Історія вчительки української мови і літератури, яка служить у ЗСУ: усе почалося з любові до Києва

1.00

Нет

“Я б не змінила свого рішення”, – переконана Юлія Бондаренко, вчителька української мови і літератури, через понад три роки повномасштабної війни і супутніх викликів. Вона з перших днів вторгнення стала на захист країни і її серця – Києва.

Тоді вона мала лише мужність і бажання бути корисною, але жодного попереднього досвіду. Усе прийшло з часом.Тепер Юлія служить у Третій штурмовій бригаді Збройних сил України – у відділенні психологічної підтримки персоналу. Вона розповіла медіа “Нова українська школа” [2] про те, як обрала шлях, що привів її від вчительства до лав ЗСУ, і яку роль вона виконує зараз.

Далі – історія Юлії Бондаренко.

Освітянський шлях Юлії: усе починалося з любові до книг

Юлія родом із Черкащини. З дитинства вона була старанною ученицею – відмінницею у школі, але, як і багато випускників, у 11 класі ще не до кінця розуміла, чим хоче займатися. Любов до читання, за її словами, і стала тим дороговказом, який допоміг визначитися з фахом: українська філологія.

“Я абсолютно не розуміла, що мені подобається більше. Але оскільки я любила читати, то вирішила, що це буде українська філологія. Сестра навчалася на той момент в університеті ім. М. Драгоманова, і я вирішила, що це теж буде хороший варіант”, – розповідає Юлія.

Коли Юлія навчалась в університеті, деякі викладачі відкрито відмовляли студентів від роботи в школі, мовляв, це невдячна і малоприбуткова справа. Тож по закінченню навчання був момент, коли вона навіть втратила бажання працювати в освіті і влаштувалася на роботу до інформаційної агенції.

Однак доля мала інші плани. Вже працюючи у журналістиці, Юлія познайомилася з Сергієм Горбачовим – вони працювали в одній редакції. Згодом він став директором школи в Києві й запропонував їй спробувати себе у викладанні. Це був перший серйозний крок на шляху до вчительства.

Читайте також: 5 історій вчителів, які змінили теплі кабінети на окопи: як боронять Україну освітяни з Дніпра [3]

“Це був суперкласний досвід, до мене добре поставилися: я викладала у п’ятих-шостих класах – це діти, з якими, мабуть, найлегше і найприємніше працювати. У п’ятих класах я викладала мову і літературу, а в шостих – лише літературу”, – згадує Юлія.

Попри те, що працювати доводилося майже без відпочинку – вдень у школі, ввечері в агенції, – досвід викладання запам’ятався їй як надзвичайно цінний. Згодом вона перейшла на роботу у приватну школу, а потім – до команди Служби освітнього омбудсмена.

Після кількох років у службі Юлія знову почала поєднувати цю роботу з викладанням вже у новій приватній школі. Та все змінилося в лютому 2022 року.

Шлях до війська почався з любові до міста

Початок повномасштабного вторгнення став своєрідною точкою неповернення. Юлія ще до 24 лютого, коли новини не віщували нічого доброго, серйозно замислилася про можливість доєднатися до Територіальної оборони. Вона знала: якщо щось трапиться, вона не залишить Київ.

“У мене була думка: якщо раптом почнеться повномасштабне вторгнення, я хочу бути корисною. І я чітко розуміла, що не поїду з Києва, бо дуже його люблю.

Я постійно говорю про своє відчуття дому в цьому місті. Для мене поїхати з Києва – означало би зрадити. Я не могла так вчинити”, – зізнається Юлія.

Із архіву Юлії Бондаренко

23 лютого 2022 року вона пішла до Територіального центру комплектування та соціальної підтримки (стара назва – військкомат, далі – ТЦК СП), написала заяву і отримала направлення на медкомісію. Наступного ранку, 24-го, коли прокинулася від безперервних сповіщень на телефоні, Юля зрозуміла: почалася війна.

“Я прокинулася, відкрила робочий чат і побачила повідомлення з новиною про воєнний стан.

Подзвонила до військової частини, бо ще не була остаточно оформлена й не знала, як діяти – йти чи не йти. Мені відповіли: попри те, що ви не оформлені – приходьте”, – каже Юлія.

Читайте також: Доведеться воювати. Письменник Сайгон: "Свій страх і тривожні відчуття можна конвертувати у щось більш конструктивне [4]

Відтак, вранці 24 лютого, коли ворог уже атакував Україну з повітря, вона вирушила до метро і поїхала до ТЦК СП. Там розпочався її перший день на війні.

“Пам’ятаю, як взводний на вході у військкомат говорив: “Вхід є, виходу немає”. Ми знову писали заяви, дуже довго стояли в черзі. Це був день постійного очікування. Було дуже страшно. Я нікого не знала поруч. І в такому стані навіть у чужих людей шукаєш підтримки”, – згадує Юлія.

Вона не мала жодної військової підготовки: не проходила курсів щодо поводження зі зброєю, не зналася на тактичній медицині. Військова реальність прийшла раптово й без попередження. Юлія зізнається, що перший день ще якось пам’ятає, а от наступні кілька тижнів – ніби в тумані. Усе відбувалося дуже швидко і водночас – ніби в уповільненому темпі: паперові формальності, чекання, перші переїзди, незнайомі обличчя.

Після оформлення підрозділ вирушив до місця дислокації в Києві. Пізно ввечері всім видали зброю – і це фактично був перший фізичний дотик до реальності, до якої вона ще не була готова.

“Я абсолютно не вміла поводитись зі зброєю, не розуміла, що і як працює. Досвідчені люди показували: як заряджати магазин, як чіпляти тощо”, – говорить жінка.

У наступні дні почали видавати аптечки, а разом із ними – турнікети, перев’язувальні матеріали. Розібратися, що до чого допомогли ті, хто вже мав бодай базові знання.

“Турнікет, бандажі – я не знала, як ними користуватись. Дівчина, яка пройшла курси, показувала мені, що як робити”, – пригадує Юлія.

У перші тижні служби вона входила до складу стрілецької роти 207 батальйону Територіальної оборони Києва. Її підрозділ виконував завдання в межах столиці: чергування, охорона блокпостів.

Постійна напруга, безсонні ночі, необхідність завжди мати зброю при собі стали новою нормою життя.

“Перший час я дуже довго жила зі зброєю, тому що ми постійно повинні були мати її при собі”. Утім, скористатися нею, на щастя, не довелося.

Згодом Юлія отримала свій позивний – “Гаєчка”. Хоча спершу командир запропонував їй інший варіант, апелюючи до її цивільної професії.

“Він дізнався, що я вчителька, і, звісно, хотів дати мені позивний “Училка”. Я дуже не хотіла бути “училкою”. І якось так виникло це “Гаєчка” – навіть не пам’ятаю вже точно, чому саме. Ми обговорювали кілька варіантів, і побратими такі: “О, так, це звучить краще”. Можливо, згадався мультик з дитинства, і тоді воно якось було в тему. Так “Гаєчка” до мене і причепилося”, – розповідає Юлія.

Читайте також: "Наша закоріненість у цю землю сильніша за московську спокусу її відібрати" [5]

З архіву Юлії Бондаренко

Після переведення до 244 батальйону стрілецька рота продовжила службу в Києві, зокрема на блокпостах. Згодом бійців вивели за межі столиці для підготовки. Там відбувалися навчання, тренування на полігонах, робота з інструкторами. Юлія згадує, що бойових завдань у той період вона не виконувала, але базові військові навички – зокрема стрільбу – опанувала.

“Стріляти я навчилась. З автомата – нормально. Інструктор, який снайперів готує, сказав, що у голову комусь з 400 метрів я би влучила. Це на полігоні, але я не беруся говорити, щоб було зі мною у бойових умовах”, – додає Юлія.

І хоча їй не довелося брати участі в бойових діях у складі стрілецької роти, постійне перебування зі зброєю, несення варти на блокпостах і готовність до будь-якого розвитку подій стали першими важкими кроками у військовому досвіді. Згодом, коли побратими Юлії поїхали у зону бойових дій, вона уже служила в підрозділі забезпечення.

Читайте також: Історик з Херсону, який пережив російську окупацію: загарбники не приховували бажання відновити СРСР за будь-яку ціну [6]

Третя штурмова бригада: яка роль відведена Юлії

Нині Юлія служить у відділенні психологічної підтримки персоналу Третьої окремої штурмової бригади ЗСУ. Її робота охоплює складну і подекуди болісну сферу: нагородження військовослужбовців.

До її обов’язків входить повний супровід цього процесу – від перевірки та оформлення подань до організації церемоній вручення. У кожному випадку важливо не лише дотримуватися вимог, але й передати зміст: за що саме людина отримує відзнаку, чому вона заслуговує на пошану.

Зазвичай ініціатива нагородити когось надходить від людей у підрозділах, які бачать щоденну роботу, ризики та зусилля своїх побратимів. Завдання Юлії – навчити їх правильно заповнювати документи, допомогти аргументувати подання, перевірити все і зібрати у єдину базу. За її словами, найважливіше – створити систему, у якій кожен, хто заслуговує на відзнаку, її обов’язково отримає.

“Ми намагаємося зробити все так, щоб військовослужбовці, отримуючи ці відзнаки, усвідомлювали, який великий внесок вони роблять. І що це – не просто папір чи медаль, а знак шани й подяки”, – наголошує вона.

Особливу увагу в роботі приділяють церемоніалу – моменту вручення. У бригаді прагнуть, аби ці події не перетворювалися на формальність. Нагорода має стати моментом внутрішньої опори, коли людині вдається сказати собі: “Я роблю щось важливе”.

Проте найважча частина цієї роботи – посмертне нагородження військових – коли відзнаки отримують не самі герої, а їхні рідні.

Підготувати подання на загиблого військового – завжди важко, а особливо, коли дата народження – 2003, 2004 рік. Адже це зовсім юні хлопці, додає Юлія. Ці документи доводиться готувати так само ретельно, як і всі інші, але кожна така історія глибоко вражає. Найболючіші моменти – вручення орденів батькам полеглих військових.

“Наш командир особисто вручає ордени “За мужність”. І ми намагаємося залишатися в такому стані, щоб мати змогу підтримати інших. Але це дуже важко – коли бачиш, як тато отримує відзнаку сина і плаче”, – зізнається Юлія.

Певної фахової підготовки для такої роботи вона не проходила, але має змогу радитися з військовими психологами, які служать у тому ж підрозділі. Втім, кожна зустріч із родинами – унікальна, і до жодної не можна підготуватись за “шаблоном”. Найчастіше, за її словами, людям хочеться розповісти про того, кого вони втратили.

Утім, більшу частину подань вона все ж готує на тих, хто продовжує захищати нашу країну – і тут, попри рутинність, є місце для натхнення. Бо іноді, читаючи опис подвига, вона раптом усвідомлює, на які неймовірні вчинки здатні люди в умовах війни – як на передовій, так і в тилу.

Один із випадків, який її вразив, – це підготовка однієї з наступальних операцій зі звільнення населеного пункту. Людина, відповідальна за планування, підійшла до справи з винятковою ретельністю.

“Я не можу розкривати деталей, але те, які дрібниці були враховані, як якісно було пророблено роботу, скільки було вкладено сил, щоб цей штурм відбувся досить швидко і з відносно невеликими втратами з нашого боку – вражає”, – говорить Юлія.

Ще один приклад – оборона позицій у складних умовах. Юлія пригадує розмову зі своїм побратимом, який нині є начальником медичного пункту. Він розповів про військового, який утримував позиції понад 40 діб поспіль. Самотужки.

“Я не знаю, чесно кажучи, на яких силах ці люди тримаються”, – захоплено говорить вона.

Авторка фото: військовослужбовиця 3 ОШБр “Рута”

Такі історії – те, що надихає триматися серед буденної, але важливої роботи. Юлія наголошує, що попри всі уявлення про військових, реальність служби – це не лише подвиги, а й щоденна рутина, з якої складається життя в армії. Відсутність звичного побуту, дистанція з близькими, повторювані процеси – усе це теж частина служби.

“Я не в бойовому підрозділі, але і в тилу служба перетворюється на постійну щоденну рутину. Ти далеко від дому, не маєш звичного життя, але щодня виконуєш одну й ту саму роботу”, – додає вона.

Тож її робота – про опору, відповідальність і вміння бачити за кожним документом – людину.

Читайте також: Херсонський вчитель у лавах ЗСУ: «Люди під ризиком смерті виходили на мітинги в окупації. Я переймався, що цього руху в Херсоні не буде», [7]

“Я б хотіла мати можливість повернутися до цивільного життя”

Через понад три роки служби Юлія відверто говорить, що хотіла б мати можливість повернутися до цивільного життя. І тут йдеться не про прощання зі службою, а про можливість свідомого вибору – залишитися чи звільнитися. Однак закон про демобілізацію та чіткі терміни служби Верховна Рада досі не ухвалила.

“Звісно, я дуже хочу повернутися до цивільного життя, але розумію, що більше за все я хочу повернути собі своє життя – коли ти сам собі належиш”, – говорить вона.

З архіву Юлії Бондаренко

Життя в армії, за словами Юлії, означає повну втрату особистої автономії: неможливість обирати, куди йти, де бути, що робити – це одна з найболючіших змін, які приносить служба. При цьому вона наголошує: якщо навіть оголосять демобілізацію, можливо, вона залишиться. Але мати вибір – важливо.

“Я хочу мати таку можливість. Дуже багато людей, мої друзі, знайомі – вони теж хочуть мати вибір. Багато хто залишився б на службі, але морально легше, коли ти можеш вирішити сам”, – додає вона.

Юлія визнає, що якби у перші дні повномасштабної війни знала, скільки все триватиме, їй було б значно страшніше. Але на запитання, як би вона тоді вчинила, відповідає твердо:

“Я б не змінила свого рішення”.

Попри втому, втрату контролю над життям і постійне емоційне напруження, Юлія тримається. Залишатися в ресурсі – необхідність, і у її підрозділі це розуміють усі. Кожен намагається берегти сили – настільки, наскільки це можливо в умовах служби.

“У нас у відділенні логіка така: якщо сьогодні викладешся на 150 чи 200%, то не окей буде, якщо завтра працюватимеш на 75%”, – додає вона.

Повноцінні вихідні – хоч подекуди і рідкість, однак кілька вільних годин увечері все-таки вдається знайти. Відпустки теж бувають. Проте накопичена втома трьох років служби нікуди не зникає. Вона залишається десь під шкірою, на рівні постійного фону – і саме з нею доводиться жити щодня.

“Мені здається це таким щастям – коли у тебе і субота, і неділя вихідні”, – зізнається Юлія з усмішкою.

Читайте також: 12 історій вчителів, які змінили туфлі на берці, а підручники – на зброю для захисту України [8]

Освітянське минуле досі поруч

Попри повну зміну способу життя, Юлія не пориває зв’язків із минулим. Вона не бере активної участі в освітніх процесах і не підтримує постійного зв’язку з колишніми колегами зі школи, але з деякими з них досі дружить.

Юлії цікаво дізнаватися від них про зміни, які відбуваються в освіті, адже українське учнівство та педагоги навчаються і працюють у новій реальності. Коли буває у Києві, намагається зустрітися з ними і дізнатися: як поводяться сучасні школярі, а також – наскільки свідомо підлітки ставляться до української мови.

Це питання для неї особисте – навіть болюче.

“Мене дуже бентежить те, що я чую в Києві багато російської мови. Дуже багато російської мови від підлітків”, – зізнається Юлія.

Хоча часу на глибше занурення в тему освіти наразі немає, інтерес не згас. Зізнається, що хотілося б слідкувати за змінами, проходити курси, читати професійну літературу – але служба не залишає простору на це.

Читайте також: Історія вчительки, яку ГУР визволив з полону в окупованому Донецьку: «За мене молилась вся Україна, я вже це знаю» [9]

Робота в освіті для Юлії не просто етап – це частина ідентичності, до якої вона хоче повертатися, щойно з’явиться така можливість.

Наостанок ми запитали Юлію, що вона зробить найпершим, коли повернеться до цивільного життя. Її відповідь була простою, але дуже промовистою:

“Мій найперший план – попередити близьких і рідних, що зі мною все добре, і вимкнути телефон. А далі – гуляти Києвом і розуміти, що я можу йти куди хочу. Поїхати до батьків і, можливо, до моря, в Карпати. Побути з найближчими, найріднішими”.

Бути вільною – це те, за що бореться Юлія і тисячі інших українських військових.

—

Діана Кречетова, опубліковано у виданні НУШ [10]

Фото надала Юлія Бондаренко

Авторка головного фото – військовослужбовиця 3 ОШБр “Рута”

Читайте також: