Юрій Макаров про скандал довкола «Довженко-центру» і злодійське бидло, що "пасеться" на ниві української культури

Ну нарешті! Соціальні мережі вибухнули: керувати «Довженко-центром» тимчасово доручили кризовій менеджерці, фахівчині з 1) кінології; гіпнотерапії та 3) фінансового і бухгалтерського аудиту. Для початку пара пояснень: «Довженко-центр» — це креативна установа, створена задля збереження, дослідження й розвитку українського кінематографу. Кінологія — це дисципліна, яка займається розведенням і вихованням собак. Кінологія і кіно не мають нічого спільного. Тим не менше, є підозра, що галузеве відомство — Державна агенція з питань кінематографу, вона ж Держкіно — вважає інакше.

Про це та інше йдеться у статті відомого публіциста і культуролога Юрія Макарова у виданні Тиждень [2].

Концентрація дотепів, жартів, під…бок у мережі сягнула небес, ще б пак. Нарешті зусилля Держкіно з руйнування культури отримали гідний резонанс, до того, схоже, всім було байдуже. Ну, припустімо, не всім, тут 25 тисяч нещасних уболівальників культури підписали петицію на ім’я президента й Кабміну, а там її поклали в кошик. Пофіг, граємо. Я так розумію, що більшості українців назва «Довженко-центр» нічого не скаже, й це за великим рахунком справедливо, либонь не Діснейленд. Відтак і те, що цей необхідний в принципі й безцінний за фактом культурний заклад збираються вбити «під шумок» прильотів і відключень, теж ніби не є подією національного масштабу. А мало би.

Пояснюю: «Довженко-центр» — це а) архів українських ігрових фільмів, знятих упродовж цілої історії країни, а також b) реставраційний центр і кінолабораторія, а також c) музей кіно, d) дослідницький центр, e) центр пропаганди українського кіно на міжнародних майданчиках, f) виставкова зала, g) експериментальний театрально-концертний майданчик, h) медіатека, i) бібліотека, j) видавництво, а також… Головне, що це точка концентрації всіх, хто любить і знає кіно. Мені ви можете не вірити, але поцікавтеся, хто саме підписав петицію й прийміть як даність, що сьогодні Україна має інституцію, яка, можливо, не за масштабом колекції, але за підходами й характером діяльності може стояти в одному ряду з Паризькою сінематекою, Японською сінематекою, BFI тощо. По-перше, тому, що українське кіно — феномен світового значення, по-друге, тому, що кілька років тому в одному часі й просторі зібралися люди, які вирішили дбати не про своє збагачення, а про створення чогось співмірного масштабу вітчизняної культури. Частину їх уже розігнали, частина ще впирається.

То про що петиція? Кажу ж, «Довженко-центр» наказом Держкіно № 100 від 5 серпня 2022 р. вирішили розділити чомусь на три установи, а безцінну в буквальному сенсі колекцію передати якійсь освітній конторі, яка, щоправда, існує аж від 2011 року, але… лише на папері. Щойно «Довженко-центр» оскаржив у суді наказ керівного органу, як негайно з’явилося нове розпорядження про відсторонення в.о. директорки Олени Гончарук і призначення кризової кінологині-гіпнотизерки.

Будь-яка реорганізація відбувається з трьох причин: або установа, яку вирішили реорганізувати, працює незадовільно й не виконує своїх функцій; або на місці існуючої установи можна побудвати щось значно краще, досконаліше, більш сучасне; або… це комусь вигідно. Те, як Держкіно довело до громадськості свої аргументи, може бути зразком того, як не треба комунікувати з громадськістю, себто нами. Керівництво плуталося в показаннях, відверто брехало, суперечило саме собі й своєю зверхністю відштовхнуло навіть тих, хто готовий був вислухати обидві сторони конфлікту, якщо подію називати нейтральним словом «конфлікт». Таким чином контора дала повний карт-бланш на трактування своєї мотивації, й я схиляюся до третьої версії.

Щодо аргументів, повторюю, вони суперечливі й можуть переконати самих лише тих, хто їх висуває. Наприклад, ішлося про те, що «Довженко-центр» збитковий. А ну покажіть мені хоч одну сінематеку в світі, яка б приносила прибуток, до того ж розкажіть, як, у який спосіб три запропоновані контори замість однієї стануть нести золоті яйця? І відколи це рентабельність культурного закладу стала в нас, навіть під час війни — надто під час війни! — стала критерієм спроможності? Виставки, ретроспективи, поповнення колекцій, рятування старих стрічок, лекції, освітні програми, публікації, фестивалі, участь на міжнародних майданчиках — «Довженко-центр» займався тим, чим у принципі мав займатися, й завдяки цьому здобув авторитет серед вітчизняних і закордонних колег.

Зараз, коли інтерес до української культури в світі безпрецедентний, стає остаточно зрозуміло, якими скарбами ми володіємо. Їх слід популяризувати і всередині країни, й за кордоном, і тисячі наших митців це роблять — часом за підтримки чужих урядів і фондів, часом своїм коштом. Це актуальний фронт робіт (перепрошую за слово «фронт» у такому контексті, але враховуючи важливість історичної місії воно тут на місці), й той, хто на ньому відзначився, може не червоніти за те, що не перебуває в окопі й не плете маскувальні сітки у вільний від роботи час. То тим більше ті, кому держава довірила берегти й примножувати, мусять показувати приклад ефективності й самовідданості. А як саме ви дбаєте про те, за що нас убивають?

Єдине раціональне пояснення руйнівної ініціативі проскочило в черговому інтерв’ю. Взагалі, як я писав, автори рукотворної катастрофи плутаються в свідченнях, заперечують самі себе, але що написано пером (сказано в диктофон чи на камеру), не вирубаєш сокирою. Отже три нові установи, гіпотетично створені замість «Довженко-центру», буде розміщено на різних київських кіностудіях, точніше, тому, що від них залишилося (як перевозитимуть безцінні плівки й обладання для їхньої обробки, де залишать, які там умови зберігання — окремі болючі запитання). А сам Довженко-центр? Будинок мало не в центрі столиці, ідеально відремонтовані тисячі квадратних метрів ласої нерухомості біля метро «Голосіївська»?

Попередній директор «Довженко-центру» Іван Козленко пішов на вельми ризикований репутаційно крок, який утім не є якраз унікальним для галузі, ну й взагалі не унікальним. Свого часу керівники «Укртелефільму» теж дозволили девелоперам будувати комерційну нерухомість на золотих гектарах своєї території, закінчилося скандалами, судами й підозрами на адресу тодішнього директора студії. Тут усе навпаки: Козленко не наварив на угоді ані копійки (а знали б ви, скільки під нього копали, шукаючи особистий зиск!), натомість забудовник допоміг перетворити занедбані цехи на лялечку. І, на горе ідеалістів-кіноманів, на потенційний предмет чиїхось апетитів. З ними, схоже, ми й маємо справу. Маєте іншу версію? Доведіть, бо Держкіно спромоглося забезпечити презумпцію винуватості.

Ще одне звинувачення з боку Держкіно — напевно, другорядний аргумент, але він надзвичайно показовий в сенсі професіоналізму й якості управлінських рішень. Цитую: «Майно ДП "Українська кіностудія анімаційних фільмів", яке передано до Довженко-центру, не використовується за цільовим призначенням та перебуває з 2019 року у зачиненому приміщенні» (з колонки [3] голови Держкіно Марини Кудерчук). Ідеться про те, що до «Довженко-центру» колись приєднали руїни «Укранімафільму». Ця студія була одним із об’єднань легендарного «Київнаукфільму», після 1991 року вона відокремилася, довго мучилася й благополучно сконала за прикладом решти державних кіностудій. Її «майно» — це так звані «мультверстати». Пояснюю: колись анімаційні фільми знімалися покадрово: на кальці малювали кадр, потім його переносили на целулоїд, заливали фарбою, й так 48 разів на один погонний метр плівки. Або знімали зображення з «перекладок» (важко пояснити, треба показати). Або з ляльок. Або з пластиліну, технік було безліч. І якщо окремі режисери-диваки (як-от Тарантіно) досі час від часу дозволяють собі робити ігрове кіно на плівочці, то серед аніматорів таких уже нема ніде в світі, все робиться в комп’ютері без альтернатив. «Мультверстат» — це експонат музею. Як парова машина. І тепер ви буквально вимагаєте відновити виробництво мультфільмів на ось цьому? Серйозно? Взяти й відновити? Тобто в мене запитання до Марини Кудерчук: Ви взагалі уявляєте технологію процесів, якими керуєте? Ви колись були на знімальному майданчику? В павільйоні? В монтажці? Ви хоч розумієте, про що власне кажете? Ви впевнені, що «Довженко-центр» досі займається копіюванням фільмів для прокату (справді, колись на його місці була кінокопіювальна фабрика, найбільша в Європі, але прокатні копії вже років 20 існують у вигляді жорсткого диску, а традиційних плівкових проєкторів, боюся, залишилося навіть менше, ніж мультверстатів), як буквально записано у ваших документах?! Пояснюю: в культурі, раптом Ви не знаєте, головний ресурс — люди з їхніми знаннями, навичками та взаємодіями, а не Ваше іржаве залізо. Втім, перепрошую, може, для Вас це заскладно.

Я пані чинну голову Держкіно не маю честі знати особисто. Попередній голова Пилип Іллєнко на цій посаді мені подобався: не так персонально, бо ми теж ледь знайомі, але за його каденції у вітчизняному кіно сталося стільки правдивих подій, стільки помітних і змістовних фільмів було знято або принаймні запущено у виробництво, що зробити висновок про якості керівника не є проблемою. Що зробила нинішня адміністрація, я не розумію. Просто не розумію, навіть роблячи поправку на пандемію та війну. До речі, не я один. Крім торішнього пітчінґу, провального як у відношенні творчих результатів, так і в сенсі прозорості, вона не відзначилася ні-чим. Ну тепер відзначилася. По їхніх плодах ви пізнаєте їх.

Перебіг подій останніх місяців є проявом фахової неспроможності відомства, якому суспільство через уряд довірило долю надважливого сеґменту вітчизняної культури. Хто я такий, щоби таке заявляти? Без зайвої скромності можу констатувати, що з кінематографом я перебуваю в тісних стосунках від 1987 року, більше половини життя, в різних якостях: редактора, режисера, сценариста, продюсера, критика, популяризатора etc. Це все плюс вік дає мені моральне право бути категоричним і давати оцінки внеску колег або тих, хто претендує на ролі колег.

Вони можуть бути непоганими людьми, порядними громадянами й навтіь управними менеджерами широкого профілю, але компетенцій керувати культурою взагалі й кінематографом зокрема вони драматично не мають. Що за ними стоїть, крім підпису на бланку наказу Кабміну й висновку Верховного Суду? Фільми? Сценарії? Публікації? Проєкти? Отже кінематографом у країні Довженка, Вертова, Параджанова, Осики, Миколайчука, Іллєнків, Балаяна, Муратової, а також Коваля, Стрембіцького, Сеітаблаєва, Тихого, Саніна, Горностай, Сенцова, Вроди, Парфан, Лукіча, Васяновича, Ворожбит і сотень інших безмежно яскравих, креативних, змістовних митців (це тільки режисери, а є ще продюсери, актори, сценаристи, оператори, художники, критики тощо)... усім цим керує колишня директорка кінотеатру, яка вписала своє ім’я в історію тим, що проводила Запорізький міжнародний фестиваль ZIFF. Ви про такий чули? Я теж ні, а організатори стверджували, що в них беруть участь представники 120 країн — більше, ніж у Канського фестивалю. Ну байдуже, натомість Верховний суд днями підтвердив повноваження Марини Кудерчук. Кінологи!

Нічого особистого. Луїс Майєр, Вільям Фокс, брати Ворнери теж, знаєте, починали власниками кінотеатрів, Адольф Цукор (Paramount Pictures) був і поготів кушніром, проте вони заснували найяскравіший культурний феномен — Голівуд. Бо масштаб діяльності! Фантазія! Енергія! Зрештою нинішній член Європейської кіноакадемії Павло Сушко теж у минулому прикордонник, що не завадило йому стати продюсером першого комерційно успішного в прокаті українського фільму «DZIDZIO Контрабас». До речі, кінолог — дуже шанований фах, моя близька подруга, крутий аналітик, та й культуролог теж нівроку, за сумісництвом тримає розплідник собак. Є питання? Комунікуйте. Зберіть прес-конференцію, переконайте мене, що ваші плани можуть конкурувати з тим, що не останні люди в цій галузі вже спромоглися зробити за останніх десять років. Не розмовляйте з відданими справі людьми пташиною мовою своїх параграфів, яка лише прикриває справжню суть подій і мотивів. Я якраз розумію, до якої міри непросто керувати культурним процесом від імені держави й держказначейства, проходив. То тим більше, докладіть зусиль, щоби ваші рішення поважали, з вас не сміялися, щоби за ваші дії не викликали сором під час кривавої війни. Й хоча б не брешіть!

Боюся, керівникам Держкіно категорично байдуже, що про них скажуть посполиті, оті всі мурахи тут унизу, доки вони там нагорі все порєшають. Вони не бояться верзти дурниці й дурити голови нам і начальству, не бояться підставлятися й підставляти вищі за ієрархією органи, ганьбитися й бути смішними, бо знають, що їм за це нічого не буде. Ти можеш кричати, волати, зірвати голос — байдуже, ніхто не почує. Керівництву держави не до того, суд — ну ми вже бачили, як працює суд. Громадськість — та киньте, хай громадськість на броніки збирає й не плутається під ногами. Ну а кіно, кіно ж як? А пофіг. Чули? Пофіг!

«Аргумент» [4]

На цю тему: