Дика історія. В МОЗ вирішили надихатись портретами його колишніх очільників, включаючи "видатних" корупціонерів

Версия для печати

У МОЗ вивісили портрети його колишніх очільників. Причому не фото, а мальовані. Художник невідомий, як і сума, котру на цю творчість було витрачено.

Про це у своєму пості у Фейсбук написала журналістка видання «Лівий берег» Victoria Guerra. Допис отримав чималу кількість переглядів та їдких коментарів, зазначає ZN.ua. Хтось тегнув міністра охорони здоров’я Віктора Ляшка. І вже за кілька годин відбулися зміни — портрети зняли. Однак осад залишився. А от спосіб думати у чиновників не змінився...

Практика вивішувати в міністерствах портрети його колишніх керівників не нова, зазначає видання. Подібне було, наприклад, у Мінсоцполітики. Правда, ще до війни. Зараз же спроба МОЗ у такий спосіб зберігати інституційну пам’ять видається особливо дивною і навіть дикою. Така «алея пам’яті» колишніх очільників відомства, переважна більшість з яких намагалися, швидше, остаточно розвалити, ніж розвивати галузь, виглядає більше «алеєю корупції».

Хіба що портрет Супрун міг би викликати у нинішнього міністра деякі докори сумління. Вона хоч і дратувала багатьох, і помилок робила чимало, але була значно послідовнішою і наполегливішою на шляху реформ. А які почуття мали б викликати у нинішнього очільника МОЗ, змушеного щодня проходити повз, наприклад, два портрети Раїси Богатирьової? Заздрість до «заробленого важкою, непосильною працею»? Чи, проходячи повз портрет Максима Степанова, він мав би думати, що піариться не так істерично і всеохоплююче? Або ж радіти, що виявився менш марним, ніж Олександр Квіташвілі, та викликав не таке сильне розчарування, як Ілля Ємець? Нащо це все?

У ZN.ua дозволили собі дати пораду МОЗ: значно ефективніше зберігати інституційну пам’ять допомогли б фото.

Передусім фото онкохворих, які в умовах війни є однією з найбільш уразливих категорій і для яких цього року держава вчасно не закупила базові ліки через помилку МОЗ у розрахунках потреб. Причому навіть в аптеці за гроші з кишені пацієнтів було неможливо купити ці ліки протягом кількох місяців (що є критичним при онкозахворюваннях).

Фото поранених, передусім військових, що потребують реабілітації, про яку держава на всіх рівнях гучно заявляє, але яку найчастіше організовують волонтери, оголошуючи збір коштів у соціальних мережах.

Фото черги на МСЕК (медико-соціальну експертну комісію) — процедуру, яка на другому році повномасштабної війни залишається пеклом для тих, хто отримує інвалідність. А таких у нас, на жаль, сьогодні значно більше, ніж раніше.

Фото згорьованих українців — дорослих і дітей, про психічне здоров’я яких на дев’ятому році війни МОЗ так і не спромоглося подбати системно, поклавши це, як завжди, передусім на плечі громадських організацій і волонтерів.

Фото людей, які на початку війни безуспішно шукали в аптеках життєво необхідний їм L-тироксин та інші ліки, бо система охорони здоров’я виявилася не готовою до початку війни, незважаючи на те, що міжнародні розвідки кричали про це вже з пів року, а МОЗ і НСЗУ заявляли, що плани на цей випадок у них є.

Фото не підготовлених до війни лікарень, які виживали самі, як могли. Фото лікарів-переселенців, щодо яких у держави не було і досі немає будь-якої політики.

Фото виснаженого військового лікаря, яке нагадувало б про те, що в усьому світі чи не найбільші ризики скоєння суїциду існують саме для медиків через емоційне навантаження та інші «бонуси» професії...

І фото полеглих лікарів і водіїв «швидких»; тих, хто загинув через війну. З поваги до них.

Фото в цій галереї може бути багато. І вони значно ефективніше допомагали б кожному новому очільнику міністерства зберігати інституційну пам’ять. Бо пам’ятати в цьому разі потрібно навіть не так про те, що було, а про те, як не треба. І про те, що вкрай необхідно, але не було зроблено, доліковано, дорятовано.

Кожному, хто піднімається сходами МОЗ, інституційна пам’ять має нагадувати про невирішені проблеми. І про те, що не було зроблено, аби їх вирішити. Про те, як не треба. Про те, що необхідно. І про те, як не забувати...

Ні, ми не хочемо сказати, що міністерство не робить нічого. Але ситуація показує, що робить недостатньо. І в будь-якому разі, друзі, вам у цих кабінетах спокійніше, тепліше і не так страшно, як на фронті. Не так боляче і не так тривожно, як на ліжко-місці. Тож, будь ласка, нагадуйте собі не про минуле, а про проблеми, якими живуть і від яких страждають люди. Проблеми, які є сьогодні і які виникнуть у майбутньому. Якщо ви не подумаєте про те, як попередити їхнє виникнення.

В свою чергу журналістка Victoria Guerra, яка давно займається, в тому числі й медицинською проблематикою, нагадала про досягнення кожного з бувших міністрів: 

Поки обговорювали в коментах портрети колишніх міністрів в МОЗі, і що було б добре вказати їх каденції і досягнення, я зрозуміла, що досягнення кожного з них описати насправді досить просто. І раз уже в нас день міністрів охорони здоров'я...

Отже, до 2014 року МОЗ був зайнятий розподілом бабла на закупівлях. При Богатирьовій корупція досягла апофігею, але за її попередників ситуація особливо не відрізнялася. Ліки, вакцини і медтехніку закуповували фірмі-прокладки - всі ці Вектор-фарма і Ганза, підійміть руку, хто крім мене пам'ятає ці назви? Накрутки на закупках були шалені. 

Про реформу говорили, але наразі,  з цієї точки, уже зрозуміло, що міняти ніхто нічого не збирався.

У 2014 році перемога Майдану, початок війни. Для охорони здоров'я все змінилося. Але не одразу.

Першим міністром охорони здоров'я після Майдану став Олег Мусій. "Лікар Майдану". Він ніби дійсно був присутній на Майдані як лікар, але для МОЗу його призначення виявилося катастрофою. Мусій потонув у боротьбі зі своїми заступниками і не спромігся провести закупівлі вакцин та ліків взагалі, єдиний за всі часи. Ви знаєте, що всі закупівлі у МОЗі всі роки йшли із затримкою в рік? Так от, це заслуга Мусія. 

У жовтні 2014 року Мусія звільнили з посади, в.о. став Василь Лазоришинець, який вже до того працював заступником і першим міністром заступника в МОЗі - як раз в ті часи, коли вибудовалися всі схеми. В кінці грудня (коли бюджет на закупівлі майже перетворився на гарбуз) Лазоришинець дуже-дуже швидко проводить закупівлі: через ті самі фірми-прокладки, з особливими, "різдвяними", накрутками. Значну частину ліків по тих контрактах фірми не поставили взагалі, з чим потім розбиралися прокуратура і суди. 

В 2015 році значну частину закупівель передають міжнародним організаціям, що нарешті знімає з МОЗу його прокляття (частково). Наступним міністром стає Квіташвілі. Нічого проривного, але він притомна людина, і цього виявляється достатньо, аби перестати грести бабло лопатою і почати серйозно обговорювати реформу. Плюс є відповідна підтримка уряду - дизайн реформи вже розробляється. 

У 2016 році приходить Уляна Супрун. Її не призначають міністром, але вона на посаді в.о. зробила більше за всіх: вона билася за реформу і перемогла. Не пов'язана ні з якими "видатними лікарями", повністю резистентна до істерик лікарень на тему "ми всі помрем через вашу реформу", маючи свою класну команду, Уляна змогла почати імплементацію змін. Відповідні рішення були прийняти у ВР, підтримка уряду була.

У 2019 році міняється влада, новий президент Володимир Зеленський хоче дати виборцю те, чого той жадає. Абсолютно випадково виявляється, що це - страхова медицина. Пофіг, що виборець не уявляє, що то таке, і Зеленський теж. Починаються качелі.

Першою міністринею при новій владі стає Зоряна Скалецька, яка майже повторила подвиг Мусія, потонувши в розборках з командою. Чомусь дуже хотілося позбутися від усіх, хто залишився з команди Супрун. Схоже, Скалецька вважала їх ворогами, і дуже швидко добилася того, щоб вони ними стали. 

Це все по її досягненнях.

Далі міністр Ємець, другий раз, і він вже трохи не в кондиції. Його призначили 4 березня 2020, а звільнили 30 березня, і за ці два тижня він встиг настендапити чимало маячні із серії "від коронавіруса помруть всі пенсіонери". 

Ми думали, гірше Ємця не буде, але стався Максим Степанов. На відміну від Ємця він був при тямі й достатньо розумний, аби мати вплив на процеси. Після свого призначення Степанов вивалися на камеру разом з усіма заступниками (в тому числі Ляшком) і Радуцьким (голова профільного комітету) і оголосив, що "медична реформа летить у стіну" і треба її відтерміновувати. 

На щастя, на тому етапі це було вже просто неможливо, і НСЗУ сильно пручалася. Але Степанов старався і попив немало крові з хороших людей. 

18 травня 2021 року Степанова звільнили і призначили Ляшка. Його підсумки на посаді підіб'ємо, коли його потрет висітиме в МОЗі між Степановим і новим міністром.

Отже, умовно періоди роботи МОЗ України можна розділити на три. Перший - корупційний, розподіл коштів на закупівлях. Це до 2014. Далі - 2014-2029 - реформаторський. Далі - 2020-2022 - стагнація, яка є в принципі неминучою в кожному процесі, але тимчасовою. 

На цьому все, ви прослухали короткий курс історії реформи охорони здоров'я від Вікторії, дякуємо МОЗу за чудові спогади, навіяні галереєю портретів!

«Аргумент»