Програні у ХХ столітті війни Росії

1.00

Нет

Історія людства — це історія воєн. Історія знає випадки, коли якась імперія сотні років перемагає у війнах. Але рано чи пізно настає момент, коли її перемагають інші. У кого більше людей, краща зброя, багато грошей та чимало новаторських ідей. Держава, яка розташована на сході від України, — саме така імперія, що вела завойовницькі війни впродовж багатьох століть.

Вона називалася Московією, Російською Імперією, Радянським Союзом, Російською Федерацією, але суть цієї держави завжди залишалась однаковою: нападати під різними приводами на своїх сусідів, аби все далі просуватися й захоплювати нові території. Підкорюючи слабших, вони йшли все далі, доки не зустрічали потужний опір. Унаслідок цього вже у ХХ столітті імперські апетити цієї країни значно скоротили, зазначає видання ТИЖДЕНЬ [2].

Абсолютно в усіх переможних війнах Російської імперії ХVII–XIX століть брали участь українці, які в різні часи становили від 20 до 30 % її збройних сил. Саме з їхньою допомогою Росії вдалося здолати Польщу, Швецію, Туреччину й інших споконвічних ворогів. З українцями росіяни перемогли Наполеона й Гітлера. Звісно, у Росії ці факти нині применшують або замовчують.

Естонські військовослужбовці

Сьогодні в російській армії місце українців заміщують представники республік Кавказу, татари, башкири, буряти й інші малі народи. Але настане той час, коли Китай, Чечня й інші «інородці» (як їх називали у ХІХ столітті) заявлять Росії свої історичні рахунки. Про те, як перемагали імперію у ХХ столітті, у статті далі.

Російсько-японська війна, 1904–1905 роки

Японців російський імператор Микола ІІ називав «макаками». Так само зневажливо ставився й до інших мешканців Далекого Сходу. І не лише він: росіяни крок за кроком послідовно відбирали в китайців їхні землі. Але Китай через феодальну роздробленість не зміг організувати їм опір. Проте це зробили японці, на території яких на Далекому Сході також зазіхнула Російська імперія.

У Санкт-Петербурзі й Москві багато глузували із цього народу: «шапкамі закідаєм» писали газети, вважаючи, що російська армія незрівнянно численніша й краще озброєна. Імператорська японська армія дала гідну відсіч завойовникам, приголомшливо розбивши їх на морі, на суші, а також у збудованій за найсучаснішими технічними проєктами фортеці Порт-Артур.

Цусіма й Мукден — це досі назви — символи битв, де поховані російські територіальні зазіхання, пихатість і нахабність царських вельмож. Очевидно, настане час, і Китай заявить свої претензії Російській Федерації за втрачене колись. Китайці не повторюють мантри на зразок «нє забудєм, нє простім». Однак вони нічого не забувають, і нікого не пробачають. Війна Росії з Китаєм — це лише питання часу.

Перша світова війна, 1914–1918 роки

Для Росії ця війна закінчилася «похабним міром», як казали його супротивники, підписаним у місті Брест-Литовський, 3 березня 1918 року. У сучасних підручниках можна прочитати, буцімто російську імператорську армію розвалили самі ж росіяни. Одні — корупцією та неадекватною соціальною нерівністю, інші — популістськими лозунгами й провокаціями. Але це неправда. Російську імператорську армію передусім розбили на полях битв Першої світової війни 1914–1916 років. Утративши мільйони, буквально «умившись кров’ю», вона розсипалася. Прихід більшовиків — це лише тимчасова спроба реінкарнації імперії.

Хоч як там було, більшовицьке керівництво Росії в Брест-Литовському пообіцяло країнам Четверного союзу (Німеччині, Австро-Угорщині, Османській імперії та Болгарії):

відмовитися від претензій на землі країн Балтії та частину Білорусі;
визнати Українську Народну Республіку й вивести рештки військ з України та Фінляндії;
звільнити території Османської імперії, окуповані як під час Першої світової війни, так і впродовж інших воєн ХІХ століття.

Крім того, Росія зобов’язалась остаточно демобілізувати армію та роззброїти флот.

Унаслідок реалізації умов цього миру виникли такі незалежні країни: Українська Народна Республіка, Фінляндія, Польща, Естонія, Латвія, Литва, Грузія, Вірменія та Азербайджан. Пізніше з усіма цими республіками більшовики вели заповзяту війну й змогли відібрати їхню незалежність: у Вірменії, Азербайджану, Грузії та України — 1920-го, в Естонії, Латвії та Литви — 1940 року. Лише Польща й Фінляндія, які скористалися допомогою багатьох країн світу, змогли вистояти в цій боротьбі.

Читайте також: Марні сподівання на бунт росіян проти війни [3]

Радянсько-фінська війна, 1918–1919 роки

Загін фінських добровольців, 1918

Російські більшовики не збиралися виконувати умови Брест-Литовського миру й розв’язали війну проти Фінляндії руками місцевих фінів-пролетарів, об’єднаних у червону гвардію, а також великої кількості солдатів старої армії, які долучилися до них. Унаслідок цього з місцевої громадянської — поміж так званими білою та червоною гвардіями — та війна досить швидко перетворилася на міжнаціональну.

На допомогу національному уряду прибув 27 єгерський батальйон німецької армії, сформований з фінських патріотів під час Першої світової війни, а також численні шведські добровольці. Розібравшись, що під виглядом фінської червоної гвардії воює багато російських солдатів, національні формування повели надзвичайно жорстоку війну. Часто тих супротивників, які не озивалися фінською, шведською чи німецькою мовами, вони вбивали на місці без усякого жалю. Саме завдяки такій рішучій націоналістичній позиції фінам уже навесні 1918 року вдалося вигнати більшовиків зі своєї території.

Упродовж двох років Фінляндія збудувала такі збройні сили, що більшовики тривалий час більше не наважувалися на неї нападати. Багато колишніх фінських червоногвардійців, зазнавши поневірянь у більшовицькій Росії, повернулися за амністією на батьківщину. Згодом, під час Зимової війни 1940 року, ці «колишні червоні» здебільшого виявилися надзвичайно гарними солдатами проти радянської армії.

Читайте також: Навіщо московити ведуть свої «священні війни». Священна проституція РПЦ [4]

Війна за незалежність Естонії, Латвії та Литви, 1918–1920 роки

Естонська медаль участі у Війні за Незалежність, 1918-1920

Так само як і в історії з Фінляндією, більшовицький уряд не мав жодних намірів відпускати ці території з російських обіймів. В Естонії та особливо Латвії було чимало прихильників більшовиків, які виїхали звідти під тиском німецьких військ у лютому — березні 1918 року.

Але країни Балтії мали також чимало патріотично налаштованих людей. Коли в листопаді 1918 року червона армія під прикриттям «естонських емігрантів» поткнулася до Нарви, а потім — Таллінну, їх зустріли багнетами й кулями новостворені естонські війська. Звісно, більшовики не сприймали естонську армію серйозно й виділили на окупацію порівняно незначні сили. І це була їхня помилка. На допомогу естонцям прибули фінські добровольці. Спільними зусиллями вже в травні 1919 року вони вигнали червону армію з Естонії.

Потім з допомогою вже естонської армії та німецьких добровольців настала черга звільнення Латвії. А слідом за нею збройним шляхом здобула свою незалежність Литва. Радянській Росії довелося змиритися із цим фактом, оскільки тоді вона вела заповзяту війну з білогвардійцями й Українською Народною Республікою.

Сформовані з естонських і латиських прихильників більшовизму дивізії Москва використала проти білогвардійських військ. Потім їм щиро зізналися, що «зайві роти» в більшовицькій Росії не потрібні. І червоним естонцям та латишам довелося повернутися на батьківщину.

Але там до них поставилися без ненависті: у 1920–1930 роки колишніх червоних трактували як борців із російським імперіалізмом, але лише білогвардійським. Парадоксально, але така політика примирення серед одного народу мала свої наслідки. Учорашні червоні також стали заповзятими патріотами. Наприклад, один з них — командир латиського кавалерійського полку більшовиків, нагороджений орденом Червоного прапора — під час Другої світової війни героїчно воював проти СРСР, але вже в лавах Вермахту.

Латиські захисники Риги від російських військ

«Диво на Віслі», 1920 рік

Польський пропагандистський плакат 1920 року

За радянських часів шкільні вчителі розповідали, буцімто Лєнін мало не особисто «відпустив» Фінляндію та Польщу, бо, мовляв, разом з іншими більшовиками визнавав право народів на самовизначення. Ця ж теза нині повторюється в російських школах. Як насправді було з Фінляндією, уже сказано. З Польщею більшовики збиралися провернути таку ж саму авантюру, як і з іншими.

Читайте також: Міф про Варшавську битву 1920 року: якою була головна битва совєтсько-польської війни [5]

У 1920 році знайшлися «польські більшовики», яких Росія одразу кинулася «захищати». Дзержинський, Кон, Мархлевський — це, правда, були всі «польські більшовики», яких удалося набрати в Москві. Але цієї трійці вистачило, щоб створити з них польський ревком — альтернативний більшовицький уряд. Водночас більшовикам не вдалося зібрати навіть полку, який складався б із червоних поляків. На захист своєї незалежності встала буквально вся Польща.

Величезну допомогу в боротьбі з більшовицькою Росією також надали Франція, США й, звісно, Українська Народна Республіка. Похід на Варшаву, Львів і Замостя обернувся поразкою для росіян. Війну програли. Але поляки уклали з росіянами мирну угоду, залишивши армію УНР воювати наодинці з усією більшовицькою Росією.

Радянсько-фінська війна, 1939–1940 роки

Керівництво Радянського Союзу (правонаступником якого є нинішня Російська Федерація) не збиралося миритися з поразками у війнах 1918–1920 років. У 1939–1940 роках, за підтримки нацистської Німеччини, червона армія узяла участь у розбитті Польщі, вступила на території Західної України й Західної Білорусі, а також окупувала країни Балтії. Так само комуністи прагнули вчинити й щодо Фінляндії. Але не повелося. 30 листопада 1939 року червона армія віроломно вторглася до Фінляндії, заявивши, буцімто вона обстріляла радянську територію артилерією.

Читайте також: Заздрість фінам і мародерство: розповідь останньої в Україні учасниці "фінської війни" [6]

На захист своєї землі встав буквально весь фінський народ. Серед радянських солдатів ходили навіть оповідання про «зозуль» — фінських бабусь із рушницями, що могли добами в лискучий мороз ховатися серед гілок високих дерев і влучно по них стріляти. Попри втрату деяких територій, Фінляндія вистояла в цій війні. Бої поміж радянськими й фінськими військами відбувалися й у 1941–1944 роках, але питання скасування незалежності цієї країни більше ніколи не підіймалося Росією.

Так радянська влада зображувала похід на Польщу

Читайте також: Найкривавіші війни в історії людства: втрати під час Першої світової, Другої світової, а також інших масштабних протистоянь [7]

Корейська війна, 1950–1953 роки

Війна на Корейському півострові — це досить відчутна поразка Радянського Союзу. Комуністи зробили абсолютно все, аби в Кореї запанували їхні ставленики: виховали командні кадри, передали незліченну кількість зброї, фінансували збройні сили, відправили на півострів свою авіацію, підрозділи протиповітряної оборони й численних військових фахівців.

Але коли перемога була вже близько, на допомогу корейському демократичному уряду (який, до речі, мав багато корупційних і фінансових проблем) прийшли американці. Війська США змогли відбити більшу частину півострова. Їхній перемозі перешкодили лише мільйони китайських комуністів-добровольців, яких також широко фінансував та озброював Радянський Союз. Війна закінчилася на 37-й паралелі, яка розділила Корею на Північну — комуністичну — і Південну — демократичну. Яка із цих країн виявилася кращою, сьогодні знає будь-яка у світі дитина.

Афганська війна, 1979–1989 роки

Афганістан — яскравий приклад того, як радянська влада наслідувала колоніальну політику Російської імперії. Цю країну російські вельможі розглядали як майбутній колоніальний приз ще наприкінці ХІХ століття. Якби не відбулася Перша світова війна, Російська імперія вторглася б до Афганістану значно раніше. Але це вторгнення відклали до 1979 року. Раціональної відповіді на запитання: навіщо Радянський Союз розв’язав Афганську війну — досі не існує. Афганська війна закінчилася безславно: 1989 року на з’їзді народних депутатів СРСР її засудили як інтервенцію, і радянські війська вийшли звідти.

Читайте також: Як може розпастися путінська Росія [8]

Перша російсько-чеченська війна, 1944–1996 роки

У війні за незалежність Ічкерії маленький народ переміг гігантську імперію. Менше як мільйон чеченців протистояв майже 150-мільйонній країні. І вони перемогли в цій війні. Звісно, у російській офіційній історії стверджується, що слідом за Першою була Друга Чеченська війна 1999–2000 років, яка стала переможною. Але це досить умовний висновок. Що насправді тоді відбулося в Чечні, більшість українців (а також світової спільноти) не усвідомлює.

У Чеченській республіці Ічкерія під час її незалежності виникли надзвичайно сильні релігійні розбіжності. Саме вони призводять до багатьох воєн у мусульманських країнах. Панівною конфесією Чечні є сунізм, але разом з ним дуже швидко набирав популярності ваххабізм та інші радикальні течії. Суніти (усі — учасники Першої Чеченської війни на боці Джохара Дудаєва) пішли на змову з російським урядом, аби позбутися мусульман-радикалів. Саме вони в результаті війни й прийшли до влади.

На сьогодні Чечня — багато в чому незалежна країна. Її перебування в складі Російської Федерації що далі, то більше має формальний характер. Зрозуміло, що із часом Чечня, навіть з родиною Рамзана Кадирова, зіграє ще свою велику роль у розпаді Російської Федерації.

Тривалий час в Україні вважали, що російська агресія проти нас спонукає до розпаду Російської Федерації через опір так званих малих народів мобілізації. Але ці сподівання не виправдалися. І ось чому: серед народів Кавказу, тюркськомовних й інших племен багато гордих, войовничих людей. У них закладено генетичний код — бути воїнами. Багато років у Російській імперії та Радянському Союзі цим народам і племенам не давали змоги реалізувати свої войовничі інстинкти. Нині Росія дала їм зброю та навчила їх військової справи. І вони навчилися вбивати. Обов’язково настане час, коли ці люди, як колись іноземні легіони Римської імперії, зажадають більшого.

—

Ярослав Тинченко, історик і журналіст, заступник директора з наукової роботи Національного військово-історичного музею України; опубліковано у виданні ТИЖДЕНЬ [2]

В тему: