Московити гірше орди

1.00

Нет

Світ зараз жахається поведінки московитів на окупованих теренах. Але насправді світ давно знав, хто такі московити. Безліч іноземних послів та купців давно вже все описали. Їх жахали пияцтво, розпуста і привселюдна лайка.

Тобто такі діалоги з матюками через слово, які ми чуємо з перехоплених розмов, були відомі віддавна. Усі народи мають свої лайливі слова, але використовують їх ощадно та й не в розмові з батьками чи дівчатами. У московитів крити матом – норма.

Із записок іноземців довідуємося, що дівчата московитки вели настільки вільне життя, що, виходячи заміж, уже могли мати по дві-три дитини, і то від різних батьків. Батьки, побоюючись, щоб донька не втратила завчасу невинність, видавали її заміж часто в 14 років. У таких випадках доньку в ліжку частенько заміняла теща, яка потім на сповіді, опустивши очі, зізнавалася в розпусті. Церква швидко з цим змирилася і навіть перестала вважати великим гріхом любощі зятів і тещ.

При сповіді попи запитували чоловіків і жінок «об их супружеском бытии и прилежании любодейском», «имеют ли место блуд в непотребном естестве, блуд с собой до испущения, занавешивают ли иконы и снимают ли с себя нательные кресты при соитии, нарушают ли запреты иметь приближение по средам, пятницам, субботам».

В тему: Орки – это самоназвание россиян [2]

Сигізмунд Герберштейн, німецький дипломат у 1517–1526 рр., писав про московитів: «Становище жінок найжалюгідніше. Бо вони жодну жінку не вважають чесною, якщо вона не живе під замком і якщо її не стережуть так, що вона ніколи не з’являється на публіку. Вони вважають розпусною ту жінку, яку бачить хтось сторонній.

У Московії є один німець, коваль на ім'я Іордан, який одружився на московитці. Поживши трохи з чоловіком, дружина одного дня сказала йому ласкаво: "Чому ти, найдорожчий, не любиш мене"? Чоловік відповів: "Навпаки, дуже я люблю тебе". "Чому тоді мене не бив на знак твоєї любові"? – запитала вона. Згодом чоловік жорстоко її побив і признавався мені, що після цього дружина стала любити його значно більше. Це він повторював потім дуже часто і нарешті зламав їй шию і коліна».

Нічого дивного тут нема, бо московитський «Домострой» рекомендував не жаліючи бити щодня жінку й дітей, «терзая тело спасать душу». «Домострой» радив голові родини бити дітей, не шукаючи причини: «Любить их и беречь и страхом спасать; уча и наказуя, и рассуждая раны возлагать. Казни сына своего от юности и будет покоить тебя в старости; не ослабевай бия младенца: если жезлом бьешь его – не умрет, но здоров будет; бия его по телу, душу его избавляешь от смерти».

Побут московитів досліджував Микола Костомаров, що дало йому змогу пізніше написати працю, в якій довів велику різницю між московитами і українцями: «Обращение мужьев с женами было таково: по обыкновению у мужа висела плеть, исключительно назначенная для жены и называемая дурак; за ничтожную вину муж таскал жену за волосы, раздевал донага, привязывал веревками и сек дураком до крови – это называлось учить жену; у иных мужьев вместо плети играли ту же роль розги, и жену секли как маленького ребенка, а у других, напротив, дубина – и жену били как скотину. Такого рода обращение не только не казалось предосудительным, но еще вменялось мужу в нравственную обязанность. Кто не бил жены, о том благочестивые люди говорили, что он дом свой не строит и о своей душе не радеет, и сам погублен будет и в сем веце и в будущем, и дом свой погубит».

«Домострой» радив не лише «без жалости наказывать ребенка битьем», але й «жену наказывать и вразумлять страхом наедине, а наказав, простить, и попенять, и с любовью наставить, и поучить, но при этом ни мужу на жену гневаться, ни жене на мужа, а всегда жить в любви и согласии». При цьому не можна сказати, що «Домострой» не був гуманним. Він був навіть дуже гуманним, рекомендуючи бити жінку «за любую вину по уху», але застерігав: «по глазкам не бить, ни под сердце кулаком, ни пинком, ни посохом не колоть, ничем железным или деревянным не бить».

В тему: Оргия русского садизма на территории Украины [3]

Для цього є батіг: «Плетью осторожно, разумно, больно, страшно и здорово, но лишь за большую вину и под сердитую руку».

Не диво, що московити виростали змалку садистами. І якщо в наш час побиття жінок чоловіками не таке поширене, як раніше, а проте воно нікуди не ділося. Ось днями повідомлено про жінку в Росії, яка зробила напис «Нет войне» і на неї завели кримінальну справу. Життя у неї було не солодке: «Муж трижды избивал Наталью. В последний раз — во время беременности — Наталья взяла в руки табуретку и стала защищаться. Получив отпор, муж удивился, а потом сам подал на развод».

Спроби окремих істориків шукати в цьому садизмі вплив монголів і «татарського іга» не витримують критики, бо згідно з кодексом монгольських законів вдарити жінку вважалося злочином. Це не орда. Це гірше орди.

Зневага до жіноцтва вросла в московитський побут і в психологію. Ось що писав М. Костомаров: «Нередко случалось, что господин насиловал своих рабынь не обращая внимания на их мужей, растлевал девиц; случалось, что убивал до смерти людей из своей дворни, – все ему сходило с рук. Самые слуги не имели понятия, чтобы могло быть иначе и не оскорблялись побоями и увечьями: за всяким тычком не угоняешься, гласит пословица; рабу все равно было, справедливо или несправедливо его били: господин сыщет вину, коли захочет ударить – говорили они».

Англійський посол в Московії Флетчер у 1588 р. писав про Московію: «Уся країна наповнена всілякими гріхами цього роду. Петрей (шведський дипломат) каже, що не раз був свідком, як хто-небудь незаможний міг сам пропонувати свою дружину багатієві за кілька рублів і навіть сам стояв на варті під час любовного побачення, поки дружина не віддасть йому отриману плату».

Поширеними були у Московії содомія і скотолозтво. Через те чимало церковників закликали не допускати в чоловічий монастир підлітків. Зокрема до хлопчиків був ласий навіть митрополит Зосіма. Чернець Філофєй благав великого князя Васілія Івановича викоренити зі свого православного царства гіркий «плевел содомии». Цей гріх був дуже поширений: до нього були причетні навіть бояри, воєводи і близькі до царського двору люди. У 1522 році митрополит Макарій писав про царське військо, що воїни «бесстыдно блуд содевали со младыми юношами, содомское зло, скаредное и богомерзкое дело», вони «оскверняли освобождаемых из плена пленников, жен и девиц».

Ну точнісінько, як це робили визволителі у 1944–45 роках по усій Східній Європі, а зараз чинять в Україні.

А незмінним супутником усіх московитських злочинів була горілка. У своїх записках посол Голландії при царському дворі Конрад Кленк у 1675 р. відзначав: «Горілка – найулюбленіший напій, який п'ють усі без винятку, чи то чоловіки, чи жінки, особи духовні або світські, знатні або купці, міщани або селяни. П'ють її і до, і після обіду, навіть увесь день підряд, як у нас вино. Додають до неї ще й перцю, якщо хворі на лихоманку, а то й просто тому, що так, на їхню думку, здоровіше. Люди такі ласі до горілки, що часто не лише влітку, але й узимку, при лютому холоді, пропивають свій верхній одяг, навіть сорочку, і голяком вибігають з шинку додому. Навіть жінки з простолюддя напиваються іноді до того, що залишають сукню свою під заставу і голі, виштовхані з шинку, падають непритомні на вулиці, і часто стають жертвою ґвалтівників».

Дехто закликає бойкотувати московитську літературу. А однак колись вона була правдивішою, ніж зараз, і чесно описувала страшні звірства російського війська на Кавказі, де доблесні воїни колекціонували голови. Про це писав, зокрема, Л. Толстой у «Хаджи-Мураті».

В тему: Нелюдські злочини сучасних московитів кличуть про кару [4]

У 1837 р. генерал Вельямінов за кожну голову черкеса платив по червінцю, а черепи відправляв в Академію наук. Один з кавказьких ветеранів Філіпсон згадував: «Генерал Засс наказав відрізувати голови убитих, і з цим трофеєм повернувся у штаб. Рік потому я зустрів генерала Засса в Ставрополі. Він їхав у санях, а інші сани, накриті рядниною, їхали за ним. "Куди це, ваше превосходительство, і що везете?" – "Їду, земляче, у відпустку і везу Вельямінову завершені справи". З цими словами він відкрив ряднину, і я не без огиди побачив з пів сотні голих черепів».

—

Юрій Винничук [5], опубліковано у виданні ЗБРУЧ [6]

В тему: