Героїчні жінки українського Сходу

1.00

Нет

Сьогодні чимало жінок захищають Україну. Одні боронять фронт: від початку вторгнення до лав ЗСУ долучилися близько 6 тисяч жінок, тож станом на липень їхня кількість перевищує 38 тисяч. Інші — забезпечують міцний тил та є надійною опорою для своїх побратимів і посестер, які перебувають у гарячих точках.

Вони плетуть маскувальні сітки, створюють прихистки для переселенців, готують гарячі обіди, організовують поставку гуманітарних вантажів, доставляють карети швидкої з-за кордону, збирають кошти на допомогу армії та доглядають дітей. Кожна докладає зусиль у боротьбі з ворогом. І робить це так, як уміє найкраще, пише видання Ukraїner [2].

Ганна Рясна, Ірина Іваннікова, Юлія Сімачова та Ліна Грозик — активістки, які народилися на Сході України і були вимушені залишити свій дім у зв’язку із початком російського наступу як у 2014, так і в 2022 роках. Частина їхнього життя залишилася у містах, які сьогодні перебувають під тимчасовою окупацією. Попри це, вони продовжують відстоювати права українських жінок, розвивають свої громадські ініціативи та мріють про повернення до вільних Донеччини та Слобожанщини.

Читайте також: Хто така солдат Гелена? Історія режисерки, яка пішла на війну захистити Україну й задокументувати правду [3]

Ганна Рясна, Лисичанськ

Ганна — громадська активістка, директорка Лисичанського міського Палацу культури, менеджерка культури, членкиня ГО «Світло культури». А також мама 9-річного Ярослава та дружина військовослужбовця. Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну Ганна разом із родиною була вимушена виїхати з рідного Лисичанська до Дніпра. Але продовжила працювати як громадська дієвиця. Спершу Ганна зосередила свої зусилля на допомозі переселенцям зі свого регіону, який з початку липня є повністю окупованим. На базі Луганського обласного центру підтримки молодіжних ініціатив, який переїхав із Сєвєродонецька до Дніпра разом зі своїми працівниками, вона зібрала однодумців та запустила систему забезпечення гуманітарною допомогою родин, які вимушено залишили свій дім.

— Волонтери нашого центру також здебільшого повиїжджали з Луганської області. Тому спочатку ми переважно допомагали нашій області, відправляли туди гуманітарні вантажі. У нас болить за свій дім однаково і тому ми доєднуємося один до одного. Найбільше запитів опрацьовуємо від переселенців із Сєвєродонецька та Лисичанська, але також допомагаємо мешканцям Донецької області, якщо вони до нас звертаються.

Згодом команда Ганни створила кол-центр та впорядкувала базу людей, які потребували допомоги. Після цього стали запрошувати їх до себе для отримання найнеобхіднішого у порядку живої черги. Крім цього, Ганна завжди мріяла про відкриття простору для відпочинку, комунікації та творчої взаємодії.

— Я хотіла створити майданчик, куди б могли приїхати молоді люди з сільської місцевості, залишитися на тренінг, щоб не проплачувати дорогі готелі. Я уявляла це як молодіжний простір, де б усі могли знайомитися, комунікувати. Ми хотіли створити його у 2022 році і вже навіть знайшли партнерів та місце, де це все мало б народитися. Але не сталося.

Читайте також: Юлія Паєвська "Тайра" про російський полон: "Мені одразу сказали, що жити ти не будеш" [4]

Натомість Ганна створила прихисток для переселенців, у якому одні зупинялися задля перепочинку перед подальшим переїздом, а інші — пускали коріння та віднаходили новий дім. Багато сімей живуть тут вже не перший тиждень. Усім мешканцям прихистку за потреби надають медичну, психологічну та юридичну допомогу.

— Історія нашого шелтера — це збірна історія дуже різних людей. Є ті, хто приїздить до нас після обстрілів. Є історія дітей, у яких загинули батьки. Вони приїхали з сусідкою, яка хоче далі вести їх по життю і стати їм опікункою. Є історії про те, як поступово з’їжджається вся сім’я, покоління за поколінням, онуки опиняються поруч зі своїми бабусями.

Ганна не збирається зупинятися на досягнутому. Каже, насамперед треба працювати для молоді, бо за нею — майбутнє. Тож разом із командою працює над проєктами, покликаними підтримувати молодих активістів, які прагнуть змін. У найближчих планах — відкриття мережі мобільних офісів молодіжних рад в Івано-Франківську, Чернівцях та Дніпрі.

Головною її мотивацією був і залишається син. Війна триває практично усе життя 9-річного Ярослава. За словами Ганни, він пишається тим, що є українцем.

— Мій син знає, що таке війна, він розуміє, хто на нас напав. Він також ходить до волонтерського центру, розвантажує якісь коробочки і таким чином стає дотичним до перемоги. З гордістю каже, що він волонтер, який допомагає військовим. Ми з Яріком одне ціле. Він мене розуміє, напевно, більше, ніж чоловік. Я не можу сказати, що я хороша мама. Це краще б сказав Ярослав, але я все в цьому житті роблю задля нього.

Ірина Іваннікова, Хрустальний

Бажання відстоювати власні кордони, а також боротися за право називатися українкою у житті Ірини прийшло разом із російсько-українською війною ще у 2014 році. Тоді вона була школяркою, яка одного дня прокинулася від вибухів, а згодом побачила російський прапор на вході до місцевої адміністрації.

— У мене тоді був підлітковий бунт. Я про усе, що не могла сприйняти і з чим не могла погодитися, говорила прямо. Якось я заспівала гімн України на уроці російської мови. Потім уже у нас утворився спротив — такий собі куточок в соціальних мережах, де збиралися люди, які підтримували Україну. Ми всі спілкувались між собою, а іноді збиралися разом. Але це було дуже небезпечно, тому що багато кого ловили, забирали на підвали і багато хто після того не повернувся звідти.

Читайте також: Олена БІЛОЗЕРСЬКА: "Уперше війна відбувається так відверто й неприховано: ми або вони, до кінця" [5]

Згодом дівчина виїхала з окупованого Хрустального (до 2016 року місто називалось Красний Луч) та переїхала на Наддніпрянщину, вступивши до університету. Там вона розпочала займатися громадським активізмом, познайомившись із іншими однодумицями в Асоціації молодіжних рад. Ірина активно відвідувала різні конференції, присвячені лідерству, демократії, а також розвитку й підтримці молодіжних ініціатив. Згодом вона разом із колегами заснувала ГО «Молоді лідерки миробудування» та очолила координаційний штаб «Української асоціації молодіжних рад».

Ще тоді як вимушена переселенка Ірина на власному досвіді відчула все упереджене та зневажливе ставлення через російськомовність та регіон, у якому народилася.

— Я приїхала у маленьке місто під Києвом, де на той час ще було мало переселенців. І сприйняття мене було таке, що якщо я з Донбасу, якщо я розмовляю російською, то все. Я автоматично погана людина. Були навіть дні, коли в мене не було грошей, мені ніхто не допомагав і я голодувала. Хоча я просила про допомогу, але люди відверталися. Підозрюю, що у цьому є слід як російської пропаганди, так і стереотипів: якщо один переселенець поганий, то всі інші теж.

Тож серед проєктів, якими займалася дівчина, були також окремі спроби спростувати упередження щодо переселенців. Зокрема, власним прикладом. Та довести, як дівчина зі Сходу країни може відстоювати права інших.

Після 24 лютого 2022 року ГО «Молоді лідерки миробудування» допомагає жінкам евакуюватися з небезпечних міст та виїхати за кордон.

— Одна дівчинка дуже боялася сирен. Ми допомогли їй виїхати. Потім почали надходити нові запити. Ми підтримуємо зв’язок із цими дівчатами, спілкуємося дотепер.

Для Ірини важливою є кожна людська історія. Перш за все вона прагне допомагати жінкам зміцнювати їхній потенціал, забезпечувати правову та психологічну допомогу. Дівчина переконана, що усе це можливо втілити в Україні, бо це — держава вільних та незалежних.

— Україна — це свобода, розвиток, це можливості бути собою. Одягатися так, як я хочу. Знати, що якщо я викладу якийсь пост, мене не заберуть у підвал. Бути собою і знати, що за це ти не отримаєш кулю в лоб. От я сьогодні побачила дуже добру фразу: «Волю в думках зброєю не вбити». От про що для мене Україна.

Читайте також: Адвокат і старший солдат Євгенія Закревська: "Перший обстріл нашої позиції в Києві – це був friendly fire" [6]

Юлія Сімачова, Маріуполь

Коли повномасштабна війна прийшла у її рідне місто, Юлія одразу взялася допомагати тим, хто цього потребував найбільше. На той час вона керувала двома ресторанами, які одразу після початку російського вторгнення перелаштувалися у формат волонтерської кухні: розпочали готувати гарячі безкоштовні обіди для місцевих.

— Ми почали 26 лютого. У перші дні ми годували триста-чотириста людей. З березня кількість зросла до двох тисяч. Потім зникло світло, газ та вода. Ми перейшли на приготування їжі на генераторах. На кухні готували не тільки співробітники ресторану. Долучалися також мої друзі.

До 24 лютого, крім основної роботи у ресторанному бізнесі, Юлія активно займалася благодійністю. Разом зі своїми подругами вона заснувала фонд, який збирав матеріальну та гуманітарну допомогу. Здебільшого вони закривали збори коштів на допомогу хворим дітям. У новій реальності фонд трансформувався і почав підтримувати ЗСУ та переселенців.

Згодом дівчина виїхала з окупованого Маріуполя до Швеції, де пробула півтора місяці. Впродовж цього часу вона безперервно тримала зв’язок зі своєю командою. Вони створили чат-бот у телеграмі для підтримки тих, хто залишав Маріуполь та переїжджав до інших міст або за кордон. Зібрали в одному місці всі необхідні посилання: різний тип допомоги для переселенців в Україні та поза її межами, поради з облаштування на новому місці та інше. Крім цього, їм вдалося заснувати гуманітарні штаби у п’ятьох містах України: Одесі, Києві, Миколаєві, Харкові та Дніпрі. Спочатку зосереджувалися на допомозі маріупольцям, проте згодом зрозуміли, що цього однаково потребують люди з інших регіонів, змушені рятуватися від російської агресії.

— У мене є кілька, так би мовити, підопічних — діток, якими ми опікуємося у фонді. Серед них є один незрячий хлопчик з ДЦП. Буквально до початку вторгнення ми збирали кошти на його реабілітацію. Він потребував негайного лікування. Я допомагала їм виїхати, ми вивозили їх через так звану ДНР. Я тоді дзвонила і казала так, як є: «Мені дуже соромно просити у вас про допомогу. Але якщо у вас залишилася хоч краплина людяності, допоможіть хворій дитині». Нам пощастило, їх випустили, тож зараз хлопчик перебуває на лікуванні у Німеччині.

Таких історій у Юлії багато. Каже, просто не може залишатися осторонь чужого болю. Її друзі часто піджартовують: «Та це ж Юля!» І вже зовсім не дивуються ані черговому збору на шалену суму, який дівчина закриває за лічені дні, ані кількості акцій та ініціатив, які вона вигадує та втілює. Якось вона йшла по вулиці і зустріла дідуся. У короткій розмові з’ясувалося, що в нього рак. За пару хвилин дівчина вже відкрила збір на продукти та ліки для нього, миттєво мобілізувавши свою команду.

Читайте також: Бойовий медик Маша Назарова про нашу тактичну медицину, її героїв та способи їй допомогти [7]

Після повернення в Україну Юлія долучилася до роботи гуманітарного штабу вже офлайн. У її команді багато дівчат-волонтерок, які працюють 24/7: обробляють запити, сортують гуманітарні вантажі, складають продуктові пакети, переносять та розвозять величезні коробки. На думку дівчини, саме такі дії та відданість своїй справі вирізняють українських жінок. Особливо у теперішній ситуації.

— Наші жінки та дівчата для мене — це відкриття! Багато з них не мали подібного досвіду до війни. Але зараз вони вчаться та викладаються на повну. Наші жінки, які плетуть сітки, волонтерки, дівчата-медики, які їздять на «нуль». Це дуже героїчно. Це наш культурний код.

Ліна Грозик, Старобільськ

Її історія розпочалася з чотириколісного велосипеда. Ліна жартома називає цей випадок з дитинства початком своєї боротьби за права. Якось, повернувшись додому, вона помітила, як сусідських хлопчик закочує її транспорт до себе у двір. Не довго думаючи, вона побігла за ним.

— Тоді я не кинулася до батьків по допомогу. Розбиратися пішли не мама, не батько, а я сама. Забрала свій велосипед назад. Ми тоді сильно посварилися з цим хлопчиком. Але я все ж таки відстояла свою власність. Тож я ще змалечку зрозуміла: якщо є проблема — її треба вирішувати.

Відтоді дівчина вже не зупинялася. Це також вплинуло і на вибір її професії у майбутньому. Ліна обрала для себе Луганський університет МВС (з 2016 року передислокований у Сєвєродонецьк).

— У дев’ятому класі у нас почалася військово-патріотична гра «Джура», в якій я брала участь. Десь тоді я зрозуміла, що хочу вступати саме до такого університету, носити форму. Я хочу захищати людей, відстоювати їхні права, бути за справедливість. Діяти по совісті.

Читайте також:

В університеті Ліна одразу долучилася до курсантського студентського самоврядування, яке згодом очолила. Там вона разом із іншими дівчатами вирішувала проблеми, пов’язані зі специфікою навчання. Дівчина розповідає, що часом вони стосувалися побутових та, на перший погляд, дрібних речей (приміром, можливості прийняти душ після зарядки, або покращення та адаптації навчальної форми), проте вона відчувала внутрішній обов’язок допомагати іншим дівчатам.

Цьогоріч дівчина закінчила університет, після чого її, як і інших курсантів, одразу скерували на роботу за спеціальністю. Перебуваючи в окупованому Старобільську, вона мала першочергову задачу — вижити. Дівчина практично весь час була вдома та розуміла, що побудувати своє майбутнє у таких умовах не зможе. Тому Ліна вирішила виїхати з рідного міста. Вона обрала для себе Дніпро та роботу у місцевому управлінні поліції у лавах Національної поліції України. Згодом їх перевели на нове місце, тож сьогодні дівчина вже працює слідчою у Вишневому, що під Києвом.

— Я повернусь додому за однієї умови: якщо все буде Україна. А так, на жаль, зараз не можу і, якщо чесно, не хочу. Поки я була там, я почувалася наче в клітці, хоча і жила поруч з рідними. Але я чітко усвідомлювала: там не буде роботи для мене. У мене просто будуть зв’язані руки. Тож я зробила свій вибір. І зараз я ні про що не шкодую.

Ліна переконана: сила сучасних українських дівчат насамперед полягає у тому, що вони зростають у середовищі свободи.

— Ми маємо повне право говорити, вирішувати питання, які нас хвилюють, на рівні з чоловіками. Подивіться, скільки наших жінок йде до лав Збройних Сил України! Як вони прагнуть відстоювати, захищати своїх дітей та сім’ю від того, що трапилось. Я пишаюсь нашими жінками. Нам є на кого рівнятися.

—

Ксенія Чикунова, опубліковано у виданні Ukraїner [2]

Фото: Юрій Стефаняк

В тему: