Попри продовження війни, ракетні обстріли, відключення електропостачання, українки масово повертаються додому з-за кордону де вони стали гостями не за власним бажанням. Бо мільйони розірваних сімей мають об‘єднатись, а рідна земля чекатє на своїх господарів. 

Видання ТЕКСТИ [2]опублікувало розповідь однієї з таких героїчних українських жінок, яка повернулась додому з США с 4-річним сином.

***

Серпень 2022 року, США, Флорида. Я й мій 4-річний син Лев другий місяць гостюємо (читай "пересиджуємо війну") в сестри мого чоловіка. У нас є все для комфорту: гостинна родина, власна кімната, садочок для Лева через дорогу, океан, сонце й навіть українські друзі поруч.

Я й далі дистанційно працювала на своїй українській роботі, для задоволення мінімальних потреб та оплати садочка нам вистачало наших з чоловіком заробітків.

Читайте також: Мігранти з України підіймають економіку Європи. Але що буде з Україною без них? [3]

Водночас дуже не вистачало обіймів чоловіка, сім‘ї, київської прохолоди, друзів, флетвайту, а не шмурдяка зі Старбакса, українських цін і мого кота. І було ще щось неочевидне, що мене тягло додому, але тоді я не вміла його сформулювати.

Тож у вересні я вирішила приїхати в Україну, наобійматися з чоловіком, закинутися десятками флетвайтів і через місяць повернутися до свого сина та хліба за 200 грн.

У серпні Лев пішов у Флориді до місцевого садочка

Половину речей я залишила в Штатах, бо навіщо мені літні речі в Україні у вересні. Набрала одну валізу стейків (в Америці просто культ стейків, тому не дивуйтеся), другу — подарунків родині зі Штатів і повернулася в обійми Києва. Ненадовго ж.

Як гадаєте, що було далі?

Красива осінь, друзі, родина, коханий поруч, нуль прильотів, навколо дуже багато сімей з дітьми, чудовий вересень – “honey moon”.

Читайте також: Як українські мігранти впливають на економіку ЄС (ДОСЛІДЖЕННЯ) [4]

Усе це так мене зачарувало, що я бачила єдине рішення. Безповоротну доставку дитини додому (це була складна комбінація). На зміну мені у США полетіла свята людина – свекруха, і ми з чоловіком спочатку натяками, повільно промацуючи грунт, презентували їй проєкт доставки Лева додому. Тобто все просто – щоб привезла нам сина. І валізи, і знову ж таки не забуваємо про стейки, й мої речі в Америці (стейки були в пріоритеті, тому половина речей залишилася там), і “яблучну” техніку, яка, звісно, всім раптово знадобилася.

Ми дуже переймалися, чи пропустять Лева. Адже в‘їжджав він у країну зі мною, а повертався з бабусею, тому оформили в Україні всі можливі нотаріальні заяви й надіслали їх до США. Доставлення було успішним, жодних документів не питали, а я поїхала до Варшави, щоб зустріти їх там з важкими валізами.

Левчик їде додому

Чи було це рішення емоційним? Найімовірніше, так. Адже саме наприкінці вересня всі почали збирати тривожні ядерні валізки та вираховували, в яку зону потраплять при ядерному вибуху, купувати респіратори й протигази.

А я надумала повертати дитину додому. В “ядерну війну”. )) Так не помітно для самої себе я з людини-раціо перевтілилася на людину "як буде, так і буде". Тоді хотілося повернутись до своєї кращої версії життя. Жити на повну, попри те, що кривавий сусід вирішив за нас інакше. Хотілось відчувати, що йому це не вдається. Ми орендували більшу квартиру, повернули сина до садочка в Києві, забрали кота від мами – такий собі щасливий реюніон.

Читайте також: Мільйони українців втратили роботу через війну - звідки вони беруть гроші на життя [5]

Лев повернувся у свій київський садочок

Але рішення у вересні – це одна річ. Далі насправді все було не надто весело. 10 жовтня – перший обстріл після довгого спокою, ще й у таких масштабах. Далі були перманентні відключення електрики, неможливість нормально працювати, рекомендації їхати з Києва тим, у кого є можливість перезимувати деінде. Блекаут / ядерна війна / підуть з Білорусі / блекаут.

10 жовтня. Пересиджуємо тривогу в паркінгу ЖК

“Перчинки” до цієї історії додала наша зовсім нещодавня пригода. Після святкування Миколая о 5-й ранку ми втрьох прокинулись удома від потужного вибуху й вібрацій. Нічна пожежа в квартирі на поверх нижче. Були впевненими, що прилетіло по нашому будинку “привітання” від “визволителів”. Побігли в коридор ховатися, але за звуками знизу й полумʼю, що вже почало діставатися нашого вікна, зрозуміли, що це пожежа після "побутового" вибуху в сусідів під нами.

Нічна пожежа в нашому будинку

Одяглися за секунди, схопили документи й вибігали в уже задимлений коридор з мокрими рушниками на обличчях, назавжди прощаючись з квартирою й усім нажитим добром, що залишалося в ній.

Ранок після пожежі. Наші вікна — над квартирою, що згоріла

Ми пережили сильний стрес, Лев трусився від страху, а ми з чоловіком ще довго не могли спокійно спати, бо очікували на нові вибухи о 5-й ранку.

Наша квартира мінімально постраждала – на відміну від тієї, в якій стався вибух: у сусідів знизу вибило дві фасадні стіни. А це означає, що під нами тепер гуляє холодний зимовий вітер. На вулиці мороз -10, у нашій квартирі градусів 16, світло періодично вимикають, грітися додатковими електричними засобами не вдається.

Лев гріється вдома

Заразом квартира просмерділася гаром — здавалося, той сморід переслідуватиме нас завжди.

Тому ми кілька тижнів пожили в батьків і повернулися додому, як тільки сморід трохи вивітрився й житло стало більш-менш придатним для життя.

Різдвяні свята вдома, в Києві

Здавалося б, саме час нам з сином поїхати до Флориди – погрітися, перечекати тривоги майбутнього лютого місяця.

Але ні. Немає такого рішення. Воно здається логічним, але чомусь ніяк його не ухвалюю.

Читайте також: Депопуляція України: через війну в до країн ЄС виїхало понад 900 тисяч дітей, росія вкрала 230 тисяч [6]

І ось нарешті в мене народилось формулювання того неочевидного, що мене тут тримає. Це важливість проживати спільний біль і дискомфорт тут і зараз. Це відчуття того, що справжнє життя – воно тут. Ось таке не ідеальне, без сонця, тепла, світла нон стоп, з тривогами і страхами.

І я живу це життя тут насправді. Удома – це не там, де ти зараз. Удома – це там, де почуваєшся на своєму місці.

Моє "на місці" зараз тут, поруч з сім‘єю, у тривогах, стресах, незламності, в допомозі військовим, у повідомленнях "Як ти?", "Ви це також чули?", "То приходьте до нас, у нас є газовий пальник", у київському житті в контексті.

То шлях додому чи шлях до тривог?

Ви самі обираєте, що головне: "додому" чи "до тривог". І тут не працюють жодні правила правопису. Тільки відчуття, які інколи навіть не вдається сформулювати.

—

Оксана Луценко [7]  опубліковано у виданні ТЕКСТИ [8]

В тему:

• Не екзотика, але й не норма. Як жінки завойовують своє місце в українській армії [9]
• Героїчні жінки українського Сходу [10]
• Хто така солдат Гелена? Історія режисерки, яка пішла на війну захистити Україну й задокументувати правду [11]
• Олена БІЛОЗЕРСЬКА: "Уперше війна відбувається так відверто й неприховано: ми або вони, до кінця" [12]
•  Адвокат і старший солдат Євгенія Закревська: "Перший обстріл нашої позиції в Києві – це був friendly fire" [13]
• Бойовий медик Маша Назарова про нашу тактичну медицину, її героїв та способи їй допомогти [14]