Хто контролює державу: про ідентичність і коммеморацію

1.00

Нет

Історія суперечки військовослужбовця з міським головою Одеси Трухановим дістала чималого розголосу. Коли воїн 122-ї окремої бригади Територіальної оборони, колишній журналіст Мирослав Откович звернувся до бургомістра Південної Пальміри з питанням, чому в місті досі стоїть пам’ятник Пушкіну, той у хамській манері поцікавився, чому військовий не перебуває безпосередньо на фронті – в окопах.

«Це правда, що окроме Бога і чорта в душі нашій єсть ще щось таке, таке страшне, що аж холод іде по серцеві, як хоч трошки його розкриєш, цур йому, мене тут і земляки і неземляки звуть дурним, воно правда, але що я маю робити, хіба ж я винен, що я уродився не кацапом або не французом?» – писав 30 вересня 1842 року Т. Шевченко до Я. Кухаренка, наказного отамана Чорноморського Війська, українського письменника. Як бачимо, Кобзар ідентифікує себе не з «кацапом» і не з «французом». Щось примушує поета емоційно заявити про окремішність свого Я.

Микола Гоголь також не ідентифікував себе з росіянином, коли писав листа до М. Максимовича: «Бросьте в самом деле кацапию, да поезжайте в гетьманщину... Что ж, едешь или нет? Влюбился же в эту толстую бабу Москву, от которой, окроме щей да матерщины, ничего не услышишь». На цьому прикладі добре проглядається існування ґрунту для конфлікту між різними ідентифікаціями, на які розкладається людське Я.

Читайте також: Антін Мухарський: Свідоме зусилля [2]

Історія суперечки військовослужбовця з міським головою Одеси Геннадієм Трухановим дістала чималого розголосу. Коли воїн 122-ї окремої бригади Територіальної оборони, колишній журналіст Мирослав Откович звернувся до бургомістра Південної Пальміри з питанням, чому в місті досі стоїть пам’ятник російському поетові Олександру Пушкіну, той у хамській манері поцікавився, чому військовий не перебуває безпосередньо на фронті – в окопах.

«На мою думку, пам’ятники Пушкіну та Воронцову потрібні місту. Я проти того, щоб їх зносити, тому що я – одесит, тут народився… Коли мені кажуть, що Путін вдягнув у військові мундири Пушкіна та все, що пов’язане з культурою, – це неправильно. Це – наш подарунок росіянам: ми віддаємо їм Пушкіна, який жив і творив у Одесі», – взявся пояснювати Труханов.

Йому невтямки, що замінником пам’ятника Пушкіну в Маріуполі стали руїни тамтешнього театру – брутальний «шедевр» сучасної російської культури.

Йому невтямки, що існує поняття коммеморації – усуспільнення колективної пам'яті. В ретроспективі історії України можна вести мову про імперську коммеморацію, комуно-соціалістичну коммеморацію, націоналістичну коммеморацію…

Йому невтямки, що демонтаж пам’ятника Пушкіну має бути проведений не через його особистість чи творчість, а саме

через імперську коммеморацію – нинішній російський режим зробив образ Пушкіна такою ж зброєю як і російську мову.

Йому невтямки, що будь-яка територія, де встановлені пам’ятники-погруддя Пушкіну, Лермонтову, Чехову, Тургенєву, Некрасову тощо , де спілкуються російською – воєнна здобич для путіна.

Йому невтямки, після Другої Світової війни євреї органічно не сприймали звучання німецької мови. І це при тому, що нею творили світові шедеври Гьоте, Шиллер. Музика Ріхарда Ваґнера була заборонена в Ізраїлі упродовж 50 років…

Міський голова Одеси вимагає терпимості до одного з символів культури Росії у той час, як її представники вбивають українців, нищать їхні пам’ятки культури. Пояснення цьому одне: Геннадій Труханов не ідентифікує себе з українством.

«Никогда, конечно, никогда никакая Россия, авторитарная или демократическая, республиканская или монархическая, не допустит отторжения Украины», – ця знаменита українофобська сентенція білогвардійського генерал-лейтенанта Антона Денікіна, по-військовому чітка й прямолінійна, вичерпно пояснює головну суть проблеми російсько-українських стосунків – закорінений московський імперіалізм.

На цю обставину був змушений звернути увагу навіть нарком освіти УССР Олександр Шумський на засіданні Політбюро КП(б)У, характеризуючи національні стосунки у середовищі большевиків: «У партії панує російський комуніст, з підозрілістю та недружелюбністю, щоб не сказати міцніше, що відноситься до комуніста-українца. Панує, спираючись на ганебний шкурницький тип малороса, який у всі історичні епохи був однаково безпринципно-лицемірний, рабсько-дводушний і зрадницьки підлабузницький. Він зараз хизується своїм лжеінтернаціоналізмом, лавірує своїм байдужим ставленням до всього українського і готовий завжди обплювати його (може іноді українською), якщо це дає змогу отримати містечко».

Читайте також: Павло Казарін: Гідність – це завжди про повагу [3]

І так тривало десятиліттями. Поки існував пріснопам’ятний СССР. Після його розпаду для Росії пошуки ідентичності призвели як до несподіваних відкриттів своїх справжніх етнічнних коренів, так і до інтенсивного пошуку ворогів (зовнішніх і внутрішніх). «Культура набула особливої ваги, а культурна ідентичність для більшості людей стала найважливішим чинником. Люди відкривають нові, але нерідко і старі ідентичності, і виступають під новими, але часто і старими стягами, що веде до війни з новими, однак нерідко і старими ворогами» (Семюел Гантінґтон). Це добре помітно в російській ділянці всесвітньої мережі інтернету. Саме тут чи не найяскравіше виявляється ворожнеча вздовж культурної «лінії розлому» Україна–Росія.

«За часів Совєтського Союзу у росіян була створена імперська ментальність, і зараз після розвалу СССР у цих людей сталася аварія ідентичності. У Совєтському Союзі росіяни завжди були привілейованою нацією. Незважаючи на те, що офіційно всі національності були на рівних умовах» (Євген Цибуленко, професор міжнародного права Міжнародного університету Аудентес, складової частини Талліннського технічного університету).

Кризу ідентичності досі переживає і значна кількість русифікованих українців. Пояснення банальне. У політиці русифікації комуністична влада робила акцент на мові, культурі: хто розмовляє українською – люди другого ґатунку, малокультурні й відсталі. А російськомовні – прогресивні, за ними майбутнє. З появою на політичній мапі світу Української держави, такі люди, по суті, опинились в новій реальності. Цілком самодостатня українська культура й мова почали підривати у них почуття самоповаги – те, що вважали вартим наслідування, вступило у протиріччя з реаліями сьогодення.

Інакше кажучи, йдеться про кризу ідентичності серед чималої кількості громадян України. Війна цю кризу загострила. Звідси й агресивність. Відверта або прихована. Частина «ображених» і незадоволених стають колаборантами, зрадниками. Разом з тим війна допомогла багатьом, хто ніяк не міг визначитися зі своєю ідентичністю. Українцями нині почуваються представники багатьох народів, які проживають на території України. Вони стали справжніми українськими патріотами, героями. Але не все так однозначно. Процес перевизначення ідентичності може бути тривалим. Про фіксацію національності у паспорті аж ніяк не йдеться.

Ухвалений Верховною Радою законопроект про множинне громадянство передбачає, що громадяни України зможуть мати паспорти двох і більше країн. Документ начебто спрямований на збереження єдності української нації, начебто враховує інтереси української діаспори та сприяє поверненню українців, які виїхали за кордон під час війни. Але яка справжня мета цієї суперечливої ініціативи народних обранців? 4 стаття Конституції гласить:

«В Україні існує ЄДИНЕ громадянство. Підстави набуття і припинення громадянства України визначаються законом».

Акцентуємо: Основним Законом держави визначаються підстави набуття саме українського громадянства, а не якогось іншого. Отже, 243 депутатів Верховної Ради проголосували за документ, який суперечить Конституції України – змінювати Конституцію під час війни заборонено. Постає логічне запитання: якщо парламентарі не завважили допущеної хиби при ухваленні такого важливого документу, то чи не містить його текст й інші недоладності? Як поведеться Конституційний Суд України у разі підписання Володимиром Зеленським закону про множинне громадянство?

Невеличний екскурс у недавнє минуле. 13 квітня 2013 року голова Української Республіканської Партії Сергій Джердж у відкритому листі до Генерального секретаря ООН Пан Гі Муна чітко зазначив, що «в Україні цілеспрямовано здійснюється політика національної дискримінації українців як етносу». І далі: «В Україні, згідно з останнім переписом населення 2001 року, проживає 78% українців за національністю. Однак серед вищого керівництва держави (президент, керівник АП, прем’єр та віце-прем’єри, секретар РНБО, міністр оборони, голова СБУ) немає жодного українця. У Верховній Раді України українці за національністю становлять лише 22%. <…> Ухвалення минулого року Парламентом України Закону «Про засади державної мовної політики», що запроваджує російську мову як другу державну, не залишає сумніву в тому, що правляча верхівка в Україні, яка складається з національних меншин, здійснює щодо корінної нації українців політику апартеїду. Апартеїд, як відомо, є злочином проти людства».

Читайте також: Оля Гнатюк: "До української нації важливо залучати всіх, хто бачить себе в ній" [4]

Доктор технічних наук, професор, президент Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна» Петро Таланчук зазначив: «За даними соціалістки В. Семенюк, у 1994 році кількість депутатів-євреїв Верховної Ради становила 145 осіб, або 33 відсотки, в 1998 році – 193, або 43 відсотка, в 2002 році – 203, або 46 відсотків. Подібні тенденції зберігаються і сьогодні. За деякими даними, євреї та росіяни становлять до 400 депутатів парламенту, або 89 відсотків, в той час як їх відсоток серед населення України в межах 18 відсотків. В такій ситуації виникає запитання: ким є українці в Україні? Господарями власної землі чи рабами колоніальної».

Сьогодні, в час війни, спостерігаючи за тим, хто і як порядкує у вищих владних ешелонах Української держави, доходиш висновку, що видатний англійський політик, прем’єр-міністр Великобританії, етнічний єврей Бенджамін Дізраелі мав рацію, наголошуючи, що «національне питання – ключ до всіх загадок світової історії. Національна належність – єдина істина».

У ток-шоу після прем’єри фільму «ДНК-портрет нації» (листопад 2012 року) взяв участь помічник головного рабина України Давід Мільман. Він акцентував, що «є націоналістом, а націоналізм – це основа національної ідеї. Без поваги до себе жодна країна не може існувати. <…> Бо тільки поважаючи себе, можна поважати інші народи. <...> І коли люди України перестануть вважати себе малоросами і почнуть себе поважати – хай вони називають себе арійцями, хай вони називають себе націоналістами» .

Слушне зауваження. Бо націоналізм – це своєрідна імунна система, яка різко підвищує опірність будь-якої нації в її боротьбі проти поневолювачів. Націоналізм є ефективним засобом захисту нації від етноциду, тобто від духовного нищення. На цю обставину звертає увагу і видатний український вчений, доктор медичних наук Володимир Монастирський:

«Українці з націоналістичними переконаннями практично не піддавалися духовному нищенню (етноциду) та русифікації. Тому російській владі для успішної русифікації України конче потрібно було знищити український націоналізм як явище. І вони нищили його всіма доступними способами, аж до Голодомору. Приклеївши українцям спочатку ярлик «буржуазні націоналісти», а в повоєнні роки ще й ярлик «фашисти», «нацисти», комуністичній владі вдалося переконати значну частину українців у тому, що націоналізм – це щось жахливе, що це людиноненависницька ідеологія, якої треба боятися як прокази, а носіїв такої ідеології треба знищувати».

В’ячеслав Липинський, Микола Хвильовий, Дмитро Донцов, Сергій Єфремов, Максим Рильський, а ще раніше – Пилип Орлик і багато інших славних патріотів України ідентифікували себе українцями. Без огляду на етнічну належність.

Про конечне плекання українського патріотизму писав В’ячеслав Липинський: «Українцем єсть всякий, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією, щоби з різних її племен повстала Держава Українська... Нація – це єдність духова, культурно-історична...».

Читайте також: "Борщ наш". ЮНЕСКО визнав борщ українським, внесши до списку нематеріальної культурної спадщини [5]

Своєрідною ілюстрацією до сказаного є трагічна історія загибелі двох генералів війська УНР – етнічного українця Якова Гандзюка (колишнього генерал-майора російської служби, нагородженого сімома бойовими орденами і Георгієвською зброєю за мужність та героїзм, виявлені під час російсько-японської та Першої світової воєн) і етнічного росіянина Якова Сафонова, теж колишнього генерала царської імператорської армії.

За відмову перейти на бік російських большевиків, які окупували Київ, обох було розстріляно за наказом колишнього царського підполковника Михаїла Муравйова. Мужні чоловіки пов’язали свою долю з долею української нації в час пробудження Української державності і не відступили від обраної самоідентифікації навіть перед лицем смерті.

Нині серед владного «бомонду» України непросто знайти високопосадовців, які б виразно ідентифікували себе українцями. Бо замість формування української політичної нації, творенні справді національної, патріотично налаштованої еліти так званий український істеблішмент зайнявся накопиченням власних статків. Він повсякчас демонстрував і демонструє світові брак політичної волі, захланність і аморальність, він позбавлений не тільки розуміння української культури, а й розуміння політичної культури взагалі.

Неважко зрозуміти з ким себе ідентифікували члени фракції «Опозиційна платформа – За життя», яка була другою за чисельністю у парламенті – 43 депутати? Питання риторичне. На парламентських виборах 2019 року до першої десятки виборчого списку ОПЗЖ входили Юрій Бойко, Вадим Рабінович, Віктор Медведчук, Наталія Королевська, Сергій Льовочкін, Василь Німченко, Нестор Шуфрич, Сергій Ларін, Сергій Дунаєв, Тарас Козак. Після заборони у 2022 році діяльності партії ОПЗЖ деякі нардепи були позбавлені мандатів та отримали підозру у державній зраді. Так, у співпраці з окупантами викрито Олександра Пономарьова, СБУ затримала Владислава Лук'янова при спроби втечі з України.

Екснардеп Євген Балицький, якого окупанти призначили керівником «Запорізької військово-цивільної адміністрації», засуджений до 15 років позбавлення волі з конфіскацією майна на користь Української держави. Достроково склали депутатські мандати Ігор Абрамович, Юлія Льовочкіна, Тетяна Плачкова, Юрій Солод, який разом з дружиною Наталією Королевською перебуває в ОАЕ…

Читайте також: Ярослав Грицак: Пізно вже бути Центральною Європою, пора ставати просто Європою [6]

Ведучи мову про такі виняткові риси психології людини, як совість і гідність, доктор медичних наук, лауреат Державної премії України Володимир Войтенко відтворює один вельми промовистий епізод з нашої сучасної історії:

«Прошу, шановний чиитачу, на хвильку уявити, що ви – президент України і, перебуваючи у Москві, даєте інтерв’ю для російського телебачення: починається з того, що знаний журналіст (до речі, прізвище має на –енко) у першій фразі вживав слово «хохли». Ваші дії? Можливостей три: 1) відмовляєтесь від інтерв’ю; 2) погоджуєтесь його продовжувати лише після вибачень журналіста і за умови, що слово це не звучатиме; 3) спокійно продовжуєте розмову. Наш президент Л. Кучма обрав третій варіант...».

Маємо яскравий приклад особистості з роздвоєною національною ідентичністю. Така невизначеність українського президента (у документах він ідентифікував себе як росіянина і лише прийшовши у велику політику, почав ідентифікувати себе з українською нацією – далеко не завжди вдало) не могла не позначитись і на характері його правління. Зрештою, з ким себе ідентифікує Володимир Зеленський чи, приміром, його колишній перший помічник Сергій Шафір? З ким себе ідентифікують Іван Баканов, Андрій Єрмак, Олег Татаров, Рустем Умєров, народні депутати Олександр Трухін, Давид Арахамія, Максим Бужанський, Олександр Дубінський, Галина Третьякова, Данило Гетманцев і парламентська монобільшість?

Чи ідентифікують себе українцями Олексій Данілов, Олексій Резніков, Денис Шмигаль та інші достойники у вищих ешелонах влади? Про ідентичність «психотерапевта» Олексія Арестовича, який тривалий час порядкував в Офісі президента, чи спочилого в Бозі Андрія Портнова помовчимо.

У далекому 1928 році колишній сотник Армії УНР Борис Монкевичем риторично запитував:

«Чи ж може бути більшою для нації трагедією, коли біля стерна держави стають не сини нації і землі, не виразники того стихійного, того нестримного, що заховано в самій глибині народної душі, а стають люди,одірвані од свого народу, яким партійний егоїзм засліплює очі?».

1996 року генерал-лейтенант Олексій Лавренюк, тодішній начальник кафедри стратегії Академії ЗСУ, ексзаступник начальника Генерального штабу (в його послужному списку військова академія ім. М. Фрунзе, Академія Генштабу ЗС СССР, керівництво великими воєнними операціями совєтсько-афганських військ) поділився своїми думками про українське військо:

«Збройні Сили України, які маємо сьогодні, не є національною, народною армією, а саме така армія потрібна нашш державі. Я наполягаю, щоб армія була етнічною, щоб у військових вузах навчалися переважно українці, командні пости займали українці і уряд був – український». .

На цю обставину ще сто років тому звернув увагу генерал-хорунжий В. Сальський у своїй промові «Головні підстави творення Армії УНР в минулому і майбутньому» на урочистій Академії у Варшаві з нагоди 10-ї річниці започаткування армії УНР: «Для ілюстрації нагадаю цинічну промову тодішнього начальника Генерального штабу Української Держави. Він сказав:

«Настав час скинути маску і прилюдно сказати, що ми працювали, працюємо і будемо працювати на велику Росію». Надзвичайно цікаво, що за часів Гетьманату було опрацьовано дуже докладні плани організації, штати і т. ін., бездоганні з боку фахового, було навіть зібрано кадри восьми корпусів, але все це лишилося мертвим на папері, без здійснення. Не було духу животворчого, було усунуто рушійну внутрішню силу – момент національний. Процес творення армії, зокрема національної армії, є справою не тільки матеріальнго порядку, а ще й морального, ідеологічного. А та ідеологія, якою були просякнуті творці армії, далеко не відповідала настроям і бажанням укрїнського народу».

Так отож. Право жити нарізно з московитами мусимо вибороти, зробивши належні висновки і з минулого, і з сучасного. Третього не дано.

Читайте також: Про фундаментальні причини війни [7]

Замість післямови

26 листопада 1920 року командири чаcтин Окремої кінної дивізії на чолі з генерал-хорунжим О. Омеляновичем-Павленком склали меморандум Командувачу Армії УНР: «Бачачи повне небажання Великих Держав рахуватися з сучасними представниками України, ми пояснюємо це тим, що репрезентували і репрезентують Україну, а також керують її справами особи, котрі не мають імені в диплматичних кругах і не мають достаточного досвіду та освіти для керування Державою, через те треба простягнути руку державним українським елементам, котрі емігрували в свій час за кордон, і прийняти їх до спільної праці, не рахуючись з їх правими переконаннями, пам’ятаючи, що на черзі – питання боротьби за державність України, а не за проведення в життя політичних ідей…».

Немов про сьогодення йдеться. Мимоволі пригадуються історії призначень контроверсійних українських амбасадорок у Болгарію, Швейцарію, США, амбасадорів у Словенію, Нідерланди…

—

Олег К. РОМАНЧУК для «Аргумент» [8]

В тему: