Життя та смерть єдиного героя УНР, чиїм іменем було названо військову частину

1.00

Нет

Ми вже звикли до того, що військові частини Збройних Сил України названі на честь різноманітних українських діячів, у тому числі воєначальників Української Народної Республіки.

У Силах Оборони воюють із ворогом, зокрема, такі бригади й частини: 26-та артилерійська імені генерал-хорунжого Романа Дашкевича, 36-та морської піхоти імені Михайла Білинського, 59-та штурмова імені Якова Гандзюка, 110-та механізована імені генерал-хорунжого Марка Безручка, 12-та армійської авіації імені генерал-хорунжого Віктора Безручка, 102-га територіальної оборони імені полковника Дмитра Вітовського, 3-тя оперативного призначення НГУ імені полковника Петра Болбочана, 142-й навчально-тренувальний центр ССО імені генерал-хорунжого Всеволода Змієнка, Навчальний центр НГУ імені Василя Вишиваного, 131-й окремий розвідувальний батальйон імені полковника Євгена Коновальця та інші. Деякі військові частини носять імена героїв, які загинули у боях з російськими окупантами у 2014–2021 роках, зазначає видання "Тиждень [2]".

В Армії Української Народної Республіки 1917–1921 років був також один унікальний випадок, коли іменем щойно загиблого героя було названо військову частину — артилерійську батарею Окремого Запорізького загону (пізніше — Запорізької дивізії). Йдеться про батарею сотника (отамана) Савицького, біографія якого донедавна була абсолютно невідомою попри те, що ця частина існувала з кінця лютого 1918-го й аж до 1924 року!

Кавалер ордену Святого Георгія 4-го ступеня підпоручик Віктор Савицький

Сотник (отаман) Савицький — це артилерійський офіцер колишньої російської армії, який у 1917 році добровільно долучився до створення збройних сил Української Народної Республіки. Вочевидь, він брав активну участь у десятиденних вуличних боях у Києві поміж українськими військами та прихильниками російського Раднаркому, передусім — більшовицькими загонами Муравйова, які прийшли з території Росії та Білорусі.

Читайте також: Підлі війни Росії: історія, яка повторюється [3]

Ці бої відбувалися з 29 січня до 8 лютого 1918 року: Центральній Раді було важливо втримати Київ як столицю України до укладання мирного договору у Бресті-Литовському з Німеччиною та Австро-Угорщиною. Щойно договір було укладено, уряд і залишки українських військ відступили до села Ігнатівка (по Житомирській трасі), де 9 лютого з них усіх було створено Окремий Запорізький загін (пізніше — дивізію) на чолі з генералом Олександром Присовським. У цьому загоні були також Запорізький та Гайдамацький артилерійські дивізіони. У першому з них 3-ю батарею очолив сотник Савицький.

Після Ігнатівки українські підрозділи вирушили в бік Житомира, а потім — до Сарн та Коростеня. Скрізь вони вступали у збройні сутички зі збільшовиченими російськими військами, що рухались з фронту Першої світової війни. Слідом за ним наступали німецькі та австро-угорські війська, які відповідно до Берестейського мирного договору відтепер ставали союзниками України у боротьбі з більшовицьким урядом Лєніна.

Подальший нарис військової операції проти російських більшовицьких військ було описано у Військово-науковому віснику Генерального штабу України, який виходив у Києві навесні-влітку 1918 року:

«Опираючись на магістраль Сарни — Коростень українські частини почали планомірний наступ на м. Київ. Відділ Петлюри рушив у наступ по залізничній лінії Коростень — Київ, а 1-й Запоріжський загін отамана Присовського — в напрямку Житомир — Бердичів — Хвастів.

Уперед, до Житомира, отаман Присовський вислав розвідчий одділ, котрий довідався, що большовиків у Житомирі нема. З большовиками зустрілись наші частини під самим Бердичевом і тут, коло ст. Бердичів ІІ, зав’язався великий бій із переважаючими силами ворога, що складалися головним чином із частин бувшої VII армії, котрим пособляли чехо-словаки. Переважаючи числом, большовики після двохденного бою примусили українські частини відійти до ближнього роз’їзду.

Зовсім нежданно потім удалося взяти Бердичів при підмозі одного броневого автомобіля. Сміливо кинувшись на Бердичів він кулеметним вогнем заподіяв дуже великі втрати большовикам, а подоспівшими відділами Присовського їх було зовсім відкинуто. Але большовики, маючи великі резерви, повели новий наступ, наміряючись обхопити частини загону.

При цьому показала свою відвагу батарея Савицького. Опинившися спереду стрілецьких ровів, вона під страшним обстрілом продовжувала огонь, поражаючи колону большовиків, що обходила, але ці, маючи перевагу в силах, заставили українські частини відійти й накинулись на батарею. Тут звірським способом був замордований командір батареї Савицький.

Скоро українське військо, підтримане германськими відділами, почало новий бій під Бердичевом і большовики були розбиті зовсім. Переслідування большовиків, що відступали в напрямку Козятину й Жмеринки, робили германські відділи, а 1-й Запоріжський загін отамана Присовського почав просуватись у напряму Хвастова без усяких перешкод.

Невелички сутички з большовиками були неподалеку під ст. Буча, але це був останній ар’єргардний бій, котрим большовики хотіли затримати швидко наступавші українські частини, в той час, як головні їхні сили кидали Київ, вивозячи на спіх що тільки можна було взяти. Бій край ст. Буча Запоріжський загін вів при пітримці відділу Петлюри.

Зірвавши місток через р. Ірпень большовики забезпечили спокійний одхід своїх головних сил і ар’єргарду. Уночі під 1 березня відходили з Києва останні частини большовиків. Серед їх багато будо чехо-словаків, котрі в попередніх боях були опорою большовицьких частин; участю ж чехо-словацьких частин у попередніх боях можна пояснити й опір українському війську.

Удень 1 березня частини Присовського й Петлюри підійшли до Києва й увечері роз’їзди їх показалися показалися в Святошині, Куренівці й Лук’янівці.

Читайте також: Семен Лощенко: "незрівнянний гарматник" [4]

Большовики покинули місто, але надовго зостанеться в пам’яті в горождан, переживших кошмарні дні їхнього панування, ті страхіття, та анархія, яких були не в силах зупинити самі большовицькі главарі, що опирались на розбещені шайки розбишак.

Радісно зустрів Київ українські відділи, що вступали. Здавалося, що настав кінець чорним, безпросвітним дням, коли горожданам і вдень, і вночі приходилось бути на варті, позаяк не було ні влади, ні законів, котрі б могли захищати й життя, й майно їхнє».

Симон Петлюра серед вояків Гайдамацького коша Слобідської України на подвір`ї Микільського військового собору у Києві. За Петлюрою зліва — начальник штабу коша (тимчасовий командир 3-го Гайдамацького полку) сотник Олександр Удовиченко, березень 1918 року

Більш детальний опис загибелі Савицького зустрічаємо в історичному нарисі безпосереднього учасника тих подій, сотника Бориса Монкевича. Зі слів мемуариста випливає, що батарея Савицького підтримувала вогнем 2-ї Запорізький курінь, який очолював легендарний Петро Болбочан:

«Привівши сотні до порядку Болбочан провадив їх у протинаступ на більшовиків. Відкинувши ворога від Житомира, Болбочан посунувся в напрямі Бердичева, але тут прийшлося йому змагатись з силами ворога, що переважали. Кілька разів кіннота ворога обходила курінь з боків, але відкидав її вогонь наших кулеметів.

Один раз ворожа кіннота за допомогою броньовиків зробила глибокий обхід і вийшла на зади наших позицій з метою захопити наші ешелони, які знаходилися в 10 верстах від місця бою, та викликати паніку на задах нашого війська. Але, завдяки енергії Болбочана і за допомогою сотника Шелеста, коменданта штабу куреня, який керував прикриттям ешелонів, та командира батерії сотника Лощенка, ворожу кінноту вдалось відбити.

Натомість у центрі наші лави перейшли в наступ по залізниці і захопили в полон один броньовик, а другий був зірваний ворогом, що відступав. Ніч припинила дальшу боротьбу. В цьому бою вдалося Болбочанові відбити назад батерію, залишену завдяки Мацюкові. Біля неї знайдено тіла по-звірськи вбитих сотника Савінського і його козаків. Всіх їх, як виявилося при огляді, було по-звірськи замучено. В сотника Савінського обрубано пальці на руках, оскальповано голову і зібрано шкіру на руках. Тіла цих героїв забрано до ешелону і пізніше поховано в Києві на Аскольдовій могилі. Батерію з того часу іменовано: “1-ша батерія ім. Савінського”.

У дві годині ранку більшовики пішли в протинаступ, та зазнали тяжких втрат вбитими і полоненими.

Стративши двох командирів полків забитими і командира матроського відділу раненим і полоненим, більшовики відступили з великим поспіхом, залишаючи місто Бердичів, де не встигли розстріляти арештованих “буржуїв”.

Міське самоврядування взяло на себе прохарчування цілого куреня на ввесь час перебування його в Бердичеві. Виславши авангард у слід більшовиків, що відступали, Болбочан послав Урядові звіт про наслідки наступу».

Мемуарист помиляється у написанні прізвища, бо загиблий був саме Савицьким. Підтвердження цьому знаходимо у наказі військового міністра Центральної Ради Олександра Жуківського від 27 лютого 1918 року. Цим документом батареї, яку очолював Савицький, довічно присвоювалась найменування «імені отамана Савицького». Також в історичних документах згадувалось, що коли тіло небіжчика було відбито, на ньому нарахували 27 багнетних ран: Савицький у рукопашному бою чинив спротив російським солдатам до останнього подиху…

Читайте також: "Хочемо жити вільно!" Коли виникла УПА і за що вона боролася [5]

У спогадах радянських діячів цілком підтверджується інформація про напружені та криваві бої під Бердичевом. Один із них розповідав, що спочатку проти куреня Петра Болбочана та батареї Савицького було кинуто 2-у Фінляндську стрілецьку дивізію. Але, зустрівши впертий спротив, її солдати відмовились воювати далі та почали вимагати відправки до тилу.

Тоді більшовики використали проти українців полк колишньої імператорської гвардії — Московський, а також драгунський, що також мав назву Московський, у лавах яких залишалось багато кадрових солдатів. До них було додано піхоту іще з двох різних дивізій. І лише завдяки цьому у боях 22–23 лютого (9–10 лютого за старим стилем) 1918 року російським військам удалось тимчасово втримати свої позиції.

Старшини Гайдамацького коша Слобідської України та Окремого Запорізького загону біля центрального фонтану на Софійському майдані у Києві, початок березня 1918 року

Інший мемуарист згадував: «На ділянці Московського полку, біля залізничного насипу, доходило навіть до багнетного бою. Перемога була забезпечена піхотною дивізією, яка прибула нам на допомогу разом з кількома дивізіонами польової артилерії та кіннотою. Кавалеристи, обійшовши супротивника з тилу, енергійним ударом зім’яли їх».

Отже, Савицький та його побратими загинули, воюючи з силами, які їх у багато разів переважали за чисельністю. До моменту остаточно розформування 1-ї Запорізької дивізії на території Польщі у таборах інтернованих українських вояків батарея імені отамана Савицького продовжувала своє існування. Причому його прізвище завжди називалося першим серед особового складу під час ранкових та вечірніх повірок.

Але яка біографія була в цього Савицького та як його звали — донедавна не вдавалося встановити. Редактори української Вікіпедії помилково назвали отамана Леонідом, причому послались на одну з моїх книжок. Водночас, читаючи цю книжку, вони сплутали двох різних Савицьких.

Читайте також: Битва під Крутами. Так хто ж мав прибути на допомогу юним воїнам? [6]

Унаслідок ретельного дослідження преси, що виходила у Києві у 1918 році, вдалось встановити справжнє ім’я загиблого. У газеті «Киевская Мысль» 5 березня 1918 року було надруковано некролог на честь нього та ще одного загиблого старшини: «Старшины и казаки 3 атамана Савицкаго батареи Отдельного Запорожского отряда с глубокой скорбью извещают о безвременной, славной смерти командира батареи капитана Виктора Ипполитовича Савицкого и подпоручика Михаила Николаевича Дубиневича в бою 9 сего февраля, под г. Бердичевым с большевистскими бандами. О дне похорон будет объявлено особо».

Некролог за Віктором Савицьким та Михайлом Дубиневичем із газети «Киевская Мысль»

Того самого дня було оприлюднено некролог на честь поручика 2-ї сотні 2-го куреня Окремого Запорізького загону Георгія Олексійовича Єдинського, який також загинув під Бердичевом, але 10 лютого.

Треба сказати, що в обох випадках було зазначено старий стиль: відповідно до нового стилю Савицький і Дубиневич загинули 22-го, а Єдинський — 23 лютого 1918 року.

6 березня 1918 року газети повідомляли про відспівування у Софійському соборі, а потім похорони загиблих старшин іа козаків Окремого Запорізького загону. Вочевидь, серед них згадували також про Савицького та Дубиневича. На жаль, виявити у пресі підтвердження інформації Бориса Монкевича, що їх (або лише Савицького) поховали саме на Аскольдовій могилі, поки не вдалося.

Читайте також: Коліївщина: як «сухопутні пірати» стали «народними месниками» [7]

Завдяки виявленому газетному повідомленню в подальшому було нескладно з’ясувати попередню біографію Савицького, й це дослідження призвело до кількох несподіваних відкриттів. По-перше, Віктор Іполітович був аристократом — сином генерал-майора російської імператорської армії. По-друге він, попри вік, був відомим артилеристом і льотчиком, який мав дві найвищі бойові офіцерські нагороди Російської імперії: орден Святого Георгія 4-го ступеня та Золоту Георгіївську зброю.

Отже, Віктор Савицький народився 20 січня 1893 року у місті Умань. Закінчив 2-й кадетський корпус та Михайлівське артилерійське училище в Санкт-Петербурзі й на початку Першої світової війни був випущений до 25-ї артилерійської бригади. Уже 22 вересня 1914 року 21-літній юнак отримав контузію в голову «з тимчасовою втратою слуху».

Кокарда, запроваджена у військах Центральної Ради наприкінці 1917 року

15 січня 1915 року підпоручик Віктор Савицький був переведений на посаду спостерігача до 23-го корпусного авіаційного загону. Він став льотчиком-дозорцем — другим номером у літаку. На нього покладались такі завдання: спостереження та фіксація (фотофіксація) ворожих позицій, здійснення бомбардування (у той час бомби скидалися вручну безпосередньо з кабіни літака), у разі потреби — участь у повітряному бою за допомогою кулемета. Головне завдання — коригування артилерійської стрільби.

Аби робити це швидко, льотчики-дозорці мали бути фаховими артилеристами: вони просто у кабіні складали записки з координатами ворожих цілей, які потім скидались із літака у розташування власної батареї. Дослідникам вдалося ознайомитись із послужним списком Віктора Савицького й оприлюднити подвиги, за які він отримував бойові нагороди російської імператорської армії:

Золоту Георгіївську зброю: «За те, що 9-го травня 1915 року проникнув на повітряному приладі з небезпекою для життя у район ворожого розташування Якішки-Куршани-фольварк Юзефово-Трішки-Попеляни, здійснив там розвідку під сильним рушничним та артилерійським вогнем супротивника та вчасно доправив свідчення про підхід значних ворожих сил до м. Трішки та Попеляни, ці данні суттєво вплинули на успіх наших подальших операцій».

Цікаво, що у вище зазначеному епізоді Віктор Савицький, вочевидь, був сам за кермом якогось одномісного літака.

Читайте також: Пам’ятаймо про «Смерть буржуям и украинцам!» [8]

Орден Святого Георгія 4-го ступеня він дістав «За те, що під час боїв з 3-го до 9-го липня 1916 року у районі р. Двини — фольварк Катеринегофа, багатократно корегуючи з аероплану стрільбу наших важких батарей по окопах, блокгаузах та батареях супротивника, сприяв руйнуванню споруд та придушенню його вогню, весь час знаходячись під посиленим обстрілом супротивника. Результатом його роботи стало значне збільшення результативності нашої артилерії та полегшення атак нашої піхоти».

Інші бойові ордени — за проведення повітряних розвідок та коригування артилерійської стрільби з повітря.

30 серпня 1916 року все ще підпоручик (незважаючи на низку бойових нагород) Віктор Савицький був відряджений до Києва для навчання в новоствореній Військовій школі льотчиків-дозорців. Спеціально для цієї школи почали будувати великий корпус, завершення якого, щоправда, відбулось у 1930-ті роки. Нині це Центральний будинок офіцерів Збройних Сил України. Тимчасово школа розташувалась у Будинку вчителя. У 1917 році у цьому будинку вона деякий час сусідила з Центральною Радою.

Після випуску зі школи Віктор Савицький короткий час прослужив у 1-му артилерійському авіаційному загоні, на озброєнні якого перебували важкі літаки «Ілля Муромець» київського винахідника Ігоря Сікорського. Але у квітні 1917-го Савицького було повернуто до Києва як інструктора школи льотчиків-дозорців. Коли восени того року школу було перенесено до Євпаторії, Віктор Іполітович, вочевидь, не поїхав з нею, а долучився до військ Центральної Ради.

Тим паче що у Києві почала створюватись Українська військова авіаційна школа, яку очолив військовий льотчик Микола Компанієць (він загинув в авіаційній катастрофі 21 квітня 1918 року й разом зі своїм членом екіпажу Харлампієм Філімоновим був похований на Аскольдовій могилі). Цілком імовірно, що у складі цієї школи мав бути й Віктор Савицький. Упродовж 1917 року його нарешті підвищили до звання поручика, потім — штабс-капітана, й на підставі статуту ордену Святого Георгія представили до звання капітана (а по-українському — сотника). Саме тому це звання фігурує у некролозі Віктора Іполітовича Савицького, опублікованому 5 березня 1918 року.

Будинок Центральної Ради (та школи льотчиків-дозорців) з її працівниками на ґанку, 12 січня 1918 року

Уже в грудні 1917 року очолювана Лєніним більшовицька Рада народних комісарів вислала проти молодої Української Народної Республіки свої війська. Почалась Перша українсько-більшовицька (чи російсько-більшовицька) війна. Подальший перебіг подій викладений вище: Віктор Савицький повернувся до артилерії й очолив одну з українських батарей.

Досить символічно, що юний офіцер-аристократ, визнаний героєм російської імператорської армії, свідомо обрав своїм подальшим місцем служби військо молодої української республіки. Й загинув у бою від рук людей, які ще за кілька місяців до того були його товаришами по зброї, — збільшовичених російських солдатів.

Що ж до поховання Савицького на Аскольдовій могилі, то, зважаючи на те, що це кладовище до революції було місцем, де ховали аристократів, Віктор Савицький цілком міг бути там похований з огляду і на своє походження, і на бойові відзнаки (як георгіївський кавалер і льотчик).

—

Ярослав Тинченко, історик і журналіст, заступник директора з наукової роботи Національного військово-історичного музею України; опубліковано у виданні ТИЖДЕНЬ [9]

Читайте також: