«Ту муку, ту пекельну працю неможливо описати, неможливо забути. Спогади ятрять душу, терзають серце. Кожен Божий день був наповнений трагедією кожної окремої людини – дитини, жінки чи старого», – так згадувала про депортацію кримських татар вглиб СРСР у жовтні 2009 року Фадіме-Шерфе Сейтхалілова, 1924 року народження.

Цю розповідь [2] записала її донька для місцевого кримськотатарського проєкту. Однак Фадіме шкодує: хоча вона і повернулася до рідного села під Судаком, «радості все одно немає, бо наші права не відновлені, і ми все ще живемо як чужі на своїй землі, оскільки не маємо власної державності».

Вісім років потому, 18 травня, під час офіційного вшанування Дня пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу, президент України Петро Порошенко процитував слова Фадіме. Звертаючись до спогадів старенької про трагедію депортації, він не згадав, що й Україна, представлена на півострові комуністичними та пострадянськими партіями, залишилася для киримли (самоназва кримських татар) мачухою, а не матір'ю.

Читайте також: Склад кримсько-татарського підрозділу "Крим" у лавах ГУР постійно зростає - розвідка [3]

«Ця маленька група перемогла радянського монстра»

Під час спецоперації, проведеної 18-20 травня 1944 року, всі кримські татари були депортовані з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу. За офіційними даними, це 194 111 осіб. Багато з них, чи не половина, померли в дорозі – хто від голоду і хвороб, хто внаслідок жахливих умов життя.

Алім Алієв, заступник директора Українського інституту (державної інституції, яка займається промуванням української культури в усьому світі) та засновник літературного проєкту «Кримський Інжир», народився неподалік від Ташкента. Каже, що з дитинства чув слово «сюрґюн» – вигнання. Його сім'я повернулася до Криму, коли йому був один рік. Завдяки цьому він чув історії депортованих.

- Моя бабуся була депортована зі села Бююк-Каралез (нині Червоний Мак) поблизу Бахчисарая. За два дні до депортації прийшли двоє солдатів, а бабуся в цей час готувала вечерю. Вона запросила цих солдатів, які нібито проводили перепис, вони прийшли, поїли – і через два дні, в ніч на 18 травня, прийшли депортувати мою сім'ю, давши 15 хвилин на збори. Всіх вивезли на кладовище. Бабуся розповідала, що ніхто не розумів, що відбувається, і всі думали, що їх збираються розстріляти. Якимось дивом бабусі та її двоюрідній сестрі вдалося вирватися з натовпу і на деякий час повернутися додому. Потім бабуся взяла зі собою патефон. Вони їхали три тижні до Узбекистану, де їх посилили в бараки. Жили як ув'язнені, до самої смерті Сталіна мусили приходити і звітуватися перед комендантом – щоб ніхто не втік», – розповідає Алієв.

Після смерті Сталіна депортовані народи були реабілітовані. У 1957-1958 роках було відновлено автономію калмиків, чеченців, інгушів, карачаївців і балкарців, і їм дозволили повернутися на свої історичні території. Однак значній кількості репресованих народів, включно з кримськими татарами (а також німцями, турками-месхетинцями, греками, корейцями), ні автономію не відновили, ні повернутися на історичну батьківщину не дозволили.

У відповідь на це в місцях, куди були виселені кримські татари, насамперед в Узбекистані, виник масовий рух за повернення до Криму та відновлення власних прав. Це були низові ініціативні групи, до складу яких на початку входило багато комуністів, колишніх солдатів Радянської Армії або партизанів – щоб уникнути звинувачень у «буржуазному націоналізмі». Представники руху масово надсилали звернення або листи до центральної й республіканської влади.

«У кримських татар було відчуття великої несправедливості. Повернення до Криму було місією, – каже Алієв. – Важливо було пояснити, яка мета цієї місії, чому батьківщина дітей – не Узбекистан, а Крим. Наскільки я пам'ятаю зі статистики Узбекистану, 85% кримських татар повернулися. Це важливий фактор: це національний рух кримських татар, який фактично виник після смерті Сталіна і виник саме в середовищі студентської молоді. Рух мав горизонтальний характер.

Читайте також: Кримчани із 79-ї ОДШБр і їхня війна: «Нестримне бажання повернутися у Крим, піду звільняти» [4]

У середині 1960-х років ініціативні групи руху діяли майже в усіх місцях, де проживали кримські татари. Групи також оплачували послуги адвокатів для захисту активістів у політичних процесах і видавали підпільну літературу. Легендарним став збір грошей під час традиційного весільного танцю «хайтарма» – танцюрист розводив руки і передавав гроші з рук у руки в процесі обертання.

Радянські репресії, щоправда, посилювалися, але кримськотатарський рух вправно використовував методи мирної громадянської непокори – наприклад, проводив акції зі своїми вимогами під час святкування 1 травня або... дня народження Леніна, який підписав декрет про створення Кримської автономії у 1921 році.

- Це нація, яка є абсолютно унікальним прикладом боротьби за своє право на існування, на повернення на батьківщину, прикладом подвигу і національної єдності у світовому масштабі», – стверджує професорка Лариса Якубова, завідувачка відділу Інституту історії НАН України, дослідниця півдня і сходу України. – Пережити депортацію і виграти боротьбу з Радянським Союзом за повернення було прецедентом. Жоден депортований народ не пережив таких репресій, але саме ця крихітна група вийшла переможцем у боротьбі з радянським монстром.

«Це не ми мали проблеми з ідентичністю, а пострадянська Україна»

Наприкінці 1980-х років темпи самостійного повернення кримських татар до Криму зростають. Влада чинить перешкоди, блокуючи можливості прописки на півострові, що згодом стане причиною багатьох конфліктів. Кримські татари, не маючи можливості легального проживання, починають набувати землю методом «самозахоплення», тобто самостійно займаючи якусь ділянку або вільну землю.

Також саме в цей час, за словами професорки Якубової, посилився відверто расистський дискурс щодо кримських татар, який поширювала місцева влада.

«Це тривало протягом двох десятиліть української незалежності. Кремлівським емісарам також вдалося втягнути в це протистояння місцеве українське населення. Дискримінація кримських татар була наріжним каменем політики русифікації в Криму і використовувалася як аргумент для посилення російської присутності. Расистський дискурс щодо кримських татар був запущений абсолютно відкрито і знайшов своє місце в засобах масової інформації. Дійшло до тривалого протистояння між кримськими татарами, які поверталися з вигнання, і місцевими мешканцями, які почали усвідомлювати, що вони значною мірою займають місця раніше депортованих осіб. Хоча депортація була забороненою темою, вони добре знали про неї з родинних історій. Також вибудовувалася градація соціальних груп. Найвищою була «велика російська нація», потім «братній український народ», а потім «дикі» кримські татари, яких ці два «братні» народи звільнили і забезпечили їм мирне життя.

Читайте також: Історик Сергій Громенко про ключові міфи росіян про Крим [5]

Нерідко київська політична еліта «купувалася» на наратив кримських комуністів про кримських татар. Російська пропаганда продовжувала зображати кримських татар як віроломну націю, що висуває безпідставні претензії на Крим. «Український політик був продуктом своєї країни і своєї епохи: поки він ігнорував суть кримської справи, він не розумів і суті української справи, – каже Якубова.

– Ці процеси відбувалися синхронно: промосковські еліти боролися проти національних еліт. Кримське та українське питання є лакмусовим папірцем усіх політичних моделей, які існують в Україні на сьогоднішній день. Модернізаційні сили в самих українцях до 2014 року перебували в приспаному стані. Усвідомлення становища кримських татар в Україні допомогло їм прокинутися».

«Кримські татари ніколи не мали проблем з ідентичністю, – додає Алієв, – вони відчували себе кримськими татарами і громадянами України або навіть українцями в політичному сенсі. Це Україна мала проблеми з ідентичністю до 2014 року, нам було важливо змінити цю парадигму – в тому числі через культурні та освітні проєкти, які показували глибші та цікавіші процеси не тільки для Криму, але й для України в цілому».

Переломним моментом став лютий 2014 року і момент окупації Криму – саме кримчани розпочали рух опору проти росіян. На заклик Меджлісу кримськотатарського народу тисячі людей зібралися перед будівлею Верховної Ради Автономної Республіки Крим 26 лютого 2014 року, щоб виступити проти російської окупації. Пізніше Україна оголосить 26 лютого Днем спротиву окупації Криму.

«У 2014 році були масові спроби підкупу кримських татар, – згадує Алієв. – Але завдяки горизонтальним механізмам, тобто остракізму колабораціоністів, кримськотатарська громада вижила, хоча через десять років окупації мала б бути в набагато гіршому стані. Однак кримськотатарська громада в умовах окупації виживає завдяки плеканню своїх цінностей та активній позиції кримських татар, які виїхали за межі Криму і спілкуються з кримською громадськістю. Окупанти намагалися створити проросійські громадсько-політичні рухи, але сьогодні вони залишаються маргіналізованими, рівень відторгнення залишається високим».

За словами Алієва, 2014 рік змінив мислення української інтелектуальної еліти. Кримські татари перестали сприйматися як «чужі» – вони стали «своїм Іншим».

«За десять років Україна зробила величезний крок вперед у розумінні кримських татар. До 2014 року кримські татари розуміли Україну та українців набагато краще, ніж навпаки. Для кримських татар елементом процвітання і виживання в Криму була демократична Україна, а найбільшим злом на півострові були комуністи. Навіть автономія, яка була створена на початку незалежності України, за своєю суттю і формою була комуністичною автономією. З іншого боку, кримські татари традиційно брали участь у демократичних і проєвропейських рухах, таких як Народний рух України, потім партія Віктора Ющенка «Наша Україна» тощо.

«Цей рубікон 2014 року є зрозумілим і значною мірою політично зумовленим, – погоджується професорка Якубова. – Навіть я сама, якби не 2014 рік, напевно, не звернулася б до концептуалізації історії сходу України, Донбасу чи Криму. Це були регіони політичного конфлікту, де імперською та радянською спадщиною вміло маніпулював Кремль».

Уже 2014 року, в умовах загрози для життя, Україна побачила, що кримськотатарська громада виявилась найбільш послідовним союзником українців у збереженні українського суверенітету на Кримському півострові.

Читайте також:  Як Україна зайде у Крим. Інтерв'ю з колишнім кримським політиком, нині – воїном ЗСУ Ізетом Гдановим [6]

«Не кримські татари були іншими – це Київ був молодшим братом, прихильником політики Москви, – каже Якубова. – Сама Україна перебувала у фазі посттоталітарної трансформації. Зрозуміло, що ще у фазі активної конфронтації з Росією ми вже виробили нову основу для взаєморозуміння.

Про це свідчить відсоток кримських татар, які загинули на фронті, які є активними учасниками опору, які знову потребують збереження миру заради нової України, в якій не буде расових упереджень. Україна усвідомила, що вона величезна країна і кожен її регіон – це маленька європейська країна, де надзвичайно складно побудувати гармонію різних інтересів, але ми робимо це для того, щоб українці, кримські татари, українські євреї та українські росіяни бачили Україну як справжній дім для всіх».

Крим – це також Європа

Кримські татари на окупованому півострові стали носіями не лише української, а й європейської ідеї. На початку травня український парламент закликав світ визнати депортацію кримських татар у 1944 році геноцидом. Це було б не лише актом справедливості щодо корінного населення Криму – це також означало б включення самого Криму в європейський дискурс та історію.

«Ми повинні розповісти світу про фантастичний подвиг кримських татар, про який світ нічого не знає, – підкреслює професорка Якубова. – Мирні методи боротьби кримськотатарського народу міцно вписуються в етос сучасного західного дискурсу, а кримські татари є просто ідеальним прикладом мирного опору, з величезним багажем тоталітарного досвіду».

На її думку, досвід українців і кримських татар є унікальним досвідом європейських народів. «Це те, що заслуговує на серйозне вивчення та окремий аналіз. Згода на передачу частини окупованих територій Росії – це згода на тотальне етнічне винищення, але це також згода на подальше знищення Росією Європи», – підкреслює дослідниця.

Вона додає, що багато країн все ще «купуються» на неоколоніальний наратив Кремля про «російський Крим» – навіть попри те, що він де-факто став таким внаслідок депортації кримськотатарського народу та післявоєнної зміни топоніміки півострова. У 2017 році український дослідник Вахтанг Кіпіані опублікував карту Криму зі старими топонімами – до 70 % старих назв було змінено між 1946 і 1949 роками, а такі назви, як Ак-Джар (Севастополь) і Ак-Месджит (Сімферополь), були видалені ще раніше.

«Я побачив цю карту на в'їзді до окупованої Феодосії, – згадує Кіпіані. – Люди розгорнули її, як прапор. Кожне місто, навіть Севастополь і Сімферополь, тавроване російськістю. Що ми можемо зробити зараз, так це розповісти людям, що топоніміка Криму була надзвичайно спотворена післявоєнними змінами.

«Ми розглядаємо тимчасову окупацію Криму як новітню російську колонізацію. Її мета – перетворити кримчан на російських "підданих", – підкреслює Алієв. – Немає сумнівів, що кримськотатарська громада на окупованому півострові сьогодні перебуває під тиском страху і недовіри. Повертаються старі часи. Коли я зростав у період незалежної України, люди не боялися говорити про депортацію, не було цензури.

Моє покоління вже пам'ятає урочистості 18 травня – батьки, родичі та друзі збиралися на мітинг у Сімферополі, на головній площі Криму, щоб вшанувати пам'ять жертв цього радянського злочину. Зараз ці вшанування заборонені і відбуваються на кладовищах або на молитовних зібраннях. На мусульманських кладовищах розбивають "башаші", тобто бетонні надгробки. Після цього на них часто знаходять свастики».

«Кримськотатарське середовище є досить специфічним, – підкреслює Алієв, – тому що воно близьке до українського та європейського контексту, з одного боку, і до мусульманського та турецького – з іншого. Я думаю, що на європейському рівні важливо дивитися на Крим не через призму проблем, з якими він стикається сьогодні, а саме порушення прав людини чи наявність російської військової бази, а з точки зору можливостей, які відкриваються після деокупації. Ці можливості – це історія корінного населення півострова, починаючи з античних часів, його унікальна етнічна структура, а також величезна катастрофа під час Другої світової війни та внаслідок панування тоталітаризму. Згода на окупацію Криму Росією стала б продовженням сталінського бачення регіону і позбавила б кримських татар права на справедливість».

—

Переклад з польської

Текст опубліковано на сайті видання ZAXID.NET [7] в межах проєкту співпраці з польським часописом Nowa Europa Wschodnia [8].

Оригінальна назва статті: Tatarzy krymscy zrozumieli Ukrainę, zanim ona sama siebie zrozumiał [9]

В тему:

• В ООН представлен доклад о ситуации с правами человека в оккупированном Крыму [10]
• Памятка потребителям при посещении оккупированных территорий Крыма   [11]
• Оккупированный Крым - земля, где поломалась жизнь [12]
• Крым для «Гоблина». Как семья Сергея Аксенова грабит оккупированный полуостров [13]
• Сурков: «Как мы расчленим Украину» [14]
• Оккупированный Крым: темный праздник под елкой из Вологды [15]
• Какой должна быть политика Украины по непризнанию российской оккупации [16]
• Крым — разбитая витрина [17]