Поночі. Змита кров на вулиці Коперника у Львові 1 жовтня 1989 року

1.00

Нет

Новий лідер СРСР Михайло Горбачов у 80-рр. ХХ ст. оголосив курс на побудову «соціалізму з людським обличчям», демократизацію культурно-духовного життя суспільства. Головним методом реалізації нових реформ була політика «гласності», яка передбачала припинення переслідування опозиції, послаблення цензури.

Ця політика розсекретила злочини КПРС минулих десятиліть, тому загострення ворожнечі між комуністичною владою та суспільством було лише справою часу, зазначає видання ZBRUC.eu [2].

Вже наприкінці 80-х рр. активна частина суспільства, а надто молодь, стали організаторами чисельних зібрань та акцій протесту, учасники яких вимагали відновлення української державності, визнання конституційного статусу української мови як державної мови республіки, створення незалежних профспілок, легалізацію Української греко-католицької церкви та Української автокефальної православної церкви. 13 червня 1988 р. у Львові відбувся перший несанкціонований мітинг біля пам’ятника Іванові Франкові, 17 вересня – 200-тисячний марш за легалізацію УГКЦ.

У відповідь партійна та радянська номенклатура блокувала місця проведення мітингу та намагалась скомпрометувати протестувальників: фабрикували звинувачення проти громадських активістів, накладали штрафи, проводили адміністративні арешти.

Протестні настрої ширилися. Зі створенням альтернативної політичної організації – Народного Руху України за перебудову у 1989 р. загострилося протистояння між радянсько-партійними структурами та учасниками національно-визвольного руху. Комуністична партія в Україні стає особливо вразливою і, втрачаючи політичну монополію, активізує силові методи впливу.

Перші протистояння проти силових структур у Львові відбулися 12 березня 1989 р. під час проведення санкціонованого передвиборчого мітингу-зустрічі на площі коло Успенської церкви (вул. Підвальна). Проти мітингувальників вивели 6-ту роту міліції та спецзагін, які застосовували тактику «витіснення» учасників зібрання. Тоді було затримано 108 осіб, 36 з яких притягнуто до адмінвідповідальності.

Читайте також: Історія здобуття незалежності: як українці боролися за власну державу. Частина 1 [3]

Любомир Криса. Альбом-фоторозповідь. «Так було…». Львів, 2004.

Впродовж Днів міста із 29 вересня по 1 жовтня 1989 р. національно свідома молодь втрутилася у запланований стандартний радянський тип святкування – на противагу вивішуванню атрибутики СРСР, покладанню квітів до пам’ятників радянським діячам, виступам профспілкових та партійних лідерів у будинках культури, активісти організували альтернативні акції в різних локаціях міста.

Наперекір відзначенню «50-річчя із дня визволення та возз’єднання Західної України із УРСР» в центрі міста організували театралізовану ходу на головних вулицях міста: символізуючи окупацію Радянським союзом у вересні 1939 р. Західної України, переодягнені у радянську військову форму юнаки у колі з колючого дроту вели групу української молоді в національних строях. Хода йшла головними вулицями міста в напрямку Шевченківського гаю, де приєдналась до учасників інших акцій.

Опісля велика група активістів вирушила до стадіону «Дружба», де проходив заключний концерт до свята міста «Львів-89» (VI фестиваль народної творчості). Біля спортивного комплексу «Трудові резерви» шлях колоні перегородити ряди міліціонерів, які намагались забрати в учасників національні прапори. Частина колони прорвалась далі, тоді міліціонери наздогнали її біля басейну спорткомплексу «Динамо», на повороті до стадіону. Наступне зіткнення відбулося біля входу до стадіону, де міліція знову зупинила колону і вимагала сховати синьо-жовті прапори. Кількох учасників протестної акції, зокрема Івана Макара, затримано.

А коло пам’ятника Іванові Франку УГС, НРУ та інші громадські організації провели мітинг під синьо-жовтими прапорами, де люди співали українські патріотичні пісні. На площі Ринок Товариство Лева та УГС організували відкриту сцену, на якій співали барди й виступали громадські активісти. Присутні намагались вивісити на будівлі міськвиконкому синьо-жовтий прапор, але зіткнулись із опором міліції.

Увечері кількасот львів’ян (200–300 осіб), що зібрались в центрі міста на традиційній «клумбі», рушили до Управління внутрішніх справ Львівського міськвиконкому (на вул. Миру, 1 (тепер вул. Степана Бандери), із вимогою повідомити про затриманих на стадіоні «Дружба». Згодом до них зі сторони Головної пошти приєдналась ще одна колона протестувальників; на перехресті, за спогадами очевидців, зібралось біля трьох тисяч львів'ян. Перед ними виступив полковник УВС Григорій Шабаєв.

Утворивши невелику делегацію для проведення переговорів (Ігор Деркач, Олег Війтович, Микола Ревть та ін.), протестувальники намагалися продовжити мирний діалог із правоохоронцями. Раптом делегація наткнулась на загін особливого призначення, який вишикувався в колони по 3–4 особи. Вимкнувши освітлення вулиці, загони міліції та спецзагони розпочали наступ на протестувальників з обох сторін вулиці Коперника.

Зі спогадів очевидців:

«В цю мить шеренга міліціонерів розпустилася і на безневинних людей кинувся великий загін омонівців (загін міліції особливого призначення, – О.Н.) в шоломах із щитами та гумовими кийками. Чорноберетники по звірячому били юрбу, що в паніці кинулася врозтіч. Ніхто із переслідуваних опору не чинив. Багато людей, серед них старі, жінки, діти, падали, і омонівці оскаженіло били лежачих. Покривавлені люди серед крику і лементу металися, зіштовхуючись один з одним і знову потрапляючи під удари гумових київ, кулаків, важких чобіт яничарів Омону» .

Фонд НММЖОР «Тюрма на Лонцького». «Віче», № 7, жовтень 1989 р.

В побоїщі брали участь загони міліції й інші сили. Загалом 250 осіб. Змопівці, одягнені у польову сіру форму, були захищені шоломами, мали при собі кайданки, щити та протигази. «Правоохоронці» пустили в хід палиці (ПР-73), якими, згідно з інструкцією, заборонено завдавати удари по голові, шиї та грудях, застосовувати проти жінок, дітей і інвалідів, якщо з їхньої сторони немає нападу.

Читайте також: Уроки украинской революции 1917—1921 годов [4]

Місиво поширювалось на сусідні вулиці Жовтневу (нині Дорошенка), Стефаника, Словацького, Брюллова (нині Ірини Калинець). Жертвами ставали і протестувальники, і звичайні перехожі. Відомо, що наймолодшими постраждалими були діти 11 і 12 років.

Згадує М. Ревть:

«Тут один чоловік звернув увагу на те, що під Цитаделлю є якісь люди і звідти блимають ліхтарики. Я пішов подивитись, що то за люди. Не встиг вилізти за гору і п’ять метрів, я почув якийсь монотонний шум. Я повернувся назад і побачив, що колона ЗМОПу десь біля, напевно, роти біжить прямо на міліцію. Тут міліція розступається, і ЗМОП накинувся на людей. Я побіг до низу, але за кілька секунд колони вже не було, усі кинулися врозтіч. Далі було щось жахливе, людей, які лежали, змопівці добивали, з такою люттю махали кийками, що я подумав, що ті люди більше не встануть. Це був жах, щось нелюдське, щось звіряче. Я був шокований тим видовищем».

В той момент біля Головної пошти проїздив трамвай, який освітлив побоїще. Згадує свідок: «Біля головпоштамту трамвай зупинився. Двері відчинилися, ми мали виходити. Вийшла жінка із двома дітьми, на неї напали омонівці і почали бити. До трамваю залетів якийсь хлопець, його догнали і почали бити». Після цього змопівці стали лупцювати дубинками по трамваю, вимагаючи вимкнути світло фар та освітлення вагону, щоб не руйнувати світломаскування спецслужб.

О 21:45 натовп був розігнаний і все скінчилося. Побитих і травмованих, що лежали, швидко підбирали. Декількох затримали та допитали у райвідділку міліції. Загублені особисті речі потерпілих – парасольки, жіночі торбинки, одяг, взуття – залишались на землі. Невдовзі до місця побоїща прибули три пожежні (поливальні) машини, які змили з асфальту та бруківки кров.

Точну кількість травмованих встановити неможливо, періодика того часу вказує про 61 потерпілого. Відомо, що частина з них перебувала в 1-й міській лікарні на вул. Топольній із чисельними відкритими ранами, забоями, гематомами на спині, голові, травмами рук і ніг. Невідомій медсестрі лікарні вдалося скласти приблизний список травмованих з 21 особи, наймолодшій з яких було 18 років, найстаршому – 71 рік.

Богдан Горинь збирав усні свічення потерпілих, письмові покази були оформлені в окремий випуск інформаційного бюлетеня Львівської обласної ради УГС «Львівські новини». Ярослав Кендзьор та Борис Козловський фільмували свідчення потерпілих.

Відповідальність за події, які призвели до сутичок, зі слів першого секретаря міському компартії Віктора Волкова, мали нести «екстремістські» громадські організації, які «шукали приводу для конфлікту, зухвало і настирно порушували нормальний хід святкових заходів, робили все можливе, щоб отруїти львів'янам свято».

Прокурор міста член міськкому партії Стефан Крикливець схвалював дії міліції та спецпризначенців, пояснюючи, що події відбувались навколо слідчого ізолятора («Тюрма на Лонцького»), приміщення, де зберігалася зброя. Прокурор Львівської області Леонід Ізосімов, коментуючи події 1 жовтня для журналіста газети «Вільна Україна», зауважив: «Ті, хто спекулює на терпимості, повинні знати, що будуть застосовані всі передбачені законом заходи, щоб зупинити дальше нагнітання ситуації, нормалізувати життя львів’ян, створити всі умови для праці і відпочинку».

Наступного дня на заклик НРУ, товариства «Меморіал», Товариства Лева, ТУМ та ін. понад сорок підприємств провели двогодинний попереджувальний страйк-протест; різні спілки, товариства та працівники наукових установ виступили із засудженням протиправних дій міліції та спецзагонів. Ввечері о 19:00 відбувся мітинг коло пам’ятника Іванові Франку, на якому виступили Євген Гринів, Орест Влох, Іван Гель, Богдан Горинь, В’ячеслав Чорновіл, Степан Хмара та ін. Серед представників влади на мітингу був Леонід Ізосімов, який заявив, що прокуратура створила комісію із розслідування подій 1 жовтня.

Не довіряючи прокуратурі, учасники мітингу створити альтернативну громадську комісію, а наступного дня її склад було остаточно затверджено на засіданні президії Народного Руху. Комісія збирала фото- та відеоматеріали, письмові свідчення, медичні довідки, публікації в пресі, інтерв’ю з учасниками подій.

ЕАУВР Смолоскип. Ф. 2. Інформаційний бюлетень Львівської обласної ради УГС «Львівські новини», № 10, 1989 р. Спеціальний випуск

Протести проти насильства з боку правоохоронних органів призвели до створення міських страйкових комітетів. 5 жовтня відбулося перше засідання Львівського страйкового комітету у Пороховій вежі (Будинок архітектора). Згодом до Львівського страйкового комітету ввійшло 30 заводських страйкомів, 25 страйкомів закладів та установ і 2 територіальні Дрогобича та Трускавця.

В тему: Заборона української мови: документи XVII – XX століть [5]

Любомир Криса. Альбом-фоторозповідь. «Так було…». Львів, 2004.

7 жовтня відбулася розширене засідання громадської комісії із розслідування побоїща 1 жовтня. У засіданні брали участь Нестор Гнатів, Орест Влох, Євген Гринів, Бенціон Котлик, Віктор Фурманов, Богдан Горинь, Ярослав Кендзьор, Борис Козловський та народні депутати ВР СРСР Юрій Сорочик, Іван Вакарчук зі Львова, а також Віктор Ноздря із Севастополя і Валентин Карасьов із Краматорська. Депутати заслухали свідчення потерпілих, які підтверджували, що колона протестувальників не давала приводу для нападу.

15 жовтня на 10-тисячному мітингу на площі біля університету громадська комісія, звітуючи про хід розслідування, визнала арешти на стадіоні провокативними, а застосування гумових кийків для розгону людей – безпідставним. Причиною подій, за твердженням комісії, було бажання партійної номенклатури скомпрометувати неформальні організації, визнавши екстремістськими, ввести на території Львова воєнний стан.

Громадська комісія наполягала на порушенні кримінальної статті 166 «Перевищення влади і службових повноважень» за фактом розслідування подій, звільнення із посади начальника УВС Львівської області Віталія Попова та командира ЗМОП підполковника Мартинова, прокурора Леоніда Ізосімова.

Богдан Горинь. Не тільки про себе. Київ:«Пульсари», 2010.

21 жовтня 1989 р. відбулася перша сесія Великої ради Руху, яка ухвалила направити з приводу посилення репресій в Україні та прикриття протиправних дій спецзагонів міліції протести прокурорам УРСР, Верховній Раді СРСР та правозахисним організаціям Комісії з прав людини ООН, Міжнародній Гельсінській федерації, Міжнародній амністії.

Натомість партійний і адміністративний апарат підтримував дії спецзагонів 1 жовтня. Довідка міністра МВС УРСР І. Гладуна від 28 жовтня 1989 р. та висновки депутатської комісії Верховної Ради СРСР виправдовували дії спецзагонів та міліції. За інформацією партійних органів, тілесні ушкодження отримали 34 співробітники силових структур, за підрахунками спецслужб 16 працівників міліції були поранені, 3 із них госпіталізовані.

Окрім того, влада намагалася репресувати демократичні організації та страйкоми. Проти голови СНУМ Ігоря Деркача сфабриковано кримінальну справу за звинуваченням у провокації побоїща 1 жовтня; згодом, 10 грудня, справу було перекваліфіковано на адміністративне правопорушення. Ленінський народний суд 29 листопада 1989 р. оштрафував учасників страйкомів на суму від 400 до 46 крб.

Рішення органів влади не зупинило протестувальників.

2 грудня у Львові біля пам'ятника Іванові Франкові відбувся організований Львівським страйковим комітетом 20-тисячний несанкціонований мітинг, присвячений виборам до Верховної Ради УРСР та питанню про злочинне побиття людей 1 жовтня. Згадуючи побоїще, учасники знову вимагали усунути з посад і притягти до суду високопосадовців. У разі невиконання вимог організатори й учасники мітингу закликали громадськість до безстрокового страйку.

Попри оголошену політику демократизації, партійна влада не збиралася змінювали методи управління державою. Для її подальшого існування потрібно було зберегти основу радянської системи – безмежний вплив на всі органи влади та громадські організації. Діяльність новостворених патріотичних товариств та страйкомів влада оцінила як загрозу.

Впродовж другої половини 80-х рр. у Львові, Луцьку, Чернівцях, Вінниці, Одесі влада намагалась знищити протестний рух, переслідуючи учасників, розганяючи мирні мітинги. Незважаючи на вимоги протестувальників вжити заходів для об'єктивного розслідування побоїща 1 жовтня 1989 р., детальне слідство так і не відбулося. Однак каральні акції викликали зворотний ефект – хвиля суспільно-політичного тиску громадян на партійну владу наростала, що завершилося відновленням незалежності України.

—

Олександра НЕСП’ЯК [6], кандидатка історичних наук, наукова співробітниця Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького»; опубліковано у виданні ZBRUC.eu [2]

Читайте також: