“Провина за нинішні релігійні конфлікти в Україні лежить виключно на проросійських архиєреях УПЦ МП”

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:

На початку 2024 року о. Ілля Істратов з Києва особисто вийшов з УПЦ МП та перейшов до ПЦУ. Каже: далі терпіти не міг відвертої промосковської діяльності єпископів УПЦ.

Журналісти Релігійно-інформаційної служби України спілкуються з представниками УПЦ МП і ПЦУ, щоби краще зрозуміти, які процеси відбуваються у стосунках між ними і в самій УПЦ МП.

Отець Ілля був учасником “руху підписантів” в УПЦ і вірить, що вони можуть відіграти позитивну роль і для самої УПЦ, і у розвитку діалогу з ПЦУ. Проте він впевнений, що зараз діалог між єпископатом УПЦ і ПЦУ неможливий, оскільки в УПЦ всім заправляє цілком проросійська частина на чолі з митрополитом Антонієм (Паканичем). Чи не найбільшою проблемою називає інформаційну засліпленність пастви УПЦ, яку переконують, що вона вже не МП, а в той же час повторює російські інформаційні методички. А також він вбачає, що в УПЦ готують священнослужителів і вірян до заборони та діяльності у підпіллі. 

Богослужіння у Свято-Михайлівському храмі після переходу до ПЦУ. Джерело фото: Всі фото з архіву о. Іллі

Богослужіння у Свято-Михайлівському храмі після переходу до ПЦУ. Джерело фото: Всі фото з архіву о. Іллі

— Отче, почнемо, як це прийнято у наукових публікаціях, з термінології, щоби все було зрозуміло. Юридично є власна назва УПЦ, але канонічно/фактично вона МП. За законом мала би бути РПЦвУ. Ми вживаємо абревіатуру УПЦ МП. На Вашу думку, як буде найточніше і як ви вживали ще нещодавно?

— Так, дійсно, юридична назва не містить жодних приписів. Проте свого часу приставку МП почали вживати задля того, щоб відрізняти УПЦ від тодішньої УПЦ КП. Особисто я, коли ще був в УПЦ, то так і вживав цю назву, без приписів. І не тому, що заперечував канонічний зв'язок з Московським патріархатом, а тому що вбачав у цьому певний момент самодискредетації. Зараз, після долучення до ПЦУ, я б все одно вживав би юридичну назву без приписів для того, щоб не відштовхувати духовенство та вірян УПЦ від комунікації. Адже якщо ми ставимо на меті саме діалог, а не привід посваритися, то треба якомога більше уникати факторів, що можуть до призвести до цієї самої сварки.

Читайте також: Нарешті всі суди дійшли висновку, що церква УПЦ МП керується з Росії

— А якщо все таки дотримуватися канонічного статусу і фактичного стану, я вже не говорю про неприхований світогляд, то УПЦ МП або й РПЦвУ.

Ще 10 років тому в ній намагалися применшити самоуправний статус і внести відповідні зміни до статуту УПЦ, щоби тісніше її пов’язати з РПЦ. З того часу при владі фактично залишилися ті самі єпископи, з тим самим світоглядом. Але зараз вони намагаються переконати, що вони не частина МП. Проте їм виходить переконувати у цьому лише свою паству, яка вірить у все, що говорить її церковне керівництво. Тому чи варто зважати на їх образливість, якщо вони і не прагнуть ніякого діалог? А ті, що все таки йдуть до цього діалогу, переважно самі чітко усвідомлюють, що УПЦ таки є частиною МП.

Тобто загалом чи самоусвідомлення себе — не самопереконування, а усвідомлення дійсного статусу — не є першим кроком до того, що частина УПЦ починає розуміти, що далі бути частиною МП — це вже суїцидні тенденції, а тому потрібно щось змінювати, шукати діалогу з тими, про яких нещодавно нічого доброго не говорили і називали розкольниками, неканонічними, а не як звучала або звучить їх офіційна назва?

— Ви праві — момент самоусвідомлення дійсно є першим кроком для діалогу. Питання в іншому — що заважає цьому самоусвідомленню? Як Ви зазначили, цьому самоусвідомленню заважають ті архиєреї, котрі очолюють УПЦ протягом останніх 10 років.

Якщо хворий пацієнт приходить до лікаря, то останній просто зобов'язаний поставити діагноз та призначити лікування. Уявімо ситуацію — хворий пацієнт прийшов до лікаря, а той сказав пацієнту, що він повністю здоровий і може йти додому. З часом людина загине. Тепер запитання — хто винний у смерті пацієнта? Сам хворий, котрий навіть не дізнався про хворобу та не отримав лікування? Чи лікар, котрий у силу певних причин приховав від пацієнта його хворобу? Відповідь очевидна. Так само і тут. Людям вселяють хибну інформацію кажучи, що УПЦ не має канонічного зв'язку з РПЦ, що не є правдою.

Саме тому перш за все необхідно, так би мовити, визнати свою хворобу для того, щоб було що лікувати. 

Джерело фото: Всі фото з архіву о. Іллі

— Або, якщо говорити церковною мовою, спочатку потрібно визнати свої гріхи, пройти покаяння і вирішити більше так не робити. До слова, у нас рідко коли взагалі говорять про необхідність покаяння як переосмислення свого минулого життя.

Отче, а що саме конкретно Вас змусило розірвати з УПЦ МП? Тобто також для себе щонайменше визнати, що далі бути в цій структурі для Вас є неможливим?

— Сукупність факторів посприяла цьому. Але, безумовно, початок цьому процесу поклав повномасштабний наступ. Слід віддати належне, у перший день вторгнення митрополит Онуфрій зробив важливе звернення, де засудив війну, назвавши її Каїновим гріхом. Але по суті це єдине звернення від нього у такому дусі і практично всі захисники УПЦ завжди апелюють до цього звернення, оскільки фактично більше ні до чого.

Оскільки УПЦ є частиною РПЦ, то всі дуже чекали, що скаже Патріарх Кирил відносно подій. Коли очільник РПЦ однозначно висловив свою підтримку російського режиму, то значна кількість духовенства та вірян УПЦ були категорично проти згадки Московського Патріарха під час богослужіння. Доходило навіть до заборони поминання на рівні цілих єпархій. Проте, зрозуміло, що це було тимчасове рішення, адже воно все одно не вирішувало питання статусу УПЦ.

Надія була на Собор УПЦ, котрий мав би вирішити це питання. Багатьох дуже обнадіяло, що підготовка до Собору відбувалася без участі проросійського митрополита Антонія (Паканича). Але, на жаль, коли все ж таки відбувся цей сумнозвісний Собор УПЦ у Феофанії, то у глобальному сенсі нічого не змінилося. Половинчасті рішення Собору, показове відмежування від РПЦ, занадто толерантні висловлювання. Все це тільки заклало фундамент для подальших проблем УПЦ.

Чого тільки варта фраза: “Висловлюємо незгоду з позицією Московського Патріарха відносно війни в Україні”. Чуєте? Московський Патріарх благословляє російських військових на вбивство українців, а ми цю позицію не “засуджуємо”, а всього-на-всього “висловлюємо незгоду”. Тільки-но уявіть собі якби Головнокомандувач Залужний сказав би: “Ви знаєте, ось я не з усім згоден з позицією Шойгу відносно нападу на Україну”. Або якби Президент України сказав би: “На нас напала Росія з таких-то причин, але особисто я не з усіма пунктами згодний з Путіном”. Правда, таке важко уявити? А ось на релігійному фронті приблизно так і вийшло зі сторони УПЦ.

По нормальному, вже після цього Собору все стало зрозуміло і вже можна було здійснювати перехід, але особисто я не міг так просто піти, не зробивши від себе все можливе, щоб принаймні якось змінити становище на краще. Тому на початку минулого року я долучився до руху підписантів в УПЦ — це група небайдужих священників, котрі не можуть спокійно сидіти і дивитись на те, як на очах руйнується УПЦ. Особисто моє “підписантство” розпочалось з підписання звернення до Священного Синоду УПЦ з 10 запитаннями, у котрих священство просило своє керівництво дати чіткі відповіді щодо канонічного статусу УПЦ та щодо взаємовідношення з РПЦ. Синод проігнорував це звернення, не надавши жодної відповіді.

Читайте також: Глава ПЦУ Епіфаній: "Ми повинні віддалятися від всього російського, що було протягом століття нам насаджено" 

Але і у подальшому ми всіляко намагались якось привести до тями наше керівництво. Ми намагались це зробити так, як ми це бачили з середини УПЦ, а не зовні. Ми хотіли якось дати зрозуміти керівництву, що всі проблеми УПЦ минулого року (особливо відносно Києво-Печерської Лаври) є не гоніннями за Христа, а всього лише результатом незрозумілої діяльності керівництва та небажання повноцінно розірвати зв'язки з РПЦ. Але керівництво УПЦ не сприймало підписантів в серйоз, тому що “яйце курку не вчить”. Також це проявилося в абсолютно безпідставній забороні у служінні одного з найактивніших підписантів — протоєрея Андрія Пінчука, яку зняли тільки буквально декілька днів тому. До цього отець Андрій більше восьми місяців був під незаконною забороною за вказівкою митрополита Онуфрія не маючи можливість завершувати богослужіння.

Я пішов з УПЦ, тому що на сьогоднішній день особисто для себе вже не бачу жодної можливості якось вплинути на політику керівництва УПЦ. Якщо воно не хоче розривати прямий зв'язок з РПЦ, а я, у свою чергу, не хочу бути частиною Московського патріархату, то набагато простіше вже мені піти, аніж марно чекати на зміни через два роки повномасштабної війни та нести колективну відповідальність за певні вчинки деяких відверто проросійських архиєреїв УПЦ.

— А саме зараз що Вас спонукало, а не влітку чи восени минулого року? І ви перейшли без громади чи з якоюсь її частиною?

— Як такої у мене громади не було, у прямому значенні цього слова, адже я не був настоятелем храму, проте я і зараз добре спілкуюсь з багатьма людьми, з котрими протягом останніх років молився на парафії. Певна частина з них нормально ставляться до моїх поглядів та з розумінням сприйняли мій перехід і кожен із них робить для себе відповідні висновки.

Чому саме зараз, а не раніше? Віра у те, що щось все ж таки зміниться. У багатьох місцях Святого Письма ми бачимо одну із характеристик Господа як “довготерпеливий”. Але зверніть увагу на те, що сказано не “нескінченнотерпеливий”, а саме “довготерпеливий”, тобто у Господа дуже багато терпіння до недоліків людини, але навіть і цьому терпінню є межа. Що тоді можна казати про саму людину? Але, тим не менш, ми все одно маємо уподібнюватись Богу у всьому, у довготерпінні зокрема. Тому до останнього хотілось вірити, що диво все ж таки станеться і УПЦ якось визволиться з пут Московського патріархату.

Натомість що ми бачимо на початку цього року? Митрополит УПЦ у Черкасах Феодосій на різдвяному богослужінні 7-го січня публічно поминає Патріарха Кирила в якості “великого господина”. Через декілька днів на офіційній сторінці Запорізької єпархії УПЦ виходить заява митрополита Луки з жорстким засудженням Московського Патріарха та критикою РПЦ. Але через невеликий проміжок часу вже виходить спростування з інформацією про те, що сторінку Запорізької єпархії УПЦ зламали, а заява про засудження Патріарха є ніщо інше як “гидота” та “інформаційне сміття”. Після цих подій не було жодного резонансу, наче все йде як треба.

Дивлячись на це все я остаточно зрозумів, що нічого вже не зміниться і відразу ж долучився до ПЦУ.

Ментальне тяжіння архиєреїв УПЦ до РПЦ — це вже як невиліковна ракова пухлина. До останнього момента я наївно вірив, що у числі підписантів зможу внести якусь свою лепту у звільнені УПЦ від РПЦ. Вже цієї наївності немає. 

Читайте також: Митрополит Євстратій (Зоря): "Якщо хтось справді турбується про релігійну свободу, то нехай в першу чергу зверне увагу на Росію"

— Говорячи про т.зв. “рух підписантів”, як прогнозуєте, яке в нього майбутнє?

— Важко сказати. У підписантів поміж різних завдань є два основні. Перше — це діалог з ПЦУ. Друге — це публічне донесення до керівництва УПЦ своєї позиції незгоди з нинішнім станом речей. Тобто підписанти — це так би мовити внутрішня опозиція УПЦ. І результат роботи підписантів оцінюється насамперед реакцією керівництва УПЦ та різноманітних інформаційних ресурсів УПЦ на діяльність підписантів.

Якось влітку минулого року керуючий справами УПЦ та прихильник єдності з РПЦ митрополит Антоній (Паканич) навіть присвятив ціле відео підписантам, маніпулятивно порівнюючи їх з обновленцями та називаючи провокаторами. Також часто у негативному ключі про підписантів писали такі проросійські медіаресурси УПЦ як СПЖ, Перший козацький та інші.

Це все свідчило про успіх підписантів на інформаційному фронті, бо їх реально боялись та намагались усіляко дискредитувати. Зараз така дискредитація спостерігається менше, але я все одно вірю у світле майбутнє руху підписантів та не полишаю надії на те, що вони ще якось можуть врятувати УПЦ від згубної участі.

— Ви згадали, що один з напрямків діяльності цього руху — налагодження, плекання діалогу з ПЦУ. А які успіхи чи неуспіхи є на цьому напрямку?

— Проводяться зустрічі між духовенством і вірянами УПЦ та ПЦУ, спільні конференції тощо. Однак такий діалог не має бути інертним, він має постійно розвиватись та переходити у нові фази. Наразі є певні ініціативи діалогу. Проте, на мою думку, важливим кроком було б залучення єпископів з обох сторін для більш тісного та продуктивного діалогу, адже глобальні питання не вирішаться на низовому рівні. Якщо зі сторони ПЦУ гіпотетично можна уявити архиєрея, котрий взяв би участь у такому діалозі, то зі сторони УПЦ така можливість цілком виключена, адже такий єпископ цим тільки підписав би собі вирок.

У минулому році колишній правлячий архиєрей Хмельницької єпархії УПЦ митрополит Антоній (Фіалко) в одному інтерв'ю тільки заікнувся про можливий перехід до ПЦУ, як одразу ж у той самий день був скликаний Синод у дистанційному режимі, за результатом якого митрополит був почислений на спокій. З таких моментів ми бачимо абсолютну неготовність керівництва УПЦ до будь-яких діалогів з ПЦУ, виставляються якісь вимоги та умови. Тому до чого призведе цей діалог у перспективі — важко сказати.

Активна частина "підписантів"

Активна частина "підписантів"

— Щодо ментального тяжіння архиєреїв (і не тільки) УПЦ до РПЦ, звісно, це результат виховання і світогляду, сформованого ще до їх народження, можна так сказати. І розірвати цю пуповину буде вкрай складно, навіть юридичною забороною діяльності УПЦ МП. Які Ви бачите можливі варіанти донесення до пастви УПЦ розуміння того, що вони є частиною МП, що ніякого розриву УПЦ з РПЦ не відбулося? А тому вони з церковної точки зору є частиною російської агресії проти України, оскільки керівництво РПЦ цілковито підтримує і благословляє цю агресію. І тому українська держава дає їм шанс особисто розірвати цей зв’язок, на рівні громад чи єпархій, якщо провід УПЦ МП цього зробити не бажає.

— Я б настільки різко не казав би, що паства УПЦ є саме частиною російської агресії, тому що для людей це звучатиме різкувато. Така риторика не сприятиме порозумінню та діалогу. Паства УПЦ є більше інструментом для російської пропаганди, приводом для виправдання “захисту” канонічного православ'я, але самі люди це не зовсім усвідомлюють, тому що їм про це не кажуть. Їм просто кажуть, що ПЦУ — це розкол, а УПЦ — це єдина канонічна Церква в Україні.

Священники УПЦ мають уважно пояснювати пастві про реальний статус УПЦ, про сутність грамоти 1990-го року та про те, що відбулось на Соборі у Феофанії у 2022-му році. Щоб люди самі зрозуміли сутність канонічного зв'язку УПЦ з РПЦ та щоб вимагали від вищого керівництва пошуків варіантів по обов'язковій зміні статусу. Але якщо священник сам вірить московським методичкам про безблагодатність ПЦУ, недійсність Томосу, то про що тоді говорити? Якщо раніше на це закривали очі, то зараз, під час повномасштабної війни це неприпустимо.

Якщо керівництво УПЦ вважає, що те, що відбулось на Соборі у Феофанії, має якось задовольнити суспільство, тоді воно не має дивуватись тому, що з кінця 2022-го року за церковне питання взялася особисто державна влада. Зараз як ніколи на часі.

Читайте також: Як Україні не програти вирішальний бій проти чекістів у рясах у парламенті?

— Щодо заборони діяльності релігійних організацій, пов’язаних з країною-агресором, як про це йдеться в законопроекті, що нині на розгляді у Верховній Раді, як на Вашу думку, чи він вирішить проблему існування проросійської релігійної спільноти в Україні?

— Важко сказати, адже заходи, що спрямовані на роботу з релігійними організаціями, пов’язаними з країною-агресором, сприймаються певною частиною вірян УПЦ як гоніння за Христа. І, відповідно, люди сприймають стояння за нинішній статус УПЦ як мучеництво.

З моменту розвалу СРСР Церква повноцінно повернулась у суспільство і на людей одразу хлинув великий потік різноманітної літератури. Це і житія святих, де багато розповідається про подвиги мучеництва. Це і різноманітна чернеча та аскетична література, до якої мирянам слід відноситись обережно. Це і відверто маргінальна література, де розповідається про “триєдину святу Русь” та про те, що молитись треба виключно церковнослов'янською мовою.

Якщо до цього додати ще різноманітних духівників, котрі протягом більш ніж 30 років розповідали, що тільки УПЦ — канонічна, то ми отримаємо чималу кількість вірян, котрі будуть стояти до останнього, при цьому вірячи, що тут виконуються слова Христа: “Як Мене переслідували, — то й вас переслідувати будуть” (Ін. 15:20). Але якщо ці слова сприймати в абсолютному значенні, то слід визнати тоді, що УПЦ єдина канонічна Церква не тільки в Україні, а і у цілому світі (за деякими виключеннями), тому що майже ніде у світі християн не переслідують на законодавчому рівні.

Тому треба проводити роз'яснювальні роботи і пояснювати людям, що ми їм недоговорювали відносно дійсного статусу УПЦ. Пояснити, що на Соборі у Феофанії УПЦ не стала Автокефальною Церквою, тому залишилась у складі РПЦ, про що явно каже посилання на грамоту 1990 року. І якщо людям спокійно все роз'яснити, то, думаю, вони самі зрозуміють, що нинішній статус УПЦ ніяк не може влаштовувати українське суспільство в нинішні часи.

— Чи Вам самим за ці два роки вдалося переконати когось у цьому? Бо раніше звучала така інформація, що якщо священнослужитель підтакує промосковській пропаганді, то його паства це схвалює, а як тільки він почне говорити щось про дійсний статус УПЦ — на нього донесуть начальству і незахочуть більше чути.

— Переконувати людей у недосконалості нинішнього статусу УПЦ було не дуже важко, набагато важкіше інше — пояснити що робити далі. Який вихід із ситуації? У медицині правильно поставлений діагноз — це тільки половина справи, а ось призначення лікування — це друга не менш важлива половина.

Якщо УПЦ є складовою Московського патріархату, то які є варіанти вирішення цього питання? А варіант фактично тільки один — діалог з ПЦУ на найвищому рівні, при чому без усіляких умов і вимог. Тому що у 2018-му році УПЦ проґавила свій шанс повноцінно відділитись від Москви. Звісно, ніхто не знав тоді, що через три роки Росія здійснить повномасштабний напад. Але час вже не повернути, тому треба виходити із нинішнього становища. Треба усвідомити очевидні та об'єктивні факти:

  1. Патріарх Варфоломій не буде давати якогось окремого Томоса для УПЦ, адже в Україні вже є Томос.
  2. Можливість екзархату для УПЦ від Вселенського Патріархату також виключена знову ж таки з причини вже наявного Томосу.
  3. Москва ніколи не надасть автокефалію УПЦ.
  4. Навіть якщо і надала б, бо її все одно не визнали б більшість Помісних Церков. До того ж українське суспільство тим більше не сприйме жодної московської автокефалії.

Тобто УПЦ зараз у дуже скрутному становищі, адже на відкритий діалог з ПЦУ вона йти не хоче, висуваючи умови. А від РПЦ вона віддалитися повноцінно не може, тому що це буде вже справжній розкол. “Відмежування”, що відбулося на Соборі у Феофанії, — це саме відмежування, а не розірвання прямих зв'язків з Церквою, що благословляє вбивство українців.

Тому коли легко переконуєш людей у дійсному статусі УПЦ, то пояснити єдиний варіант для вирішення ситуації набагато складніше. Більшість людей важко сприймають необхідність діалогу з ПЦУ, тому що в УПЦ протягом останніх п'яти років їм сильно промивали мізки московськими методиками про начебто безблагодатність ПЦУ.

Читайте також: Поклони кремлівському звіру: чому необхідно заборонити московську церкву в Україні

– Так розірвання прямих звʼязків і не відбулося. Далі молитовно згадують Патріарха Кирила, далі мовчать на рейдерство їх єпархій Московським патріархатом. І в самому новоприйнятому статуті визнали правочинність Грамоти Патріарха Алексія, за якою УПЦ залишається частиною РПЦ. Не було інформацій, що єпископи УПЦ МП зреклися своїх російських паспортів чи зробили заяви про включення їх до списку єпископату РПЦ. Тобто що тоді загалом це було і для кого робилося?

– Іншого виходу тоді у керівництва УПЦ просто не було. Коли проводився Собор у Феофанії, то це були перші місяці повномасштабної війни і УПЦ просто не могла мовчати, не зробивши жодних кроків з видимого та показового відмежування від РПЦ. Але ні суспільство, ні влада не сприйняли цей показовий крок, що переросло у кроки із забезпечення духовної незалежності наприкінці 2022-го року, зокрема у питанні Лаври.

— Склалась доволі складна ситуація з оцінкою реалій серед пастви УПЦ. З одного боку вони свідомо у своїй більшості не хочуть бути причетні до РПЦ, яка благословляє вбивство їх синів і дочок. З іншого боку, вони, захищаючи свої погляди, використовують темники-методички, створені в лоні саме МП. Наприклад такі, що Україна сама винна, що йде війна, бо треба було з Росією мирно жити.

Тому як може духовенство УПЦ пояснювати своїй пастві, що вони МП насправді, якщо у своїй більшості вони самі себе переконують, що якщо вони, скажімо, не згадують Патріарха Московського на Літургії, то вони вже не МП? Тобто якщо вони людям не кажуть цю неприємну правду, то хто їм і як має донести? А цю правду від інших вони агресивно не сприймають. Майже замкнуте коло… Напевно, якщо би було запущено дію закону про перейменування, то можливо люди би зрозуміли, що вони насправді РПЦвУ?...

— Те, що на Соборі у Феофанії було прийнято рішення про непоминання Московського Патріарха, ні про що не каже.

По-перше, тому що це рішення багатьма просто не виконуються. Далеко ходити не потрібно — у самому Києві у багатьох місцях можна зайти та почути поминання Московського Патріарха. Наприклад, у Введенському монастирі у центрі столиці. Або ж у Звіринецькому чи Голосіївському монастирях. Про деякі звичайні столичні парафії навіть і говорити не хочеться. При чому за це порушення настоятелі та намісники не тільки не наказуються, а навпаки заохочуються церковними нагородами.

По-друге, навіть якщо у храмі і не поминається Московський Патріарх, то поминається митрополит Онуфрій, котрий, у свою чергу, все одно поминає Московського Патріарха у якості “Патріарха Московського і всєя Русі”. А Київ, як ми знаємо, є історичним центром Русі. То може це така прихована форма виявлення підлеглості?

Найцікавіше, що митрополит Онуфрій поминає Патріарха Кирила не як раніше, а по диптиху (московському, до речі) з іншими предстоятелями помісних Автокефальних Церков. Для чого це було зроблено? Для маскування та не настільки помітного поминання. Адже є велика різниця чи поминати Московського Патріарха одного, чи у переліку інших предстоятелів. Але чому таке поминання безглузде? Тому що УПЦ не має автокефального статусу і поминання митрополитом Онуфрієм інших предстоятелів по диптиху є ні чим іншим, як грою в автокефалію. Інакше скажіть тоді, хто із інших 14-ти загальновизнаних предстоятелів поминає митрополита Онуфрія на Великому Вході в якості митрополита Київського? Ніхто! Проте митрополита Епіфанія на Великому Вході поминають 4 предстоятелів із 14, і це тільки зараз. А ще колись у 2019-му році казали, що взагалі окрім Константинополя ніхто не визнає.

Читайте також: Єпископ Євстратій (Зоря): московська церква в Україні досі мріє – щоби ПЦУ зникла, а їхня структура лишилася монополістом

— Тобто, маємо показове, але фіктивне, не канонічне відділення УПЦ від РПЦ, що викликане політичними обставинами (бо війна, бо тиск суспільства), а не внутрішнім бажанням не мати нічого спільного з російським агресором і РПЦ, яка того агресора підтримує.

А хто загалом зараз саме має найбільший вплив на формування світогляду пастви УПЦ МП?

— На мою думку, найбільший вплив на паству, у негативному сенсі цього слова, має митрополит Антоній (Паканич), котрий активно проводить проросійську повістку в УПЦ. У відео, що присвячене підписантам, котре ми вже згадували, він звертається до всієї повноти УПЦ, хоча за Статутом УПЦ таке право має лише Священний Синод УПЦ та предстоятель УПЦ. Посада керуючого справами УПЦ не передбачає жодної можливості звернення до всієї повноти УПЦ. За статутом, він має можливість звертатись лише до кліру та мирян у межах своєї Бориспільської єпархії. Він не міг про це не знати. Тому подібне звернення відкрито свідчить про бажання митрополита Антонія узурпувати владу в УПЦ.

митр. Антоній Паканич Джерело фото: Сайт УПЦ МП

митр. Антоній Паканич Джерело фото: Сайт УПЦ МП

— Це більше нагадує інший офіс і його керівника, який ніби має завдання приглядати і скеровувати дійсного главу. Також він дотичний до різних інформканалів, які виконують його завдання.

Чи можна сказати, що влада керуючого справами є настільки велика, що не існує видимої опозиції серед єпископату, які би не погоджувалися з його позицією? Чи це очікування на результати військово-політичної ситуації? Чи таки ознаки однодушності?

— Влада керуючого дійсно не слаба, оскільки багатьох нинішніх молодих єпископів саме він свого часу просунув на архиєрейство, щоб мати свою лояльну партію підтримки та щоб свого часу мати голоса для обрання предстоятелем.

Щодо опозиції та "очікування", то минулого року на одному з свят митрополит Антоній спілкувався з одним із архиєреїв, котрий говорив, що статус УПЦ треба якось розвивати (тобто у сторону автокефалії), на що Антоній відповів: "А если северяне придут?" Без зайвих подробиць, щоб не підставляти осіб, котрі передали цю інформацію, але такий діалог дійсно був.

Тому такі архиєреї в УПЦ, як митрополити Антоній, Феодосій, Лука, зберігаючи канонічний зв'язок з РПЦ, працюють проти України. Вони підігрують російській пропаганді. Вони усіляко перешкоджають статусному зростанню УПЦ. Тому я вважаю, що провина за нинішні релігійні конфлікти в Україні лежить виключно на таких проросійських архиєреях, про що я неодноразово писав у себе ще будучи в УПЦ.

Я не знаю чи роблять вони таке за московські гроші чи просто ідейні, але себе я точно не бачу у Церкві з такими архиєреями, тому вирішив перейти, про що не шкодую жодної миті.

— У суспільстві часто побутує думка, що в УПЦ МП всі проросійські, бо всі проукраїнські звідти вийшли. Проте ми бачимо, що знову громади і навіть зі своїми настоятелями залишають Московський патріархат і переходять до ПЦУ. А є ще інші священнослужителі, ті самі “підписанти”, які залишаються наразі в УПЦ. Як на Вашу думку, скільки в умовних відсотках кого є і коли або після чого в УПЦ МП вже не залишиться проукраїнських вірян або духовенства?

— В УПЦ багато проукраїнських священників і частина з них готова переходити вже зараз, але питання у людях. Якщо настоятель знає, що люди залишать храм після переходу, то він не квапиться переходити, щоб не втратити людей. Чому багато людей приймає рішення не відвідувати більше парафію, котра долучилася до ПЦУ? Тому що духовенство УПЦ майже 30 років лякало людей розповідями про розкол. І якщо до 2018-го року в Україні дійсно був розкол, то наприкінці цього року він вже був вилікуваний. І те, що єпископат УПЦ у своїй більшості не прийшов на Об'єднавчий Собор, — це виключно його провина. Не захотіли відділятися від Москви, не сприйняли милості Патріарха Варфоломія, натомість тільки звинуватили його у поглибленні розділення. Чому це поглиблення відбулося? З чиєї вини?

Колись у давнину в медицині не було анестезії і хірургічне втручання проводилось здебільшого при свідомості. Чи збирається лікар зробити боляче хворому? Так, буде дуже боляче. Але для чого він це робить? Щоб врятувати, щоб людина не загинула та залишилася живою. Тому людина мала, наскільки це було можливо, обмежити рухи, не дивлячись на біль, і терпіти. Звісно, її могли прив'язувати, але вона все одно мала можливість рухатись. І якщо буде забагато зайвих рухів, то людина могла б сама порізатись об ріжучий інструмент і загинути. Тепер запитання: якщо лікар починає хірургічне втручання, а людина впадає у паніку, починає рухатись, ріжеться об ріжучий інструмент лікаря і гине, то хто винен у цьому? Точніше, можна запитати по-іншому: чи можна у такій смерті звинуватити лікаря, котрий хотів врятувати людину?

Ось і вся відповідь. У загостренні релігійної ситуації з початку 2019-го року винен не Патріарх Варфоломій, а митрополит Онуфрій з єпископатом УПЦ, тому що не хотіли об'єднання, не хотіли порвати з Москвою та не сприйняли Томосу. Саме тому Томос їм і нашкодив, тому що вони його не сприйняли. Якби сприйняли б, то зараз в Україні була б єдина помісна Православна Церква.

А тепер, повертаючись до запитання відносно переходів проукраїнських настоятелів, слід зазначити, що люди перестали б ходити не тому, що, як каже пропаганда, люди відчувають благодать або її відсутність, а тому, що людей десятками років лякали розколом, а те, що п'ять років тому він був вилікуваний, людям просто не пояснили і вони далі вважають ПЦУ розколом. А якщо настоятелі пояснювали, а люди не сприйняли — значить погано пояснювали, адже настоятель — це пастир своєї парафії і якщо захоче, то завжди знайде можливість правильно людям все роз'яснити.

Але, на жаль, московська пропаганда в УПЦ відносно ПЦУ надто сильна і людей дуже важко переконувати у зворотньому. Саме тому я не можу сказати про долю проукраїнського духовенства та вірян, які досі ще в УПЦ. Можливо вони з часом всі долучаться і в УПЦ залишаться тільки проросійські та центристи. А може проукраїнські і далі залишатимуться в УПЦ, бо їх постійно щось стримуватиме. 

— Тобто ні війна, ні руйнування росіянами храмів УПЦ МП, ні очевидна приналежність до тих, хто її благословляє, не дає шансів на отверезіння пастви МП в Україні? І заборона законом їх не зупинять, бо пропаганда аж так сильно перекрутила їх свідомість? Що ж тоді становить єдину надію на зміну в їх світосприйнятті? Чи є взагалі шанс?

— Проблема у тому, що головні проросійські рупори в УПЦ нав'язують людям думку, що заборона законом є проявом гонінь за Христа і вже готують людей до терпіння таких “гонінь”, при цьому маніпулюючи цитатами із Євангелія, такими як, наприклад:

  • “Як Мене переслідували, то й вас переслідувати будуть” (Ін. 15:20)
  • “Терпінням вашим спасайте душі ваші” (Лк. 21:19)
  • “І за Ім’я Моє будуть усі вас ненавидіти. А хто витерпить аж до кінця, той буде спасений” (Мф. 10:22)

Та інші цитати у цьому роді. Тобто людей ментально повертають у перші століття християнських гонінь. Той самий митрополит Феодосій в одній з проповідей сказав черкаській пастві, що навіть якщо гіпотетично заборонять служити у храмах Черкащини і навіть якщо на всіх настоятелів заведуть справи, то він вже на цей випадок видав усім другим священникам запасні антимінси, щоб мали можливість таємно служити на квартирах. Тобто завдяки таким агентам кремля в УПЦ багато хто готовий стояти до кінця за нинішній статус УПЦ, думаючи, що вони стоять саме за Христа.

Чи є взагалі шанс? Так, шанс є завжди. Але особисто я вважаю, що тут вже діятимуть слова Христа: “Неможливе людям — можливе для Бога!” (Лк. 18:27). Тобто навіть якщо дія закону не зможе змінити думку людей, навіяну московською пропагандою, то лишається тільки одна надія на Бога, котрий Своїм Промислом здатен створити відповідні умови, щоб українське православ'я нарешті повноцінно було позбавлено московського впливу і щоб було об'єднане в єдину помісну Православну Церкву в Україні.

— Амінь! 

Митрополит Епіфаній приймає о. Іллю в ПЦУ

Митрополит Епіфаній приймає о. Іллю в ПЦУ

Тарас Антошевський, опубліковано у виданні РІСУ


В тему: 


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Новини

20:00
У перші дні весни в Україні буде сухо та тепло
19:44
Помолилися Степану Бандері та відзвітували - російські вчителі повелися на розіграш
19:15
"Найтупіше, що я коли-небудь чув": Карлсон прокоментував своє гучне інтерв’ю з Путіним
18:04
Про "Майдан-3": як антимайданівці стали "патріотами"
17:37
Солісти Львівської опери не повернулися в Україну з гастролей
17:04
Бюджет України на фортифікацію - на рівні витрат росії на укріплення Бєлгорода
16:07
Два роки війни: у що вірить та на що сподівається Україна
15:06
У Німеччині заарештували терористку Даніелу Клетте із «Фракції Червоної армії», яку фінансував КДБ
14:02
Шлях у нікуди: мільйонні - у війну! - зарплати Апарату Верховної Ради і мізерні зарплати нардепів
12:08
З-під Авдіївки воїнів відвели в чисте поле, а не на підготовані позиції. Це питання треба було розглядати на Ставці - Бутусов

Підписка на канал

Важливо

ЯК ВЕСТИ ПАРТИЗАНСЬКУ ВІЙНУ НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ

Міністр оборони Олексій Резніков закликав громадян вести партизанську боротьбу і спалювати тилові колони забезпечення з продовольством і боєприпасами на тимчасово окупованих російськими військами територіях. .

Як вести партизанську війну на тимчасово окупованих територіях

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републікація матеріалів: для інтернет-видань обов'язковим є пряме гіперпосилання, для друкованих видань – за запитом через електронну пошту.Посилання або гіперпосилання повинні бути розташовані при використанні тексту - на початку використовуваної інформації, при використанні графічної інформації - безпосередньо під об'єктом запозичення.. При републікації в електронних виданнях у кожному разі використання вставляти гіперпосилання на головну сторінку сайту argumentua.com та на сторінку розміщення відповідного матеріалу. За будь-якого використання матеріалів не допускається зміна оригінального тексту. Скорочення або перекомпонування частин матеріалу допускається, але тільки в тій мірі, якою це не призводить до спотворення його сенсу.
Редакція не несе відповідальності за достовірність рекламних оголошень, розміщених на сайті, а також за вміст веб-сайтів, на які дано гіперпосилання. 
Контакт:  [email protected]