Постріл у ногу. Як Трамп створив загрозу безконтрольного обвалення режиму ядерного нерозповсюдження

1.00

Нет

Прагнення Трампа переглянути наявні альянси та відповідні зобов'язання США штовхає світ до безконтрольного обвалення режиму нерозповсюдження ядерної зброї.

Сьогодні роздобути її прагнуть не тільки країни-ізгої, а й партнери США, стурбовані ненадійністю американської "ядерної парасольки".

Поява нових ядерних держав серед партнерів Вашингтона суперечить його фундаментальним інтересам щодо проєктування і поглиблення власної могутності навіть у трампівському розумінні, , зазначає аналітичний портал аналітичний портал RE:RUSSIA [2].

Хоча ослаблення режиму нерозповсюдження почалося ще до приходу Трампа до Білого дому, підрив довіри до політичних рішень і політичної лінії Вашингтона позначив його нову і критичну стадію.

Європейські країни обмірковують створення ядерного щита без участі США, однак на цьому процес поширення ядерної зброї може не зупинитися. Внутрішньополітичні протиріччя в європейських країнах, зокрема у Франції, підштовхуватимуть деякі країни Європи не покладатися цілком на французько-британську систему ядерного стримування.

Приклад США ставить під сумнів логіку колективного стримування, місце якої займає логіка "кожен за себе". Інші країни скоріше наслідуватимуть приклад післявоєнних Великої Британії та Франції: навіть за наявності гарантій у рамках колективного стримування є сенс мати у своєму розпорядженні хоча б невеликий власний ядерний арсенал, щоб не опинитися в ситуації залежності від доброї волі постачальника безпеки.

Приклад Північної Кореї, яка стала ядерною державою, незважаючи на досить низький рівень розвитку та міжнародні санкції, демонструє, що входження до ядерного клубу незабаром стане доступним для великої кількості країн, а не тільки для латентних ядерних держав, до яких експерти відносять Південну Корею, Японію, Саудівську Аравію, Іран і деякі інші.

Режим ядерного нерозповсюдження практично неможливо зберегти в тому вигляді, в якому він існував у другій половині XX століття. Однак якби у Вашингтоні був більш відповідальний уряд, його трансформація могла б набути безпечніших форм.

Читайте також: Хто зрадив Україну під час підписання "Будапештського меморандуму"? [3]

Постріл у ногу

З приходом Дональда Трампа проблема поширення ядерної зброї за межі вузької групи ядерних держав набула принципово нового виміру. "Приготуйтеся до нової ядерної епохи" - так називається стаття політолога Гідеона Роуза в журналі Foreign Affairs [4]. Дійсно, з одного боку, Трамп висуває жорсткий ультиматум Ірану [5], вимагаючи від нього укласти угоду, що передбачає відмову від створення ядерної зброї.

З іншого, революційна готовність самого Трампа переглядати колишні союзницькі зобов'язання як у Європі, так і в Тихоокеанському регіоні, а також шантажувати союзників відмовою від цих зобов'язань підриває систему альянсів, що складали світовий порядок після Другої світової війни, найважливішою частиною якого, в свою чергу, був режим нерозповсюдження ядерної зброї.

Причому якщо раніше прагнення до набуття червоної кнопки проявляли в основному країни-ізгої на кшталт КНДР або Ірану, то сьогодні ця ідея дедалі більше охоплює країни "першого світу", стурбовані хаотичною поведінкою Трампа та його адміністрації, зазначають експерти з міжнародних відносин Дебак Дас тайого адміністрації, зазначають експерти з міжнародних відносин Дебак Дас і Мішель Епштейн у статті, опублікованій у журналі Foreign Policy [6].

Чи можуть союзники США розраховувати, що адміністрація Трампа підтримає їх у разі ядерної загрози з боку Росії, Китаю або КНДР? Таким питанням задаються сьогодні Німеччина, Польща, Японія, Тайвань і Південна Корея. І якщо хтось із європейських або східноазіатських союзників США вирішить убезпечити себе за допомогою власного ядерного арсеналу, це може запустити ефект доміно, вважають автори.

При цьому хвиля поширення ядерної зброї серед партнерів Вашингтона завдасть прямого удару по національних інтересах США в їхньому нинішньому трактуванні, йдеться в коментарі порталу War on the Rocks [7]. Трампівська формула "Америка перш за все" спирається на примат переваги американської могутності, однак поява в лавах партнерів США нових ядерних держав підриває цю міць, посилюючи їхню незалежність від Вашингтона і позбавляючи його потужного важеля впливу на партнерів. Іншими словами, поширення ядерної зброї як серед союзників, так і серед супротивників США підриває ті привілеї влади, якими користується сьогодні Вашингтон.

Ситуація виглядає дійсно парадоксальною. У той час, як непослідовна риторика Трампа змушує союзників всерйоз розглядати навіть найкатастрофічніші варіанти, фактична політика США і НАТО щодо ядерної зброї рухається в протилежному напрямку. Потенціал ядерного стримування НАТО в Європі сьогодні тільки посилюється, зазначається в огляді німецького дослідницького центру DGAP [8].

Ядерні боєголовки B61, що зберігаються в Німеччині, Бельгії, Італії та Нідерландах, замінюються новою, модернізованою версією B61-12. Крім того, всі ці країни закупили американські винищувачі F-35 в якості авіаносної системи. Наступного року Німеччина отримає перший із 35 винищувачів-бомбардувальників F-35, а американські збройові склади в Європі, включно з базою в німецькому Бюхелі, де зберігаються американські атомні бомби, наразі модернізуються для розміщення нових типів зброї. Крім того, США готуються розмістити B61-12 і у Великій Британії, на території якої американських ядерних бомб не було з 2008 року.

Однак усе це виглядає марним для Європи за відсутності головного елемента колективного стримування - довіри до політичних рішень і політичної лінії Вашингтона.

Читайте також: Ядерний апокаліпсис відклали в 1968 році, і ось він повернувся - The Guardian [9]

Режим нерозповсюдження: світ Локка проти світу Гоббса

Заради справедливості, втім, слід зазначити, що відповідальність за розхитування режиму нерозповсюдження ядерної зброї лежить не лише на Трампі. Сам по собі режим нерозповсюдження є нетривіальним епізодом в історії людства. У певному сенсі це епізод відносно успішного будівництва світу ефективного суспільного договору за Джоном Локком серед традиційного гоббсівського світу "війни всіх проти всіх", зауважує Гідеон Роуз. Після того як ядерна зброя з'явилася у США і СРСР, а потім також у Великої Британії та Франції, здавалося очевидним, що всі інші країни також прагнутимуть обзавестися нею, як це завжди бувало, коли у військовій сфері виникала важлива технологічна новація.

Однак створені США коаліції колективної безпеки стали ефективною альтернативою такому сценарію. Ба більше, виняткове становище США, що спираються на сукупну міць своїх союзників, значною мірою відсувало загрозу опинитися "здобиччю сильного" навіть для країн, які формально не входили до американських союзів, що знижувало їхнє прагнення до набуття зброї універсального стримування. Так, наприклад, міжнародна коаліція на чолі з США повернула незалежність Кувейту після спроби його окупації Іраком 1990 року.

Хоча у двох конфліктах - арабо-ізраїльському та індо-пакистанському - США не змогли виконати роль зовнішнього гаранта, ці випадки вважалися винятковими і не підірвали Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, підписаного країнами-ініціаторами 1968 року (згодом до нього приєдналися 190 держав).

Утім, у цій історії завжди була присутня й опортуністична лінія, нагадує Роуз. Так, Велика Британія продовжила власну ядерну програму після того, як США припинили співпрацю з Лондоном у рамках Мангеттенського проєкту, і успішно випробувала свою ядерну бомбу 1952 року. Наступним скептиком виявився президент Франції де Голль: точно так само, як Англія не довірила свою долю в цьому питанні США, де Голль вирішив не покладатися на колективні гарантії Америки і Великої Британії.

У підсумку Франція створила свою бомбу до 1960 року, а згодом також надала допомогу в створенні ядерної зброї Ізраїлю. Нарешті, вже після закінчення холодної війни, 1993 року, у журналі Foreign Affairs американський політолог Джон Міршаймер [10], всупереч солідарній думці адміністрації Клінтона і американського зовнішньополітичного істеблішменту, стверджував, що їхня боротьба за без'ядерний статус України є грубою помилкою, унаслідок якої Україна опиниться беззбройною перед обличчям російського реваншизму.

Усі скептики виходили з ідеї, що перед обличчям загрози реального ядерного конфлікту готовність піти на нього заради захисту чужої країни може виявитися істотно нижчою, ніж це декларується, поки загроза є більшою мірою теоретичною.

На початку XXI століття по режиму нерозповсюдження було завдано кілька потужних ударів. По-перше, понад 20 років США, Ізраїлю та європейським країнам не вдається зупинити ядерну програму Ірану, що саме по собі є важливим індикатором уразливості режиму нерозповсюдження. У 2010-ті роки, під час першого президентства Трампа, США зазнали повного фіаско в запобіганні нуклеаризації Північної Кореї. У 2014-му і після 2022 року західна коаліція не зуміла зупинити агресію Москви проти України.

А гарантії безпеки, дані їй США і Великою Британією в рамках Будапештського меморандуму в обмін на відмову від радянського ядерного арсеналу, виявилися порожнім папірцем. У США вважають за краще про них навіть не згадувати. Нарешті, вже після початку повномасштабного вторгнення Володимиру Путіну за допомогою ядерного шантажу вдавалося ефективно обмежувати масштаби західної допомоги Україні.

Навіть без Трампа довіру до режиму нерозповсюдження було підірвано. Динаміка переговорів навколо корейської ядерної програми виразно вказувала, що опортуністи стримування були скоріше праві.

Читайте також: Легковажний Захід лише підбадьорює та надихає Путіна [11]

Світовий ядерний арсенал у 2024 році

Пан'європейське стримування і принцип доміно

Нова американська адміністрація демонстративно відмовляється від тієї ролі, яку США відігравали у світовій політиці протягом останніх 80 років, і тих зобов'язань, які були з нею пов'язані. Це веде до докорінного зрушення уявлень не тільки на рівні урядів, а й у громадській думці багатьох країн.

Згідно з опитуванням [12], проведеним у Південній Кореї на початку 2024 року (зазначимо: ще до другого приходу Трампа в Білий дім), 61% респондентів на запитання, чи будуть Сполучені Штати використовувати своє ядерне стримування в разі надзвичайної ситуації на Корейському півострові, навіть якщо виникне ризик нападу на США, відповіли "ні"; відповідно 73% висловилися за створення країною власної ядерної зброї.

Опитування, проведене в лютому 2025 року, показало, що 52% поляків хочуть, щоб їхня країна володіла ядерною зброєю, 28% висловилися проти (опитування UCE Research, метод CAWI - веб-інтерв'ю [13]). Серед прихильників партій "Конфедерація", "Право і справедливість" і "Третій шлях" ідею підтримує 60-70% респондентів.

У Німеччині в лютому 2025 року 64% висловилися проти того, щоб країна мала ядерну зброю, 31% - "за", і це на 4 відсоткових пункти більше, ніж рік тому. Однак тут слід враховувати, що до того, як Росія розв'язала війну в Україні, Німеччина була переконано антиядерною країною: більшість німців висловлювалися за те, щоб навіть американська ядерна зброя була виведена з території їхньої країни, і підтримували ідею приєднання до Договору про заборону ядерної зброї. Ще 2020 року лише 40% німців говорили, що американська ядерна зброя на території Німеччини сприяє стримуванню. У 2022-му таких уже було понад 60%, показували опитування [14].

Одразу після перемоги на виборах, засумнівавшись у тому, що НАТО зможе зберегтися в його нинішньому вигляді, новий канцлер Німеччини Фрідріх Мерц закликав [15] до перемовин з Парижем і Лондоном про розширення їхньої ядерної "парасольки". Велика Британія одразу згодилася [16] почати "стратегічний діалог про захист наших союзників на європейському континенті за допомогою... [ядерного] стримування". Для Франції, яка завжди ратувала за "стратегічне самовизначення" Європи і дистанціювання від США, це стало знаком перемоги французького політичного мислення (→ Re: Russia: Стратегічна автономія Європи [17]).

Читайте також: На питання що зроблять США, якщо РФ порушить Будапештський меморандум була відповідь: "Ми проявимо інтерес" [18]

Утім, британські та французькі ядерні запаси завжди були лише скромним доповненням до арсеналу США, зазначає в своєму огляді для GMF Роберт Маккіннон [19]. Перший базується винятково на підводних човнах і використовує американські ракети Trident як засіб доставки, а тому значною мірою перебуває під контролем США (утім, деякі експерти оскаржують цю точку зору і стверджують, що Велика Британія в середньостроковому періоді є незалежною у використанні своїх ядерних сил).

Безумовною ядерною незалежністю користується Франція, проте її арсенал розрахований на задоволення суверенних потреб, а не на захист усієї Європи. Таким чином, обом країнам доведеться розширювати і адаптувати свій ядерний потенціал, якщо Європа вирішить йти шляхом переорієнтації на французько-британську систему стримування.

Втім, створенням європейського ядерного щита справа може не обмежитися. У тому числі через внутрішньополітичні розбіжності в європейських ядерних країнах, зазначають автори статті в Foreign Policy. Так, наприклад, Марін Ле Пен нещодавно заявила [20], що Франція не повинна ділитися ядерною зброєю, "не кажучи вже про делегування" її використання іншим європейським країнам.

На цьому тлі інші європейські країни можуть вирішити, що повністю покладатися на французьку ядерну парасольку небезпечно, враховуючи не зовсім нульову ймовірність приходу правих до влади у Франції. Свого часу Лондон не довірився Вашингтону, а Париж не повірив Вашингтону і Лондону. То чому ж інші країни повинні повністю довіряти Лондону і Парижу зараз, задається питанням Роуз. Невипадково тому, підтримавши ідею розширення ядерної парасольки Франції, прем'єр-міністр Польщі Дональд Туск прямо зауважив [21], що Польща була б у більшій безпеці, якби мала власний ядерний арсенал.

Оскільки логіка колективного стримування поставлена під сумнів, логіка опортуністів нерозповсюдження примушує національні уряди робити наступний крок дорогою післявоєнних Англії та Франції: навіть за наявності гарантій у рамках колективного стримування є сенс мати у своєму розпорядженні хоча б невеликий власний ядерний арсенал, щоб не опинитися в безвихідній ситуації, коли колективні гарантії будуть з тієї чи іншої причини поставлені під сумнів або просто проігноровані і забуті, як це сталося у випадку України.

Читайте також: Європі потрібна своя ядерна зброя, щоб стримати росію - Bloomberg [22]

Небезпечний шлях до нової рівноваги

Сьогодні Південна Корея, Японія, Іран та Саудівська Аравія є так званими латентними ядерними державами, тобто країнами, які здатні досить швидко створити власну ядерну зброю. Це ж стосується і низки європейських країн: Німеччини, Бельгії, Італії, Іспанії та Нідерландів.

Втім, приклад Північної Кореї - вельми відсталої в економічному і технологічному відношенні країни, що перебувала до того ж під жорсткими міжнародними санкціями, демонструє, що створення ядерної бомби не є особливою складністю для набагато більшої кількості країн. А деякі держави, можливо, мають такого роду екстрені програми або заділи в просуванні цим шляхом. Так, наприклад, Швеція реалізовувала незалежну ядерну програму до 1970-х років, нагадує Гідеон Роуз. Коло країн, здатних до швидкого створення ядерної зброї, може бути набагато ширшим.

Найімовірніше, наступною ядерною державою стане Південна Корея, вважають експерти. Японія перебуває на настільки просунутому рівні в ядерних технологіях, що створення ядерної зброї є для неї нескладним і суто технічним питанням. При цьому аж до минулого року громадська думка країни була рішуче проти переходу до ядерного клубу: згідно з опитуваннями [23], цю ідею підтримували лише 21% японців. Втім, зміна зовнішнього контексту та виникнення реальної загрози можуть швидко змінити ситуацію.

Важливим фактором для Японії буде і наявність ядерної зброї у Південної Кореї. На думку Роуза, слідом за цими країнами до ядерного клубу вступить і Австралія. На близькосхідному театрі головними претендентами ядерного клубу є Іран, Саудівська Аравія і Туреччина. У нових умовах навряд чи щось може утримати їх від прийняття опортуністичної логіки "кожен за себе". Найімовірніше, марними виявляться як ультиматуми США на адресу Ірану, так і пропозиції американського ядерного захисту на адресу Саудівської Аравії.

Читайте також: 80-річчя початку створення ядерної зброї: від першого проєкту до нинішньої загрози застосування [24]

Наприкінці 2000-х років, коли потенціал ядерного стримування виглядав уже значною мірою вичерпаним, політолог Кеннет Волц сформулював новий підхід до проблеми в статті під заголовком "Поширення ядерної зброї: чим більше, тим краще" [25]. Оскільки зберегти режим нерозповсюдження навряд чи вдасться, міркував він, ядерна зброя має стати доступною одразу великій кількості країн.

У такому разі виникне нова система багатостороннього взаємного стримування, яка обмежить можливість її застосування. Однак найнебезпечніша фаза процесу поширення припадає на період, коли країни збираються перетнути ядерний поріг, зазначає Роуз, або незабаром після його перетину.

Тому досить імовірно, що світу в найближчому майбутньому загрожує низка ядерних криз, схожих за своєю логікою на Карибську кризу 1962 року, коли нові ядерні держави випробовуватимуть рішучість одна одної або прагнутимуть запобігти набуттю ядерного статусу своїми антагоністами і сусідами.

При тому що зберегти режим нерозповсюдження в тому вигляді, в якому він існував у другій половині XX століття, сьогодні навряд чи можливо, світ був би, безумовно, безпечнішим, якби в США - країні з найбільшим ядерним арсеналом - був більш відповідальний уряд, що усвідомлює роль у найбільш безпечній трансформації режиму нерозповсюдження, і важливими партизанами якого є його партизани, - був більш відповідальний уряд, що усвідомлює найбільш безпечну роль у трансформації режиму нерозповсюдження;найбільшим ядерним арсеналом - мав би більш відповідальний уряд, що усвідомлює свою роль у найбільш безпечній трансформації режиму нерозповсюдження, найважливішими партизанами якого вони колись були, у новий збалансований порядок.

Джерело: аналітичний портал RE:RUSSIA [2]

Читайте також: