Проповідники з кобзами. Українську епічну традицію кобзарства визнано всесвітньою спадщиною ЮНЕСКО

Версия для печати

Традиція кобзарювання відтепер є надбанням всесвітньої культурної спадщини. Наприкінці минулого року українську «Програму з охорони кобзарсько-лірницької традиції» включили до Реєстру належних практик з охорони нематеріальної культурної спадщини Організації Об’єднаних націй з питань освіти (ЮНЕСКО).

Чому цю стародавню традицію, яка, здається, не має ніякого стосунку до нас, сьогоднішніх, внесли до переліку явищ культури, які збережені у вжитку? Можливо тому, що вона якимсь чином пов’язана із сучасними капелами й тріо бандуристок? Так чи інакше, що дасть таке визнання Україні? На ці питання шукали відповіді у виданні РІСУ

«Персонажі епосу зараз – серед нас…»

Сивобородий чоловік з кобзою чи лірою та з поводирем на роздоріжжі й біля церкви – це образ кобзаря, відомий нам з уроків історії. На уроках літератури учні досі читають з підручника думи – утім, не чують, як вони звучать. Текст, позбавлений музичного супроводу, виглядає дивним – неструнким, уривчастим. А втім, думи можна і сьогодні почути в живому виконанні. Навіть зробити власноруч відповідний музичний інструмент за стародавнім взірцем – колісну ліру, кобзу або бандуру. Адже в Україні існують кобзарські цехи – Київський, Харківський та Львівський, братчики яких мандрують, майструють, навчають, досліджують, дають інтерв’ю ЗМІ і виступають перед широкою громадськістю.

Сьогодні частина братчиків з кобзарських цехів воює зі зброєю в руках, інша частина – піднімає бойовий дух, пробуджує українську ідентичність та виконує у війську роль капеланів – там, де не вистачає священників. Українських героїв часто ховають під спів Тараса Компаніченка – відомого культуролога, співака й музиканта, дослідника історії стародавньої української музичної культури, лідера гурту «Хорея Козацька». Він зараз служить в одній з бригад Територіальної оборони. «Тарас грає на похоронах ледь не щодня, — розповідає відомий кінорежисер, знавець кобзарської традиції, лірник Олесь Санін. – Тому що людям, які втратили чоловіка, брата, нареченого іноді не достатньо того, що прийде священник, навіть капелан, що їм передадуть прапор частини. Люди потребують розради душі».

Читайте також: Заборона української мови: документи XVII – XX століть

Тарас Компаніченко співає на похоронах військових / Джерело фото: Українська правда

За словами Олеся Саніна, усі апокрифічні кобзарські твори – переважно релігійні. Це історія про вічне: про стосунки з Богом, який всередині серця, про зло, яке ти мусиш перебороти, про випробування славою. Давні тексти, яким 300-400 років, які братчики співали як данину традиції, виявляється, актуальні й сьогодні.

«Тепер, з війною, для нас відкривається сенс псальму про загиблого козака, звертання до якоїсь невінчаної вдови або дівчини, про смерть козака в дикому степу, де він один-сам, і ніхто не знатиме, де кості його розкидані, — каже режисер. – А ще виявилося, що ми зараз живемо в епоху героїв. Вони раніше були в нас персонажами епосу, а зараз – серед нас. Справа кобзарської братії в усі часи – оспівати їх, сакралізувати, щоб було зрозуміло, для чого ми живемо і що передаємо своїм дітям».

Взірці, як не зрадити

Кобзарі в давнину були ніби мандрівними проповідниками. Припускають, що авторами дум та псальмів, які згодом перейняли незрячі співці, стали козаки – випускники Києво-Могилянської академії. В українському козацькому війську, які в будь-якому іншому на теренах Європи, були співці-музики, які піднімали бойовий дух вояків. Наші козаки-бандуристи, маючи духовну освіту, розглядали побутові й військові теми з морально-етичної точки зору.

Тарас Компаніченко зазначає, що у думах перед людьми постають дилеми. Показано, як по-різному люди реагують на виклики тієї чи іншої складної життєвої ситуації і які наслідки може мати неморальна дія. Лицарські вчинки, байдужість, різні пороки пояснюються тут у духовному світлі.

«Ми всі боїмося смерті, — каже співець-воїн. – У різних людей різні реакції на стрес, шоковий стан. Кобзарі давали слухачам ніби прожити ці моделі поведінки і давали взірці, як чинити, щоб не зрадити собі і товариству».

Окрім духовних настанов, кобзарі могли у деяких випадках виконувати також функції священника.

«У часи, коли храми були закриті, ставали складами чи клубами, кобзарі та лірники фактично заміняли діяльність священників, у світському розумінні, — каже Олесь Санін. – Їх запрошували відспівати померлого, помолитися за когось, обвінчати. Людям потрібно було духовне спілкування, і канти, псальми, думи, що їх співали кобзарі, дозволяли людям долучитися до духовного світу».

А ще, за словами Тараса Компаніченка, кобзарі упродовж панування російської імперії зберігали українське християнство – до часу, коли стало можливим відновлення Української Православної Церкви. Вони, в час цілеспрямованої русифікації, співали давньою українською літературною мовою і доносили до слухачів усну історію про добу козацтва, про боротьбу за волю. Хоча московщина докладала зусиль, щоб кобзарі почали співати російською.

«Москва розуміла, яка це сила, — наголошує пан Тарас. – І якщо її неможливо подолати фізично, то треба підкорити і видозмінити. Кобзарів і лірників зробили залежними від «батюшок». Адже це вони визначали, кому можна кобзарювати на храмовому святі, чи грати на прощі в якомусь монастирі біля ікони. Тому в старих записах на папері кант «Ісусе мій прелюбезний» ми бачимо давньоукраїнською з церковнослов’янізмами, а на аудіо початку ХХ століття – інколи уже на московський, а не на києво-галицький, виголос».

На побожні теми – українською мовою

Тарас Компаніченко акцентує, що в темну ніч бездержавності ХІХ століття кобзарі, бандуристи і лірники своїм прикладом і своєю пісенною проповіддю маніфестували і доводили: на високі побожні теми можна говорити рідною мовою.

«Співаючи канти і псальми давньою українською літературною мовою, кобзарі продовжували традицію українських інтелектуалів початку XVII століття: Лаврентія Зизанія, Тарасія Земки, Кирила Ставровецького, Сильвестра Косова, Іоаникія Галятовського, Дмитрія Тупталенка, — пояснює культуролог. – Їх за це били, переслідували, намагалися адаптувати до московського попівства – але попри тиск, вони зберігали дух українства».

З часом цю справу підхопили русифіковані українські інтелектуали, які отримали освіту в російській імперії. У XIX столітті з незрячими бандуристами спілкувалися, окрім Тараса Шевченка, спілкувалися також Пантелеймон Куліш, Михайло Максимович, Ізмаїл Срезневський та інші. За словами Тараса Компаніченка, це дало моральний стрижень: «Ось ці незрячі сіромахи так чинять, то й ми, аристократи духу, мусимо щось робити». Тоді було започатковано нові переклади Біблії, Євангелія, Псалтиря сучасною українською мовою. Зокрема, Тарас Шевченко перекладав псальми, Михайло Максимович – Псалтир. Над перекладом Біблії працювали Пантелеймон Куліш, Іван Пулюй, Іван Нечуй-Левицький.

Інтелігенція, у свою чергу поставила вимоги: вивчати традицію, яка на кінець XIX століття вже почала втрачатися. Наприклад, бандурист із Сосницького повіту Терешко Пархоменко уже не знав дум, бо його вчитель їх уже не пам’ятав. Перебуваючи у колі родини Лисенків, Косачів, Старицьких він вивчив чимало дум із книжки Бориса Грінченка. Відтак, співав про Федора Безрідного, втечу братів з азовської неволі, псальм «Ой зійшла зоря вечоровая», про події 1675 року, останньої каденції гетьманування Петра Дорошенка.

Читайте також: Тайный язык, устянские книги и “дума про Леніна”. Кем на самом деле были кобзари

Тарас Компаніченко: кобза як зброя / Джерело фото: Wikimedia

Епос у казармах

На початку ХХ століття українці переживали відродження. Кобзарі грали не лише на вулицях, а й на мітингах, в українському війську. Все більше ставало зрячих бандуристів. Тарас Компаніченко переглянув десятки зразків преси тих часів. Зокрема, у газетах писали, як бандурист Василь Ємець виступав перед вояками Армії УНР – по вагонах, у казармах. Він грав український епос – думи, а також твори на слова Шевченка і пісню про Петлюру. Серед інших, піднімав бойовий дух війська і незрячий викладач київської музичної школи Миколи Лисенка, бандурист УНР Іван Кучугура-Кучеренко.

«Гнат Хоткевич детально знав українську епічну традицію, — розповідає Тарас Компаніченко. – І на її основі творив власні епічні полотна, такі як «Байда», чи фантастичні мелодекламації – окремий жанр, який зараз забутий».

У 1920-30х роках «пролетарська влада» намагалася знищити тих, хто їй не корився. Кобзарські братства зникли. «Останнім ударом був Голодомор, коли й здорові люди не могли вижити, а сліпі навіть не мали шансів на виживання», — пояснює цех-майстер Київського кобзарського цеху Микола Товкайло.

У совєтський період кобзарство було знищене або трансформоване таким чином, щоб поширювати пропаганду. Репертуар «придворних співців» затверджували партійні працівники. Після проходження цензури списки творів для концерту завіряли печаткою.

«Це була цілеспрямована зміна культурної парадигми, — наголошує Тарас Компаніченко. – Через тих бандуристів-артистів, яким ще довіряла нація, хотіли провести московські наративи. Їх змушували співати не тільки пісні про Леніна, Сталіна чи Ковпака, а й російські пісні, зокрема, "революційні"».

Струна традиції

Однак, один з послідовників традиції кобзарства зміг передати її наступним поколінням. Це був художник і ландшафтний архітектор Георгій Ткаченко, який перейняв справу кобзарювання від харківського кобзаря Петра Древченка. Знав вісім дум, п’ять псалмів, дванадцять історичних пісень. На той час місце кобзи й бандури посів важкий трансформований інструмент. Навіть вислів з’явився на позначення чогось важкого й громіздкого: «що ти цю бандуру тут поставив».

Георгій Ткаченко усвідомив, що він – єдиний, хто володіє грою на старосвітській бандурі і став її популяризувати. Зробив креслення та опис бандури XVIII століття, яку побачив у музеї і придбав старенький старосвітський інструмент. Склав підручник з гри.

Передав свої знання багатьом учням, найперше – Миколі Буднику, який очолив новітній Київський кобзарський цех. Братчики у його хаті в Ірпені майстрували за кресленнями старосвітські бандури, кобзи, колісні ліри, вивчали традиційний репертуар. А в Києві збиралися в будиночку на Сєдовців, 8-а. До речі, там розмістилася й перша редакція газети «Наша Віра».

Сьогодні Київський кобзарський цех очолює Микола Товкайло. Окрім виготовлення музичних інструментів та мандрів Україною, братчики досліджують історію кобзарства, організовують виставки, концерти, майстер-класи, відвідують школи та ВНЗ. Щороку на Трійцю освячують у церкві зроблені за рік нові інструменти, а на Покрову, після святкової служби, проводять фестиваль «Кобзарсько-лірницька Покрова» у Музеї Івана Гончара. Окрім Київського цеху, є вже Харківський та Львівський.

Братчики грали на Майдані, а сьогодні співають для війська. І воюють. Один з майстрів – Тарас Козуб, втратив під час бойових дій руку. Однак у майстерні зможе навчати інших, як створювати музичні інструменти. «Дуже багато воїнів повертаються з фронту з ампутаціями чи втративши зір, — каже Олесь Санін. – Вони цікавляться кобзарством і ми маємо багато працювати для них, підтримувати, аби вони могли адаптуватися до цивільного життя».

Ключ для багатьох народів

Що ж дає Україні визнання кобзарства частиною Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО?

«Для нас відкриваються міжнародні майданчики, які були доти для нас закритими, ми тепер зможемо представляти на них справжнє українство, — переконаний Тарас Компаніченко. – Таке визнання потрібне як для пізнання ідентичності українців, так і для ознайомлення світу, які скарби до сьогодні, у живій безперервній традиції, зберегли українці. Адже в більшості народів Європи епічна традиція вже втрачена, залишилися тільки тексти й інструменти. Ми можемо дати європейським народам розуміння, як в минулому це могло існувати у них і яку функцію може виконувати зараз. Наша етнічна традиція – це ключ для багатьох народів для пізнання їхньої власної стародавньої культури».

Братчики Київського кобзарського цеху провадять майстер-класи / Джерело фото: Музей Івана Гончара

Олесь Санін також акцентує на тому, що визнання української епічної традиції на міжнародному рівні зробить цю інформацію доступною і для відповідного середовища в різних країнах.

«Скажімо, збереглися старі музичні інструменти, але вже ніхто не знає, як на них грати і як відтворити або ж як співати свій епос, записаний на папері, — наводить приклад кінорежисер та лірник. – Завдяки тому, що ми дослідили і перевірили на практиці, ми з великою вірогідністю можемо показати, як 200–300 років тому звучала музика, якою супроводжували ці тексти. Ми можемо її інтерпретувати й іншим показати, як це працювало».

Однак, мета популяризаторів кобзарства, у першу чергу, все ж, показати глибину традиції українцям, зберегти її корені, витоки. Тому й була здійснена велика пошукова й організаційна робота, аби жива традиція була визнана на світовому рівні. Спершу, у 2022-му, кобзарство внесли до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України. Наступного року, за ініціативою Кобзарських цехів Києва, Львова та Харкова, Асоціації «Дивись українське!», ГО «Центр розвитку «Демократія через культуру», Благодійного фонду «МХП – Громаді» Україна номінувала на внесення до Списків нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО «Кобзарсько-лірницьку традицію» та програму з її охорони.

«Подання в ЮНЕСКО це тривалий процес, — пояснює кіно- та музичний продюсер, голова Асоціації «Сприяння розвитку кінематографа в Україні — дивись українське!» Андрій Різоль. – Ми зібрали всі необхідні документи, швидко пройшли експертне оцінювання, утім мали чекати загальної черги – 5–7 років. Це було неприйнятно, бо зараз ситуація критична, кобзарство реально під загрозою знищення. Нас почули і ми отримали статус пріоритетного розгляду». Ініціативу підтримали також Український культурний фонд та мистецька агенція "Міжвухами"».

Ця публікація вийшла у рамках проекту РІСУ "Історична пам'ять VS русскій мір". 

—

Ярослава Музиченко, опубліковано у виданні РІСУ

Читайте також: 

•  Світ обіцяв, але не відновив. Як зруйнований рашистами музей Сковороди більше 2 років роки чекає на консервацію
• Як російські окупанти захопили нематеріальні шедеври в Криму
• Що робить борщ борщем: біохімія борщу
• Як працювати зі злочинами російських загарбників проти культурної спадщини України
•  Розстріляна російськими окупантами культура. Які об'єкти культурної спадщини на Херсонщині назавжди втрачені через рашистів
•  Привиди радянщини. Що робити з порожніми постаментами після декомунізації