Капелан і настоятель церкви ПЦУ в Нікополі: “Розвʼязувати проблему з Московським патріархатом треба для перемоги, а не після”

1.00

Нет

Ігумен Меркурій біля входу в храм. Позаду нього ‒ текст Томосу. Фото авторки

Ігумен Меркурій Скороход зустрічає нас біля церкви Св. Петра Калнишевського в Нікополі. Це перший типовий храм Православної церкви України в місті, який заснував Меркурій у 2016 році разом з українськими військовими та родинами загиблих героїв.

Того самого року Меркурій повернувся з Росії — 8 років він служив у єдиному в Росії українському храмі. Меркурій — не лише настоятель церкви, а й лейтенант капеланської служби, тож регулярно їздить на фронт.

Біля входу до церкви Св. Петра Калнишевського в рамці висить текст Томосу, а всередині — стіна портретів та імен загиблих військових із Нікопольського району.

На священнослужителеві — ряса смарагдового кольору, що нагадує один з відтінків пікселя форми українських військових. Біля ноги бігає малесеньке цуценя породи джек рассел тер'єр. Ігумен вибрав малюку ім’я також на честь однієї з планет Сонячної системи: цуценя звати Сатурн.

Ігумен (настоятель монастиря — ТЕКСТИ) Меркурій Скороход проводить нас повз дерев’яну церкву, схожу на козацькі храми, й говорить по телефону: розповідає співбесіднику, що вчора був у Краматорську, а сьогодні вже повернувся до Нікополя.

Він заводить нас у довге приміщення, з якого починалась історія церкви Св. Петра Калнишевського.

Журналісти видання ТЕКСТИ [2] поспілкувалися з ігуменом Меркурієм Скороходом про його церковну службу в Росії, конфлікти з Московським патріархатом у Нікополі, поїздки на фронт, страхи військових, парафіян і самого священнослужителя.

Читайте також: "Бог дивиться на нас нашими ж очима. І дивується з того, що ми робимо" [3]

Нікополь — Краматорськ

— Ви брали з собою Сатурна на фронт?

Так, звичайно.

— Вам не страшно за нього?

Звичайно страшно, хоча йому за себе не страшно.

— А чи боїтесь ви за себе, коли ви їдете на фронт?

Так. Страх — це природне явище, це частина інстинкту самозбереження. Тож коли людина боїться — це означає, що вона залишається при розумі. А відсутність страху — це, мабуть, божевілля.

Я багато спілкуюся з хлопцями на нулі, які довго не проходять ротацію, і я помічаю, що в них іноді може стиратися відчуття страху. І це — найнебезпечніша річ, адже коли людина втрачає цей природний бар'єр, коли військові перестають боятися пострілів, не ховаються в бліндажі чи окопі, то може трапитися найстрашніше.

Господь нам дає приклад того, що боятися — нормально. Коли Ісус у Гетсиманському саду звертається до Господа, він боїться. Він каже: “Нехай мене омине чаша сія (йдеться про страждання, що чекатимуть Ісуса — ТЕКСТИ), втім, нехай буде не як Я хочу, а як Ти хочеш”. У Божественному розумінні страху не було, але він наділив цією рисою людську подобу Спасителя, як і кожного з нас.

Отець Меркурій у церкві Св. Петра Калнишевського.

— І на фронті, й у Нікополі ви перебуваєте під постійними обстрілами й ризикуєте будь-якої миті втратити життя. Ви не нарікаєте на таку долю?

За кілька днів до початку повномасштабної війни, приблизно 19 лютого, я мав виїжджати за кордон на відпочинок — мені меценати купили путівку на 10 днів, щоб я перезавантажився.

І ось якраз тоді до мене приїхали знайомі військові командири, і я спитав одного: “Чи доцільно зараз їхати?” А мені відповіли, що може початися велика війна.

Я одразу скасував свою поїздку, було б страшно й соромно, якби я був десь за кордоном, коли почалася велика війна. Тож для себе я насамперед бажаю мати тільки страх перед Богом.

Отець Меркурій разом з українським військовим. Фото авторки

— А що ще християнська віра говорить про страх?

Тут варто розглянути приклади святих отців, які пройшли різні випробування за свою віру. Їх розпинали, заганяли в катакомби, спалювали живцем, і вони теж боялися. Але цей страх був прикріпленим жертовною любов’ю до справи, яку вони робили. Вони показували свою вірність Христу й демонстрували основу спасіння: що можна втратити тіло, але здобути для душі перемогу.

Сьогодні ми живемо в країні, де за релігійні погляди немає жодних переслідувань.

Але Голгофа XXI століття проходить і через нашу українську землю. Наші воїни приносять жертву Богові й Україні заради того, щоб майбутні покоління жили у вільній українській державі. І попри поранення та смерті побратимів гідно несуть свій хрест. Не через ненависть до ворога, а через любов до своїх близьких, яких вони захищають.

Серце Нікопольщини

— Ви відкрили храм у Нікополі у 2016 році. Це був перший храм тоді ще Київського патріархату в Нікополі?

Так. До того в нашій парафії були інші три храми, які не виглядали як “класична церква” ‒ це було окреме місце в дитячому садочку, чи якийсь вагончик, де священник міг прийняти парафіян. Ми також починали з приміщення, де ми сидимо зараз.

А в 2016 році ми створили тут повноцінний дерев'яний храм і назвали його на честь останнього кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського ‒ першого в історії канонізованого козака. Для нас це особливий духовний форпост, адже цей храм заснували українські воїни, які повернулися у 2016-му році після перших ротацій на сході. Також ініціаторами стали родини наших загиблих героїв, які вкладали душу і тіло в те, щоб сьогодні громада української церкви розбудовувалась у Нікополі.

Ця церква стала серцем Нікопольського краю.

Читайте також: Отець Анатолій: “Я перейшов до ПЦУ, оскільки далі не бачив себе в Церкві, яка пов'язана з церквою-вбивцею” [4]

Стіна пам’яті загиблих українських військових з Нікопольського району

— У людей у Нікополі тоді вже були усталені звички, люди часто бояться нового. Чи не лякало вас те, що люди банально не будуть ходити до вашої церкви?

Відповім на це словами одного з мого найулюбленіших класиків Едмунда Берка (англо-ірландський державний діяч і публіцист XIX ст., ‒ Тексти). Він казав, що “Єдине що потрібно для тріумфу зла ‒ це щоб добрі люди нічого не робили”.

У 2008-2016 роках я служив у Підмосков’ї в єдиному в Росії українському храмі тоді ще Київського патріархату. Так Господь мене благословив і укріпив, адже коли я вже в Росії пройшов цей шлях служіння, то і тут зможу.

Палки в колеса

— Ви згадували релігійні гоніння. Зараз священнослужителі Московського патріархату заявляють, що їх переслідують за їхню віру, що ви думаєте про це?

Я думаю, що священнослужителі Московського патріархату хочуть своє гоніння за їхню службу Москві замаскувати заявами про те, що їх гонять за віру в Христа. В Україні має бути єдина помісна Українська Православна Церква. З Божою допомогою з 2019 року вона в Україні є, хочуть наші вороги цього чи не хочуть, але вона є.

А Московський патріархат ‒ це саме ті люди, які принесли сюди війну. 30 років нашої Незалежності вони продовжували говорити про “триединый русский народ”, розповідали парафіянам, що спасіння України без Москви не буде, що Україна ніколи не отримує своєї церкви, і лише вони є канонічними і благодатними, а всі, хто підтримує створення української церкви ‒ це “раскольнікі”.

Я не поділяю думки про те, що потрібно відкладати вирішення проблеми з Московським патріархатом на потім. Адже розв'язувати це питання треба не після перемоги, а для перемоги.

— Коли ви відкривали храм у Нікополі, чи були якісь перепони з боку Московського патріархату?

Так, через адмінресурс, який раніше мав Московський патріархат ‒ влада не хотіла нам виділяти земельні ділянки і приміщення для церкви. Вони створювали перепони, щоб ми не проводили якісь заходи у місті. Бувало й таке, що ламали хрести, які ми тут встановлювали.

У 2018 році в усіх храмах Московського патріархату в Нікополі священники збирали підписи, на ім'я Вселенського патріарха, щоб на той час Київському патріархату не дали томос.

Те, що я служив в Росії, також використовували проти мене, поширювали плітки, що я нібито закінчив Московську духовну семінарію, хоча я навчався в Києві, і ніколи в житті я не служив в Московському патріархаті.

Але мені немає чого соромитись. Я завжди був за Україну. У 2004 році я був на Майдані на Помаранчевій революції. В 2014 році, коли я вже служив у Росії, я повернувся до Києва на декілька днів на сесію в Київській духовній академії. Тоді почалась Революція Гідності і я приєднався на декілька днів до протестувальників.

— А як у Росії відреагували на це?

У ФСБ дізнались про це, побачили фотки, де я стою на Грушевського. Тож перевіряли мій телефон, проводили обшуки в наших храмах і шукали “екстреміську” літературу. Я їм показував Біблію і казав, що це наша єдина екстремістська література. Тоді ще цей маховик тотального контролю тільки закручувався і мені пощастило закінчити службу і повернутись в Україну. Зараз мене за таке вже б кинули за ґрати.

Читайте також: Усі священники-колаборанти походять із УПЦ МП – голова ДЕСС [5]

Пам’ятник борцям за волю та свободу Української Держави на подвір’ї церкви

— Чи стало більше парафіян у вашому храмі з початку повномасштабного вторгнення?

Нікопольська міська влада на початку 2023 року проводила опитування, які храми відвідують місцеві. Перші три місця між собою порівно розділили наш храм Петра Калнишевського, храм “Пробудження” ‒ це протестантська церква, і Преображенський собор Московського патріархату.

Але за даними Нікопольської поліції на Великдень найбільше людей прийшло саме в наш храм.

— Але за вашими спостереженнями, чи з початком великої війни у ваш храм почало ходити більше вірян?

Набагато більше. Я бачу, що в людей з’явилась потреба, щоб храмові споруди переходили до української церкви, але настоятелі Московського патріархату противляться цьому. Мені приємно, що люди виходять з цього летаргічного сну і відкривають очі.

Читайте також: Про коріння московської церкви на Полтавщині: «Українське православ’я нікому було захистити» [6]

Міцні, як сталь

— Про які страхи вам розповідають ваші парафіяни?

Вони бояться за свою родину, своїх дітей, свою оселю, в яку вони вкладали все своє життя і всю свою турботу. І звичайно, що вони бояться втратити Україну. Адже якщо ми втратимо її зараз, невідомо, скільки нам знадобиться часу, щоб повернути свою державу назад.

Ми це знаємо з історії, коли на початку XX століття Грушевський не вбачав потреби створювати українську армію. А потім українців чекали геноциди, репресії, голодомори. Тож сьогодні ми мусимо докласти всіх зусиль, щоб ця трагедія не повторилась. Щоб страх втратити свою державу більше в нас не з’являвся. А наші Збройні сили роблять усе, щоб наш страх був тільки перед Богом.

Церква Св. Петра Калнишевського в Нікополі і її настоятель ‒ ігумен Меркурій

— 4 липня Генштаб ЗСУ повідомив про можливу підготовку Росією провокації на Запорізькій АЕС. До того ж Нікополь щодня обстрілюють, а на початку вторгнення був ризик, що місто можуть окупувати. У ці критичні моменти, як ви підтримуєте вірян?

Попри всю силу, кожен має моменти, коли хочеться здатися. У такі моменти я кажу, що якщо в нашому житті Бог буде на першому місці, то все інше ‒ також буде на своєму.

Ми маємо вірити, молитись і робити свій вклад у перемогу по максимуму ‒ кожен на своєму місці. Хтось захищає Вітчизну, хтось пече пиріжки для військових, хтось лікує, хтось просто молиться і добре думає про наших військовослужбовців. Так ми єдиним серцем, єдиним організмом робимо все для того, щоб мати мирне небо над головою та рідну землю під ногами.

Так само, як сталь загартовується і стає міцнішою при високих температурах, так само і українці у страшних випробуванням стають сильнішими.

Наші містяни, попри обстріли працюють, допомагають іншим, вигадують щось кмітливе навіть у безвихідних ситуаціях. У нас води в місті не було, але нікопольці не здавались: тягали відра, набирали дощову воду і тримались.

— А що надає людям такої сили духу?

Я думаю, що віра в Бога і Збройні сили України. Мені згадуються слова Великого подвижника грецької церкви Паїсія Святогорця, який казав, що він давним-давно зійшов би з глузду від несправедливості цього світу, якби не знав, що останнє слово буде за Богом.

І от Бог створює для нас такі важкі ситуації, щоб ми могли переоцінити своє життя, почали цінувати звичайні речі кожного дня, зрозуміти, що не варто марнувати час на безглузді конфлікти і розкрити сильні риси нашого характеру.

Читайте також: Поклони кремлівському звіру: чому необхідно заборонити московську церкву в Україні [7]

Бути поруч

— Багато нікопольців, як і інші українці, втратили рідних на фронті і в самому місті через обстріли. Рідні військового Сергія Сови з Нікополя, якого знайшли під час ексгумації тіл в Ізюмі, дізнались про його загибель з відомого фото руки з двома браслетами синьо-жовтого кольору. Це величезне горе ‒ побачити таке фото. В такі моменти не хочеться думати про те, що це якесь випробування для зміцнення духу. Як ви допомагаєте людям в такі моменти?

Пам'ятаєте, коли Спаситель був на хресті, розп’ятий, принижений, то в останній момент він звернувся до Господа у відчаї: “Боже, чому ти залишив мене?”. Навіть Ісус, маючи людську природу, був готовий здатися ‒ це нормально.

Я думаю, що нам не варто шукати якихось особливих слів, щоб розрадити людину, що втратила близьких, їх знає лише Господь.

Нещодавно я відспівував дитинку, яку батьки вивезли з Нікополя в Польщу, аби вберегти від обстрілів. Дитина поверталася зі школи після останнього дзвоника і якась п'яна людина їхала за кермом і збила її. І я не знаю, що сказати батькам в такі моменти.

Єдине, що я можу зробити ‒ це стати разом помолитися і поплакати. Іноді краще промовчати, бо якісь банальні фрази можуть тільки засмутити.

Ігумен Меркурій разом з іншими капеланами ЗСУ під час панахиди за загиблими Героями.

НЕМАЄ БІЛЬШОГО СТРАХУ, НІЖ ВТРАТА ПОБРАТИМА

— А чого найбільше бояться військові?

Немає більшого страху, ніж втрата побратима.

— А як ви розраджуєте військових у складні моменти?

Кожна ситуація — різна й особлива, тому в мене немає шаблонної заготовленої відповіді. Найголовніше ‒ це вміти вислухати. Іноді я просто сідаю з військовим, слухаю його, обіймаю, а на наступний день він приходить до мене і каже: “Дякую, ви мені дуже допомогли”. Хоча я нічого не зробив. Тож важливо в такі моменти просто бути поруч.

—

Валерія Павленко [8], опубліковано у виданні ТЕКСТИ [2]

В тему: