Проблеми реінтеграції українських воїнів після поранення: «За пандус тобі треба рвати зубами»

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото: REUTERS / Віолета Сантос Моура

Ідеальне суспільство — це коли є повага один до одного, незалежно від того, чи є в мене травма, чи я служив, чи я не служив. Потрібно допомагати, якщо ти бачиш, що комусь складно, чи просто можна підійти допомогти будь-кому, не залежно від того, чи це людина з протезом, чи без

В умовах повномасштабного вторгнення Росії в Україну кількість людей з інвалідністю стрімко збільшується як серед військових, так і серед цивільного населення. Тож оновлення та покращення наявного законодавства, пов’язаного з медичними, юридичними, трудовими та повсякденними аспектами життя людей з інвалідністю є нагальним. Попри це, очевидною є як неготовність суспільства, так і неготовність держави адаптуватися до нової реальності, спрощувати та реформувати інституції. 

У виданны СПІЛЬНЕ поговорили з ветеранами та ветеранками, щоб дізнатися найбільш нагальні потреби людей, що отримали інвалідність внаслідок війни. Дослідження, на основі якого створено цей матеріал, не охоплює досвід всіх ветеранів та ветеранок, але вказує на наявні тенденції, проблеми та сфери, які потребують покращення. 

Інформанти дослідження:

Марія — 23 роки. З 2016 бойова медикиня на волонтерських засадах, з 2022 — бойова медикиня у складі Добровольчого формування територіальної громади (ДФТГ). У 2016 отримала першу травму — перелом хребта. У 2022 — перелом, контузія, осколкові поранення у тазі та ногах. Не оформлювала статус інвалідності.

Дмитро — 24 роки. Командир одного з розвідувальних підрозділів у складі ЗСУ. Отримав 9 кульових поранень (кінцівок та голови, були прострілені обидві ноги та лікоть). Носив апарати зовнішньої фіксації (АЗФ) на обох ногах та на руці. Визнаний медично непридатним до служби. 

Андрій — 26 років. Командир мінометної групи у добровольчому батальйоні, ампутовано обидві ноги.

Роман — 22 роки. У 2019 проходив строкову службу, а в 2022 служив по контракту у складі ЗСУ. Ампутація однієї ноги.

Богдан — 56 років. Проходив строкову службу за часів СРСР. Добровільно став на облік у військкомат та був мобілізований у 2014 році. Брав участь у антитерористичній операції (АТО) у складі десантно-штурмової бригади. Ампутовано праву руку та кисть лівої руки, втратив зір на праве око, черепно-мозкова травма. Визнаний медично непридатним до служби.

Читайте також: Уроки історії: Як війна може вплинути на професійну кар'єру ветеранів

поранений військовий

 

Поранений український військовий в автомобілі швидкої медичної допомоги на лінії фронту поблизу прифронтового міста Кремінна, Україна, 13 березня 2023 року. Фото: REUTERS / Віолета Сантос Моура

Медична допомога ветеранам: забезпечення гідного догляду та лікування

Люди, які є офіційно оформленими у складі ЗСУ, отримують офіційну зарплату, мають доступ до державного страхування, медичної та юридичної (оформлення документів, проходження комісій) допомоги, програм реінтеграції та пенсій. Втім, попри їх схожий статус, вони часто мають різний доступ до державних та соціальних послуг.

Дмитро зазначає, що не мав проблем на етапі проходження різних комісій. Він також мав доступ до державної допомоги у лікуванні, реабілітації та протезуванні:

«По-перше, я лікувався у військовому госпіталі безкоштовно, бо я військовий. Ще мені пропонували програму — поїхати на лікування в Італію, але я від неї через особисті причини відмовився. Але зі мною були товариші в госпіталі, то їх без проблем відвозили на лікування в Німеччину чи Італію. Тобто піклуються про захисників».

Дмитро має військову освіту та офіцерське звання, що могло вплинути на його досвід завдяки попередній інтегрованості до військових структур.

Інший учасник дослідження, Роман, згадує уважність лікарів: «Лікарі були постійно поряд, якщо щось боліло, то одразу: «Давай ми тобі там знеболююче дамо, ще щось». Він також мав можливість отримати протезування за кордоном: «Подзвонили з Міноборони, запитали: «Ти хочеш? Є такі варіанти — лишитися в Україні на протезування, або поїхати за кордон», — я кажу: «Давайте поїдемо за кордон».

З іншого боку, Андрій зіткнувся з недбалістю медичного персоналу. Він описує досвід перебування в одній з лікарень як найгірший етап його відновлення:

«Грубо кажучи, я там просто загнив. Вони нічого не робили, знеболюючих не було, вони в один день прийшли, сказали: «У нас немає знеболюючих». І на запит особистий, що дайте нам рецепт, ми підем за свої гроші купимо — [лікар] відмовився нам дати цей рецепт, і, відповідно, знеболюючих теж не було. Ну, ми мусили терпіти просто».

Читайте також: Олена на псевдо "Одуван": Історія дівчини яка рятує українських воїнів

поранений військовий Азовсталь

 

Поранений український військовослужбовець на металургійному комбінаті «Азовсталь» у Маріуполі, 10 травня 2022 року. Фото: DMYTRO ‘OREST’ KOZATSKYI / AFP via Getty Images

Він припускає, що це пов’язано з тим, що війна зменшила нелегальні заробітки лікарів, адже у медичні заклади поступають військові, а їх потрібно лікувати безкоштовно:

«Там чолов’яга молодий собі ходив, весь напахнюченний якимись ароматами, що заходиш з ним в палату і дух забиває, остання модель айфона… Ну, короче, видно, що він «заробітчанин» і непогано собі заробляє, а тут приїжджають військові, яких треба безкоштовно лікувати, і це їм абсолютно не на руку».

Окрім цього, таку ситуацію можна пов’язати з непідготовленістю медичного персоналу до роботи з військовослужбовцями та ведення реабілітаційних процесів загалом. Ще одним фактором може бути проблема вигорання та нечутливості медичних працівників через велику кількість поранених, що вказує на необхідність реформ у медичній сфері, спрямованих як на підвищення кваліфікації персоналу, так і на надання якісної психологічної підтримки медичним працівникам, які працюють із пораненими. 

Ці досвіди вказують на те, що медична сфера поки має багато проблем. Вона не здатна повністю впоратися з викликами війни. Увага до цих проблем і зміни у медицині необхідні для належного лікування та реабілітації поранених.

Набуття статусу інвалідності та отримання доступу до державного страхування, лікування та пенсій є бюрократичним процесом, який, на жаль, не є ідеальним. 

Військовослужбовці, які є офіційно оформленими у складі ЗСУ, мають отримувати допомогу у підготовці документів та проходженні відповідних комісій. Проте цей процес може розтягуватись та супроводжуватися значними труднощами. Попри наявність позитивних досвідів, коли військовослужбовці отримують необхідну допомогу та проходять бюрократичні процеси доволі швидко, існують і негативні кейси, в яких пораненим доводиться неприпустимо довго чекати на отримання допомоги та доступу до страхування й пенсії.

Читайте також: Бюрократія, черги, неповага: чому "радянські" лікарські комісії для військових потребують змін

Окремо варто виділити «поновлення інвалідності» — тобто необхідність регулярно підтверджувати статус людини з інвалідністю. Процес проходження медико-соціальної експертної комісії застарілий та є причиною великої кількості складнощів для людей з інвалідністю. Про цей бік історії розповідає Марія:

«Це не мій досвід, але він мене також стосується. Ця державна історія про те, що тобі потрібно щороку поновлювати інвалідність — це брєд. У більшості моїх побратимів протез, їх мають перевіряти кожного разу, що, типу, нога не відросла? Це така маячня неймовірна, і я дуже хочу, щоб це змінилося».

реабілітаційна палата

Реабілітаційна палата для українських військових у госпіталі в Дніпрі. Фото: Alex Chan Tsz Yuk / SOPA Images / LightRocket via Getty Images

Марія не служить у складі ЗСУ офіційно. Це означає, що вона позбавлена соціального захисту та допомоги з боку держави. Фактично держава ніяким чином не може відслідкувати подібні випадки та забезпечити своїх громадян належним захистом. Марія розповідає:

«Я ніколи не служила ні в ЗСУ, ні в ТРО. До структур не маю жодного стосунку, як і не маю стосунку до добровольців, які входять у структуру. Це завжди волонтерська історія. Я служу за свій кошт. У нас немає соціальних гарантій, які є, до прикладу, у солдатів-контрактників».

«У мене мав би бути військовий квиток. Мені його просто не видали в воєнкоматі, через те, що сказали, що я не маю медичної освіти. Тобто мене не беруть на облік декілька років», — пояснює жінка.

Респондентка є бойовою медикинею на фронті, проте через прогалини бюрократичної системи вона не отримує належний соціальний захист. Це стосується як медичної допомоги (включно з психологічною), соціальних виплат, реабілітації, програм реінтеграції колишніх військових, так і  процесів проходження Медико-соціальної експертної комісії (МСЕК), отримання статусу інвалідності і т.д. «Усе своїми силами солдат робить щось, а волонтери собі збирають на протез. Таких історій зараз багато», — розповідає Марія.

Щоб забезпечити собі лікування та базовий побут, дівчина має працювати. Це також впливає на процес проходження реабілітації:

«Я у сфері обслуговування працюю. Було дуже важко, тому що в мене ранок починався так: я не могла встати, поки не вколю собі укол. Не стільки біль, як я фізично не могла встати. І увесь день — це уколи, таблетки… Я досі так живу».

Досвід Богдана також є дещо відмінним, оскільки він є ветераном АТО. Чоловік зазначає, що на той час напрямок медицини та протезування не був настільки розвинений, було набагато менше доступу до інформації та менше знань про різні можливі рішення та варіанти:

«Не було достатньо інформації на той момент: що треба, чи швидко комісовуватись, щоб протезуватися. Інші казали — не поспішай, поки ти в збройних силах, поки ти там, тобою будуть піклуватись і лікувати, плюс ти отримуєш зарплату. З іншого боку, треба було вирішувати з протезуванням. Тоді теж ще не було державної програми, вона була тільки в процесі розробки. Я так розумію, було багато пропозицій волонтерських».

поранені українські військові

 

Українські військові отримують лікування у прифронтовому польовому госпіталі міста Попасна на Луганщині. Фото: Chris McGrath / Getty Images

Тоді бракувало інформації про весь процес протезування, консультацій, рекомендацій: які бувають види протезів, що підходить для яких випадків, як відбувається процес загоєння та адаптації. Зі слів інших респондентів, можна зрозуміти, що хоча зараз ситуація покращилася, але однаково немає чіткої та зрозумілої інструкції, якою могли б керуватись усі. Окрім цього, процес протезування часто вимагає наявності ресурсів, наприклад, грошей, юридичної підтримки для отримання страхування тощо, які не є доступними для всіх.

Читайте також: За останній рік Україна й українці дали альтернативну оцінку людської природи

Психологічна підтримка

Військовим, які отримати інвалідність через поранення, необхідна також психологічна реабілітація. Тут досвіди респондентів суттєво відрізняються. Марія розповіла, що зіткнулася з ПТСР та проходить психотерапію. За її словами, саме психотерапія допомагає не зламатись та повернутись до цивільного життя після травми. При цьому вона зазначала, що існують випадки, коли замість психотерапії люди вдаються до самолікування, що може закінчитися залежністю від алкоголю чи наркотиків:

«Це посттравматичний стресовий розлад. Що мене тримає, так це терапія та таблетки. Без цього неможливо просто. Я знаю, що деякі люди п’ють алкоголь, ще щось у них там…якісь такі історії».

Однак інші учасники дослідження, які не отримали психологічної допомоги під час реабілітації, розповідали й про інші способи самодопомоги. Серед них, наприклад, пошуки роботи, опанування нових спеціальностей, саморозвиток, творчість та фізичні навантаження. 

«Від дурних думок відволікають фізичні навантаження та цікаві книжки», — каже Богдан.

Дмитро також ділиться досвідом: «Під час перебування в госпіталі я почав вести телеграм-канал, книгу писав. Закінчив, але ще не надрукував. Я почав шукати роботу ще офіційно перебуваючи в армії».

Декому допомагала взаємодія з іншими людьми, а також допомога тим, хто має схожий досвід і потребує підтримки: 

«Просто на своєму прикладі показую, [як можна впоратися]. Ну, і скажу, що ти, тим паче — ти теж можеш. [...] Мені часто пишуть, [питають], як там впоратись з чимось, чи дружини пишуть, що там болі в чоловіка і [...] він не знає, як правильно діяти. Кажу, що показуйте, наприклад там, мою сторінку, хай пишуть мені», — розповідає Андрій.

поранені Азовсталь

Поранені українські військовослужбовці на металургійному заводі «Азовсталь» у Маріуполі. Фото: DMYTRO ‘OREST’ KOZATSKYI / Azov Special Forces Regiment / AFP via Getty Images

Про що свідчать такі досвіди? Насамперед вони вказують на необхідність розвитку військової психології. Попри те, що не всі військові звертатимуться до психотерапії, та не всім вона цілком допоможе, наявність достатньої кількості кваліфікованих військових психологів є обов’язковою. Тоді люди матимуть змогу не лише знайти необхідну підтримку профільного спеціаліста, але й збільшиться кількість праць, досліджень та методик самодопомоги, а суспільство матиме достатньо інформації про особливості досвіду, отриманого на війні.

Окрім цього, необхідно долати стигму щодо психотерапії та людей, які її проходять. У суспільстві досі поширені стереотипи щодо психотерапевтів:  звертаються «лише схиблені», психотерапевти беруть гроші за «пусті балачки», «сильні люди» впораються самі. Через це більшість людей так і не наважується звернутися до психотерапевтів. 

«У мене є побратими, які кажуть: «У тебе таракани в голові, розмовляєш за 1000 грн/год», — розповідає Марія.

Для належної психологічної підтримки військових також потрібно створювати інформаційні платформи про самодопомогу та іншу поміч у реінтеграції. Варто також підтримувати ініціативи, створені ветеранами, які сприятимуть спілкуванню між ними, а також між їхніми сім’ями.

Читайте також: Україна пам’ятає про кожен випадок звірств, вчинений на її території російськими виродками

Соціальна ізоляція

Значну роль для успішної реабілітації військовослужбовців після отримання поранень відіграють стосунки з оточуючими. Декілька респондентів зазначили, що після поранення їхнє коло спілкування дуже змінилося.

«...Змінилось, скажімо, якесь коло того суспільства, в якому я перебував. Тому і думки змінилися. Бо я був, наприклад, в одному колі спілкування, а зараз воно абсолютно інше», — говорить Андрій.

Після отримання поранення військові можуть стикатись з нерозумінням, неготовністю та небажанням оточуючих прислухатись до їхніх історій та надавати необхідну підтримку. Це може призводити до відчуття ізольованості та до висновку, що зі своїми проблемами вони залишаються на самоті. 

«У мене така упередженість була до людей, не ворожість, а от недовіра. У мене завжди з довірою були проблеми. Але деякий час після поранення зближатися з людьми я собі не дозволяла», — ділиться досвідом Марія.

носилки біля прифронтового військового шпиталю

 

Носилки біля входу до відділення невідкладної допомоги прифронтового військового шпиталю в Луганському, Україна, 17 квітня 2022. Фото: Carolyn Cole / Los Angeles Times via Getty Images

Почуття самотності може викликати також неможливість поділитись своїм досвідом з близькими людьми через небажання травмувати та викликати стрес у рідних. 

«Моя сім’я, мої близькі про те не знають. Вони взагалі не знали, що я маю стосунок до армії, до служби, що я прямо з автоматом на бойових, що це відбувається у моєму житті, до 2022 року», — розповідає Марія.

Отож, люди можуть замикатися в собі й відсторонюватись від друзів та родичів, вважати себе тягарем, думати, що оточенню їхні історії та досвід лише заважатимуть. Складно також ділитись своїми переживаннями з людьми, які не мають подібного досвіду. В такому разу позитивний вплив має спілкування з іншими військовими, можливість допомагати одне одному, ділитись порадами. Андрій розповідає:

«Своїм прикладом показую, що я це зробив. Ну, і скажу, що ти, тим паче, теж можеш… Вони бачать, що я ходжу і, наприклад, активно займаюсь якоюсь діяльністю, тому, напевно, теж розуміють, що і в них так може бути. І залучаю їх, в принципі, коли  можу».

Шкідливими є стереотипи щодо людей з інвалідністю, які панують у суспільстві. Серед них — сприйняття інвалідності як чогось несумісного з «якісним» життям, звичка ставитись до людей з інвалідністю як до невидимої частини суспільства, або навпаки, надмірна увага, витріщання, недоречні питання.

«У суспільстві, коли я ще ходив на милицях, або мене возили на кріслі колісному, трохи було некомфортно. Коли везуть тебе на кріслі — всі дивляться», — розповідає Дмитро.

Існує також тенденція надмірного жалю та патерналістської поведінки щодо людей з інвалідністю.

«Воїнів не треба жаліти. Жалість принижує! Воїнів треба розуміти», — каже Богдан.

Така поведінка може пригнічувати гідність людей та збільшувати відчуття ізольованості. Суспільство має навчитися слухати про досвід людей з інвалідністю та з повагою ставитись до їхніх здобутків, прагнень, планів на майбутнє тощо. 

Читайте також: Ендопротезування для захисників: чому треба підписати петицію до Президента України. Історія одного солдата

військовий шпиталь

Українські військові медики лікують бійців, які отримали поранення під час боїв у Попасній у прифронтовому польовому шпиталі 09 травня 2022 року. Фото: Chris McGrath/Getty Images

Нова повсякденність

Після отримання травми повсякденне життя усіх респондентів кардинально змінилося. Це стосувалось як і масштабних питань, пов’язаних з медичними потребами, необхідністю змінювати рід занять, зміни у соціальному колі, так і повсякденних речей, які у буденному житті виконувались автоматично. 

«Я зрозумів, що насправді доведеться трохи більше докладати зусиль для нормального життя і робити більше речей, скажімо, навколо себе, щоб було комфортніше», — розповідає Андрій.

Пересування містом теж значно ускладнилося, як і доступ до магазинів, ресторанів, офісів тощо. Більшість локацій, необхідних для повсякденного життя, є складно- або взагалі недоступними для людей з інвалідністю.

«Є, наприклад, такі магазини, що знаходяться зверху по сходах, то я в ці магазини потрапити не міг», — зазначає Дмитро.

«А ті структури, що, наприклад, в Кременчуці — все недоступне. За пандус тобі треба рвати зубами, всім що у тебе є», — каже Марія.

Окрім практичних проблем, серед яких — пересування містом, технічне оснащення офісів тощо, існує проблема наявності доступних місць для відпочинку. Так, респонденти зазначали, що після поранень не можуть відвідувати місця, які раніше були частиною їхньої повсякденності.

Читайте також:  Герої Майдану, яких убила путінська росія

травмований військовий

 

Поранений військовослужбовець ЗСУ курить після бою з російськими військами в Луганській області. Фото: ANATOLII STEPANOV / AFP via Getty Images

Життя після травми

У цій статті ми описали реальні історії військових, які можуть допомогти скласти загальну картину. Значною перепоною до реінтеграції є просторова недоступність. Міський транспорт, магазини, офіси та вулиці загалом не є обладнаними для забезпечення вільного пересування для людей з інвалідністю. Окрім цього, стереотипне та нетолерантне ставлення пересічних людей може загострювати ситуацію та перетворювати будь-який вихід на вулицю на потенційно неприємний досвід. Істотно ускладнюють життя і бюрократичні питання: процеси отримання та поновлення статусу інвалідності, отримання пенсій, страхування тощо. В медичній сфері проблемою є відсутність необхідної кількості досвідчених лікарів-реабілітологів, які спеціалізуються на бойових травмах.

Значна кількість ветеранів та ветеранок після отримання поранення проходять через значні зміни у світогляді, змінюють коло спілкування. У деяких випадках це пов’язано з нерозумінням з боку старого оточення та\або проявами нетолерантності знайомих. Варто зазначити, що попри те, що наявні закони та процедури не є ідеальними, респонденти відмічають, що загалом у сфері роботи з людьми з інвалідністю є позитивні зміни. Серед них відзначаються наявний прогрес у медицині та законодавстві (порівняно з 2014 роком). 

Дуже важливим є також створення ініціатив та організацій, які займаються розвитком навчальних програм, спрямованих на реінтеграцію ветеранів та ветеранок та привернення уваги до теми інклюзивного суспільства. Відповідальність за реформування законодавства, міського планування, соціальних та медичних сфер значною мірою покладена на державні ініціативи та владу. Це не означає, що окремі люди не мають впливу на те, яким є життя людей з інвалідністю в нашому суспільстві. Кожен з нас може зробити внесок у покращення ситуації вже зараз.

Софія Лавренюк, Вікторія Одусанво;  опубліковано у виданні  СПІЛЬНЕ


В тему:


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Підписка на канал

Важливо

ЯК ВЕСТИ ПАРТИЗАНСЬКУ ВІЙНУ НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ

Міністр оборони Олексій Резніков закликав громадян вести партизанську боротьбу і спалювати тилові колони забезпечення з продовольством і боєприпасами на тимчасово окупованих російськими військами територіях. .

Як вести партизанську війну на тимчасово окупованих територіях

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републікація матеріалів: для інтернет-видань обов'язковим є пряме гіперпосилання, для друкованих видань – за запитом через електронну пошту.Посилання або гіперпосилання повинні бути розташовані при використанні тексту - на початку використовуваної інформації, при використанні графічної інформації - безпосередньо під об'єктом запозичення.. При републікації в електронних виданнях у кожному разі використання вставляти гіперпосилання на головну сторінку сайту argumentua.com та на сторінку розміщення відповідного матеріалу. За будь-якого використання матеріалів не допускається зміна оригінального тексту. Скорочення або перекомпонування частин матеріалу допускається, але тільки в тій мірі, якою це не призводить до спотворення його сенсу.
Редакція не несе відповідальності за достовірність рекламних оголошень, розміщених на сайті, а також за вміст веб-сайтів, на які дано гіперпосилання. 
Контакт:  [email protected]