Полтавське підпільне Різдво 1974 року: «Серед нас був хтось із КГБ»

1.00

Нет

1974 рік. Напередодні 7 січня компанія з шестикутною зіркою крокує Полтавою. Дівчата ховають плахти, а хлопці – національний одяг, аби не привертати увагу містян. Щойно дійшли до памʼятника Леніну й побачили міліцію, молодь розосереджується, адже вертеп під негласною забороною.

Радянська влада боролася зі святкуванням Різдва й традиціями коляди та співами вертепів. Ці елементи української культури суперечили ідеологічним засадам атеїстичної держави. У школах, засобах масової інформації та спільнотах за інтересами комуністична пропаганда намагалася висміяти релігію. Традиційні символи Різдва витісняли, а їхнє місце посідали новорічні ялинки, пісні про Діда Мороза і не тільки, нагадує видання полтавське ЗМІСТ [2].

У 1920-х роках релігійні свята й обряди піддавали відкритій дискредитації. Особливої уваги заслуговувала боротьба з християнськими святами, які намагалися замінити новими радянськими святами.

Читайте також: Ціль затьмарити Різдво. Соціальна інженерія радянського Нового року [3]

Комсомольське Різдво, або як викорінювали традиції

З приходом більшовиків до влади розпочалася активна антирелігійна пропаганда. Її завданням стало викорінення релігії й формування нового суспільства, що мало базуватися на науковому матеріалізмі. Під прицілом опинилося Різдво.

У листопаді 1922 року в газеті «Правда» опублікували статтю «Комсомольське Різдво, або Чому б нам не відзначити релігійні свята». Країні Рад запропонували провести антирелігійний карнавал. Сценарій передбачав демонстрацію на вулицях міст країни фігур Мардука та Осіріса, аби показати, що нібито за їхнім зразком створений образ Ісуса Христа. За ними мали йти червоноармійці й активісти з плакатами проти віри. По завершенню у клубах мали прочитати лекції. Такі антирелігійні акції провели у декількох містах.

Антирелігійна демонстрація (Джерело – galinfo.com.ua)

У квітні 1923 року XII з’їзд РКП(б) ухвалив резолюцію «Про постановку антирелігійної агітації та пропаганди». У науковій статті Тетяни Гаєвської йдеться [4], що документ передбачав повне викорінення народних звичаїв святкування. Також мали заборонити «так звані музичні твори на релігійно-біблійну тематику». Натомість пропонували збільшити видання науково-популярних книжок, розширити усну пропаганду тощо.

Згодом колядки і щедрівки почали переробляти на радянський манер:

Добрий вечір тобі, вільний пролетарю!

Радуйся, ой радуйся, земле, Світ новий народився.

Застилайте ж столи та все килимами,

Оселі вбирайте та все прапорами.

Гей, пісні складайте, волю величайте,

Бо прийдуть до тебе твої свята в гості.

Що першеє свято – першого повстання,

Першого повстання ще й свято Тараса.

А другеє свято – то Першого Травня,

Свято робітниче, всесвітнє, весняне.

А що третє свято – Червоного Жовтня,

Червоного Жовтня, коли пута впали,

Коли пута впали, Ради понастали!

Зразок колядки з Козельця на Чернігівщині (1925 рік)

Додамо, що у 1920-х роках радянська влада намагалася радикально перебудувати культурні традиції та ліквідувати релігійні впливи, тому разом із Різдвом заборонили й встановлення ялинки. Однак у 1935 році її знову дозволили, адже влада зрозуміла, що цілковите викорінення народних свят – неможливе. Як наслідок, ухвалили рішення про використання новорічної ялинки для популяризації своїх цінностей. Ялинку усе ж дозволили: замість різдвяної зірки на верхівці дерева мала зʼявитися червона й пʼятикутна, а вітати дітей мав Дід Мороз.

Читайте також: Перемога світлого свята над СРСР [5]

Про такі зміни свідчить допис [6] «Влаштуймо до Нового року дітям хорошу ялинку!», який з’явився 28 грудня 1935 року в газеті «Комсомольська правда». Тоді радянському народові запропонували ставити ялинки в школах, дитячих будинках, піонерських палацах тощо.

(Фото з відкритих джерел)

Репресії свят продовжувалися і в наступні десятиліття, однак люди у різних містах країни намагалися зберегти й відродити традиції. Інколи це відбувалося у різних інтерпретаціях, інколи підпільно.

Інтерпретація вертепу в Полтаві у 80-90-х роках

У Полтаві, як і в інших областях України, святкування Різдва та проведення вертепів у радянські часи продовжувалися попри заборону, хоча й у таємній формі. Люди уникали відкритих проявів святкових обрядів, адже за це передбачали покарання. Важливе місце займали піснеспіви та колядки, хоча їх виконували здебільшого вдома, щоб уникнути небажаного інтересу з боку влади.

Вертепи у Полтаві також існували, але в обмеженому форматі. У сільській місцевості Полтавщини вони зберігалися краще, аніж у самому місті. Полтавські ентузіасти збиралися для виконання обрядових пісень, приходили на гостини до «перевірених» людей.

Науковиця Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського Галина Галян пригадує, що у другій половині 20 століття про Різдво у Полтаві «не можна було й писнути»:

«Тобто, свято Різдва проходило тихо, про нього ніхто не говорив, про нього ми дізнавалися по тому, як до нас приходили колядувати або щедрувати. Але на вулицях ніде не ходили ватагами, щоб ви розуміли це 50-ті роки були».

У школах також не говорили про святкування Різдва, колядки чи вертеп. Ставили ялинку, проводили заходи в будинках культури, але про Різдво діти нічого не чули.

Уже з другої половини 1980 років у Львові, Києві й Полтаві з’являються згадки про це свято, ватаги ходили. За часів Горбачова, до Полтави привозили виставки з Польщі та шопки етнографічних музеїв. Шопки – це різновид вертепу (переважно макет), що зображає вифлеємську стайню у ніч Різдва Христового. Тоді науковці та містяни вперше побачили вертеп.

Читайте також: Різдво надії [7]

Традиції вертепу у Полтаві відтворювали, але не сповна: театралізованого дійства не було. На це вплинула низка чинників, зокрема утиски радянської влади. Одним з ініціаторів відродження обрядовості став Володимир Данилейко, який згуртував навколо себе однодумців. Данилейко родом з Хорольського району, навчався у Харкові та Києві, декілька років працював у столиці. Одним із напрямків роботи науковця було впровадження народних звичаїв, обрядів. Він організовував ватаги колядників у Києві, Львові, Полтаві (1961–1999 роки) й впровадив обжинки в Україні (1962 рік).

Володимир Данилейко (Джерело – uk.wikipedia.org)

Приїжджаючи до Полтави, разом з однодумцями Володимир Данилейко відтворював обрядові традиції: полтавці ходили співати пісень, вітати людей тощо. Сам етнограф був прибічником джерельних вірувань, тому й відтворював обряди, виходячи зі свого світосприйняття.

У 1986 році Данилейко переїхав до Полтави, де спочатку намагався влаштуватися на роботу до музею, але йому відмовили. Кілька років етнограф працював у «Зорі Полтавщини» і в 1990-х роках заснував етнографічний гурт «Орта», був ініціатором Великоднього ходу, Великоднього кола і Великоднього вогню у Полтаві (1995 рік).

Галина Галян пригадує, що у 90-ті роки «офіційно» Різдво в місті відзначали співами біля театру, куди приїздили гурти з різних районів зі своїми виступами. Згодом у 2000-х роках приїздили різні організації, привозили вертепи, показували їх дітям.

«Серед нас був хтось із КГБ», – учасниця колективів у Полтаві

У 1970-х роках полтавка Леся співала у музичному колективі «Лтава». Разом з друзями з хору, вони вирішили влаштувати вертеп. Для них це було розвагою, проте радянська влада не дуже схвалювала подібні різдвяні традиції.

Читайте також: Село дідухів. На Вінниччині у селі Мирне громада понад 30 років береже традицію різдвяних оберегів [8]

Жінка пригадує, що прямих заборон від влади не було, проте містяни всеодно остерігалися. Якось керівника іншого хору «Калина», у якому виступала пані Леся, викликали спецслужби на розмову за те, що він закінчив виступ свого колективу піснею «Щедрик»:

«Негласно вертеп був заборонений. Нам ніколи ніхто нічого не казав прямо, але коли “Лтава” їздила виступати у Франції або Австрії та інших країнах, то серед нас був хтось із КГБ».

У 1974 році компанія ходила співати з вертепом. Вони хотіли розважитися, але діяли обережно:

«Мій брат зробив шестикутну зірку й прикрасив її дощиком. Ми на палицю підвели батарейку. Запалили зірку в під’їзді. Бабуся нашого друга спекла на капустяному листі паляницю. Ми купили вина, продуктів. Я одягнула вінок та хустину зверху, під пальто сховала плахту. Хлопці шаровари заправили в штани. Ми мали йти повз Леніна, там була міліція. Разом ніхто не йшов, бо боялися, тому проходили поодинці».

Інформація про різдвяні традиції була майже недоступною для полтавців:

«Ми вертеп бачили хіба у театрі імені Гоголя на “Вечорах на хуторі біля Диканьки”. На вертеп ми співали “Нова радість стала” та”«Добрий вечір тобі, пане господарю”».

Напередодні Різдва діти у Полтаві ходили колядувати тільки до знайомих, згадує пані Леся. Їм давали солодощі та гроші, але й колядували тільки у тих, кому довіряли, хто не «донесе» на них.

Тим часом у селах Полтавщині була поширена практика пахолкування. Зранку вітали знайомих з Різдвом та отримували солодощі й гроші. Пахолкування полягало в тому, щоб принести сіно господиням, аби ті поставили на нього кутю та узвар.

Я маленький пахолик

Родився в вівторок.

А в середу рано

Мене в школу віддано.

Іду плачу – стежечки не бачу.

Двері відчиняю – щастя й радості бажаю!

Попри всі спроби радянської влади, люди не припиняли берегти традицій. У домашніх умовах продовжували святкувати, співати колядки й навіть таємно організовувати вертепи. У сільській місцевості, де контроль влади був слабшим, ці традиції зберігалися краще. Для багатьох українців Різдво стало не лише релігійним святом, але й символом опору радянській системі та збереженням своєї ідентичності.

—

Текст написано в співавторстві з Яною Губською; опубліковано у виданні ЗМІСТ [2]

Обкладинка – Катерина Василенко

Читайте також: