Правда про війну та окупацію від переживших російську навалу українців

1.00

Нет

Фото: Правда про війну та окупацію від переживших російську навалу українців

Правда безпосередніх оповідей свідків війни: фронту, тилу, окупації, – така тотальна і така безцінна, що будь-які авторські рефлексії часто зайві, принаймні для нас, хто живе цією війною щодня. І тим більше ті перші живі свідчення, яким на сьогодні майже рік. І які сьогодні вже б звучали не так детально, не так гостро.

Коли авторка видання Zbruc.eu [2] розшифрувала аудіозаписи свідчень очевидців російського вторгнення в Україну, датовані 3–5 квітня 2022 року, то зрозуміла, що вони – не лише документ, а й література воєнного часу. Поряд із художньою літературою, яка пишеться чи не пишеться (по-ремарківськи) під час війни; художнім репортажем, який, як кажуть фахівці від літератури, є головним літературним жанром воєнного часу; й поезією, яка, на її думку, є понад жанрами.

В уривків нижче від авторки – лише назви та композиція.

ВАЛЯ,

77 років, пенсіонерка, мати восьми дітей. Село Липівка, Бучанський район, Київська область. У Гданськ приїхала до сина Андрія та невістки Вероніки, які перебралися в Польщу задовго до війни. Люда (свідчення нижче) – сваха Валі.

З аудіозапису наживо в Гданську, 5 квітня, 2022, у рамках міжнародної програми збору свідчень про злочини російських військових на окупованих територіях України.

Шульга

25 лютого, десь об 11–12 дня, переїхали через наше село росіяни. БТРи, зенітки, камази зі зброєю. Пороз’їжджалися по вулицях. Входили до різних хат і наказували людям вийти. Ми біля школи жили (живемо), у центрі, до нас не зайшли якось. Світло відразу повиключали по всьому селу. Потім ходили по селу перевіряли акумулятори. Мій чоловік цивільний, Микола Шульга, пішов замкнуть хату свою рядом, бо вона в нього постоянно відкрита. І вийшов на город. У нього там сєтка така металева на межі з сосєдом. І вони почали говорити через сєтку. Ну, не міг перечекати в хаті, мусили оце трендіти. А росіяни їхали по вулиці – там так, що городи виходять на ту дорогу на Макаров, – і вистрілили в них. Поцілили в чоловіка. Він прибіг до мене, каже, що його поранили. Я ще кажу, та що ти прикалуєшся. А він показує: через руку у живіт поранили. Донька упрошувала росіян, але не дозволили вивезти в лікарню. Спочатку ми дали йому антибіотик, а потім вже тільки обезболююче. Мучився Микола і помер 28 лютого (схлипує, – Т.Є.).

Читайте також: Україна пам’ятає про кожен випадок звірств, вчинений на її території російськими виродками [3]

Поріг

Чоловіка позволили поховати через три дні, 3 березня. Ірі – сусідка через дорогу – позволили допомогти організувати похорон. Всі інші боялися. Дали нам пов’язки білі на руки, щоби на могилки пройти (на цвинтар, – Т.Є.), бо інакше підстрелять, сказали. Під час похорону – ми в хаті моїй були – під’їхав БТР, направив пушку на хату Іри і бахнув. Загорілася хата. Іра побігла рятувати хату і документи. Але її хата цегляна була, то тільки кришу зняло. Тоді по моїй вистрілили. Моя хата дерев’яна, зразу начало горіти з хати. І вверх, тіпа (показує руками, – Т.Є.). Ну, я хочу вискочити, а вони з БТР-у по дверях гатять, щоб я не вийшла. Ну, тоді я з хати вилетіла прямо, ну, тому що вже начало пекти і дихать не було чим. Такий дим ядучий, копчьоний, тіпа, що мені той копчьоний і зараз, якщо щось таке… (Кашляє, – Т.Є.) Як я вилітала, то перечепилася за поріг: впала, побилася, перекачувалася по городі туди-сюди, а вони стояли… Мабуть, думали, що я вже нежива і не стріляли. Я втратила свідомість, години десь три лежала…

Фіртка

Як я прийшла до свідомості, бачу, ходять військові в чорному. Наді мною… Ну, там у них (на чоло показує і довкола голови, – Т.Є.) якесь відео чи фонарікі якісь непонятні. Молоді хлопці, ну, може, вісімнадцять-двадцять років, обличчя такі блєднєнькі, короче. От, дивиться так на мене, а той підняв один, ну, ніби стрелять. Каже: «Становітєсь здєсь». На фіртку показує. Ну, я й стала, на фіртку сперлася, куртку розщіпила. Ну, думаю, куди: буду тікать, по ногах попаде чи куди, та й буду тільки кров’ю стікать. Та хай уже тут стріляють, біля фіртки. Уже, шо вже Бог дасть. А сама Бога прошу: змилуйся Ти наді мною… (Схлипує, – Т.Є.) «Да нє бойтєсь, нє будєм стрєлять» – «До чого ми дожилися, – кажу їм, – що свої своїх вбивають». – «У нас заданіє: як не ми вас, то нас пізніше розстріляють». Короче, не застрелили мене. Спитали: у Вас є де жить? Я кажу: немає, ви ж спалили. Боялася за дітей згадати. Завели мене – під руки навіть завели – в сусідню хату через дорогу. Пусту, запущену ще раніше. Там я й сиділа. Потім, як стемніло, в сірій куртці своїй попри сірі плоти поволі перейшла до дітей.

Розвилка

Лежала я у дітей. Бачила, як стріляли по Макарову. У Макарові нічого не лишилося: може, дві хати. Літаки летіли прямо над хатами, дуже низько, мало дахи не чіпали. По одній хаті гахнули. Декого позабирали в заложники з нашої вулиці. Моя хата – третя від центру, у доньки, Тані, – десь одинадцята. По її вулиці такі ями... Молода жінка-калічка вийшла на вулицю, то вбили її. З нашої Липівки стріляли по всім містам довкола, по колу. Розвілка у нас: Макаров, Буча, Бородянка, Ірпінь, Андріївка, Житомир. Було страшно.

Рози

У мій двір росіяни загнали танк, бо там мене не було, ми всі в дітей в одній хаті були. Там кардибалет цілий в хаті, як… не знаю, як і розказать… Все перевернуте догори ногами. Двері поламали, вікно побили. В хаті, як сказать, з погреба повитягували, що там можна було, з одежі там дещо. Ну, це таке, як то кажуть, мєлочі. Слава Богу, що криша стоїть. (Сміється, – Т.Є.) Трошки подовбана, але ще стоїть. Но роз не зачепили. Бо в мене дуже роз багато: такі алєйки, попри забор там двадцять чотири метри. Короче, красота така. А це дочка ж уже там моя, то приїжджає туди в село, то каже, що… от… рози продовжують жити.

Коридор

Вони нас із села випустили, бо ми були в окруженії. Міст в селі був зірваний. За 5 кілометрів, у Королівці, наші стояли, і вони якось там созванівалісь, і ото 11-го числа (березня 2022, – Т.Є.) дали якось коридор. Ми 11-го числа виїхали, а трошки людей в селі осталося, їх просто не випустили. Там невістка моя осталася. Короче, вона вже з другим живе, але ми весь час общаємося, вони до мене їздять, ну, короче, таке… Так (вона) розказувала, що після того, каже, ну, тоді вже було… 12-го числа хто виїжджав, то даже попідстрелювали їх по дорогах. Бо сосєд через хату, то його машину обстріляли, і ліцо в нього покорожене таке. Ну, короче, дуже… А нам дали коридор.

Читайте також: Як влада та радники Єрмака морочили людям голову, тому в перші дні війни багато хто й не думав евакуюватися [4]

UPD: Пані Валя повернулася до Липівки в жовтні 2022 р. Незгорілу частину тіла Миколи Шульги спочатку прикопали біля хати. Пізніше комісія по перепохованню знайшла додаткові кістки загиблого, й усе разом перепоховали на кладовищі.

ЛЮДА,

60 років, молодша медсестра однієї з лікарень Києва. Село Андріївка, Бучанський район, Київська область. Народилася й виросла в Азербайджані у сім’ї військових, українців за походженням. Під час Першої карабаської війни разом із чоловіком-вірменином і малою дитиною втекли в Україну. У Гданськ приїхала до доньки Вероніки та зятя Андрія, які перебралися в Польщу задовго до війни. Валя (свідчення вище) – сваха Люди.

З аудіозапису наживо в Гданську, 5 квітня 2022, у рамках міжнародної програми збору свідчень про злочини російських військових на окупованих територіях України.

Мова тексту – російська оригінальна.

Партизан

Наше село – Андриивка. Бородянка – 15 километров. У нас деревня, село, стоит на трассе между Макаровым и Бородянкой. Это трасса. У них (показує на Валю, – Т.Є.) они хоть проезжали, а у нас сразу оккупировали. Полностью. Оккупировали, ну, нет, не 24-го, 25-го. 24-го война началась. 25-го. Потому что я ещё пришла, мужа переспросила. Он был в Польше и узнал, что началась война, и сразу прибежал к нам. Но он к нам не доехал. Он не смог доехать, бо как раз пошли танки. Я ему звоню: не выходи там на 51-м, в Макарове, – там идут танки.

Они как раз начали. 350 танков наши насчитали. Шла колонна такая. Блин, не выходи. Выходи раньше куда-то и будешь, говорю… «Ну, я приеду. Танки пройдут и я, как соседей найду, приеду за тобой». Никто же не поехал, бо оккупировали полностью уже село. И он до восьми часов ждал. Пошёл. Какая-то бабушка говорит: иди сюда. Ну, у него вещи: Вероника нагрузила, чтоб соседям помочь, нам помочь, памперсы, всё там – много детей у нас, у всех. И он там остался у этой бабушки. Я даже не знала, живой он или не живой. Вот только перед отъездом я узнала, что он живой. Мы приехали уже в Ривнэ, и он через три дня приехал к нам. Успел повоевать там немножко, спартизанил. Вот он там, в комнате, может сам рассказать.

Читайте також: Звірства російських фашистів. Трагедія одного села під Києвом [5]

Феєрверк

У нас в первый день, когда они зашли, – вот 25-го они зашли, 26-го они уже ходили по селу, – начали стрелять, автоматные очереди, и танки ехать по селу. Ну, стреляли как: миномёты… это всё постоянно через наши хаты, бо у нас крайняя улица, коло речки, в самом конце села дом стоит, и они через нас стреляли на Макаров, на Бородянку, на Ирпинь. Градами стреляли от нашего села. И это всё поле, и, ну как, неразорвавшиеся снаряды падали во двор, в дом. Это, в первый раз мы не могли понять, как бежать и куда бежать. А невестка беременная, ребёнок год и восемь. Начали стрелять, начало сыпаться… (Схлипує, – Т.Є.) Ну, как сказать, – фейерверк на дворе. Нам надо было в коридоре остаться, переждать это, но мы не могли понять, как это так… Мы просто побежали. Невестка падает с ребенком, с этим. А оно сыпется… (Схлипує, – Т.Є.)

Мобілка

А во второй день тоже начали стрелять. Мы не можем понять, что стреляют, опять же, или убивают, или что делать, не высовываться или высовываться. Оказывается, стреляли по замкам автоматами и по домам, чтобы открыть дома. И хвиртки (калитки). Открывали калитки, заходили и проверяли мобилки. Забирали мобилки, проверяли, у кого какие данные, кто куда отправлял. Если отправлял данные, значит расстреливали сразу, на месте. Мобилки проверяли полностью. И забирали мобилки. Чердаки, всё проверяли. Чтоб оружия не было. И когда они дошли уже до нас, мы вышли без мобилок. Кто умный, попрятал мобилки. Мы и выехали, потому что по селу мы созванивались. И всё рассказывали. Через машину заряжали мобилки. У нас же связи нет.

Кури

Это вот, постоянная стрельба. У нас постоянно стреляли. Или в Макаров, или в Бучу. На Киев, вот, ракеты, постоянно они летали. Мы так привыкли после этого, что куда стреляли, мы уже знали. Например, если это далеко стреляет от нас, значит мы не прячемся в погреб, сидим дома. Если близко, то мы прячемся. Но есть люди, в которых стреляли, – они испугались, то они с погреба уже вообще не вылазили. Там соседи тоже, они с погреба не вылазили, просто жили в погребе. Старший кто-то готовил кушать и носил. Но у нас, слава Богу, газ ещё не отключили.

Свет сразу пропал, ещё 24-го, видать куда-то попали. Свет отключили, вода кончилась, а газ где-то 8 марта, нет, 7 марта: попали в газовую трубу и перекрыли газ. То мы ещё уехали 7 марта, а представьте, что люди остались там: они были без газа, без воды, без всего. И в погребе, и им кушать не на чем, и варить, и детки маленькие, и больные дети – ну, это страшно. Вот счас вот только два дня назад их (Андріївку, – Т.Є.) освободили. Теперь ни газа, ни света, ни воды – там ничего нету. Я оставила курей, то звонила. И когда оставляла, то ешьте, говорю. И собачку оставила на соседку. Она говорит: спасибо, что куры неслися и у нас пол балона газа было. Нашли у нас в сарае пол балона газа и вот они так продержались. Бо там старая очень женщина. А так – страшно.

Читайте також: Щоденник війни. Як ти? [6]

Просто-просто

Я слышала, как ехали танки и как стреляли. Мы бегом спрятались, всё равно открыли немножко погреб, ну, чтобы знать, что происходит. Интересно, что оно, кого убивают, что случилось, во что стреляли. Два танка, оказалось, было. А они вот так-вот просто стреляли, кто выглядывал, просто выглядывал, того убивали. Рядом через хату у нас там верующие, как центр верующих.

Два мальчика там были. В общем, одному в голову попали, другому ноги прострелили. Тот (перший, – Т.Є.) сразу и умер через четыре часа. А другого мы ещё в Ривнэ привезли с нами. А рядом, через две хаты, это у моей кумы (сваха): они все спрятались в одну комнату, не успели в погреб, в ванную комнату, кто в ванную залез, кто куда. Они взяли и вот так просто-просто простреляли всю хату. И попали в сваху. В плечо ранили её. Но она выжила. Мы там потом уже по селу побежали, медсестру по улице знала, позвала, вобщем, укололи ей антибиотик, слава Богу, выжила. Она счас тоже в Рокитном: слава Богу, сейчас ходит на перевязки, всё нормально.

Школа

В школе… (Набирає повітря, – Т.Є.) Заложников очень много взяли. Там прятались в бомбоубежище в школе – и их взяли в заложники. Как они прятались, так и остались они там. Вот только вот выпустили. Месяц они были в заложниках там. С детками, со всеми. Я не знаю: кормили они их там, не кормили, что у них там было, я даже не могу… (Схлипує, – Т.Є.) Нас не выпускали, чтобы мы шли куда-то на улицу другую, мы не могли, только могли как-то по телефону…

Сенс

Мы выехали как? Вообщем, решили выезжать, потому что… Видим, что начинается чистка, расстреливают, доходят слухи. Кого-то убило, кого-то… Мы это по селу всё рассказывали, по телефону. И когда уже рядом начал гореть дом… попали… стреляли они… кто-то бежал по огороду, мы только слышали по выстрелу и заглядывали: стреляли по это… по человеку, бежал, видать, человек, стреляли по человеку, мы это понимали, а попали в дом. Нечаянно попали в дом.

Там такие пули, как говорят, что они поджигают сразу дом, с автомата. Уже не такие просто пули, что убивают, а ещё поджигают. И сразу начался гореть дом. И от того, как начал гореть дом, я поняла, что нет смысла… Ну, то там сказали, что горит дом, то там горит. А тем более, что у меня сын на лекарствах. Лекарства кончались от эпилепсии. Я из-за лекарств. Невестка тоже лекарства пьет, беременная, то мне надо было это всё…, токсикоз у неё, рыгала постоянно, с миской. Так вот как-то.

Наволочка

Выехали? Ко мне пришел племянник. Тьоть Люда, там, говорит, будут выезжать. Пять машин выезжать будут. Спросите, может будет место. Я побежала там по соседям, они говорят, мест нету, может быть у верующих будет отам место. Я подбежала к мальчикам, они уже много лет у нас там, реабилитационный центр. Они меня хорошо знают и знают сына, что больной, эпилептик. Мы, говорит, всю вашу семью возьмём. И у них такая машина небольшая, вот. И он говорит: будьте в семь утра готовы. И в семь утра мы уже готовы были, всё, с вещами, уже на улицу вышли.

Хоть и стреляли, и уже нам было всё равно. Мы выходим на улицу, и никто не решается ехать, потому что танки уже по всем огородам. Говрят, начнут стрелять, подобьют и всё, это ж… Сколько так колон расстреливали, не могли выехать. Ну, все боятся пойти в штаб спросить разрешения, все стоят. Сын Миша уже говорит, не выдержал, жена уже ж… Говорит: я пойду. Кто пойдет со мной? – Никто. Все отвернулись: мы шофера, если нас убьют, мы не сможем… Тогда взяли с реабилитационного центра мальчика, и они вдвоём взяли на палку сделали наволочку (я им еще вышитую дала с перепугу) и пошли туда, к штабу, на другой конец улицы. Их не было целый час. Я не знаю, как пережила ожидание… Это мы потом узнали, потому что выезжала подруга и сказала, что стреляли по ним. Сын потом сказал, что у него не было выхода.

Читайте також: Звільнені від російських окупантів території виглядають так, ніби тюрма напала на тихе містечко [7]

UPD: Пані Люда з чоловіком, сином, невісткою та онуком повернулися до Андріївки ще навесні 2022 року. Навіть городи засадити встигли.

ДІАНА ТРИМА,

41 рік, директорка департаменту культурно-громадського розвитку Маріупольської міськради. Протягом квітня-травня 2022 року була нашою гостею в Гданську. За цей період у Гданську була реалізована перша закордонна фото- і художня виставка образів руйнації внаслідок російської агресії «Маріуполь – місто-герой». Діана повернулася до Києва наприкінці травня 2022 року, щоби по крихтах збирати культуру Маріуполя. Також вона – координаторка міжнародної діалогової платформи “Маріуполь. Культурна деокупація”. Львівська панель платформи відбудеться в березні 2023 р.

З аудіозапису наживо під час прогулянки в Гданську 3 квітня 2022.

Мародерство

Т.Є.: Мародерством, кажеш?

Д.Т.: Мародерством, так. Як воно почалось, то вже стало дуже страшно. Бо люди… Якби вони брали лише їжу і воду – це одне. А почали виносити меблі, техніку, одяг якийсь там дорогий. Бомжі були самі такі люди, які ходили в найдорожчому одязі. Не розуміючи навіть, що вони п'ють і їдять. Бо люди, які, ну так, як ми якісь, більш… то ж морально себе пересилити неможливо. В перші дні ще, коли поліція була, ну, більше мала чи служб, чи що, ну, їх було більше, вони якось намагалися охороняти магазини, але потім вже там…. Це потім стало неможливо. Деякі хозяєва відкривали магазини самі, щоб люди не ломали хоч там вікна і двері… Розібрали продукти, все розібрали. Потім знаєте, як: там розбите, там почали просто бити, ломати… І дуже такий жах там по вулицям ходити.

Т.Є.: А чи ти ще там була, коли цей пологовий будинок?..

Д.Т.: Я була, коли пологовий будинок, да. Я поїхала – і в той день впала бомба на Драмтеатр…

Читайте також: На Драмтеатр Маріуполя цілеспрямовано скинули дві 500-кілограмові бомби — розслідування Amnesty International [8]

Драмтеатр

Д.Т.: Я поїхала – і в той день впала бомба на Драмтеатр. Бо там же ж були мої люди. Я ходила по місту, скільки могла пройтись, по закладам культури. У кожному закладі були такі сховища, то не бомбосховища, а просто укриття якісь, де вони… хоч би їм там був дах над головою. І вони збиралися в тих закладах в такі комуни, хоч би там один одного, хоч щось… якийсь там побут собі створювали. От. І я ще була в дорозі, і мені зателефонували мої колеги, які виїхали: кажуть, що от таке сталося. У цьому театрі, там було більше за тисячу людей. Хтось був у підвалі, а хтось був по етажах. І якраз таких вагітних, з дітьми, їх розміщали… в етіх, в гримерках, по етажах, бо там тепліше, якась там була канапка, де сісти… І оце виявилося, що потім…

Т.Є.: Боже, я там не була і не знаю, але це так страшно…

Д.Т.: Там загинуло більше, ніж триста людей, набагато більше. Це що, там було (тільки) триста людей?…

Т.Є.: Але ж кажуть, що там ніби, що їх витягувати не могли, бо стріляли, так?

Д.Т.: Так, ті, хто був у підвалі, вони лишились живі, і їх витягували щось три дні чи скільки там казали, бо були обстріли і не давали витягувати. А ті, хто по етажах, вони майже всі погибли.

Т.Є.: Але скільки вийшло? Там казали так мало: сто шістдесят вийшло чи щось таке?

Д.Т.: Я, як сюди їхала (ну, коли це було – у четвер, може), оце розмовляла з хлопцем. Він спілкувався з жінкою, яка вийшла з театру, його там колега. Каже, там щонайменше, людей вісімсот загинуло. Бо було дуже багато. От вивели дуже мало.

Т.Є.: А це там було написано оце ДЕТИ, так?

Д.Т.: Так, це там було.

Т.Є.: Це ж злочин такий!

Д.Т.: Це вважалося взагалі саме таке, саме безпечніше місце. Туди привозили воду, і вони там… Ну, ми вважали, що вони там… ну, най-найбезпечніше там. Але, так…

Читайте також: Звірства росіян в Маріуполі. "Я був упевнений, що нас не бомбитимуть, ці літери видно ж із літаків" [9]

Школа мистецтв

Д.Т.: А за день до того впала бомба на Школу мистецтв. Вона по колі, на одному кольці з драматичним театром. Там теж було щось сто сорок людей. Ну, там директор школи – він теж був в школі. В нього згорів будинок, машина, нічого не залишилось. І він взяв мати і пішов жити в школу. І жив там з людьми. І він не брав більше, не дозволяв людям там мешкати в школі, щоб вони були всі тільки в підвалі. А в драматичному театрі було дуже гарно, вони жили на етажах…

Т.Є.: І вони вижили?

Д.Т.: От в школі всі вижили.

Т.Є.: Бо вони були в підвалі?

Д.Т.: Оце й спасло, що там не було жертв. Тому що він так, навіть там десь дуже жорстко: виганяв людей, якщо немає місця, бо ви дуже ризикуєте життям. Вони там готували, жили…

Т.Є.: І виявилося, що він правий був, так?

Д.Т.: Але коли впала бомба, то кажуть, такий жах був, ну… кажуть мені мої люди. Коли зверху падають роялі, це все. Але витримало перекриття бомбосховища, і вони всі там ок. Ну, трохи їх тільки присипало.

Читайте також: Капелан з Маріуполя про біль, перемогу над злом та повернення додому: «Росія - демонічна імперія, що з'їхала з глузду» [10]

—

Таня Єрмак, опубліковано у виданні ЗБРУЧ [11]

В тему: