від радянської, а й від царської влади.

Вироки передбачали конфіскацію майна, але в матеріалах справи щодо декого прямо зазначено: конфісковувати було нічого. Це були максимально соціально вразливі люди — без ресурсів, без голосу і практично без можливості захистити себе перед державною машиною.

На перший погляд, перед дослідником лежать офіційні документи: протоколи допитів, свідчення, обвинувальні висновки, судові рішення. Проте одна з найбільших заслуг Куромії полягає саме в тому, що він не приймає ці матеріали за чисту монету. Він запитує: якою мірою документи, створені радянськими органами безпеки сталінської доби, взагалі можуть вважатися надійними історичними джерелами?

Його відповідь дуже обережна, але однозначна: без критичного аналізу — не можуть.

Автор виявляє численні суперечності, порушення слідчих процедур і ознаки прямої фальсифікації. В одній версії документів, наприклад, зазначено, що всі обвинувачені визнали свою провину, а в іншій — що всі її заперечували. Обидва твердження одночасно бути правдивими не могли. Складається враження, що органи готували кілька версій протоколів, а під час пізніших переглядів справи вже не завжди пам’ятали, якої саме лінії дотримувалися раніше.

Ця невідповідність між законом і реальною практикою була системною. На папері радянська держава мала напрочуд прогресивне законодавство. Апогеєм цієї декларативності стала так звана Сталінська конституція 1936 року. Вона проголошувала право на працю, відпочинок, освіту й матеріальне забезпечення у старості, декларувала демократичні свободи та запроваджувала загальне, рівне й пряме виборче право при таємному голосуванні.

У реальності ці норми здебільшого залишалися паперовими. Конституція діяла в період Великого терору, масових репресій та однопартійної диктатури. Саме цей розрив між офіційною мовою права й реальною практикою державного насильства стає однією з головних тем книжки.

Читайте також: "Не Донбас, а південний схід України" Історики – про дореволюційне та радянське минуле Донецької та Луганської областей [4]

Наскільки успішною була сталінська монополія на свідомість?

Чотирнадцятьох підсудних об’єднала в одну групу насамперед сама репресивна машина. Дехто з них був мало знайомий з іншими. Їхні релігійні біографії суттєво різнилися.

Одні були охрещені в офіційній Церкві адвентистів сьомого дня, інші — серед реформістів, а дехто взагалі не належав формально до якоїсь з цих спільнот. Одні відвідували таємні домашні богослужіння, інші лише контактували з окремими віруючими. У когось знайшли рукописні копії християнської літератури, а в когось не виявили нічого подібного.

Професор Куромія доходить висновку: цілком можливо, що організована підпільна група, існування якої стало основою звинувачення, насправді була значною мірою сконструйована слідством. Людей із різними життєвими траєкторіями та різним ступенем причетності до реформістського адвентизму об’єднали в єдиний «злочинний осередок», який органи мали викрити, розгромити й представити як чергову перемогу над ворогами радянської держави.

На цьому прикладі Куромія ставить ширше питання: наскільки успішно тоталітарна держава могла контролювати людську свідомість? Наскільки повною була її монополія на переконання?

І відповідь книжки — ця монополія ніколи не була абсолютною.

Навіть найбідніші, найменш освічені й найбільш маргіналізовані люди нерідко зберігали внутрішню автономію. Вони могли не мати майна, статусу, освіти й політичного впливу, але мали совість і переконання, які держава не спромоглася цілковито підкорити.

У цьому сенсі назва книжки надзвичайно точна. Перед судом опинилися не лише чотирнадцять людей. Під судом була сама людська совість — право особи зберігати переконання, які суперечать вимогам держави.

Друга світова війна як поворотний момент

На думку Куромії, Друга світова війна стала важливою межею в історії радянського суспільства. Навіть повоєнний сталінізм уже не мав тієї тотальності й замкненості, що характеризували добу Великого терору 1930-х років.

Війна привела мільйони радянських громадян у зіткнення зі світом за межами звичного радянського простору. Люди опинялися на окупованих територіях, у полоні, на примусових роботах, у війську, а згодом — за кордонами СРСР разом із Червоною армією. Вони зустрічали представників інших країн і суспільних систем та здобували досвід, який уже неможливо було повністю викреслити.

До Радянського Союзу також були приєднані західноукраїнські й балтійські землі. Там жило ціле покоління людей, сформованих поза радянською системою. Частина з них сприймала прихід радянської влади як окупацію і руйнування попереднього політичного, суспільного та релігійного порядку. Ці люди не мали ілюзій щодо радянського режиму, а деякі вже володіли досвідом конспіративної діяльності, підпільної самоорганізації та політичного опору.

Особливу роль відігравав ГУЛАГ — своєрідна «країна в країні», через яку пройшли мільйони людей. У таборах зустрічалися представники різних релігійних, національних і політичних середовищ. Вони знаходили однодумців, обмінювалися досвідом протистояння системі, а іноді радикалізували одне одного. Табір, задуманий як інструмент ізоляції та знищення, парадоксальним чином ставав ще й місцем комунікації між противниками режиму.

Держава залишалася надзвичайно жорстокою, але після війни їй уже було важче забезпечити колишню герметичність суспільства. Процес над білоцерківськими пацифістами показує водночас і силу репресивної машини, й межі її можливостей.

Нікого з чотирнадцяти підсудних не стратили. Сталін помер невдовзі після винесення вироків, а згодом справу переглядали, строки ув’язнення скорочували. Наприкінці радянської доби засуджених реабілітували. Долі багатьох із них залишаються невідомими, але принаймні частина пережила радянську систему.

Хрущовська доба не принесла релігійної свободи: ідеологічна боротьба проти віри тривала, а згодом набула нової сили. Проте такого масштабу прямого терору, яким відзначався довоєнний сталінізм, держава відтворити уже не могла.

Читайте також: Приналежність України до цивілізації хліборобів, «яка перемогла», — те, чого в Росії ніколи не могли українцям пробачити [5]

Адвентисти перед судом кесаря

Кому ця книжка може бути особливо цікавою з релігійного погляду? Передусім адвентистам сьомого дня та представникам адвентистського реформаційного руху, адже саме вони перебувають у центрі дослідження.

Цінність праці Куромії полягає в тому, що це погляд зацікавленого, але незаангажованого дослідника. У тексті немає ознак того, що автор ототожнює себе з релігійними переконаннями своїх героїв. Його цікавлять їхнє соціальне становище, мотивація, людські права та поведінка державного апарату.

Для адвентистів це можливість побачити себе ніби збоку — у момент, коли віруючі постають перед судом кесаря.

Церковно-державні відносини є однією з головних точок напруги в історії релігії. Жодна інша інституція не має таких широких повноважень і таких можливостей контролювати, шантажувати або підпорядковувати церкву, як держава. У цій книжці суд кесаря стає вогненною піччю, випробуванням віри, совісті й особистості.

Радянська держава послідовно прагнула не просто контролювати релігію, а зрештою витіснити та знищити її. Тому говорити про якесь вибіркове непорозуміння між владою та окремою конфесією не доводиться.

Починаючи з 1920-х років, адвентисти сьомого дня опинилися під постійним ідеологічним та адміністративним тиском. Влада, використовуючи загрозу ліквідації реєстрації й репресій, примушувала церковне керівництво ухвалювати рішення, які частина віруючих вважала несумісними з основоположними принципами своєї віри.

Двома особливо болісними питаннями були вимоги працювати в суботу та проходити військову службу зі зброєю в руках. Для багатьох адвентистів це означало прямий конфлікт із совістю: субота вважалася святим днем, а участь у насильстві — несумісною з християнським переконанням про цінність людського життя.

Під державним тиском офіційні керівники церкви вимагали від громадян виконувати ці обов’язки. Це спричиняло стрес, внутрішні конфлікти, вихід людей із зареєстрованих громад і перехід до нелегальних реформаційних рухів. Дехто взагалі припиняв відвідувати богослужіння, а хтось приєднувався до «вільних і вірних» або інших груп реформістського адвентизму.

Зі сторінок книжки постає, що офіційний і реформістський адвентизм у Радянському Союзі були значно тісніше переплетені, ніж мені здавалося раніше. Межа між ними далеко не завжди була чіткою. Люди переходили з одного середовища до іншого, підтримували особисті контакти, мали спільні переконання й реагували на державний тиск по-різному.

Показовим є те, що Михайло Кулаков, який згодом став одним із найвідоміших керівників радянського адвентизму, у певний період свого життя також був пов’язаний із середовищем реформованих адвентистів. Відокремити ці дві форми однієї традиції непроникною стіною в контексті радянської історії неможливо.

На моє переконання, ключовою причиною цих розколів була відсутність релігійної свободи. Неможливість для людини та громади самостійно визначати спосіб свого релігійного життя створювала ефект доміно. Погрожуючи позбавленням реєстрації, держава продавлювала вигідні їй рішення через офіційне церковне керівництво. Це, своєю чергою, породжувало релігійне підпілля.

Найскладніша моральна проблема книжки

Найболючіша й морально найскладніша частина дослідження стосується відносин між офіційними адвентистами та реформістами, а особливо — можливої співпраці окремих церковних служителів зі слідством.

Тут потрібна максимальна обережність. Політику сталінської держави щодо релігії можна описати як системне насильство. Церква була жертвою свідомого, цинічного й послідовного державного тиску. Тому важко очікувати від людей, позбавлених будь-яких засобів захисту, завжди врівноваженої та морально бездоганної поведінки.

Терор породжував внутрішню еміграцію, страх, замкненість, підозру й відчай. Залякані та шантажовані служителі могли співпрацювати (й співпрацювали) з органами, передавати інформацію або брати участь в очних ставках. Їм доводилося думати не лише про себе, а й про родину, громаду та залишки легального церковного життя.

Читайте також: Як проводилась кацапізація Донбасу на початку XX ст. [6]

Один із білоцерківських адвентистських пресвітерів, схоже, пішов на таку співпрацю, сподіваючись урятувати себе, сім’ю та громаду. Проте його все одно заарештували. Куромія знаходить непрямі свідчення того, що він міг зазнати катувань. Після цього чоловік відмовився давати показання й підписувати документи. Образно кажучи, він дав обітницю мовчання.

Єдиним моментом, коли він знову почав комунікувати з системою, стала апеляція. Хоча процес відбувався за зачиненими дверима й громадськість до нього не допустили, підсудним усе-таки надали адвокатів. Особливо помітну роль відіграв адвокат Перельмутер, який переконав своїх клієнтів подавати апеляції. У кількох випадках це сприяло скороченню строків, хоча нікого не виправдали.

Професор Куромія також звертає увагу на відсутність частини матеріалів справи. Відомо, що 1993 року суд Київської області запитував з архіву СБУ третій том, однак дослідникові отримати до нього доступ не вдалося. Він припускає, що в постсталінську добу справу могли цензурувати, вилучивши матеріали, які містили прозорі свідчення застосування катувань, зокрема до жінок.

Пацифісти як «вороги миролюбної держави»

Одна з суперечностей процесу полягала в тому, що Радянський Союз офіційно представляв себе миролюбною державою, яка бореться за мир у всьому світі. Проте всередині країни пацифістів судили саме за відмову брати до рук зброю, працювати на оборонних підприємствах і сприяти нарощуванню військової могутності.

Серед підсудних переважали жінки та немолоді чоловіки. Дехто вже не підлягав призову, а хтось раніше служив у радянській армії. Але навіть наявність військового квитка в одного з обвинувачених не вплинула на слідство. Факти, які не вписувалися в заздалегідь підготовлену конструкцію звинувачення, послідовно ігнорували.

Саме в таких місцях крізь академічну стриманість Куромії проривається подив.

Від релігійного опору до правозахисного руху

У завершальній частині книжки автор порівнює білоцерківський процес з іншими політичними й релігійними справами. Він показує, як радянські переслідування поступово радикалізували частину віруючих.

Показовим прикладом є Володимир Шелков — один із керівників Церкви вірних і вільних адвентистів сьомого дня. Згодом він став не лише релігійним діячем, а й правозахисником загальносоюзного масштабу. Про нього позитивно відгукувалися Андрій Сахаров та Олександр Гінзбург.

Шелков, очевидно, дійшов висновку, що подальші поступки, підпорядкування шантажу й участь у цинічній грі, нав’язаній режимом, не мають перспективи. Він перетворився на свідомого противника радянської системи й доступними йому ненасильницькими засобами протистояв їй.

Отже, державна політика, покликана ліквідувати релігійне інакодумство, нерідко досягала протилежного результату. Переслідування перетворювало релігійних нонконформістів на правозахисників і відкритих противників режиму.

Підсумки

Книжка показує, що адвентизм сьомого дня і реформістський адвентизм необхідно розглядати як частини однієї релігійної традиції. Це різні способи історичного існування одного явища, які мають спільне віровчення, походження, культурну пам’ять і духовну мову.

Реформаційні рухи особливо поширилися у Східній Європі та на пострадянському просторі. Вони були породжені передусім досвідом Першої світової війни, революцій, радянських репресій і відсутності релігійної свободи.

Європейський адвентизм початку ХХ століття був значно слабшим за американський — організаційно, фінансово й кількісно. Він не мав швидких засобів комунікації та опинився перед безпрецедентним випробуванням загальноєвропейської війни. Еллен Уайт померла 1915 року, на першому році Першої світової, тому нову ситуацію європейським адвентистам довелося осмислювати самостійно.

Попередній досвід Церкви був пов’язаний переважно з Громадянською війною у США. Але та війна відбувалася всередині однієї країни, а для багатьох віруючих існували різні можливості уникнути участі в бойових діях або служити без зброї.

У Європі часів світових воєн ситуація була зовсім іншою. Досвід примусових мобілізацій, двох світових воєн, масових репресій та агресивно секулярних режимів сформував особливе обличчя східноєвропейського адвентизму. Його характерними рисами стали недовіра до держави, закритість, песимізм, фаталізм і суспільна пасивність. Переважала підпільна модель: сховатися від світу й держави, захистити віру в приватному просторі та не намагатися діяти у відкритому суспільному полі.

Саме тому і адвентистам сьомого дня, і реформістам варто вивчати свою історію не лише за власними конфесійними джерелами. Такі джерела неминуче є емоційно й ідеологічно забарвленими. Кожна сторона схильна покладати відповідальність за трагедію на іншу.

Натомість необхідно усвідомити роль третього учасника цього конфлікту — хижої, агресивної держави, яка свідомо створювала нестерпні умови, шантажувала церковне керівництво, провокувала розколи та використовувала одних віруючих проти інших. У цьому трагічному танго їх було троє: адвентистська церква, реформісти й тоталітарна держава.

Сьогодні потрібні визнання спільного минулого, відмова від його гіперболізації та спокійний аналіз того, що сталося. Морально оцінювати поведінку людей у ситуації терору надзвичайно складно. Те, що з безпечної відстані здається слабкістю, зрадою або фанатизмом, у реальній ситуації могло бути спробою врятувати сім’ю, громаду, власну совість або саме життя.

Розколи в радянський період відбувалися не лише серед адвентистів. Подібні процеси переживали баптисти, п’ятидесятники та інші протестантські конфесії. Адвентизм не є якимось унікальним винятком. Це одна з форм реакції релігійних людей на ненормальні церковно-державні відносини.

Потрібна відмова від взаємного очорнення, від чорно-білого погляду й нескінченного обміну звинуваченнями. Історію офіційного та реформістського адвентизму на наших землях неможливо зрозуміти окремо. Це не дві чужі одна одній релігії, а дві сторони, два виміри й два історично сформовані способи сповідувати ту саму віру.

Книжка Куромії показує: навіть у найбільш безправної людини залишається простір, до якого держава не може дістатися остаточно. Цей простір — совість. Саме її радянська влада намагалася посадити на лаву підсудних. І саме її, попри вироки, табори, тортури та фальсифікації, їй так і не вдалося цілковито підкорити.

—

Hiroaki Kuromiya. Conscience on Trial: The Fate of Fourteen Pacifists in Stalin’s Ukraine, 1952–1953. University of Toronto Press, 2012. 212 p.

Максим Балаклицький [7], опубліковано у виданні РІСУ [8]

Читайте також: 

• Український Донбас: ОУН-УПА, дисиденти, виступи шахтарів проти радянської влади: 12 фактів [9]
• Народ Донбасу і культурна зброя росіян [10]
• «Особливий статус» для «ракової пухлини» або Випробування Донбасом [11]
• Російських правозахисників за часів СРСР майже не хвилювало національне питання [12]
• Русская культура всю свою историю лелеяла чмо — и оно выросло, расцвело [13]
•  Російських правозахисників за часів СРСР майже не хвилювало національне питання [12]