Чому у московської церкви в Україні «немає волі» до змін?

1.00

Нет

Чому Митрополит Онуфрій і його оточення «не мають волі» до боротьби за автентичну незалежність? Пояснення здається надто очевидним: це добре задокументовані зв’язки єпископату й кліру УПЦ «не-МП» зі спецслужбами РФ

Сидячи в літаку, який несе мене з міжнародного патристичного симпозіуму в Оксфорді в бік рідного дому, я почуваюся інтелектуально десь поміж богословськими битвами доби Соборів і сучасною церковною кухнею «наших Палестин». Поки внизу крізь легкі хмаринки синіє Ла-Манш і тануть англійські береги, хочеться поміркувати над актуальними проблемами не в площині злободенних сенсацій, а в якійсь більш просторій історико-богословській перспективі.

Останні тижні українське церковне середовище бурхливо обговорює можливості міжправославного діалогу в Україні у світлі законопроекту 8371, який забороняє зв’язок українських Церков із центрами в РФ.

Соцмережами ходять чутки про створення Екзархату Константинопольського Патріархату, до якого нібито могла б перейти частина духовенства УПЦ (та, що наразі є МП). Нарешті на новостильне Успіння Митрополит Епіфаній офіційно звернувся до Митрополита Онуфрія із закликом до діалогу без попередніх умов (і одразу обурив богословів частково-незалежної Церкви невчасним привітанням зі святом).

Однак оглядачі вказують на нереалістичність усіх цих благих намірів, причини якої бачать у особливій атмосфері всередині УПЦ МП. Окрім десятків – ну нехай сотень – кліриків, які дозволяють собі розкіш критичного мислення, більшість її духовенства з різних причин плекає «вивчену безпорадність».

Читайте також: “Провина за нинішні релігійні конфлікти в Україні лежить виключно на проросійських архиєреях УПЦ МП” [2]

Єдиним маяком для них є постать заживо канонізованого предстоятеля, «пророчі глаголи» якого лишають далеко позаду всі Євангелія, догмати і правила Соборів разом взяті. А «старець»-предстоятель, як нерідко вказують інсайдери, «не має волі» до справжнього розриву з Москвою. От на цьому місці, дорогий читачу, я й хочу перейти до своїх богословських міркувань.

Чому Митрополит Онуфрій і його оточення «не мають волі» до боротьби за автентичну незалежність? Пояснення здається надто очевидним: це добре задокументовані зв’язки єпископату й кліру УПЦ «не-МП» зі спецслужбами РФ. Люди «при виконанні», що з них візьмеш.

Це пояснення здається обґрунтованим – але не зовсім вичерпним. Замисліться лише: відсутність волі до незалежності – ба й до усяких змін! – виявляють не лише «агенти у рясах», а, по суті, переважна частина «кількамільйонної» (за її власними оцінками) церковної громади. Адже українцям не треба пояснювати, що відбувається, коли десятки чи сотні тисяч людей починають чогось аж задуже хотіти... Оскільки нічого подібного на церковний Майдан в УПЦ МП ми не спостерігаємо, можна зробити висновок, що «не мають волі» не лише її орденоносні ватажки.

Тож при погляді з ілюмінатора тут вимальовуються більш довготривалі тенденції, аніж просто вплив спецслужб. Моя теза полягає в тому, що нинішня «нестачі волі» є не ситуативним явищем, а невід’ємною стороною російської православної духовності (включно з «малоросійською»), і цей тип благочестя почав складатися дуже давно – ще в часи догматичних полемік про саме поняття волі.

Категорія волі (θέλημα) опинилася в центрі уваги християн у VII ст., в ході т.з. монофелітських дебатів про волю – чи волі – Христа. Монофелітські дебати стали певним епілогом одного з найбільш грандіозних батлів доби патристики – христологічних полемік між двома найвпливовішими школами Візантії, Александрійською і Антіохійською. Тут варто зробити маленький екскурс в історію цього батлу.

Читайте також: УПЦ (МП) в українському Криму благословляє окупантів на захист Росії і освячує їхню зброю [3]

Головним винуватцем суперечки, яка почалася у V ст., але не втратила актуальності й до сьогодні, можна вважати... Христа (ну, на Нього ж завжди переводять усі стрілки). Будучи істинним Богом, Він вирішив народитися як людина, і цим фактом озадачив богословів на цілі тисячоліття.

Сирійські та кілікійські християни, виховані Антіохійською школою, чули в цьому благовісті передусім торжество людської природи, яка уся цілком повноцінно присутня і преображена у Христі, з усіма її неповторними особливостями й з усією її свободою. Це бачення цілком можна назвати християнським гуманізмом.

Але їхні єгипетські колеги з уславленої Александрійської академії виражали глибоке занепокоєння, як би такий потужний наголос на людському у Христі не підважив єдність Його особи. До того ж, саме по собі людське єство – річ доволі підозріла, з погляду багатьох духовних рухів пізньої античності. Здається, нащадки фараонів трохи переживали, як би усі ці антіохійські розмови про сльози, вагання і дружні прив’язаності Ісуса не затьмарили Його царську божественну велич.

Тут необхідна обмовка: безперечно, твори александрійських святителів висловлюють значно більш нюансоване богословське бачення – але нам зараз ідеться про народне сприйняття їх ідей та про відбиток, який вони залишили у візантійській духовності. Такому сприйняттю немало сприяли і царі земні, які теж не стояли осторонь, застосовуючи державний апарат то для вгамування сперечальників, то для підтримки фаворитів.

За результатами, м’яко кажучи, емоційного Ефеського Собору 431 р. (де дві партії так ніколи і не зібралися разом), у першому раунді перемогли александрійці. Тоді був засуджений проантіохійський архиєпископ Константинополя Несторій і проголошене вчення про єдину Особу Христа.

Читайте також: Доля УПЦ (МП) в Україні: брехня без спасіння [4]

Після подальших багаторічних напружених переговорів провідні богослови обох партій таки дійшли спільного знаменника: зійшлися на тому, що єдина Особа Христа об’єднує дві повноцінні природи, божественну і людську. Цю швидкоплинну згоду і закріпили догматом Халкідонського Собору 451 р.

Здоровий антіохійський діофізитизм (вчення про «дві природи») був об’єднаний зі здоровою александрійською візією єдиного Христа. Ну як, начебто був об’єднаний, а начебто ні. Полеміки продовжували вирувати не одне століття, тим більше, що владі часто імпонувало засуджене Собором вчення монофізитів – прибічників єдиного «боголюдського» єства.

Коли в контексті успішного наступу арабів на східні провінції Візантії (634-638) усі ці богословські тонкощі стали #неначасі, імператор Іраклій вирішив розрубати гордіїв вузол раз і назавжди, примусивши діофізитів і монофізитів до єдності. Богословський компроміс полягав у концепції, що у Христі таки дві природи (як твердять діофізити) – але це не має жодного значення, бо одна з природ, а саме людська, сидить мовчки і ніяк не проявляється, не маючи власної волі.

Тобто номінально зберігалася задекларована Халкідонським Собором двоїстість природ – але по суті йшлося лише про одну дієву природу, божественну. Христос на цій «іконі» виглядав достатньо велично для монофізитів: у Ньому анітрохи не випиналося і не кидалося в очі нічого людського.

За давньою звичкою римських василевсів, Іраклій міг очікувати, що його «божественна воля» буде просто прийнята як даність – як дощ, повінь чи землетрус. У цьому полягає важливий бонус монофелітського вчення: якщо ти «богообраний» і втілюєш волю Божу на землі, тобі ніхто не може суперечити. Навіть на думку таке не має спадати. Бо ніякої людської волі, ніякої волі люду офіційно не існує.

Монофелітські полеміки становлять певну східну паралель дещо ранішим західним пелагіанським дебатам V ст. Тоді Августин Гіпонський просував вчення своєї Карфагенської школи, що всі люди народжуються грішниками і «від колиски до скону» не здатні зробити нічого доброго – та й взагалі ні на що не здатні – без безпосереднього втручання Божої благодаті.

Читайте також: Отець Анатолій: “Я перейшов до ПЦУ, оскільки далі не бачив себе в Церкві, яка пов'язана з церквою-вбивцею” [5]

На це британець Пелагій та його друзі резонно заперечували, що таке вчення позбавляє нас не лише свободи, а й заразом відповідальності і вішає усі наші косяки на Бога. Пелагій нагадував вірянам цілком традиційну патристичну антропологію, де людська воля свободно співпрацює з Божою благодаттю (на сході це називали синергією).

Спершу єпископат Італії, Палестини та інших країв став на сторону Пелагія, але після втручання імператора Гонорія цей протест був швидко приборканий, а засуджені й вигнані «пелагіани» подалися на Схід. Із Антіохійською школою їх об’єднували давні зв’язки: західні апологети людської свободи здавна товаришували з сирійськими апологетами людяності у Христі.

«Пелагіани» та їх оточення активно захищали вигнаного Іоана Золотоуста (проантіохійського архиєпископа Константинополя) і його послідовників [1]. Згодом антіохійці приймали «пелагіан» на гостину, а ті ставали на захист їх учення, подекуди дві школи влаштовували справжні богословські хаби, як-от у кілікійській Мопсуестії в 420ті [2]. Врешті-решт друзі Пелагія за підтримку антіохійських діофізитів таки були засуджені александрійцями у Ефесі (без розгляду їх власного вчення).

Тим часом на Заході майже безроздільно запанував августинізм (такий любий серцю російських богословів). Але у Візантії ситуація була трохи складніше. Там полеміки не вщухали, повторюю, аж до VII ст., коли на захист людської волі у Христі став дерзновенний монах на ім’я Максим. Йому не забракло волі та ерудиції, щоб тривалий час протистояти самодержцю і всім імперським Церквам, що вже змирилися були з його Наказом. І якимось дивом переміг їх усіх – хоч би й посмертно, на VI Вселенському Соборі 681 р., де було проголошене вчення про дві волі Христа.

Читайте також: УПЦ МП: приниження перед скасуванням [6]

В УПЦ люблять посилатися на Максима як церковного діяча, що чинить опір «безбожній» владі. Тільки вони забувають, що влада наразі була ніяка не безбожна: Іраклій насаджував у Візантії якраз їхню улюблену парадигму православ’я, в якому немає місця людській волі. Натомість, усякі бунтівні Максими раз у раз отримують із їхніх єпархій накази про відлучення або заборону в служінні за самочинство і непослух священноначалію. (Ну а що, не так?..)

Зрікайся своєї волі, упокорюйся, мовчи і молись, умертвляй плотське мудрування. Все по гріхам нашим. Терпи і смиряйся. Приймай усяке слово архипастиря, як божественне воління. Хіба ти єпископ, щоб розмірковувати про високе? Твоє діло просте – знай собі виконуй послух.

Твоя власна воля може бути хіба що гріховною – йди на сповідь і кайся. «Ти ввесь у гріхах народився, і чи тобі нас учити?» (Ін. 9:34). Та й взагалі, хто ти такий?.. Боюсь, цю проповідь вивченої безпорадності пересічний вірянин російської православної традиції чує в церкві частіше за будь-які інші християнські настанови. І якщо в миру декому ще вдається ділити її надвоє, то в монастирях, семінаріях і духовних академіях це прокляття майже завжди входить «як вода, в утробу його і, як олива, в кості його» (Пс.108:18).

І корабель пливе. Спудей страхається інспектора, єрей тремтить перед протоєреєм, протоєрей клякне перед єпископом. Єпископ – той уже, звісно, може порозкидатися перунами в підлеглих, як спадкоємець грозних апостолів; але й сам умліває, відчуваючи за плечем «божественне» дихання предстоятеля. Та як би грозно не дивився предстоятель, він сам закарбував у кістковому мозку той же урок, що і його келійник: ти не маєш власної волі, є лише воля Божа.

Колись я мала збірник самвидаву радянських хіппі, і одне з його оповідань описувало осуд патлатих школярів на комсомольських зборах. Мені запам’яталася апологетична репліка вожатої: «Мальчики хорошие, им только нелья разрешать ничего делать!». Оце непохитне переконання, що людині краще не дозволяти нічого робити, православні російської традиції розділяють не лише із комсомольцями, а й із єретиками-монофелітами VII ст.

Утім, хочу наголосити, що я далека від звинувачення Митрополита Онуфрія в єресі монофізитизму чи монофелітизму; ідеться лише про певний тип благочестя, сформований у церковній атмосфері, де ці єресі мали великий інтелектуальний вплив.

Це благочестя склалося вже у Візантії; однак високий рівень богословської освіти вкупі з частими змінами політикуму все ж давав там місце появі розмаїтих альтернатив. Натомість у богословському і політичному застої Російської імперії воно розквітло буйним цвітом, пережило занепад монархії, розвал СРСР і мабуть переживе й розвал РФ: дуже вже близька російському обивателю ця безпорадна й безвідповідальна духовність.

Читайте також: Кінець московської церкви в Україні - контрольний постріл [7]

Хтось може запитати: ну а що у вашій ПЦУ, хіба й ви не тим самим миром мазані? Маю із сумом констатувати, що в багатьох відношеннях, так – історично ПЦУ вийшла з тієї ж «шинелі», що й УПЦ МП, і практично сліди цього мира впадають в очі надто нерідко. Але. В плані відчуття власної гідності та усвідомлення своєї свободи і миряни, і духовенство ПЦУ таки помітно відрізняються від колег із УПЦ. Імовірно, саме тому вони тут і опинились (через «гординю», «своєволіє» і «плотскоє мудрованіє», як це таврують ЗМІ УПЦ МП).

Навіть у соцмережах кидається в очі, наскільки спокійно клірик чи архиєрей ПЦУ висловлює незгоду з «політикою партії», критикує вищі ланки правління і вносить власні пропозиції. І в цьому вони не лише наближаються до «грецьких» Церков, а й міцно тримаються спадщини волелюбної Антіохії, з її християнським гуманізмом, з її наголосом на цінності свободи, з її децентралізованою і досить рівноправною мережею єпископів і богословів (на відміну від жорстко єрархічної Александрійської Церкви V ст.). І навіть якщо не всі усвідомлюють цю спадкоємність, вона цілком закономірна, бо Антіохійське богослов’я потужно впливає на Київську традицію від часів християнізації Русі аж до сучасності [3].

Той же нерішучий дух, який панує в УПЦ (яка-не-МП-але-все-ж-таки-МП), є помітним відхиленням і від Київської традиції загалом, і насамперед від властивого їй антіохійського практичного діофізитизму/ діофілетизму. То чого можна чекати від такого латентно-монофелітського священноначалія?

Читайте також: ФСБ-шна «УПЦ МП» висунула зухвалу вимогу Вселенському патріархату [8]

Якої волі до змін? Якого дерзновення? Чого можна чекати від людей, які в глибині душі абсолютно переконані, що кожен рух їх думки, мало-мальськи відмінний від воління начальства, є гріховним?.. Немає нічого дивного, що нинішнє становище УПЦ оцінюють як безвихідь (і не лише зовнішні спостерігачі). Просто ця машинка давно втратила власний двигун, і якщо її не тягне за мотузочку або не підштовхує під зад якийсь господін і отєц – вона взагалі не здатна зрушити з місця.

Чи є вихід із цієї безвиході? Для системи – навряд. Вона вся перетворилася на хітоновий панцир, наповнений страхами, ресентиментом і покорою священноначалію. Однак для тих, кому тяжко дихати у цій «священній огорожі» – вихід певно є. І навіть не вихід, а виходи: бо існує ціла низка сценаріїв розвитку ситуації, обговорюваних і не обговорюваних нині – від особистої зміни підлеглості до активного перетворення стуктури УПЦ зсередини.

До речі, в ідеї появи ще однієї альтернативної структури (будь то Екзархат чи щось інше) я не бачу нічого принципово кримінального. Зрештою, Сам Ісус оголосив, що на Небесах обителей багато (звичайно, не на тих, якими я зараз пересуваюся у тісному лоукості).

Якщо ж навіть в іншому світі – або «стані», як це називали сирійські містики – де більше не буде «ні елліна, ні юдея», вірних не збираються зганяти силоміць в одну актову залу, а дозволять спокійно розповзатися зі своїми горнятками кави по різних аудиторіях і воркшопах, то, власне, чому не можна уявляти подібним чином і земну Церкву? Кілька єпископів у одному місті, звичайно, є аномалією для збірників канонічного права – але це реальність православного життя на Заході, де завжди можна обрати близькі твоєму серцю ворота у простір молитви.

Але усі ці сценарії – глобальні чи персональні – починаються з віри у свою Богом дану свободу і з довіри своїм Богом даним розумовим здібностям. Зрештою, якщо критична маса вірян УПЦ навчиться ставити питання своїм преосвященнішим босам, то всі вони не зможуть сховатися у ванній, як Онуфрій від підписантів, бо не існує такої великої ванни.

Читайте також: Митрополит Софроній: «Ті, хто не захоче до єдиної церкви, стануть РПЦ» [9]

Примітки:

Зокрема, бл. 404 тесть Юліана з Екланума Еміліан Беневентський вирушив до Константинополя у складі делегації єпископів, щоб заступатися за свт. Іоана перед імператором – але посольство не принесло жодних плодів, окрім неприємностей для його учасників.

Там Феодор Мопсуестійський, досі шанований Церквою Сходу як «Блаженний Тлумач», упродовж кількох років приймав у своїй оселі Юліана з Екланума та інших соратників Пелагія, і вони разом писали деякі зі своїх провідних праць.

Окрімі віхи цього впливу я обговорюю у своїй монографії: Д. Морозова, «Покажи мені людину». Антропологія Антіохійської школи та її спадщина у Київській традиції, Київ: Дух і літера, 2021.

—

Дарія Морозова [10], опубліковано у виданні РІСУ [11]

В тему: