Бандерівський рецепт протистояння геноциду

1.00

Нет

Твердження про екзистенційний характер російсько-української війни вже перетворилося на трюїзм, принаймні в середовищі інтелектуалів та фахівців-істориків.

Екзистенційність війни легко демонструється через наявність у відносинах України та Росії протягом минулих двох з половиною століть водночас колоніального гноблення, політичної домінації засобами тоталітарного режиму та геноциду, спрямованого проти українців. Водночас дії російської армії й окупаційної адміністрації на тимчасово окупованих територіях яскраво демонструють, що Росія абсолютно не проти довести справу до кінця і таки знищити українство дощенту. Як наслідок, ця війна має для України вимір «бути або не бути» – що є, безсумнівно, питанням екзистенційним.

Власне описана логіка, здавалося б, не викликає і не повинна викликати запитань щодо популярності наративу про бандерівців у контексті боротьби проти Росії й загалом популярності як самого Степана Бандери, так і УПА. Все закономірно – ситуація протистояння з екзистенційним ворогом, який залишався таким протягом кількох останніх століть, активує оповіді, пов’язані з попередніми етапами боротьби. Одначе така популярність, як і цілком виправдане розташовування ідеології ОУН та сучасних наративів на цю ж тему в правій частині політичного спектру, залишаються у рамках виключно національно-визвольного та водночас постколоніального дискурсів.

Читайте також: Як російські окупанти системно та агресивно росіянізують окуповані українські землі [2]

Одначе існує дві обставини, які щонайменше викликають здивування, а щонайбільше підважують безальтернативність тлумачення вищезгаданої популярності в рамках саме антиколоніального дискурсу.

Перша – тривале перебування у «сліпій зоні» спадщини УНР, яка має внаслідок інституційних та територіальних причин значно глибший потенціал аналогій із сучасністю саме в контексті захисту вже наявної державності, порівняно з УПА – адже у випадку останньої йшлося про відвоювання втраченої державності, а таке питання у сучасності не стоїть, на щастя, навіть теоретично.

Друга – в основоположних ідеологічних документах ОУН(б) (а це передусім Декалог українського націоналіста, успадкований від єдиної ОУН, і Маніфест ОУН, виданий у 1940 році, відразу ж після розколу єдиної ОУН) можна знайти чимало такого, що належить радше до сфери екзистенційної філософії, ніж політичної ідеології у вузькому сенсі.

Описані факти досить складно пояснити лише у визвольній та постколоніальній парадигмах. Навіть аргументація через цілком очевидний факт більшої віддаленості в часі періоду УНР і незмірно більших зусиль, прикладених Росією до витискання цього періоду з колективної пам’яті, пояснює не все – зрештою, за минулі кільканадцять років були вкладені значні зусилля у відновлення відповідних сторінок цієї пам’яті.

Але якщо взяти до уваги, що український досвід перебування під домінацією Росії у ХХ столітті – це не лише про імперію, а й про тоталітаризм та геноцид, то досить несподівано з’являється нова можливість розгляду: не лише через традиційну «визвольно-антиімперську» парадигму, а й через протистояння Росії як тоталітарному утворенню, яке не стримувалося застосовувати геноцидні практики у рамках підкорення й управління підкореними народами.

У цій парадигмі Росія має значення не лише тому, що, як уже згадувалося, саме з нею пов’язаний наш трагічний теперішній досвід і тоталітарний та геноцидний досвід у минулому. А ще саме Росії притаманний так званий монізм – тобто уявлення про безальтернативність власних культурних установок, що виявляється в логіці «говори як я або помри», яка, своєю чергою, проявляється у системному висміюванні та знеціненні будь-яких інших культур і прямому нищенні тих із них, чиї носії-спільноти потрапили під політичну домінацію Москви. Доказом цієї простої думки є факт зникнення протягом ХХ століття більше сотні так званих «малих народів» у межах утворення, званого тепер Російською Федерацією.

І саме Росія фігурувала в ідеології ОУН як екзистенційний принциповий ворог «на смерть, не на життя», і саме проти російської імперії як явища ОУН формувала блок поневолених народів.

Читайте також: Архімандрит Кирило Говорун: геть від Папи, УПЦ заборонити, Трамп – чорт [3]

Утім, перш ніж розмовляти про те, яким боком до протистояння геноциду одні з базових ідеологічних документів ОУН (б), варто уточнити саму суть того, чим є геноцид. Я, напевно, не здивую колег по фаху твердженням, що геноцид не є масовим вбивством людей – радше ризикую образити такою банальністю. Але для читачів поза фаховим колом вимушена наполегливо акцентувати: геноцид не дорівнює масовому вбивству людей чи певної групи як такий. Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього визначає геноцид як:

«наступні дії, чинені з наміром знищити, цілком чи частково, яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку:
a) убивство членів такої групи;

b) заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи;

c) навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на повне чи часткове фізичне знищення її;

d) міри, розраховані на запобігання дітородіння в середовищі такої групи;

e) насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу».

Завдяки специфіці людського сприйняття, а також тому факту, що подією-символом геноциду як явища став Голокост, візуальний образ цього злочину та й сама його сутність надійно асоціюється з горами трупів носіїв «не тої» в конкретному випадку етнокультурної ідентичності. І мало кому спаде на думку звернути належну увагу на останні два пункти у визначенні геноциду, як і на те, що у процесі ухвалення конвенції йшлося також про соціальні групи.

А ці два аспекти прямо вказують на те, що фізичне винищення не конче є ціллю геноциду, хоч завжди буде його інструментом. Справжня ціль – знищення спільноти як групи, об’єднаної спільним досвідом, базовими положеннями світогляду, соціальною структурою, етносоціальним підґрунтям. Саме це є метою тих, хто чинить геноцид. І насильство, включно з масовим убивством, є способом змусити відмовитися від своєї ідентичності, прийняти накинуту ідентичність. Переважно це ідентичність імперської нації – саме тому свого часу Ханна Арендт наполегливо ув’язувала тоталітаризм і його геноцидні практики з імперськістю.

Відчуття хронічної загрози – як власній самості в культурному чи антропологічному сенсі, так і небезпеки фізичного вбивства – зазвичай залишає глибокі негативні наслідки на рівні спільнот і суспільств. До них належать криза базової довіри, складність при побудові тривалих соціальних зв’язків, звуження горизонту планування, втрати відчуття цінності та власної гідності, відкидання мотивацій вищого порядку, концентрування на цінностях виживання, схильність делегувати прийняття рішень фігурі «сильного старшого», уподібнення у поведінці до представників спільноти-геноцидника, деформація традиційної та звичаєвої сфер і ряд інших.

Дуже подібною виглядає картина після тривалого перебування суспільства в умовах тоталітарного режиму, що дало підставу окремим дослідникам вважати геноцид необхідним елементом функціонування тоталітарного режиму як такого.

Читайте також: Кримські татари зрозуміли Україну раніше, ніж вона сама зрозуміла себе і в цьому була проблема [4]

І ці ж ознаки, підкріпленні також специфічним «здитинінням» у соціальному сенсі на рівні окремих жертв тоталітаризму (що особливо яскраво проявляється на прикладі еволюції в’язнів концтаборів), спонукали ряд дослідників теми цілком справедливо вважати, що основною суттю спротиву тоталітаризму та геноциду є не стільки вижити фізично, скільки зберегти, наскільки це можливо, соціальну структуру й етнокультурні підстави функціонування суспільства загалом та окремих його членів.

Власне у світлі всіх вище перелічених міркувань окремі положення базових документів ОУН виглядають та звучать зовсім інакше, ніж ми звикли думати. Перший із документів, які маються на увазі, «Маніфест» 1940 р., був першим по черговості ідеологічним документом власне «бандерівським», тобто сформульованим і написаним у середовищі ОУН (б) відразу після розколу єдиної ОУН.

У ньому свіжоспечені «бандерівці», як і належить жанру маніфестації, повідомляють світові про свою появу і задають рамку власного modus vivendi та його основних установок, повідомляючи, зокрема, «за що і проти чого». І власне у цій частині Маніфесту можна надибати уривки, які доволі складно вписуються у будь-яку політичну ідеологію – хоч ліву, хоч праву. Ось короткий список:

«Боремося:

Проти крайнього пониження людини в її праці та в її хаті,

Проти ограблення її з усякої радости життя,

Проти поголовного ожебрачування громадян,

Проти обтяження жінок страшними обов’язками під брехливою заслоною “урівноправлення”,

Проти злочинного оглуплювання дітей і молоді брехливою большевицькою “наукою”, газетою, кіном, радіом, театром, мітінгами та всією безтолковою агіткою сталінського режиму…

…проти економічного визискування України, проти невільництва у колгоспах, совхозах, фабриках і заводах, проти ограблювання громадян із злиденних здобутків тяжкої праці, проти насильного виселювання з рідних земель…»

Як бачимо, перелік виглядає водночас як дуже універсальний, на грані екзистенційності, і дуже предметний. Але навіть у предметній частині важко знайти речі, з якими не погодиться будь-хто з притомних людей – навряд чи умовні «ліві» та «праві», за винятком радикалів з обох сторін, не погодяться, наприклад, з засадничою неправильністю депортацій за будь-якою ознакою або ж відмовою громадян у базовій пошані до людської гідності й відповідних прав.

Є ще один вимір зауваженого поєднання універсалізму та конкретики. Йдеться про те, що конкретні деталі, на кшталт того ж «виселювання з рідних земель» чи «оглуплювання дітей і молоді» до болю нагадують водночас символічні образи, пов’язані з совєтським пануванням – причому не лише в Україні, а й у сусідніх країнах, на кшталт присутності «Sybiraków», тобто вивезених на Сибір, у польському національному пантеоні. А водночас дуже подібні на сучасні практики російської окупаційної адміністрації на окупованих територіях.

Читайте також: Самообман Заходу відносно путінської Росії через брак спеціальних знань про цю країну [5]

Натомість більш глобальні пасажі дуже перегукуються з базовими ознаками тоталітаризму як такого, не лише совєтського чи, точніше, совєтсько-російського (тут проситься нагадування про те, що російський культурний характер більшовизму унаочнили й описали ніяк не бандерівці, а Нікалай Бєрдяєв у своїй праці 1922 року), або ж його наслідками у сфері колективного підсвідомого, які проявляються через поширені способи мислення і поведінки.

Особливо пронизливо у цьому контексті звучить про «ограблення людини з усієї радості життя». Загалом, тема «радості життя» більше пасує філософській системі, близькій до епікурейства, ніж політичній ідеології. Утім, нам важливіше, що тоталітарна дійсність справді позбавляє радості від життя, на що неодноразово звертали увагу інтелектуали. Таке позбавлення є прямим наслідком надконтролю навіть на побутовому рівні та постійної загрози репресій буквально за дрібниці.

Також над тоталітарним суспільством зазвичай тяжіє колективний спогад про тотальне насильство як інструмент приходу до влади радикалів. Остаточно, постійною загрозою репресій тоталітарний режим зводить упокорене суспільство на роль фактично дитини і позбавляє її відчуття контролю і спроможності навіть у суто побутових речах. Інші елементи переліку – як, наприклад, «крайнє пониження людини в її праці та в її хаті» – без особливої методологічної еквілібристики звучать як опис звичної для тоталітаризму практики тлумачення людини виключно як елемента спільноти або ж інструмента для формування «нового справедливого ладу».

Про особисту гідність, що було яскраво продемонстровано численними щоденними практиками СССР, причому не лише сталінського періоду, у такому контексті не йдеться взагалі. До того ж, дріб’язковий контроль з метою «виховання нової людини», який поширювався і на особисту сферу («людини… в її хаті»), був приниженням.

У цьому контексті зовсім інакше починає виглядати і Декалог українського націоналіста. Він начеб розпадається на дві частини, друга з яких є не чим іншим, як набором базових практичних правил на щодень, а ось перша фактично задає не стільки ідеологічну, скільки мітологічну в антропологічному значенні рамку сенсу існування не лише окремо взятої ОУН, а й українства, принаймні у тій частині його буття, яка стосується протистояння з Москвою.

Насамперед, тут сформульовано базовий екзистенційний вибір – «здобудеш або загинеш». Оминемо факт, що на практиці так і вийшло: ті, хто включався у чинну боротьбу за державність, зазвичай гинули, а ті, яким пощастило дожити до Незалежності, тільки тоді і змогли розповісти про свій досвід та свою епоху. Значно важливіше те, що у контексті того, чим є геноцид, іншого вибору немає. Ти або залишаєшся собою, і державність у політичному сенсі є еманацією цієї самості у політичній сфері – або гинеш як не фізично, то екзистенційно, втрачаючи у кращому разі власну ідентичність, у гіршому – навички базових соціальних компетентностей на «довшу скалю».

Читайте також: «Православний тероризм» московського патріарха Кирила Гундяєва [6]

Другий пункт – «Не дозволиш нікому плямити слави ні честі Твоєї Нації» – виглядає таким, що апелює до потреби протидіяти системній навіть не стільки руйнації, скільки знеціненню нації як нехай уявленої, але за належної функціональності етнокультурних підстав її існування інституції, яка забезпечувала альтернативну пропонованій тоталітарною пропагандою ідентичності.

Зрозуміло, що в цьому контексті замість нації можна відносно легко підставити будь-яку іншу інституцію чи соціальну структуру – зрештою, совєтський тоталітаризм стремів до знищення їх усіх. З урахуванням того, які зусилля Росія вкладала і продовжує вкладати саме в очорнення та знецінення національних рухів, важко заперечити актуальність цієї логіки певною мірою донині.

Пункт третій та п’ятий – «Пам'ятай про великі дні наших Визвольних змагань» та «Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового Тризуба» – фактично про власну альтернативну традицію, причому в запропонованому контексті йдеться не так про джерело національної гордості, як про традицію – в сенсі джерела – легітимізації власної боротьби і логічного пояснення всіх особистих злигоднів учасників боротьби, яких на їхню долю випало немало. Причому характерна різна глибина хронології: якщо у третьому пункті відкликаються до відносно недавнього досвіду війни 1917–1920 років, то п’ятий пункт відсилає фактично у напівлегендарні часи формування державності як такої.

До всього, останній з цитованих містить не лише відсилку до культурно-політичного міту як одного з джерел легітимності боротьби і майбутньої держави. У ньому також міститься чіткий адрес саме Москві – адже спадщина саме Русі, тобто Володимирового Тризуба, і започаткувала екзистенційний герць, який триває донині. По суті, цей пункт належить читати «пам’ятай, що Україна, а не Москва, є Руссю і повноправною Русі спадкоємицею».

Між третім та п’ятим пунктами, втім, є четвертий – «Пімсти смерть Великих Лицарів». Здавалося б, на рідкість кровожерливий заклик, адже помста на рівні популярному асоціюється з чимось страхітливо кривавим. Але у контексті факту, що геноцид – насамперед убивство сенсу як діяльності, так і загалом життя, то помста є радше відплатою як покаранням за злочин і, зрештою, реставрацією сенсу – адже злочинця покарано, справедливість у сенсі Божого та людського універсального закону відновлено, спроможність повернуто.

Таким чином виходить, що в постаті тієї частини ідеології ОУН (б), яка стосується загального modus vivendi, виходячи зі специфіки екзистенційного противника, маємо справу не лише з політичною ідеологією чи набором тактичних прийомів, а й зі своєрідною філософією протистояння тоталітаризму та його геноцидним практикам як способу знищення соціальних структур та їхнього культурного і філософського підґрунтя, разом із пропозицією предметного наповнення.

Читайте також: Українці витримають і цей іспит, бо сьогодні Господь носить форму ЗСУ [7]

Щоправда, наповнення це базується суто на тлумаченні історії та етнокультурних ознаках українців як національної спільноти – й ось тут у свої права вступає поділ за політичним спектром. Адже не варто забувати, що ОУН (б) залишалася плодом свого часу, і її неможливо аналізувати, ігноруючи контекст специфіки політичних ідеологій та протистоянь періоду, в якому довелося діяти бандерівцям.

Доказом на користь думки, що, попри зазначене в попередньому абзаці обмеження, базові установки ідеології ОУН (б) варто розглядати і в контексті своєрідного рецепту протистояння тоталітаризмові, є філософія ув’язнених учасників ОУН (б) в тоталітарних концтаборах, зафіксована ними ж самими і, частково, чужинцями – в тому числі недружніми на момент подій. Сама собою ця філософія є предметом окремого розгляду, тож обмежимося до найбільш лаконічного її викладу словами одного з в’язнів Аушвіцу, Омеляна Коваля:

«У нас… була здетермінованість пережити всі лягери і поневіряння і дожитись вільної і незалежної української держави…» Важливо зауважити, що «пережити» подавалося не як абсолютна цінність сама собою, а як інструмент до осягнення стратегічної цілі – «вільної і незалежної» України. Парадоксально подібний портрет сконцентрованих на, здавалося б, об’єктивно недосяжній цілі незалежної України, яка диктувала специфічну філософію і манеру щоденної поведінки, зафіксували численні дисиденти російського та єврейського походження, яким довелося перетинатися з колишніми підпільниками та повстанцями в таборах у 1970–1980-х роках. Ось приклад такої зауваги: «…коли раптом у метушливій таборовій масі проходила людина, підтягнута і чепурна, спокійна й небагатослівна, виголена, у чистій сорочці й вичищеному взутті, у дбайливо припасованій арештантській одежі, можна було майже без помилки вгадати її національність, партійність і прапор, під яким вона боролася. ...Більшість з них не курили й не тяглися до спиртного, коли вдавалося його якось роздобути».

У контексті ж протистояння саме з Росією, на підставі усього вищевикладеного складно сумніватися у тому, що свого часу ОУН сформулювала щось, здатне служити принциповою рамкою для побудови режиму співіснування з Москвою у сенсі не стільки політичного суб’єкта у довільному режимі, скільки в сенсі носія вельми специфічної культури, спрямованої на руйнацію всього, не подібного до себе.

Враховуючи, що, на думку дослідників, принаймні від 1970-х років соціальна ситуація у Росії визначається терміном «антропологічна катастрофа», що позначає передусім відсутність у суспільстві базової довіри та неспроможність будувати і підтримувати внутрішні соціальні зв’язки і що можна спостерегти щонайменше у текстах Девіда Саттера та Юрія Афанасьєва, то подібну побудову можна небезпідставно назвати своєрідними правилами техніки безпеки.

—

Олеся ІСАЮК, Центр досліджень визвольного руху, Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»; опубліковано у виданні ZBRUC.eu [8]

В тему: