Чому ветеранам з інвалідністю вкрай важко пересуватися українськими містами

1.00

Нет

Сьогодні багато говорять про недоступність міської інфраструктури для людей з інвалідністю, яких у країні щодня стає більше через війну. Повертаються додому тяжко поранені воїни, російські ракетні атаки калічать цивільних.

— Таке враження, що нам не потрібно ні лікуватися, ні одружуватися, ні харчуватися, ні розважатися — нічого не треба. Ніби всі змирилися, що є окрема категорія людей, яким не можна жити, — каже військовослужбовець Сергій Копищик. На війні він утратив ноги, рік пересувався на кріслі колісному, зараз опановує протези. На прохання журналістів видання ТЕКСТИ [2] боєць погодився проїхатися візком територією житлового мікрорайону (а це 40-й квартал) у Луцьку, щоб показати, які перешкоди доводиться долати в місті. Цей заїзд — один з елементів нашого дослідження.

ТЕКСТИ дослідили чотири типові житлові мікрорайони в чотирьох містах (Києві, Запоріжжі, Луцьку й Житомирі), щоб зафіксувати перешкоди, перед якими постають люди, що пересуваються на колісних кріслах.

[3]

[4]

Поранення та реабілітація

27 липня 2022 року він разом з двома побратимами йшов на позиції біля села Снігурівка Миколаївської області. Біля них упав снаряд. Вижив тільки Сергій. Ноги довелося ампутувати, він не бачить на праве око, а на тілі залишилися шрами від уламків.

За рік Сергій пройшов довгий шлях: ампутація, операції, лікування, реабілітація і протезування. Майже рік переміщався тільки кріслом колісним, зараз потрохи освоює протези. А ще за цей час він одружився й нині вони з дружиною чекають на первістка.

Життя змінилося

Я приїхала до Луцька, щоб разом з Сергієм пройтися житловим районом і побачити, чи реально людям з інвалідністю самостійно виконувати всі ті звичні справи, які ми робимо щодня: піти в магазин чи аптеку, випити кави, поїсти поза домом.

10 ранку, понеділок. Я сиджу на задньому сидінні машині Сергія разом з його дружиною та маленьким песиком Жулею, який спить біля моєї ноги. Ми ховаємось від дощу за вікном, який не вщухає вже годину.

‒ Знаєте, я навчилася кататися велосипедом у 18 років, — згадую я. — Раніше ніколи не думала, якою некомфортною й небезпечною штукою є бордюр, але одного дня врізалася в нього й упала з велосипеда.

А як змінилося ваше життя після того, як ви втратили ноги?

— Звичайно, я почав помічати всі ці бордюри і сходинки, яких узагалі не зауважуєш, коли йдеш своїми ногами, — каже Сергій Копищик. — Стало дуже образливо. І раніше були люди без ніг, а зараз їх ще більше, то чому такою проблемою є зробити комфортний з’їзд з бордюру чи пандус? Військовим зі зламаними ногами ставлять спиці — і їм також треба пересуватися на візках, але робити це самостійно неможливо.

Одразу розумію, що для Сергія і його дружини Світлани це болюча тема. Вони згадують безліч прикладів, як не могли потрапити до якогось закладу через відсутність пандуса. Навіть вулицями пересуватися важко.

Заїхати можна, зайти в туалет — ні

— З новими закладами, які зараз відчиняють, ситуація трошки краща: вони роблять заїзди. І вулиці, які недавно відремонтували, теж непогані, — зауважує дружина Сергія Світлана Копищик. — Тут неподалік відремонтували проспект Соборності. Там Сергій може пересуватися самостійно.

— Але розумієте, в чому проблема, — каже Сергій. — Проїхати я можу, але якщо захочу відійти від дороги, зайти кудись випити кави, поїсти чи сходити в туалет — то вже ні. Дуже мало будівель облаштовано так, щоб я сам міг у них зайти.

Сергій розповів, що перш ніж піти в якийсь заклад, він перевіряв, чи є там значок доступності на гугл-картах, або попередньо дзвонив і питав про наявність заїзду.

— Але кілька разів я забував запитати про туалет і виявлялося, що в якомусь кафе є заїзд, але туалет розташований у підвалі. Або там були надто вузькі двері, тому я просто не міг заїхати в кабінку.

Сліди поранень

Сергій сидить на передньому сидінні, й коли він говорить до мене, я бачу лише ліву сторону його обличчя. Під час обстрілу вона постраждала менше. Коли ми виходимо з машини, я помічаю, що праве око Сергія — не карого, а сірого кольору. Він пояснює, що через вибух утратив зір. Праву кисть, яка визирає з-під білосніжного худі, посічено шрамами.

Праву ногу ампутували не по гомілку, як ліву, а по стегно. На ній стоїть протез із “механічним коліном” (так його називає Сергій), яке згинає гідравлічна система. Коли Сергій наприкінці поїздки одягав свої протези, коліно шипіло, ніби якась стімпанкова машина. Він уже місяць пересувається на протезах.

Зараз використовує крісло лише вдома. Але погодився зняти свої кольорові протези, заклеєні стікерами з монобанковим котиком, і проїхатися кріслом колісним вулицями Луцька, щоб показати, яким проблемним і недоступним є місто.

Читайте також: Як в Україні люди з інвалідністю й досі «воюють» з бюрократією та суцільною корупцією [5]

Це — не пандуси

Ми виходимо з машини й рушаємо вулицями 40-го кварталу. Дощ ненадовго припинився, але досі хмарно. Навколо пахне сирістю, на тротуарі залишилася купа бруду. На асфальті з'явилися десятки маленьких калюж-дзеркал, які дружина Сергія намагається оминати, коли везе чоловіка на кріслі колісному.

Ми проїжджаємо повз будинки, магазинчики й аптеки, і Сергій зі Світланою постійно звертають увагу на їхні недоліки. Кожен бордюр — це бар’єр, який нас затримує, адже на них немає з’їздів, тож щоб подолати навіть маленьку відстань, треба витратити чимало часу. Щоразу, щоб заїхати на підвищення, доводиться зупинятись і піднімати чи розвертати крісло.

Світлана й Сергій пояснюють, що наявність пандуса — це не завжди розв’язана проблема. Деякі заклади встановлюють “номінальні” пандуси, якими люди на кріслах колісних не можуть користуватися навіть зі сторонньою допомогою.

— Гляньте, який високий кут нахилу пандуса. Навіть якщо я буду завозити туди Сергія, ми все одно не заїдемо, — показує Світлана на один із закладів.

Але більшість магазинів, перукарень і навіть аптек по цій вулиці не мають і такого заїзду.

За кілька годин до нашої зустрічі з Сергієм я бачила такий ненормативний пандус у центрі Луцька, біля входу в шоурум чи ресторан суші, але його взагалі не було біля магазину, що продає крісла колісні.

Важливий не тільки нахил пандуса, а й матеріал, з якого його зроблено, пояснює Світлана.

— Після снігу чи дощу пандуси, які викладають плиткою, стають дуже слизькими. Колись ми намагалися заїхати таким у магазин. Трішки піднялися, потім з’їхали донизу й так і не змогли дістатися.

— Така сама ситуація і зі сходами з плитки чи гладкого каменю, якщо на них немає гумових смужок, що допомагають не ковзати, — веде далі Сергій. — Я це вже відчув, коли почав ходити на протезах. Поки звикаю, ходжу з милицями. А одного разу милиці на мокрих сходах почали роз’їжджатися і я так і застиг посередині зі схрещеними протезами.

Читайте також: Шлях пораненого: реальність, з якою стикаються військові [6]

Суперлюдина

На карті нашого дослідження доступності 40-й квартал — це переважно “червоні” ділянки, через які неможливо пробратися колісним кріслом.

Тротуар на одній з таких ділянок має жахливий вигляд: ніби хтось накидав щебеню й просто забув залити його асфальтом.

— Я покажу вам, як сам тут їздив би, — пропонує Копищик.

Світлана відпускає Сергія, він починає крутити колеса. Крісло на хіднику гойдає в різні боки, мов корабель у шторм. Я боюся, що воно зараз перекинеться.

Коли Сергій береться сам крутити колеса, весь бруд з асфальту опиняється на його руках.

— Зазвичай я беру з собою рукавички, але цього разу забув їх у машині, — пояснює він.

На його білому худі потім з’явиться чорна пляма. Це худі йому подарували в центрі Superhumans, де військовий проходив реабілітацію. На ньому зображено принт з еволюційними етапами розвитку людини. Після етапу Homo sapiens там намальовано людину на протезах і підписано “Суперлюдина”.

Протестувавши найгірший хідник на районі, переходимо на інший бік вулиці, де покриття здалеку видається наче кращим. Насправді це лише здалеку. Покриття також вкрай погане, а бордюри дуже високі. Сергій не може на них заїхати навіть з нашою допомогою. Тому ми вирішуємо звернути у двори і спробувати перетнути мікрорайон так.

Читайте також: У Києві викрили медиків, які вимагали у ветеранів тисячі доларів за оформлення інвалідності [7]

(Не)житлові райони

Ми проходимо повз будинок зі свіжим різнокольоровим фасадом. Тут зробили ремонт і утеплили стіни, але забули про доступність. Біля деяких під’їздів установили пандуси, проте щоб їх дістатися, треба подолати нерівне асфальтове покриття і височенний бордюр.

Пробираємося зигзагами між будинками, щоб дістатися скверу, де хочемо ще поспілкуватися і звідки Сергія з дружиною заберуть машиною.

Лише зараз я зрозуміла, що Світлана вагітна, тому сама беруся везти крісло колісне. І раптом усвідомлюю, які недоречні всі мої порівняння з велосипедом. Я відчуваю кожну вибоїну на асфальті, кожен невеликий перепад висоти, не кажучи вже про те, як важко заїхати навіть на низький бордюр. На деяких ділянках Сергій знову починає крутити колеса, щоб мені допомогти.

Світлана навчає мене керувати. Щоб заїхати на бордюр, треба або розвернути крісло й заїжджати задки (але це небезпечний маневр, бо крісло можна перехилити), або натиснути на спеціальні важелі позаду крісла, щоб припідняти передню частину (але це працює тільки з невеликими бордюрами). Проте мені бракує сили й навичок, щоб упоратися з важелями.

Коли я марно намагалася натиснути на важелі, хтось із перехожих (уперше) запропонував нам допомогти. Але це було б зайвим, якби в цих дворах був хоч один нормальний заїзд на тротуар. Врешті мені допомагає Світлана і ми разом долаємо маленький бордюр, на який будь-якого звичайного дня я навіть не звернула б уваги.

Невидимі пастки

Відчуття — ніби ти опинився в пастці. Нам доводиться їхати недобудованими тротуарами під будинками, ходити колами, щоб знайти з’їзд на проїжджу частину й нарешті заїхати у сквер, розташований лише за 200 м. Нарешті я помічаю з’їзд і радію як дитина.

Ми вже майже прийшли, перетинаємо проїжджу частину. Але заїхати на тротуар — зась. Єдиний заїзд запарковано. Доводиться йти далі з візком поміж автівок у дворах, потім перебігати з ним дорогу, щоб урешті потрапити до парку — пішохідні переходи виявляються надто далеко.

Нарешті заходимо у сквер Героїв Майдану й Небесного легіону. Сергій купує всім каву (у сквері є кав’ярня-кіоск з низьким віконечком, отже, йому це зручно), і ми йдемо на лавочку.

Сквер відремонтували недавно, його намагалися зробити доступним, але не всі деталі взяли до уваги. Наприклад, газон, на якому стоїть лавка, розташований значно нижче від тротуару, тому Сергій не може з’їхати з нього, щоб сісти біля нас. Він залишається на вузькому тротуарі, спілкується з нами звіддалік і постійно совається, щоб пропустити людей, які проходять повз.

Людський фактор

Світлана розповідає, що недавно їхала Луцьком зручним низькопідлоговим автобусом. У ньому є спеціально облаштоване місце для людей на кріслах колісних або з дитячими візочками, але навіть не всі водії розуміють, для чого їх створено.

— В автобус зайшла жінка з дитячим візочком і поставила його на це місце. Там навіть крісло відкидається спеціально, щоб матір чи батько могли сісти поряд з дитиною. Але водій чомусь поставився до жінки дуже агресивно: запитав, чому вона зайшла, і сказав, що не повезе автобус далі. Добре, що пасажири почали з ним сперечатися — мовляв, візочок нікому не заважає.

— Так само з таксистами, — веде далі Світлана. — В Одесі я викликала таксі для нас з Сергієм і забула написати, що ми їдемо з кріслом колісним. Водій приїхав і сказав, що не повезе нас, а також хотів, щоб ми йому 50 грн заплатили за хибний виклик.

— Він міг би вмістити моє крісло в багажник, але там у нього стояла величезна музична колонка, що підсилює баси, — обурюється Сергій.

— Проте така ситуація була раніше, — пригадує Світлана. — В додатку ніде не можна було вказати, що ми їдемо з кріслом. Тоді таксист приїхав, побачив, просто склав крісло і поставив його в салон.

Інші люди також іноді йдуть назустріч і викручуються з ситуації. Одного разу Сергія стригли надворі, бо в перукарню не було заїзду. А магазин поряд з тією перукарнею не мав пандуса. Опісля власник магазину придбав переносний, щоб Сергій та інші люди на колісних кріслах могли туди потрапити.

Читайте також: Дика історія. В МОЗ вирішили надихатись портретами його колишніх очільників, включаючи "видатних" корупціонерів [8]

Ні лікуватися, ні одружитись

Сквер, у якому ми сидимо, розташований за кілька метрів від Палацу урочистих подій, де в січні Сергій і Світлана одружилися.

Сергій розповідає, що в будівлю РАЦСу на церемонію розпису його заносили побратими.

— Ми одружувалися на першому поверсі, але туди треба підійматися, як на другий, — пояснює військовий. Перший поверх розташовано на підвищенні, тому щоб зайти у РАЦС, потрібно пройти зо два десятки сходинок.

Проблеми з доступністю є навіть у госпіталях, де Сергія лікували.

— У нас не медичні заклади, а якийсь жах просто. В одному госпіталі, де я лікувався, замість пандуса біля входу на сходах залили дві бетонні смуги. Там неможливо самому піднятися. Невдовзі в мене буде операція в госпіталі у Львові, я буду лежати в палаті без протезів певний час, тому не зможу навіть у туалет сам сходити, бо там всюди високі пороги. Моя дружина має постійно там сидіти, щоб возити мене в туалет?

Сергій говорить, що розчарований небажанням влади адаптувати міста для людей, які не можуть самостійно пересуватися.

— Я хотів би, щоб усе, про що ми тут говорили, дійсно дійшло до влади, щоб це почули й почали щось робити. Але мені здається, що нікому це не потрібно. Казатимуть: “Так, ми вам вдячні, що ви захищали країну, але вибачте, у нас немає коштів обладнати місто для вашого комфорту”.

— Звісно, людей на кріслах колісних не дуже багато, але ж дехто, як з тим переносним пандусом, підлаштовується та шукає рішення. Хочу, щоб такого було більше.

Ми виходимо з машини і рушаємо вулицями 40-го кварталу. Дощ ненадовго припинився, але все ще хмарно.

Навколо пахне сирістю, а на тротуарах залишилась купа бруду. На асфальті з'явились десятки маленьких калюж-дзеркал, які намагається оминати дружина Сергія, поки везе його на кріслі колісному.

Тут дорожнє покриття більш-менш рівне, ми безперешкодно проїжджаємо повз будинки, магазинчики та аптеки, і Сергій зі Світланою розповідають, у чому недоліки входів до цих будівель. Кожен бордюр ‒ це бар’єр, щоразу потрібно зупинятися, піднімати крісло чи розвертати його, щоб заїхати на підвищення.

Світлана та Сергій пояснюють, що наявність пандуса ‒ це ще не вирішена проблема. ‒ От подивіться, наскільки високий кут нахилу пандуса, навіть якщо я буду завозити туди Сергія, ми все одно не заїдемо, ‒ показує Світлана на один із закладів.

На карті нашого дослідження доступності 40-й квартал – це переважно “червоні” ділянки, через які неможливо пробратися на колісному кріслі. Тротуар на одній з таких ділянок виглядає жахливо, ніби хтось, накидавши щебня, просто забув залити його асфальтом.

Світлана відпускає Сергія і він починає крутити колеса. Крісло на хіднику гойдає в різні боки, мов корабель у шторм. Мені здається, що воно зараз перекинеться.

Протестувавши найгірший хідник на районі, переходимо на інший бік вулиці, де покриття здалеку наче виглядає кращим.

Ми проходимо повз будинок зі свіжим різнокольоровим фасадом. Тут зробили ремонт і утеплення стін, але забули про доступність. Біля деяких під’їздів встановлені пандуси, але щоб дістатись до них, треба подолати нерівне асфальтове покриття і височенний бордюр.

Біля однієї з перешкод у дворах, коли я безуспішно намагалась натиснути на важелі, хтось із перехожих (вперше) запропонував нам допомогу. Вона б і не знадобилась, якщо б у цих дворах був хоча б один нормальний заїзд на тротуар. Врешті, з допомогою Світлани ми долаємо маленький бордюр, на який би у звичайний свій день навіть не звернула уваги.

Цей бордюр на нашому шляху до парку здається невисоким, але крісло потрібно розвертати і акуратно спускати.

Тут я знайшла нарешті знайшла безперешкодний з'їзд, радію, як дитина.

Далі ми йдемо з візком поміж автівок у дворах, потім перебігаємо з ним дорогу, щоб потрапити до парку – пішохідні переходи, виявляється, занадто далеко.

Не могли заїхати в парк, бо тротуар був зависоким

Нарешті заходимо у сквер Героїв Майдану і Небесного легіону. Сергій купує усім каву (в сквері є кав’ярня кіоск з низьким віконечком, отже йому зручно брати каву) і ми йдемо на лавочку.

Ремонт скверу зробили недавно і його намагались зробити доступним, не всі деталі прорахували. Наприклад, газон, на якому стоїть лавка, розташований значно нижче тротуару, тому Сергій не може з’їхати з нього, щоб сісти біля нас. Він залишається на вузькому тротуарі, говорить до нас здалека і весь час совається, щоб пропустити людей, які проходять повз нас.

Виходимо з парку, прощаємося. Сергій вдягає свої протези і піднімається з крісла. Пересуватися вулицями міста на протезах теж непросто.

Читайте також: Проблеми реінтеграції українських воїнів після поранення: «За пандус тобі треба рвати зубами» [9]

(Не)доступні міста

Дослідження житлових мікрорайонів у Києві, Луцьку, Запоріжжі та Житомирі

Але досвід Сергія — індивідуальний. Щоб глянути на ситуацію ширше, ми вирішили дослідити по одному типовому житловому масиву в чотирьох містах у різних частинах країни. Це, крім Луцька, також Київ, Запоріжжя та Житомир

Житомир розглянули ще й тому, що в місті базується багато військових частин, а отже, є багато військових.

Київ

мікрорайон Лісовий

Житомир

мікрорайон Східний

Луцьк

40-й квартал

Запоріжжя

мікрорайон Космос

Луцьк, 40-й квартал:

Недоступні:

-------------------------------------------------- 84% входів у будинки,

-------------------------------------------------- 76% входів у заклади,

-------------------------------------------------- 21% доріг

У 40-му кварталі ми не виявили жодного доступного банку, банкомата й салону краси. Входи в поліклініку й лікарню умовно доступні.

До аптеки ведуть круті сходи, пандуса немає

Ще одна аптека, з пандусом, яким неможливо піднятися без сторонньої допомоги

Вхід у під’їзд в Луцьку виглядає як головоломка для людини на кріслі колісному

Магазин напівфабрикатів – зробити пандус навіть не намагалися

аптека з правильним пандусом

— З того, що здивувало: у цьому мікрорайоні багато будинків зараз у процесі модернізації або їх нещодавно оновлено, але навіть до них не зроблено безбар’єрних входів, — ділиться враженнями Марія, яка досліджувала для ТЕКСТІВ доступність у Луцьку. — Пандуси споруджено ніби для галочки: надто високий кут нахилу, неякісне покриття або ж ширина лише 60 см; відсутні поручні. І дуже багато сходів без пандусів узагалі.

Я виявила лише один двір, де всі з’їзди й під’їзди було адаптовано. А також одна аптека мала підйомник і тактильну плитку — її щойно відчинили.

Читайте також: Як правильно пройтись по муках: від рапорту до МСЕК - який процес отримання довідки про обставини травми [10]

Житомир, Мікрорайон “Східний”

Недоступні:

-------------------------------------------------- 94% входів у будинки,

-------------------------------------------------- 82% входів у заклади,

-------------------------------------------------- 39% доріг

– Я помітив, що у мікрорайоні майже скрізь були сходи та підвищення на входах в будинки та в заклади, тому практично всі вони – недоступні, – ділиться враженнями Влад Прокопенко з Житомира. – Навіть якщо біля сходів є пандуси, майданчики біля дверей надто вузькі, щоб там могло розвернутися колісне крісло. До речі, трамваєм, що їде з центру міста до цього мікрорайону, люди на колісних кріслах скористатися не зможуть, до нього неможливо потрапити.

– Здивувало те, що майже всюди було достатної якості дорожнє покриття і мінімальні перешкоди для людей, що пересуваються на колісних кріслах.

Київ. Мікрорайон “Лісовий”

Недоступні:

-------------------------------------------------- 82% входів у будинки,

-------------------------------------------------- 72% входів у заклади,

-------------------------------------------------- 25% доріг

— Сумно бачити пандуси, зроблені “для галочки”, а таких досить багато, — розповідає Олександра Руденко, яка збирала відомості по Києву. — Цікаво, що правильні пандуси є далеко не в усіх аптеках, але завжди, до того ж зі зручним кутом, у супермаркетах АТБ.

Наче й пандус є, і банкомат низько розташований, але... прямо над пандусом

Пастка для людей з порушеннями зору. Тактильна плитка обривається перед сходинкою і продовжується далі вже на підвищенні. Заїхати на візку до закладу – неможливо.

Банкомат, до якого ведуть круті сходи

— У деяких під'їздах люди самотужки споруджують біля входу щось на кшталт пандуса. Також помітно, що поліклініки потрохи модернізуються, і це класно, але дуже цікавими є пріоритети: туалети для людей на візках є лише на поверхах вище від першого, хоча ліфти не працюють і мають такий вигляд, наче востаннє їздили дуже давно.

Запоріжжя. Мікрорайон “Космос”.

Недоступні:

-------------------------------------------------- 80% входів у будинки,

-------------------------------------------------- 65% входів у заклади,

-------------------------------------------------- 26% доріг

— До будинків у цьому мікрорайоні зазвичай ведуть сходи, — ділиться враженнями Олександр Немченко. — Більшість пандусів і поручнів на них саморобні, їх зробили мешканці будинків. Ситуацію рятує тільки те, що дуже багато домівок не мають або мають лише одну сходинку, яка часто буває низькою, а дороги іноді ремонтують, щоб могли їздити автівки.

Здорова людина навіть не помітить нерівностей поміж плитками, але на візку через них непросто пробратися

Тротуар у дворі по- перше, має високий бордюр, по-друге, запаркований, ним не проїхати. Доступна лише проїжджа частина

Обидва банкомати розташовані поряд, низенько, але над сходами. Під’їхати до них неможливо

Пандус є, але не працює

У багатьох закладах входи не облаштовано для людей, які пересуваються візками. Але трапляються й приємні несподіванки. Наприклад, табличка для незрячих людей у маленькій аптеці, до якої веде лише дві сходинки, але вхід також обладнаний зручним правильним пандусом.

Бордюрів на дорогах всередині мікрорайону майже немає, бо немає тротуарів як таких, тому й пішоходи, й автомобілі пересуваються тими самими дорогами.

До РАЦСу ведуть лише сходи, пандус навіть не передбачений.

Правильний і зручний пандус

Зупинка громадського транспорту – на “острівці”, оточена високими бордюрами

Перепад висот на пішохідній доріжці

Заїзд на тротуар з проїжджої частини

Чому саме мікрорайони й чому саме ці?

Мікрорайонна забудова типова в більшості міст, вона має найбільшу щільність людей, там живе більшість мешканців. У чотирьох містах ми обрали схожі компактні житлові мікрорайони з розвиненою інфраструктурою (магазини, сервіси тощо).

Що і як ми досліджували

У кожному з чотирьох міст ми знайшли помічників, які взяли на озброєння описану вище технологію, обійшли обрані житлові масиви й оцінили їхню доступність за визначеними параметрами.
Головне завдання дослідження — дізнатися, перед якими перешкодами постане людина на шляху від свого під’їзду до базових послуг у власному мікрорайоні. Тому досліджували:

виходи з будинків;
пішохідні маршрути;
входи в заклади / сервіси;
зупинки громадського транспорту, від яких можна доїхати до найближчого ТРЦ та поліклініки, лікарні.

За основу методології брали Альбом безбарєрних рішень [11] — практичний посібник, який рекомендує й на прикладах ілюструє, як міське середовище може бути дружнім до різних користувачів, зокрема до людей з тимчасовими чи постійними порушеннями здоров'я, дорослих з маленькими дітьми, літніх людей, людей з інвалідністю та інших маломобільних груп населення. Його створено разом з архітекторами, спеціалістами у сфері будівництва, науковцями у сфері людського різноманіття, представниками громадянського суспільства та маломобільних груп населення.

—

Дані в містах збирали: Олександра Руденко (Київ), Владислав Прокопенко (Житомир), Марія Бандура (Луцьк), Олександр Немченко, Ліля Коваленська (Запоріжжя).

Над матеріалом працювали: Валерія Павленко (репортаж), Маргарита Гогун та Інна Гадзинська (дослідження), Марія Бандура (фото і відео), Надя Кельм (дизайн), Євгенія Дроздова (верстка)., опубліковано у виданні ТЕКСТИ [2]

В тему: