Козаки, відьми та "чаклунські" справи в судах Гетьманщини

1.00

Нет

Як карали та пробачали чарівниць на теренах Війська Запорозького у 1648–1783 роках? Як відьми допомагали на війні гетьману Богдану Хмельницькому? Наскільки вітчизняний witch-hunt (аутодафе, викриття змов отруйниць, виявлення угод з дияволом, позасудові розправи) корелюється з тогочасними європейськими трендами?

Чи мав Конотоп реальний стосунок до відьом? На ці та інші питання шукали відповіді у виданні "Новинарня [2]"

Тренди на українських відьом: 2022, 1830 і не тільки

“Ти взагалі знаєш, де знаходишся?! Це Конотоп! Тут кожна друга жінка – відьма! У тебе завтра х** стояти не буде!”

Ця фраза однієї з жінок Конотопа Сумської області, звернена до російського окупанта на початку березня 2022 року, пролунала на весь світ і стала більш ніж мемом.

Тієї весни образ “української відьми” отримав додатковий сенс. Про народну месницю з паранормальними здібностями почали співати в піснях (“Враже” [3]), знімати мультфільм та горор, волонтерки долучилися до створення календаря “Так як відьма скаже”.

За два роки виставу про чаклунку з Конотопа показали [4] іноземним лідерам на швейцарському Саміті миру, матеріал про імпрезу вийшов [5] у The New York Times, постановку удостоїли Шевченківської премії.

22 серпня 2024 року у прокат виходить повнометражний художній фільм “Конотопська відьма” режисера Андрія Колесника (за сюжетом, відьма з Конотопа зреклася власних чаклунських сил і закохалася у звичайного хлопця, проте після початку повномасштабного вторгнення Росії, коли окупанти вбивають її коханого, жінка повертає свої сили та починає мститися вбивцям).

Попереднього разу тренд на українське відьомство ще у 1830-х роках задали Орест Сомов та Григорій Квітка-Основ’яненко.

Останній 1837 року опублікував повість “Конотопська відьма” [6]. У творі описано обряд випробовування водою (indicium aquae), який застосовували під час посухи. Сам Квітка деякий час був суддею у Харкові та чув про купання відьом, здійснене поміщицею “сусідньої губернії”. Можливо, його надихнули події, що трапилися 1833 року в селі Подорожнє на Чигиринщині, де виборний отаман та соцький влаштували “плавання відьом”, щоб викликати дощ.

Сучасне видання “Конотопської відьми” Григорія Квітки-Основ’яненка

Характерні ознаки українських відьом ще 1584 року окреслив ранньомодерний поет Себастьян Кльонович у поемі “Роксоланія” [7]. Він писав, що у землях русинів “різних отам чарівниць стрінеш у кожнім селі“, та перераховував їхні магічні здібності – нічні польоти, владу над явищами природи (дощ, грім, град, повінь), здатність втручалися у справи сердечні. Також сучасники приписували відьмам псування худоби, лякання людей, вміння перетворювалися на тварин (собака, сорока, свиня, кішка, гризун, змія, жаба) чи предмети (клубок, голка, решето, колесо, копиця), спричинення посух, пошестей чи навали шкідників на поля, вплив на здоров’я і добробут людини та сімейне життя.

Читайте також: Українські обряди та звичаї, пов’язані з житлом [8]

Переслідування відьом у ранньомодерній Європі

Покарання за чаклунство (переважно спалення) містилися у законах Хаммурапі, Біблії, римському зводі 12 таблиць, візантійському кодексі Феодосія.

Тривалий час переслідування відьомства було поставлене на паузу, яке почали вважати за дурний забобон. Однак активізація єретичних рухів на півдні Франції наприкінці ХІІІ ст. спричинила запровадження смертної кари для віровідступників (апостатів), до яких зараховували єретиків-інакодумців, чаклунів та відьом.

Новий поштовх до масової хвилі організованого відьмоборства дав папа Інокентій VIII, який 5 грудня 1484 року видав буллу Summis desiderantes affectibus (“Усіма силами душі”). Документ зобов’язав владу німецьких князівств спряти боротьбі церкви з відьомством.

Купання відьми. Англійський дереворит 1613 р.

1487 року домініканці-інквізитори Генріх Інстітор (Крамер) та Якоб Шпренгер підготували методичний посібник для “полювання на відьом” ‑ Malleus Maleficarum [9] (“Молот відьом”). У трактаті описувався процес виявлення, допиту, тортур, судового засідання та спалення відьми.

“Молот відьом” (Malleus_maleficarum) – інструкція з розпізнавання відьом 1487 р.

Результатом стало загальноєвропейське “полювання на відьом”, масштаби якого нерідко перебільшують. Міф про 9 мільйонів жертв поширився 1784 року з легкої руки німця Готфріда Фойгта. Збереглися офіційні записи про 12 545 страт у Європі протягом 1300–1800 років. За оцінкою сучасного британського історика Роналда Гаттона, реальна кількість страчених коливається у межах 35 184–63 850 осіб.

Поступово почався процес пом’якшення міри покарання та декриміналізації відьомства. Анна Гельді, спалена у швейцарському кантоні Гларус 1782 року, вважається останньою страченою відьмою у Європі. Натомість останній вирок, який винесли в Іспанії 1820 року, передбачав побиття різками та шестирічне вигнання.

Країна	Остання страта	Імовірна загальна кількість жертв
Австрія	1750	1500-3000
Англія	1685	300-1000
Голландія	1609	203-238
Данія	1693	1000
Ірландія	1711	4-10
Іспанія	1781	40-50
Італійські землі	1724	800
московія	1771	135-200
Німецькі землі	1775	17324-26000
Норвегія	1695	350
Португалія	1626	7
Річ Посполита	1775	1000-5000
Угорщина	1756	800
Франція	1745	5000-6000
Фінські землі	1689	115
Швейцарія	1782	4000-5000
Швеція	1710	200-250
Шотландія	1706	1100-2200
Нова Англія (США)	1692	36

Проте “полювання на відьом” і сьогодні триває в країнах глобального Півдня. Зокрема, 2021 року в Індії було вбито 68 осіб за підозрою у практикуванні чорної магії, у Південній Африці останнє лінчування відбулося у червні 2023 року. Восени того ж року таліби арештували понад 200 джадогарів (чаклунів та відьом), яких мають судити за законами шаріату. Останні офіційні страти за чаклунство відбулося в Саудівській Аравії 2014 року та Сомалі 2020 року.

Натомість у європейських країнах (Бельгія, Велика Британія, Іспанія, Німеччина, Польща, Швейцарія) відбувається реабілітація жертв середньовічних судів.

Читайте також: Сенсаційні щоденники Якова Новицького: новий погляд на історію Запорізької Січі [10]

Чаклуни на службі гетьманів і шляхти

Переслідування відьом у Польсько-Литовській державі 1543 року розпочав Сигізмунд І, який надав церкві право судити і чаклунів. Наступного року відбулася перша страта.

Українська дослідниця Катерина Диса проаналізувала суди про чари на Правобережжі протягом XVII – XVIII ст. Вона нарахувала 198 справ, де обвинуватили 233 особи, з них стратили 13.

Уривки з поеми Самуїла Твардовського «Wojna domowa» (1681). Мова йде про полонення і страту польським воєначальником Анджєем Фірлеєм двох чаклунок, що допомагали козакам

Проте в українській частині Речі Посполитої відьом не тільки переслідували, а й нерідко вдавалися до їх послуг.

Так, у квітні–травні 1638 року польське військо вирушило на Полтавщину, щоб придушити повстання козацького полковника Якова Остряниці. Капелан коронного війська домініканець Шимон Окольський згадував, що в козацькому таборі під Голтвою чародії розташовувалися на артилерійських позиціях і чаклували над “порохом, гарматами, повітрям і вогнем”.

Між іншим, повсталі козаки тоді здобули перемогу над військом подільського воєводи Станіслава Потоцького.

Адам Кисіль-Низкиницький (1600-1653), воєвода брацлавський, київський, один із чотирьох православних сенаторів Речі Посполитої напередодні повстання Богдана Хмельницького

Нерідко у першій половині XVII ст. тема чарів з’являлася у контексті політичної боротьби в Речі Посполитій. Так, про київського воєводу Адама Киселя говорили, нібито його мати була відьмою. А київський митрополит Петро Могила закидав унійному єпископу холмському і белзькому Афанасію Пакості, ніби той вдається до послуг чарівників.

Проте найбільше чорного піару вилилося на Богдана-Зиновія Хмельницького. Навіть було перероблено широковідомий граверний портрет на карикатуру, де гетьману домалювали віслячі вуха та козлячі ріжки.

За інформацією польських джерел, гетьман Богдан Хмельницький мав декілька особистих відьом, з якими радився перед битвами.

Саме чарами польські автори пояснювати несподіваний страх, що змусив коронне військо панічно втекти з табору під Пилявцями у вересні 1648 року, або влучання блискавки у древко великого польського стяга в обложеному Збаражі в липні 1649 року.

Під Берестечком полякам вдалося полонити чарівницю, яку, за словами шляхтича Станіслава Войші, “жорстоко забили”.

У битві під Заславом у травні 1649 року поляки захопили в полон двох чарівниць – особисту відьму Богдана Хмельницького Солоху та сестру полковника Донця. Польський поет Мартин Кучваревич тоді писав, що обох спалили, а його колега Самуїл Твардовський – що відтяли голову.

Ще одна згадка є у 1660 році, коли до московського воєводи Ромодановського потрапила на допит відьма Гапка. Вона похвалилася своїм “резюме”, що нібито служила Яремі Вишневецькому, Івану Виговському, Івану Гуляницькому, та запропонувала послуги московитам. Подальша доля колаборантки невідома.

Читайте також: Всепроникна та всевладна: вода у віруваннях українців [11]

Розправи під час стихійного лиха

Перший антивідьомський процес на теренах Війська Запорозького документально зафіксований 1652 року в міських актових книгах Борисполя. Ігумен Теодосій Софонович писав, що тоді сім місяців “мор був великий по всій Україні”. Літописець Самійло Величко зазначав, що через гнів Божий “багато хто позбувся свого тимчасового життя і мусив оселитись у вічності”.

На фоні епідемії чуми та холери у сотенному містечку Бориспіль Переяславського полку на вимогу юрби заарештували бабу Овдіїху Тращиху, яку говір звинуватив у поширенні пошесті. Свою провину старенька заперечувала, однак під тортурами зізналася. Попри нікчемні докази, судді міської ратуші піддалися тиску та 15 жовтня 1652 року засудили немолоду жінку до спалення.

Микола Пимоненко, ”Жертва фанатизму”, картина 1898 року

Траплялося, що природні катаклізми супроводжували випадки позасудової розправи. Зокрема, протягом 1710-1712 рр. подвійне лихо (пошесть сарани та епідемія чуми) спіткало терени Чернігівського полку і спричинило смерть 11 000 осіб.

У Лизогубівському літописі вказується, що “1710 року морова язва була велика у Києві, Чернігові, Седневі, Переяславі, Сосниці”. Масова смертність та знищення посівів призвели до поширення чуток про наближення кінця світу.

1711 року в сотенному містечку Олишівка спалахнули бунти. Місцеві у своїх бідах звинуватили відьом, яких піддали самосуду і спалили. Серед жертв лінчування була мати бунчукового товариша Михайла Биховця, який на місці її загибелі спорудив каплицю.

Бунчукові товариші за посадою входили до гетьманського оточення, а тому Биховець застосував свій вплив, щоб протягом наступних шести років розшукати й покарати винуватців загибелі матері – на смерть, ув’язнення, до побиття чи конфіскації майна. Биховець мав намір притягнути до відповідальності за бездіяльність олишівського сотника Данила Шрамченка, однак той домігся від гетьмана Івана Скоропадського судового імунітету. 22 січня 1718 року вийшов гетьманський універсал, за яким Биховця зобов’язали припинити переслідувати мешканців Олишівки, оскільки “усіх винних вже покарано”.

Спалення відьом у Швейцарії. Гравюра 1720 р.

1745 року в присілку Обухівка першої полкової сотні Стародубського полку сталася масова загибель худоби. Запрошений війтом (сільським головою) Юрком Криштальонком знахар із сусіднього хутора Іван Мельник на зборах села (копі) виявив “шкодуючого чародія” ‑ стару вдову Вівдю (Явдоху) Москаленко. Мешканці Обухівки, підбурені війтом, не зважили на пересторогу сотника. 21 вересня 1745 року Москаленчиху спалили в старій бочці з дьогтем. Над ямою забили осиковий кілок. Невдовзі війт надіслав сотнику донесення про здійснення аутодафе, що спричинило шок у Стародубі.

Слідство затягнулося на дев’ять років. За цей час у в’язниці помер знахар, а у секвестрі продовжували сидіти 12 осіб. Стародубський полковий суд присудив стратити війта та його зятя (через декапітацію, тобто відрубання голови), одного фігуранта виправдати, дев’ятьох – побити киями та разом виплатити 66 рублів штрафу на користь родичів постраждалої.

Генеральний військовий суд у Глухові замінив виправдання над два роки виправних робіт. Враховуючи запроваджений мораторій на смертну кару, долю двох смертників мав вирішити жереб. Той, хто б витягнув папірець зі смертним вироком, відправлявся на довічне заслання в балтійську фортецю Рогервік, інший – на роботи в Батурин. У грудні 1754 року гетьман Кирило Розумовський уточнив: “фіналіст” жеребкування мав відпрацювати на розбудові гетьманської столиці десять років, усі інші – два. Наказ розіслали по всіх полках із застереженням від самосудів.

Читайте також: На зміну Дмитру Гордону: репортаж зі світу комерційної магії Києва [12]

Відьомські справи в судах Гетьманщини

Справи розглядалися у судах різної юрисдикції: міських та козацьких, іноді долучалася церква. Основу нормативної бази складали адаптовані польськими юристами кодекси німецького міського права – “Артикули магдебурзького права або ж Саксон” (1558), “Порядок міських судів” (1559), де отруйник, чаклун та єретик підлягали спаленню.

Збірки магдебурзького права «Саксон» та «Порядок» – головні кодекси, якими послуговувалися суди Гетьманщини

Вітчизняний проєкт “Права, за якими судиться малоросійський народ” (1743) містив цілий спектр покарань. Так, відьом і чародіїв мали спалювати як боговідступників, за умови доведеної шкоди – додатково здійснити наймачу чаклуна декапітацію, за умови недобровільного каяття чаклуна – в’язниця чи заслання, добровільного – церковне покаяння.

Цікаво, що Литовські статути не містили норми про покарання відьом, натомість карали наклепників чи отруйників. Це не завадило 1675 року Лохвицькому суду видати ліберальний вирок, посилавшись на неіснуючу статтю Литовського статуту.

До судів зверталися для захисту честі й гідності, щоб запобігти поширенню пліток і покарати наклепника. Зокрема, 25 січня 1666 року Стародубський магістрат примусив публічно спростувати свої слова мірошника Василя Микитовича, який безпідставно звинуватив Орину Міхновську у відьомстві. Від в’язниці наклепника врятувало те, що жінка його вибачила.

1690 року козак Іван Червоний із сотенного містечка Маячка поскаржився до Полтавського полкового суду, що односельчанки Антониха і Малярка поширюють чутки про відьомство його дружини. Надіслані до Маячки слідчі не знайшли підтверджень закидам, тому суд зобов’язав пліткарок компенсувати моральні збитки.

1733 р. в Чернігівському полковому суді розглядалася суперечка між родинами Струтинських та Луневських з села Синявка. Під час процесу Луневські звинуватили дружину синявського сотенного писаря Варвару Струтинську, що та за допомогою відьми Марії Пікулички намагалася вичаклувати потрібне їй судове рішення – опоненти мали замовкнути на суді. На слідстві виявили наклеп Луневських, яких наказали бити киями.

Сотник – посадовець Війська Запорозького, який нерідко був причетний до судочинства. Акварель Тимофія Калинського, 1770-ті.

Хоча намагання вплинути на суд за допомогою чарів все ж мали місце. Так, 1732 року Вуцка Батраченкова з Івангорода за порадою знайомої принесла на засідання Ніжинського полкового суду мішечок із чорним піском. Від проблем жінку врятувало те, що чоловік взяв її на поруки.

Траплялося, що в суді намагалися знівелювати покази через відьомське минуле свідка. Так, звинувачений 1763 року у корупції та утисках козаків іркліївський сотник Павло Завойко вимагав не враховувати свідчення Пруски Дідички. 1748 року вона отримала умовний вирок за ворожіння, коли намагалася виявити злодія та виправдати свого чоловіка.

Церква тривалий час не долучалася до переслідування відьомства, але після запровадження в росії Духовного регламенту 1722 року подібні справи могли розглядатися і по церковній лінії. Зокрема на територіях, де не поширювалася гетьманська влада – у Києві та на Слобожанщині.

“Різдвяні ворожіння”, Микола Пимоненко, картина 1888 року

Траплялося, що для розлучення з дружиною чоловіки заявляли у церковній адміністрації, що одружилися під дією чарів. Однак такі запити (1749 року від Івана Кульбаченка та 1767 року від Мартина Шефера) Київська духовна консисторія відхилила.

У листопаді 1750 року священник Потап доніс у Харківське духовне правління на мешканку сотенного містечка Вільшане Харківського полку Ксенію Олейникову, що вона на вечорницях влаштовувала “нерозумне вшанування ігрищами біса”.

1752 року шинкарку Морозиху затримав міський отаман Харкова за підозрою в перелюбі. У шинкарки знайшли сушену жабу, яку вона отримала від бабці Гапки для кращої торгівлі. Харківське духовне правління присудило старій протягом тижня ходити до собору з колодкою на нозі, а на шинкарку наклали епітимію (молитва, піст, колінопреклоніння).

Українські теологи не створили розвиненої демонології, на кшталт системи уявлень католиків чи протестантів. Так, ієрархи Антоній Радивиловський та Димитрій Ростовський лиш назвали відьом “грішницями та диявольськими слугами“.

Водночас свідченням проникнення іноземних інтелектуальних впливів стали угоди з дияволом. 1735 року на кухні лубенського полковника було знайдено написаний кров’ю лист до “князя бісовського і його демонів”.

Справу слуги Івана Човпила, який писав подібний текст двічі, розглядали протягом дев’яти років та відправили автора листів на шість років до монастиря.

Згодом подібні угоди укладали:

1749 року – канцелярист Генеральної військової канцелярії Іван Робота,
1751 року – мешканець Старого Бикова Михайло Гладкий,
1757 року – лаврський послушник Григорій Сердюковський,
1761 року – послушник із Полтави Василь Митрофаненко, два писарі з російського гарнізону Києва Дмітрій Андрєєв та Міхаіл Каталіков;
1764 року – священник села Жуковець Стефан Петров;
1765 року – мешканець Борисполя Роман Дорошенко.

За такі дії передбачалося заслання на термі від двох до шести років у монастир, іноді – покаяння.

Одного разу церква допомогла уникнути скандалу в статечній конотопській родині. Кандиби посідали уряди корсунських полковників та конотопських сотників. У місті досі є Кандибине озеро. Колишнього конотопського сотника Андрія Кандибу повідомили, що бачили невістку Єфросинію Горленко, яка спілкувалася з бабами із відьомською репутацією. Той знайшов у речах синової дружини підозрілі пляшечки. Виявилося, що Фросина одразу у чотирьох жінок брала отруту та запланувала “згладити зі світу лютими трутизнами” групу родичів: чоловіка Федора Кандибу, свекра Андрія Кандибу, свекруху та їх дітей – своїх діверів й зовиць. Отруйниця встигла тричі нагодувати зіллям чоловіка, свекруху та родичів – один раз пряниками з Прилук.

Тогочасна еліта інакше вирішувала свої конфлікти, тож Фросину не повели до суду. Справи залагодили за допомогою церкви. 28 травня 1719 року в присутності чотирьох священників вона підписала “повинну підписку”, де зобов’язувалася публічно покаятися та в разі повторення мала бути страчена.

Читайте також: Від Чорнобаївки до Конотопської відьми: українська художниця ілюструє спротив українців російській орді [13]

Серйознішу змову організувала Марія Танська, дружина київського полковника, яка залучила відьом, щоб допомогли своєму діверу – переяславському полковнику Василю Танському. Той займався земельним рейдерством і неодноразово перебував під слідством: 1728 року в Глухові, 1731-го та 1734-го – у москві. План полягав у тому, щоб “поробити” київському наміснику генералу Йогану Вейсбаху, і це якимось чином допомогло б Танському.

Фрагмент сенатського указу в справі Марії Танської

Відьом викрили, заарештували та привези до Глухова, де почалося слідство. У щоденнику генерального підскарбія Якова Марковича 30 жовтня 1734 року вказано, що двох жінок піддали тортурам – “в суді генеральному пекли“. 1735 року Василя Танського заслали до Сибіру, а справу Марії Танської розглядав петербурзький сенат. За рішенням сенаторів, Танська мала заприсягнутися у непричетності до чаклунської змови, ще двоє жінок звільнялися від відповідальності, двоє – отримали довічне заслання в монастир, одну – мали висікти і звільнити. Ганну Компанчиху, яка тричі витримала тортури, виправдали.

Французький король Луї XIV 1680 року створив “Вогненну палату” – спецтрибунал для розслідування серії отруєнь паризької знаті, в організації яких запідозрили чаклунку. На теренах Гетьманщини справи відьом-отруйниць потрапляли до звичайних судів. 12 лютого 1669 року Полтавський суд розглядав справу, де Ясь Завадоський скаржився, що його матір три чарівниці отруїли “живим сріблом” (ртуттю), яке додали у пиво на святі. На допиті двоє з них відкинули свою провину та були взяті на поруки, а доля третьої залишилася невідома.

1675 року в сотенному місті Лохвиця Лубенського полку дружина Яцька Поливейка разом із двома подругами вирішила помститися своїй служниці, яка народила від її чоловіка байстрюка. На хрестини малюка було принесено отруєну горілку, що спричинило сильне харчове отруєння гостей застілля. Лохвицький міський ратушний суд визнав трьох жінок винними у “бридкому та людям шкідливому чаруванні” і присудив до вигнання з міста.

Нерідко причиною судового розгляду ставали незрозумілі дії чи ритуали, свідками яких ставали позивачі. Так, полтавець Іван Бугаєнко побачив, як Ганна Шостак “переливала дорогу” біля його помешкання. 15 квітня 1670 року Полтавський суд зобов’язав фігурантку вибачитися, а в разі повторного порушення – виплатити 30 талерів.

1684 року житель сотенного містечка Кишеньки Полтавського полку Корній Язловедженко упіймав біля своєї хати Мотрю Лісовчиху, яка гола, із вплетеним у волосся замком, здійснювала незрозумілий обряд. Полковий суд постановив вилучити в чаклунки єдиного коня.

У період, коли відбувався демонтаж української автономії (1764–1783), подібні справи віднесли до компетенції запроваджених 1780 року совісних судів. 1782 року київський совісний суд присудив церковне покаяння шинкарю Гаврилу Кошику з Бобровиці, який для збільшення прибутків узяв землю з-під вулика.

Кара на горло та скасовані смертні вироки

Про першу справу та страту Овдіїхи Тращихи в Борисполі 1652 року йшлося вище. Наймасштабнішу екзекуцію вчинив гетьман Іван Брюховецький 1667 року в Гадячі, де було спалено шість осіб одночасно. Серед страчених була дружина полковника Семена Остренка.

Портрет Івана Брюховецького з Літопису Самійла Величка. Малюнок близько 1720 р.

Двома роками раніше Брюховецький першим із гетьманів здійснив візит до москви, звідки привіз титул боярина, дружину та підписав капітулянтську угоду. В Україну прибули московські воєводи з військами, почали проводити перепис та поступово перебирати владу.

Саме окупанти залишили нам відомості про відьомську істерію у гетьманській резиденції. У вересні 1667 року сотник московської залоги у Гадячі Кіріл Кокошев доповідав, що перед Великоднем у гетьманші стався викидень. Вину поклали на підступи відьом, через які захворіли гетьман з дружиною. Останнім аргументом провини затриманих став дивний знак. Із фортечного погребу, де їх тримали під вартою, тікали коти й миші.

11 липня 1670 року Полтавський міський суд виніс вирок у справі про спробу отруєння мешканця села Супрунівка Мартина Петренка власною дружиною Палажкою. Остання нібито за порадою чаклунки Ганни Дацихи нагодувала чоловіка ячним коржем, до якого запекла порубані шматки гадюки. Двох жінок засудили до конфіскації майна та страти. Після екзекуції тіла мали волокти по ринку, “кліщами торгати”, зашити у шкіряний мішок й посадити туди пса, півня, вужа, кота і втопити у глибокому місці.

Решетилівський міський писар Григорій Маркович у квітні 1690 року поскаржився до сотенного суду, що після погроз козачки Гапки Пасьчихи його жупани з дорогого сукна й оксамиту з’їла міль. Гапка підтримувала імідж чарівниці та на суді не заперечувала обвинувачень. Цього було вдосталь для смертного вироку, однак писар її пробачив. Гапка заприсяглася відмовитися від “злого діла”, а в разі рецидиву їй загрожував “смертний декрет”.

Умовний вирок довелося переглядати вже за два тижні. Гапка посварилася із сусідкою Палажкою Гришківною, у якої зітліла білизна і пряжа. На Гапку надійшла колективна скарга до Полтави. Окрім сусідки, на неї скаржився козак Василь Неводничий (зникло молоко в корів) та місцевий священник (шкода одягу). Виїзна колегія Полтавського полкового суду в Решетилівці ухвалила надзвичайно контраверсійне рішення – нібито за псування лахів визнали Гапку “надзвичайно шкідливою” і “невиправною чарівницею” та засудили до страти.

Міщанка…

…та селянка – категорії українських жінок, яких найчастіше обвинувачували у чаклунстві. Акварелі роботи Тимофія Калинського 1770-ті.

Часто суди визнавали, що дії заслуговують на страту, але пом’якшували присуд. Так, у вересні 1693 року в Новосанжарський сотенний суд Полтавського полку поскаржився заможний селянин Яків Михайленко-Бридуненко. Він повідомив, що став ненавидіти дружину та “чути голоси”, які йому погрожували й примушували розповісти, де скарби. Було встановлено, що колишня наймичка потерпілого Пріська Перехрест отруювала їжу. Цьому її навчили Ющиха Гузієнко та баба-пупорізка Семениха Литовка.

Винуватиць заарештували і передали справу до Полтави. Полковий суд вирішив, що Яків став жертвою умисних чарів, був доведений до “забуття ума” й “не биткував з жоною“. Посилаючись на “правила магдебурзькі”, щоб “між народом християнським ця злість не множилася”, засудив трьох жінок до страти через спалення – “вогненною карністю мають згинути“. З ініціативи потерпілого, який залишився незадоволений присудом, вирок пом’якшили. Трьох жінок “шворками вигнали” з Нових Санжарів та конфіскували худобу.

1714 року в Лубнах жінку звинувати у перевтіленні на сороку й дим. Від смерті її врятував московит Васілій Татіщєв. Майбутній промисловець тоді навчався у німецьких університетах і якраз завітав до очільника московських окупаційних сил в Україні фельдмаршала Бориса Шереметьєва, чий штаб перебував у Лубнах. Гість переконав жінку відмовитися від свідчень. Страту скасували та замінили на покаяння в монастирі.

Згодом Татіщєв став фактичним намісником Уралу і придушував повстання мешканців заводських слобод та башкирів, розкривав змови серед засланців, брав участь у релігійних переслідуваннях. У 1738-му та 1739 роках за повернення в іслам ним було спалено християнізованого татарина й башкирку.

Український witch-hunt на тлі європейського

Указом очільника другої Малоросійської колегії від 29.02.1776 скасовувалася смертна кара за чаклування, відтак відьомство розглядалося як забобони й наклеп.

За час існування автономного Війська Запорозького за судовими декретами страті підлягали десять осіб. Ще було два випадки позасудової розправи, однак точна кількість жертв лінчування в Олишівці невідома.

Такі цифри ставлять “відьомський кейс” Лівобережжя в один ряд з Ірландією, Іспанією чи Португалією.

Проте окреслити масштаби “вітч-ханту” на Гетьманщині складно, адже до нашого часу дійшло мало документів. До того ж вочевидь траплялися незафіксовані самосуди.

Шотландський король Джеймс VI керує тортурами чарівниць. 1591 р.

Натомість масових аутодафе з одночасною стратою десятків людей, як у німців, французів чи швейцарців, на Задніпров’ї не було. Угоди з дияволом не носили масовий характер. Інтерес до них виявляли освічені чоловіки. Тоді як жінкам, обвинуваченим у відьомстві, інкримінували побутову шкоду. Найважчим злочином визнавалося отруєння, за яке непросто було уникнути покарання.

Неодноразово суди вказували, що чаклування за нормами німецького права заслуговує смерті, але ухвалювали ліберальні присуди. Найпоширенішими рішеннями були побиття батогами або різками, остракізм, грошовий штраф, конфіскація майна, примирення сторін, присяга, вибачення, публічне покаяння, відправлення в монастир, умовний вирок, виправдання.

—

Ярослав Гирич, [14]історик, військовослужбовець ЗСУ; опубліковано у виданні НОВИНАРНЯ [2]

На цю тему: