Радянська каральна машина щиро сподівалася, що розстріл класика в харківській катівні та депортація його родини назавжди зітруть саме прізвище Хоткевичів із карти міста, історія вкотре довела абсолютну безнадійність імперських планів.

Гнат Хоткевич — громадсько-політичний діяч, музикант, винахідник та письменник, який був заборонений після згортання політики українізації, а згодом репресований. У циклі матеріалі «Харків спадковий» на Суспільне [2] спілкуються із нащадками відомих людей, які доклали руку до творення українського міста, яким ми знаємо його сьогодні.

Онук Гната Хоткевича Богдан Тео Козакевич розповів про родинну пам'ять у французьких реаліях, шлях повернення додому та свій перший візит на рідну землю.

Читайте також: Харківська бандура: історія інструменту Зіновія Штокалка [3]

Хто такий Гнат Хоткевич?

Гнат Хоткевич народився 31 грудня 1876 року у Харкові у родині Мартина Пилиповича Хоткевича та Ольги Кривоногової. Існує плутанина з датою народження, але віднайдена копія метрики про запис в метричній книзі Архангело-Михайлівської церкви і згадки самого письменника в автобіографії про приписаний йому рік дають підстави фіксувати саме цю дату, пишуть в УІНП.

Гнат Хоткевич — студент. Харківський державний архів

Здобувши освіту у Харківському реальному училищі і Харківському технологічному інституті, він протягом свого життя був винахідником, інженером, етнографом, бандуристом, письменником та громадсько-політичним діячем.

На відкритті пам'ятника Іванові Котляревському в Полтаві, 1903. Зліва направо: Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Олена Пчілка, Леся Українка, Михайло Старицький, Гнат Хоткевич, Володимир Самійленко. Суспільне надбання

Зокрема, у 1917 році він організував Харківську губерніальну українську раду, був редактором тижневика «Рідне слово», гласним міської думи від Українського демократичного блоку.

Попри встановлення радянської влади, до якої ставився з недовірою, продовжив свою педагогічну, просвітницьку та громадську діяльність. Організовував творчі колективи, викладав у вищих навчальних закладах.

Читайте також: Не бути рабом. Як українські дисиденти протистояли зросійщенню [4]

Гнат Хоткевич — український письменник, музикант, етнограф. У 1917 році організатор Харківської губерніальної української ради, редактор тижневика "Рідне слово", гласний міської думи від Українського демократичного блоку. Суспільне надбання

У 1928 році придбав для родини недобудований будинок на гонорар за видання восьмитомного зібрання своїх творів у Високому під Харковом. У цьому будинку він прожив останні 10 років свого життя.

Садиба Хоткевичів у Високому. Малюнок Галини Хоткевич, 1940-роки. Фонд національно-культурних ініціатив ім. Гната Хоткевича

У Гната Хоткевича було семеро дітей від двох дружин: Євген, Тетяна, Ольга, Володимир від Катерини Рубанович та Анастасія, Богдан і Галина від Платоніди Скрипко.

Гнат Хоткевич з сином Богданом. Фото з книжки "Там, де не колеться трава" (упор. Віра Манько)

У 1932 році радянська влада позбавила можливості Хоткевичу працювати у державних інституціях, викладати. У 1938 році Хоткевича «особлива трійка» НКВС засудила митця до розстрілу за «участь у контрреволюційній організації і шпигунство на користь Німеччини». Вирок виконали 8 жовтня 1938 року у харківській в'язниці на вулиці Чернишевській.

Справа Гната Хоткевича. Центр досліджень визвольного руху

Родина довгий час намагалася дізнатися про долю Гната. Пізніше дружина Платоніда отримає звістку, що її чоловік помер у в'язниці 1942 року від серцевого нападу. Дізнатися правду сім'я змогла тільки після відновлення Незалежності України.

Вирок Гнату Хоткевича від «особливої трійки» — розстріл. Центр досліджень визвольного руху

Я часто думав: що залишиться по мені? Може, й нічого. Але якщо хоч одна людина згадає мої пісні, мої казки, мої думки і вони допоможуть їй стати кращою, чеснішою, сильнішою, — то вже недаремно я жив. Я вірю в наш народ. Він має велику силу, хоч і багато страждає. Він, як та ріка в горах, пробиває собі дорогу через каміння, і ніхто його не зупинить.

Гнат Хоткевич. Суспільне надбання

«Я одружився на українці. Це мудре рішення»

Ім'я Тео від народження — Богдан. Тео говорить, що його назвали на честь дядька, одного з синів Гната Хоткевича, який зник безвісти у 1961 році.

«У Франції мене називають Теодор, ім'я пройшло через грецьку мову, бо французи просто не можуть вимовити літеру "г" в імені "Богдан". Тому батьки вирішили звати Теодором, потім вже це перетворилося на Тео. Після 35-ти років я попросив, щоб в документах у мене було "Богдан Тео Козакевич", — пояснює онук Хоткевича.

Тео Козакевич у Харкові, липень 2026 року. Суспільне Харків/Ганна Цьомик

Тео говорить українською лише інколи звертаючися до перекладачки, але українську він вивчив вже у дорослому віці.

«Говорили переважно французькою, а також російською. Батьки вирішили, що України вже нема і треба підготовити майбутнє для дітей, а для них буде корисніше говорити російською більше, аніж українською. Але так не вийшло. Я ніколи не послугувався російською. Мову вивчив завдяки дружині — я одружився на українці. Це мудре рішення», — каже Тео.

Тео Козакевич вивчив українську вже в дорослому віці. Суспільне Харків/Ганна Цьомик

Богдан Тео — син наймолодшої дитини Гната Хоткевича Галини та сина харківського професора Олександра Козакевича.

Чоловік Хоткевичівни був за фахом інженером. Емігранту в цей час знайти роботу у Франції було складно, тому, отримавши пропозицію працювати у Марокко, молода родина у 1963-му поїхала до Рабату на довгі 12 років. За цей час у подружжя народилося троє синів: Петро, Богдан, Павло.

Після Марокко родина оселилася у французькому Греноблі, де Тео живе і нині.

Читайте також: Леся Українка: 10 найсильніших років українського модернізму [5]

«У мене Україна в крові тече»

Це інтерв'ю Тео дає під час першого за життя візиту до Харкова. Говорить, що приїхав до рідного міста дідуся майже випадково.

Тео дивиться на родинні фото у книзі «Там, де не колеться трава. Гнат Хоткевич та його родина» (упор. Віра Манько). Про існування книжки Тео не знав до приїзду до Харкова. Суспільне Харків/Ганна Цьомик

«Приїхав до України з другом художником П'єром Берже [6] — він робить багато добра через свої малюнки. І коли він мені запропонував поїхати з ним, я моментально відповів, що так, їду. Коли і за які гроші потім буде видно, але вже їду. Головне — отримав дозвіл від дружини. По-друге, я у Франції співпрацюю з асоціацією ARASFEC [7], яка вже багато років надає Україні гуманітарну допомогу. І ми приїхали з П'єром у моїй машині, котру теж набили гуманітарною, медичною допомогою», — розказує Тео.

Я відчув, що напевно когось зустріну, котрий знає про мого діда, про мою маму. Приїхав як на розвідку — не знаю, куди їду, знаю, що існує музей у Високому, знаю, що Харків — велике місто і все.

Тео Козакевич у Харкові, липень 2026 року. Суспільне Харків/Ганна Цьомик

Про Харків батьки розповідали Тео небагато.

«Мама час від часу щось розповідала про Харків, але багато чого не говорила. Про Гната Хоткевича говорила немало, але я впевнений, що не все казала, може, не знала всього. Розказувала, як у 1938 році вони несли пакунчики з їжею до тюрми. І їм сказали: «А. Хоткевич? Ми більше не беремо». Це значить більше нема, помер. Тоді ще не знали точно, але сподівалися на краще», — говорить онук Хоткевича.

Батьки про часи, коли вони ще були дуже молодими, не дуже багато говорили. Вони виїхали з Харкова дуже рано: тато у 1943 році, коли йому було сім-вісім, мама з бабусею Платонідою — ще до того, під час відступу німців. Мама з бабусею були в сусідніх селах і вночі фронт пройшов між ними. Бабусю росіяни відправили у заслання.

Освячення будинку-садиби Гната Хоткевича у Високому. Третьою зліва стоїть Галина Хоткевич, квітень 1998 року . Фонд національно-культурних ініціатив ім. Гната Хоткевича

— Чи відчули ви у Високому спорідненість з цією землею?

— А як то не відчувати…

Тео народився у Марокко, провів там дитинство, а далі зростав у Франції.

Тео — філателіст. Показує марку Підпільної пошти України, на якій зображений його дідусь Гнат Хоткевич. Суспільне Харків/Ганна Цьомик

«Часом кажу, що у мене Україна в крові тече. У 13-14 років у мене була світло-коричнева куртка. Я збирав і збираю поштові марки. У мене була і є доволі велика марка з тризубом. Звичайно, я знав, що таке тризуб. І сказав мамі, що хочу цей тризуб на куртці. Батьки мені допомогли перемалювати його на спину», — згадує Тео Козакевич.

Мама запитала, якого кольору я його хочу. Я запитав «а якого кольору він має бути?». Каже: «Жовтий». Вона вирізала цей тризуб і пришила до куртки. Я ходив з цим тризубом у школі в Марокко. Україна десь завжди навколо мене. Була, є і буде ще більше.

«Повернетеся до Харкова?» — «А як можна не повернутися?»

У Франції Тео створив вже власну родину.

«Мар'яна приїхала у Францію у 1992 році через університетські справи, зупинилася у Греноблі. Ми познайомилися, за деякий час вона повернулася, я її запитав, чи не лишиться вона зі мною. А чому ні? Так і вийшло. Одружилися у 1999 році, маємо доньку Анну», — розповідає Тео.

Читайте також: Проповідники з кобзами. Українську епічну традицію кобзарства визнано всесвітньою спадщиною ЮНЕСКО [8]

Дружина Тео Мар'яна з донькою Анною, 2000-і. Фото з книжки "Там, де не колеться трава" (упор. Віра Манько)

Мар'яна і Тео живуть разом вже понад 30 років, доньці Анні — 23: «[Анна] не розмовляє українською мовою, але дещо розуміє. Я знаю точно, що її б сюди на місяць — і все піде».

Цей візит для Тео в Україну — другий, вперше він був тут у 2006 році: родина емігрантів приїхала, щоб хрестити дочку у Львові.

Тео впізнав себе на фото у книзі «Там, де не колеться трава» . Суспільне Харків/Ганна Цьомик

«Мене хрестили православним, Мар'яна — греко-католичка. Мій тато був священником Української автокефальної православної церкви у Франції. Ми не домовлялися, де хрестити Анну. Поїхали до Львова. Там красивий музей, дерев'яна церква. Вийшло, що греко-католичка», — розповідає Богдан Тео.

Підлітком батько часто ходив до якогось монастиря під Парижем. Потім одружився з мамою, потрошку відійшов від цього, бо потрібно було працювати, дітей годувати, знайшов роботу в Марокко, переїхали на два роки — опинилося, що на 12 років. Коли він вийшов на пенсію, то став священником у 1995 році. Він офіційно з мамою не розлучався, жив, звісно, тоді вже окремо.

Тео Козакевич стоїть на місці, де колись його мати Галина співала у церковному хорі Свято-Дмитрівського храму у Харкові. Суспільне Харків/Ганна Цьомик

Галина Хоткевич, коли приїздила до Харкова вже після відновлення Незалежности, співала у церковному хорі Свято-Дмитрівського храму — там, де тепер Тео Козакевич дав це інтерв'ю.

— Ще повернетеся до Харкова?

— А як же не повернутися? Такого не може бути. Я знав, що колись приїду до Харкова. Не знав коли, але знав, що це точно буде. Не знав, до кого приїхати. Але тепер знаю і куди їхати, і кого зустрічати, і знаю, що це точно ще буде.

«La vie continue»

З рештою нащадків Гната Хоткевича Тео не має зв'язків.

«Жодного контакту не маю. Не знаю хто і де. Знаю, що були родичі у Венесуелі. Коли мама приїжджала з України, розповіла про дружину брата Богдана, дітей, але більше нічого. Шукати спеціально не буду. Якщо доля, то ми зустрінемося», — говорить Тео.

Читайте також: Микола Горбань: знайомий незнайомець [9]

Тео захоплюється фотографією. Один з його фотопроєктів був про те, який вигляд мають руки музикантів. Théo Kosakevitch/Facebook

Від батька та дідуся Козакевича він успадкував любов до фотографії.

«Я приїхав в тому числі, щоб фотографувати Україну, щоб показати французам, що відбувається з того, що не показує телевізор. Телевізор переважно показує вибухи, дрони, танки, які щоразу знищуються. Показують багато Зеленського. Але не розповідають про справжню Україну, про людей, які тут живуть. Я не думаю, що мої фотографії купуватиме преса. Але якщо таки купить, ці гроші підуть на Україну», — каже Тео.

Мій батько фотографував багато, мав свою лабораторію вдома, малював також. Він не бачив кольори, був дальтоніком, але дивлячись на назву фарби, малював і виходило часом непогано. Мій дідусь також часто фотографував. Втікаючи від Радянського Союзу, родина батька зупинилася у Вінниці. Німці розкопали парк і знайшли тисячі трупів, зокрема, кулаків, котрі не хотіли віддавати землю в колгоспи. Мій батько це дитиною побачив. На наступний день сказав: «Тато, я хочу знову на це подивитися, щоб далі розповідати людям». Мій дід зняв кілька фотографій і потім проявив їх.

Тео Козакевич у Свято-Дмитрівському храмі Харкова, липень 2026 року. Суспільне Харків/Ганна Цьомик

— Що ви б хотіли сказати своїми фотографіями про Україну такого, чого не бачать французи?

— По-французьки це звучить «La vie continue» — «життя триває». Тривога щодня, цілий день. Ми були у Харкові, Ізюмі, Чернігові. Час від часу вибухи. Я хочу розказати, що життя все одно йде, люди живуть.

—

Ганна Цьомик [10], опубліковано у виданні Суспільне Харків [2]

---

На цю тему:

 

• Украинки в Италии: феномен женской миграции [11]
• Эмиграция украинцев: не от хорошей жизни и не по доброй воле [12]
• Село українське в Чикаго: як живуть українські емігранти в США [13]
• «Украинцы в мире: динамика численности и расселения...» [14]
• ЗАРАБОТАТЬ миллион: истории успеха украинцев в США [15]
• «Калифорния наша». Украинцы в США. Эпизод 1 [16]
• «Калифорния наша». Украинцы в США. Эпизоды 2-3 [17]