"Петров боїться арешту, висловлює думку про необхідність від'їзду з України". Із цього рапорту співробітника секретно-політичного відділу управління держбезпеки нквс урср Лифаря почалася епічна драма Віктора Петрова, відомого ще за літературними і науковими псевдонімами як В. Домонтович та Віктор Бер.

Рапорт був підготовлений у лютому 1936-го. Окремі фрагменти з нього свідчать про те, що про В. Петрова вже збирали оперативним шляхом інформацію і знали, на чому можна зіграти, пише видання "Історична правда" [2].  

Постать Віктора Петрова, письменника, філософа, історика, археолога, культуролога, літературознавця, доктора історичних та філологічних наук, одного із засновників жанру українського інтелектуального роману, була в усі роки оповита ореолом загадковості, легендами про його імовірну розвідницьку діяльність та неймовірну історію кохання, усілякими версіями про раптове зникнення за кордоном і появу в срср.

Знайдені в архівах колишнього кдб документи дають змогу напередодні 130-річчя від дня народження митця (10 жовтня 1894 р.) пролити світло на досі невідомі й доволі драматичні сторінки його життя і діяльності.

Читайте також: Розсекречені архіви радянських спецслужб: «Щоб міг схиляти українських церковнослужителів до приєднання до Московської патріархії» [3]

"Стану справжнім радянським розвідником"

"За інформацією агента "Яковлєва", в УАН [Українській академії наук] існує к-р націоналістичне підпілля. Одним із членів цього підпілля є ст. наук. співробітник Інституту матеріальної культури УАН Петров Віктор Платонович, 1894 року народження, походженням зі службовців.

Петров по к-р підпільній роботі зв'язаний із низкою наукових працівників інститутів УАН Гавриленком та іншими. До арешту Зерова Петров був із ним тісно пов'язаний, входив до його групи.

Петров боїться арешту, висловлює думку про необхідність від'їзду з України. Мета – уникнути арешту, замести сліди своєї к-р діяльності.

Прошу санкції на виклик Петрова для попереднього оброблення, в залежності від результатів якого можливо стану на шлях вербування Петрова"

Із цього рапорту співробітника секретно-політичного відділу управління держбезпеки нквс урср Лифаря по суті почалася епічна драма Віктора Петрова, відомого ще за літературними і науковими псевдонімами як В. Домонтович та Віктор Бер. За драматургією і життєвими колізіями ця історія, як свідчать архівні документи, навіть перевершує сюжети таких відомих романів письменника як "Дівчина з ведмедиком", "Доктор Серафікус", "Без ґрунту".

Рапорт був підготовлений у лютому 1936 року. Окремі фрагменти з нього свідчать про те, що про В. Петрова вже збирали оперативним шляхом інформацію і знали, на чому можна зіграти. Ключова фраза – "боїться арешту". Він справді дуже боявся арешту, побиття, тортур.

Із розповідей і різноманітних чуток знав, як вибивали свідчення у контрреволюційній діяльності з його колег і добрих знайомих Миколи Зерова, Павла Филиповича, Марка Вороного та інших членів так званої підпільної націоналістичної організації. Їх засудили до різних термінів позбавлення волі на початку лютого того самого року. Тобто виклик В. Петрова до нквс відбувся вже після того, як завершився суд над його товаришем М. Зеровим.

Відтак співробітники нквс не мали особливих труднощів з тим, щоб отримати необхідні зізнання і каяття. Як свідчить одна з довідок, під час чергового виклику 13 червня 1936 року В. Петров зізнався у належності в минулому до Спілки визволення України, міфічної організації, яку вигадали самі чекісти і потім ліквідували. Він заявив, що разом з іншими членами СВУ "пішов у глибоке підпілля і в своїй практичній діяльності взяв курс на шкідництво і саботаж у науково-дослідницькій роботі Інституту матеріальної культури та інших наукових закладів Академії наук".

Ця шкідницька діяльність, за його свідченнями, полягала в невиконанні річних тематичних планів, зриванні дослідницької і видавничої діяльності, навмисному знищенні зібраних матеріалів і фондів, написанні наукових праць, які не становили жодної цінності, і спеціальному затягуванні з виданням тих, які нібито справді були цінними й потрібними.

Про все це його змусили написати. А після цього шлях лежав або до притягнення до кримінальної відповідальності за низкою поширених у той час статей та до заслання, або до згоди на співробітництво з органами нквс і зобов'язання у подальшому доповідати про будь-які прояви антирадянської діяльності в інституті. Він вибрав останнє і агентурний псевдонім – "Іванов".

Читайте також: Розсекречені архіви радянських спецслужб: Об’єкт розробки кдб «Бездольний» і його доленосний внесок в утвердження незалежності України [4]

Про те, які відомості надавав своїм кураторам "Іванов", в архівних документах міститься лише загальна інформація. Він повідомляв про стан наукової роботи в інституті, звісно ж у негативному світлі, як від нього й вимагали чекісти, давав розлогі характеристики співробітникам. Водночас ті його повідомлення мали якийсь гіпертрофований вигляд.

У них і він сам, і всі інші персонажі зображувалися контрреволюціонерами, шкідниками, які все робили нібито на шкоду розвитку радянської науки. Чи сам він таке писав, чи під диктовку або за наполяганням чекістів, нині невідомо. Тим часом складалося враження, що то була якась паралельна реальність, своєрідна гра, правила якої він сам вигадав і "сумлінно" їх дотримувався.

Нині його тогочасні письмові заяви сприймаються як фарс чи прихована іронія стосовно тогочасної дійсності, хоча йому в тій ситуації очевидно було не до сарказму.

Читайте також: Про чекістську природу Московської патріархії і її ватажка Гундяєва [5]

Попри це він писав таке: "Чіпляючись за жалюгідні залишки минулого, у прагненні врятувати те, що засуджено на загибель і загинуло, чому завдано цілковитої поразки, я робив ганебну і мерзенну справу, справу класу, який помирав. Я підтримував зв'язки з тими, хто був уже трупом. Я робив спроби відійти, але не відійшов… Я хочу скинути з себе маску. Я хочу, щоб моє обличчя було видно наочно… Щиросердним розкаянням, цілковитим усвідомленням всієї тяжкості своєї провини перед партією і радянською владою, повним роззброєнням, роботою на тій ділянці і в тій галузі, де мені буде дано працювати, я постараюся, при допомозі партії, заслужити ім'я чесного радянського громадянина".

Невдовзі оцінку тим першим його повідомленням і заявам дадуть інші співробітники нквс, які прийдуть на зміну своїм попередникам, звільненим зі служби і засудженим або розстріляним як вороги народу і агенти іноземних спецслужб. В одній із довідок стосовно цього зазначено: "До 1938 р. як агент працював погано". Іншими словами, надавав інформацію лише загального характеру і не надто важливу.

А в 1938 році стався казус. Наприкінці травня В. Петрова заарештували за поданням управління держбезпеки нквс урср. Від нього вимагали зізнання в участі у контрреволюційній шпигунській організації "Азбука", заснованій чорносотенцем-монархістом Василем Шульгіним, вербуванні колишніх царських офіцерів і відправленні їх на Дон до Добровольчої армії Антона Денікіна для боротьби проти радянської влади.

Для науковця це стало справжнім ударом і постанням перед новою дилемою: що ще б такого зробити, аби врятувати своє життя. Численні звістки про масові репресії і розстріли невинних за надуманими звинуваченнями майже не залишали йому шансів на позитивне вирішення справи. Про "Азбуку" він взагалі нічого не знав. Відтак, щоб хоча б якось пом'якшити свою участь, почав розкаюватися у всіх гріхах, які йому приписували, і написав заяву такого змісту:

"Визнаючи скоєні мною злочини проти радянської влади і партії, що будучи зв'язаний з органами радянської розвідки, я проявляв при цьому дворушництво, не повідомляв здобуті відомості і т. п., я заявляю, що віднині я буду справжнім патріотом радянської батьківщини, вестиму активну роботу з виявлення і викриття ворогів соціалістичної батьківщини, стану справжнім радянським розвідником і своєю активною роботою спокутую скоєні мною провини перед партією і радянською владою, перед радянським народом".

Чому він у той період заявляв про зв'язок саме з органами розвідки? Серед архівних документів другої половини 1930-х років не виявлено відомостей, які б свідчили про те, що на початковому етапі агентурної співпраці перед ним ставили завдання по лінії роботи зовнішньої розвідки. Так само і в тексті підписки В. Петрова йдеться лише про зобов'язання "інформувати органи удб про всі контрреволюційні дії осіб, які борються з комуністичною партією і радянською владою". Відтак це питання залишається відкритим.

Читайте також: Розсекречені архіви: Підроблені листи голови ОУН Штуля-Ждановича до батька. Почерк КДБ [6]

З іншого боку, інформація про зв'язок заарештованого з органами радянської розвідки стала несподіванкою для слідчих. Почали уточнювати, з'ясовувати і зрештою дійшли висновку, що взяли не того. Мали заарештувати Петрова Віктора Мортировича, чорносотенця, монархіста, члена організації "Двоголовий орел". Тож переплутали. З'ясування стосунків між підрозділами нквс закінчилося тим, що В. Петрова звільнили з-під варти, всі його зізнання долучили до старої справи і ще й почали в нього прискіпливо дізнаватися, в чому ж полягало його дворушництво і чому він не повідомляв усе, що йому ставало відомим по роботі. Відтак він змушений був знову розкаюватися і обіцяти, що надалі об'єктивно інформуватиме кураторів про стан справ в Академії наук і про настрої в своєму близькому оточенні.

Знову ж виникає запитання: грав роль, годуючи чекістів обіцянками, чи діяв так через звичайний у такій ситуації страх? Усе це певною мірою перегукується з характеристикою В. Петрова, яку дав йому в своїх спогадах Юрій Шевельов, описуючи його зовнішність і поведінку за кордоном. "Може був у цьому, крім природної невмілости, ще й елемент гри, – писав він. – Петров був у житті великим провокатором і пародистом. Хоча я ближче зійшовся з Петровим пізніше, вже в Німеччині, але вже й тоді я не міг не помітити своєрідности й своєрідного чару цієї людини. Ні в яких ситуаціях його не покидали скепсис і іронія – з інших, а ще більше з самого себе".

Можливо у цих словах Ю. Шевельова слід шукати розгадку того, чому В. Петров у тій заяві писав саме про співпрацю з органами розвідки і обіцяв стати справжнім радянським розвідником. Невідомо, чи це був вияв творчої фантазії письменника, чи щось від того періоду (1936–1938 рр.) не знайшло свого відображення в оперативних документах. Водночас на початку радянсько-німецької війни 1941–1945 років до тієї заяви в нквс повернулися знову.

"Відрядити у розпорядження тов. Судоплатова"

Напередодні війни В. Петров був призначений директором Інституту українського фольклору Академії наук урср. Про те, чим займався у той час, йдеться в одній із автобіографій, яка зберігається серед архівних документів. "5 липня 1941 р., – писав він – мені було запропоновано у зв'язку з початком військових дій, як і іншим науковим співробітникам Академії наук, виїхати з Києва. 13 липня я прибув у м. Уфу, куди була евакуйована Академія наук із Києва, і там залишався до кінця 1941 року, працюючи вченим секретарем Інституту суспільних наук, який об'єднав у своєму складі колишні Інститути мовознавства, історії, археології, літератури, фольклору".

Затесатися серед евакуйованих у далекій Уфі і зникнути з поля зору нквс В. Петрову не вдалося. З іншого боку, немає відомостей про те, що він цього прагнув. Та й чи зміг би. За усталеною практикою, інформація про переїзд на нове місце мешкання агентури пересилалася до інших органів нквс для поновлення зв'язку і подальшого використання в оперативній роботі. Відтак архівні документи свідчать про те, що до його особи за нових умов проявили неабиякий інтерес. В нквс саме займалися пошуком і підготовкою кандидатів для залишення на окупованій території або перекидання через лінію фронту із розвідувальними завданнями. В. Петров для цього підходив якнайкраще.

У довідці, підготовленій про нього для 4-го (розвідувально-диверсійного) управління нквс срср, яким під час війни командував Павло Судоплатов, перерахували всі плюси на користь використання саме В. Петрова. Йшлося і про його походження (із сім'ї священика), і про широкі зв'язки й авторитет у науковому й письменницькому середовищі та контакти в Києві, Львові, Москві і Ленінграді, і про те, що постраждав від радянської влади, звинувачувався в антирадянській діяльності, був заарештований, понижений у посаді, і про хороші знання німецької мови.

"Іванов" всебічно розвинений, – зазначалося в довідці, – культурний, приємний співбесідник. Контактний у спілкуванні, може встановлювати нові знайомства, хитрий і верткий... За нашою пропозицією "Іванов" виявив згоду пробратися у прифронтову полосу з тим, щоб у подальшому дістатися до Києва і Львова й проводити там певну роботу…".

На довідці є резолюція П. Судоплатова: "Нарком перекидання схвалив. Дійте. Попередньо переговоріть. 25.12.41 р.". Але для того, щоб здійснити цю операцію, потрібно було провести цілу низку заходів. Ці заходи з підготовки і виведення за лінію фронту В. Петрова докладно описані в архівних документах. На них важливо зупинитися окремо, оскільки в низці публікацій і документальних фільмах ці події, через нестачу в минулому необхідних підтверджень, зображувалися в дещо викривленому світлі.

Читайте також: Розсекречені архіви: Невідомий план ліквідації Степана Бандери [7]

Зокрема, йшлося про те, що вченого наприкінці грудня 1941 року в Уфі викликали до військкомату для перереєстрації військовозобов'язаних. Там він нібито отримав військовий квиток із зазначенням військово-облікової спеціальності. А за два дні знову був викликаний і отримав розпорядження їхати до Москви, де прибути в обласний військкомат і отримати призначення перекладачем на фронт.

Але то була лише легенда для його колег в інституті і знайомих, яку вони потім поширювали упродовж років і десятиліть. Насправді, В. Петрова таємно відрядили до Москви у розпорядження П. Судоплатова. Там упродовж півтора місяця готували до виведення за лінію фронту і роботи в тилу, щоб він став, як колись сам писав, справжнім радянським розвідником.

Його вчили, як користуватися тайнописом, рецептам проявлення таких листів, різним способам шифрування і використання в текстах листів умовних фраз. Усе це він мав знати напам'ять. Про засвоєння цієї непростої науки і складання іспитів збереглися окремі довідки.

Крім цього, були відпрацьовані паролі. Так, зв'язківець мав запитати: "Чи можу я бачити Платона Мефодієвича?" Відповідь: "Він тут не мешкає, а що Ви хотіли б?" Зв'язківець: "Я хочу передати залишену ним книгу". В. Петров: "Будь ласка, я це зроблю із задоволенням сам особисто". У разі необхідності В. Петров міг надіслати свою довірену особу з таким паролем: "Я від Платона, він просив передати вітання Віктору".

Після приїзду до Києва він мав надіслати листи з умовними фразами до однієї з нейтральних країн – Швеції або Туреччини, а також у Ташкент. Адреси завчив напам'ять. Згадування в листі про хороше здоровʼя і побажання приїзду родичів мало означати успішний процес легалізації і можливість зустрічі зі зв'язковим чи резидентом розвідки. Згадування про його погане здоровʼя або когось із родичів мало свідчити, що легалізація проходить погано. Фраза про необхідність поїздки на лікування у певний пункт із зазначенням часу вказувала на місце можливої зустрічі.

Читайте також: Розсекречені архіви радянських спецслужб: Українська Головна Визвольна Рада. Таємні протоколи [8]

Щонеділі він мав з 14.00 до 14.30 прогулюватися в Києві у Павлівському сквері на розі вулиці Гоголівської. Потрібно було йти третьою алеєю з боку Павлівської вулиці, що вела всередину скверу, і тримати в лівій руці маленький пакунок. Щосуботи мав відвідувати вечірні служби у Софійському або Володимирському соборах. Це для того, щоб його міг зустріти й упізнати зв'язковий. Одночасно він мав дати оголошення в газету "Українське слово" або іншу, що виходила в Києві, з обумовленим текстом і за підписом "Віктор Бер". Зокрема, текст зі згадкою імені Софії Шестакової означав успішне прибуття до Києва.

Перед виведенням за лінію фронту В. Петрова ознайомили із завданням, яке було підписано Павлом Судоплатовим і затверджено заступником наркома внутрішніх справ срср Богданом Кобуловим. Від нього вимагали:

"1. Встановити тісний звʼязок та увійти до складу керівних українських націоналістичних кіл Києва, що орієнтувалися на німців, для того, щоб:

а) бути в курсі усіх заходів, які намічалися та проводилися українськими націоналістами разом з німцями, які стосувалися срср;

б) бути в курсі загальнополітичного і економічного становища окупованої України;

в) мати можливість дати прихисток і просунути у керівні націоналістичні кола наших людей.

2. Встановити тісний звʼязок з науковими колами Німеччини і особливо тими з них, які проповідують расові теорії німецького фашизму, для того, щоб:

а) підготувати ґрунт для можливого переїзду на постійне мешкання до Німеччини;

б) проводити розвідувальну роботу в самій Німеччині.

3. Встановити звʼязок з науковими колами Італії для того, щоб зарекомендувати себе там і підготувати ґрунт для можливої поїздки у рейд в Італію".

Відтак ні про необхідність очолити український уряд на окупованих територіях, ні про підготовку до замаху на Гітлера, як про це неодноразово зазначалося в публікаціях, у завданні не йшлося. В. Петров мав діяти як науковець і письменник, ображений радянською владою, влаштуватися до наукових установ або газет, що відновлювали роботу або створювалися в окупації, і встановлювати зв'язки з впливовими діячами.

При цьому йому дозволяли публікувати наукові праці антирадянського змісту, які б дали змогу завоювати авторитет і в німецької адміністрації, і в українських націоналістичних колах. Такі статті він мав підписувати псевдонімом "Віктор Бер". Понад те, куди б його не завела доля, він мав так само розміщувати в закордонних газетах оголошення й публікації під цим псевдо, щоб його місцеперебування змогли відстежити працівники нквс і вийти з ним на зв'язок.

Після завершення прискореної підготовки Головним управлінням кадрів Народного Комісаріату Оборони срср В. Петрову видали посвідчення техніка інтенданта I рангу і розпорядження вибути 29 січня 1942 року в розташування Воєнради Південно-Західного фронту для призначення на посаду перекладача 1-го розряду. Одночасно за підписом П. Судоплатова був відправлений документ начальнику прифронтового відділення 4-го управління нквс срср Миколі Прокопюку із вказівкою перекинути агента "Іванова" через лінію фронту в тил німців у супроводі перевіреного й досвідченого провідника.

Читайте також: Розсекречені архіви: Українська повстанська армія. Боротьба друкованим словом [9]

Згідно з відпрацьованою легендою, В. Петров прибув у розташування 47-ї дивізії Південно-Західного фронту як перекладач з німецької, але служити в Червоній армії від самого початку не мав бажання, тож вирішив скористатися слушною нагодою і втекти через лінію фронту. Все інше зі своєї біографії він мав, не криючись, розповісти так, як і було. Після затримання мав просити німців доставити його у Київ, де він був відомий і зміг би відновити свою наукову діяльність.

За свідченнями М. Прокопюка, які він відобразив у рапорті, в останні години перед переходом лінії фронту "Іванов" "виявляв ознаки знервованості і розгубленості, однак намагався зовні це не виказувати". Перехід відбувся 24 лютого 1942 року о 3-й годині ранку в районі між зайнятими гітлерівцями селами Яковенкове і Вовчий Яр та підконтрольними Червоній армії селами Борщеве і Бригадирівкою у Чугуївському напрямку Харківської області.      

У розташуванні німецьких військ до В. Петрова поставилися з цікавістю. Як свідчать документи, своєю розповіддю, зовнішнім виглядом та інтелектом він виявив прихильне ставлення до себе навіть з боку якогось гітлерівського генерала. Після допитів представниками армійської контррозвідки його передали в розпорядження відомства пропаганди при окупаційній адміністрації в Харкові. Там його призначили до відділу літератури.

Невдовзі він отримав дозвіл виїхати до Львова, але з тими документам, які мав, йому не дали змоги перейти на інший бік Дніпра. Упродовж певного часу мешкав у Кременчуці і працював у місцевій газеті. Потім переїхав до Харкова. У 1942–1943 роках видав кілька номерів журналу "Український засів". У ньому надрукував переклади, підписані псевдонімом Віктор Бер, передбаченим умовами звʼязку з працівниками нквс.

Ось фрагмент із перекладеного ним твору Георга Бюзінга "Мандрівка крізь бурю": "…Бог один посилає нам бурю, сонце, туман і небо, повне зірок. Ти ж не знаєш нічого. Ти ж знаєш тільки, що маєш виконати своє завдання, що його тобі призначив Бог… У мене на душі була цілковита тиша, і я знав, що тепер я терпляче чекатиму, поки Бог пошле мені човна, якого він призначив мені". Напевне, це був своєрідний сигнал. Але чекання В. Петрова було марним. В одній із довідок зазначається, що "всі заплановані нкдб срср способи зв'язку з "Івановим" здійснені не були і він увесь період після перекидання через лінію фронту до 1948 року залишався поза зв'язком".

Тобто контакту з резидентом нквс, який мав прибути до Харкова або Києва, вийти на зв'язок з В. Петровим, керувати його роботою, отримувати від нього інформацію і передавати її за лінію фронту, не сталося. Тож агент займався звичною для себе науковою діяльністю і дослідженнями, виступав з доповідями, писав статті, в яких не боявся критикувати радянську владу, оскільки це було передбачено завданням. У кількох номерах журналу "Український засів" надрукував свій роман "Без ґрунту".

У січні–лютому 1943 року в складі екскурсійної групи від відділу пропаганди відвідав низку міст Німеччини, зокрема Вюрцбург, Дрезден, Берлін. Там встановив контакти з німецькими науковцями і представниками української еміграції, знову ж нібито в межах поставленого завдання. Через наступ Червоної армії згодом евакуювався з Харкова до Києва, Кіровограда, Умані, Вінниці і зрештою опинився у Берліні.

На вулицях усіх цих міст ходив у німецькій формі, про що збереглося чимало свідчень. Зокрема, Ю. Шевельов згадував, що "військова уніформа … виглядала на ньому як лантух, його рухи були в тих мундирі й штанях мало не циркової незграбности, а коли при появі офіцера він віддавав честь і цокав одним черевиком об другий, важко було стриматися від посмішки".

У Берліні працював у відділі українських перекладачів, співпрацював з Українським науковим інститутом, яким керував професор Іван Мірчук, з газетою "Нове слово". На її сторінках друкував свої переклади за підписом Віктор Бер. У 1944 році написав одну з найгостріших своїх антирадянських книжок "Українські культурні діячі – жертви большевицького терору".

У ній відгукувався про терор як форму державного управління в срср. У квітні 1945 року евакуювався разом з редакцією газети до Лейпцига, а потім до Фюрта. Був одним із фундаторів Мистецького українського руху, редактором різних видань, викладав в Українському вільному університеті, Богословській академія УАПЦ, Українському технічно-господарському інституті. Із березня 1946 року постійно мешкав у Мюнхені.

Увесь час він жив у очікуванні, що одного дня в його квартиру хтось постукає і назве пароль…

Читайте також: Якими були агенти Служби безпеки ОУН, і кого з ворогів їм вдалося ліквідувати? [10]

"Знайти і поновити зв'язок"

Після завершення Другої світової війни справу на "Іванова" передали в 1 управління мдб урср, яке займалося зовнішньою розвідкою, і дали завдання знайти агента за кордоном та поновити з ним зв'язок. Невдовзі вивчення української еміграційної преси принесло бажані результати. В журналі "Наше життя" № 27–28 від 12 грудня 1945 року знайшли статтю про те, що професор В. Петров 19 жовтня 1945 року прочитав у таборі для переміщених осіб в Аугсбурзі доповідь на тему "Українська нація в її історичних коренях".

Крім цього, резидент мдб срср у Нюрнберзі повідомив, що в березні 1946 року В. Петрова випадково зустрів у місті Фюрт український письменник Юрій Яновський, який брав участь у висвітленні Нюрнберзького процесу. Про це Ю. Яновський розповів своєму знайомому, а той виявився агентом мдб і про все доповів куратору.

Нарешті, 20 вересня 1946 року в українському тижневику "Час", який виходив друком у місті Фюрт, знайшли статтю, підписану як Віктор Бер. У довідці мдб з цього приводу зазначили, що "Іванов" не випадково підписався таким псевдонімом. Відтак зробили висновок, що він має бажання зустрітися. Для поновлення звʼязку кілька разів посилали агентів. Але ні в інституті, де В. Петров читав лекції, ні на його квартирі його не застали. У жовтні 1946 року від господарки квартири дізналися, що він виїхав з помешкання у невідомому напрямку.

У липні 1947 року в мдб через публікації в пресі дізналися, що професора Віктора Петрова призначено заступником декана філософського факультету в Українському вільному університеті в Мюнхені. Одразу ж на адресу університету на його ім'я надіслали листа, в текст якого вставили окремі фрази з пароля. У листопаді того самого року отримали відповідь. В. Петров повідомляв, що він все зрозумів, просив прислати зв'язкового і повідомив свою домашню адресу.

Через низку причин, як свідчать архівні документи, ця зустріч переносилася і відбулася лише 14 вересня 1948 року. Агент "Шаляпін", який прибув для відновлення зв'язку, так виклав у доповіді свої перші враження від В. Петрова: "… дуже схожий на своє давнє фото, нижче середнього зросту, жвавий, наша людина, не зрадив, не змінився, переживає важкі часи (обідає через кожні два дні на третій), багато працює, сумує за Батьківщиною і нормальною науковою роботою. Але він готовий і надалі бути на чужині, якщо це необхідно для справи… Своє становище, стільки років без жодних інструкцій, він тяжко переживав. Зв'язкового він чекав "як манну небесну"… Він наш і для нас надалі працюватиме де завгодно і як завгодно. Потрібно лише дати йому певне конкретне завдання…".

Водночас це були лише суб'єктивні враження агента "Шаляпіна" від першої зустрічі з В. Петровим. Насправді, невідомо, чи щиро той демонстрував зв'язковому свої емоції, чи знову грав у свою гру. Під час наступних зустрічей намагалися дізнатися, кого з діячів української еміграції він знає. При цьому неабияк зацікавилися його знайомством з Андрієм Мельником, Миколою Капустянським, Дмитром Андрієвським, Володимиром Кубійовичем, Іваном Багряним, Олександром Скорописом-Йолтуховським, Олександром Оглобліним, Юрієм Шевельовим та багатьма іншими, які становили неабиякий інтерес для органів мдб.

Намагалися з'ясувати, що йому відомо про місце перебування Степана Бандери, Ярослава Стецька, Миколи Лебедя, Павла Шандрука, Тараса Бульби-Боровця та інших. Запитували, в яке політичне середовище він міг би легше проникнути для з'ясування необхідних відомостей.

В. Петров, заскочений зненацька великою кількістю запитань і завдань, які перед ним попередньо намагалися поставити, повідомляв лише інформацію загального характеру. Зазначав, що він не дуже хоче занурюватися в політику і проявляти надміру симпатій до якоїсь партії, бо це може зіпсувати його стосунки з іншими. І загалом, мовляв, він хотів би більше займатися науковою діяльністю. При цьому поскаржився, що для такої роботи відчуває брак необхідних книг та інших джерел, які є в достатній кількості в срср. Відтак був би не проти повернення на батьківщину. Але такі наміри жодним чином не вписувалися в плани мдб.

Керівництво мдб вимагало від підлеглих ще й ще раз зустрічатися з В. Петровим, роз'яснювати йому важливість саме тих завдань, які перед ним озвучили, займатися його виховання у потрібному дусі. Навіть запланували нелегальне виведення його на тиждень в радянську зону окупацію Берліна для додаткового навчання й інструктажу. Але на цій стадії трапилося непередбачуване. Запідозрили, що агент "Шаляпін" веде подвійну гру, зокрема працює на американські спецслужби. Його відвели від зустрічей з В. Петровим. Однак він всупереч цьому все ж прийшов на чергову зустріч, отримав письмову доповідь В. Петрова і зник.    

Ввечері 16 квітня на квартиру до В. Петрова приїхав новий звʼязковий, попередив про можливу небезпеку і наказав терміново збиратися. На запитання господарки квартирант повідомив, що їде у відпустку до знайомих у місто Міттенвальде. Як свідчать документи, В. Петров вийшов з дому приблизно о 20.00. Зі зв'язковим зустрівся на вокзалі, і о 21.10 вони разом виїхали потягом з Мюнхена до Вюрцбурга. Потім кілька разів змінювали маршрут, плутаючи сліди. Зрештою о третій годині ночі 20 квітня перетнули демаркаційну лінію кордону і опинилися в радянській окупаційній зоні.

Читайте також: Командир УПА, який помирав тричі: "Хто може — нехай зробить краще" [11]

"Петров мається добре?"

"Цілком таємно

Міністру держбезпеки союзу рср

генерал-полковнику тов. Абакумову В. С.

…У березні 1949 року нами були отримані відомості про те, що американці підозрюють "Іванова" у зв'язках з нами і хочуть його заарештувати. Тому в квітні ц. р. "Іванов" був нелегально виведений у радянський сектор Берліну і літаком доправлений у Москву.

У зв'язку з тим, що виведення "Іванова" із американської зони окупації Німеччини в Берлін здійснено нелегально і невідкладно, "Іванов" був змушений залишити на квартирі, де він мешкав, всі свої речі, а також наукові праці.

Нині "Іванов" мешкає в Москві на конспіративній квартирі, не має необхідного одягу та інших речей…

Одночасно прошу Вас дозволити видати "Іванову" кошти в розмірі 15 000 рублів на облаштування й екіпірування та дозволити придбати для нього путівку в санаторій"

Згідно з резолюцією на документі, В. Петрову виділили з фондів мдб срср зазначену суму грошей, надали путівку до санаторію і посприяли у влаштуванні на роботу. Для пояснення його тривалої відсутності видали довідку про те, що він працював у Міністерстві зовнішньої торгівлі срср на посаді наукового співробітника і з 4 лютого 1942 року до 30 травня 1949 року перебував у закордонному відрядженні. У секретній лабораторії мдб сфабрикували і відповідний запис з печаткою у трудовій книжці: прийнятий на роботу в міністерство 20.01.1942 року, звільнений 20.09.1949 року за власним бажанням.

Водночас у довідці мдб срср, датованій червнем 1950 року, зазначається таке: "У Москві "Іванову" нами був виданий паспорт з фіктивною пропискою, за адресою: 2-й Неополімовскій пров., буд. № 1/12, кв. 7, посвідчення від імені Українського штабу партизанського руху з підтвердженням, що "Іванов" з лютого 1942 року до травня 1945 року перебував у партизанському загоні ім. Л. Берія (ком. загону Карасьов) як боєць, з відповідним занесенням його до списків цього загону, фіктивна довідка, яка підтверджує перебування його в закордонному відрядженні по лінії Міністерства зовнішньої торгівлі з серпня 1945 р. до квітня 1950 р. і здійснені відповідні записи в трудовій книжці, що збереглася в "Іванова".

Ці "документальні підтвердження" про місцезнаходження В. Петрова з 1942 до 1950 року робилися для того, щоб сформувати "легенду" перед його оточенням і провести легалізацію. Одна довідка призначалася для прописки, інша – для влаштування на роботу. Водночас таке неспівпадіння в датах, допущене мдб срср, спричинило підозрілість і неоднозначне ставлення до вченого за новим місцем роботи. Він і сам цьому певною мірою сприяв, завуальовано й загадково розповідаючи про свою діяльність під час війни.

Але, як з'ясувалося, на цьому митарства вченого й письменника не закінчилися, а лише починалися. Працівники мдб змогли влаштувати його лише на посаду молодшого наукового співробітника Інституту матеріальної культури Академії наук срср. Це при тому, що ще за кордоном зазначали, що в разі повернення на батьківщину йому створять всі умови для того, щоб він зміг сповна реалізувати себе як вчений і досягнути певних висот та визнання. На делікатні докори В. Петрова, що цього не зробили, обіцяли все якнайшвидше залагодити.

Читайте також: "Вам буде соромно за це колись". Заручниця історичних перипетій [12]

У рапорті на ім'я міністра держбезпеки срср Семена Ігнатьєва куратори В. Петрова писали, що він має два докторських ступеня і висловлювали прохання посприяти через цк вкп(б) у влаштуванні його на посаду старшого наукового співробітника. Але з'ясувалося, що це не так просто зробити. Документів, які б підтверджували здобуття наукових ступенів, В. Петров не мав і переатестацію, як усі інші, не проходив. Тож йому порадили заново писати дисертації і захищати їх за встановленою процедурою.

Усе це негативно позначалося і на самопочутті вченого, і на моральному стані, і на його науковій діяльності. В одній із довідок, датованих вереснем 1952 року, зазначалося, що він почувається тягарем для органів мдб і побоюється, що йому перестануть допомагати, і тоді він змушений буде "затягнути тугіше пасок", винайняти квартиру під москвою і півтора–два роки очікувати, доки йому присвоять ступінь доктора наук за нові роботи.

У той період, як свідчать архівні документи, В. Петрова як агента вже не використовували. Керівництво 1-го (розвідувального) управління мдб срср вирішило, що він їм не потрібний. Тож попередньо домовилися про передачу його на зв'язок до 4-го (розшукового) управління, яке займалося розшуком агентури іноземних розвідок на території срср. Але після отримання й вивчення всіх документів керівництво цього управління зробило такий висновок: "Агента "Іванова" приймати на зв'язок не будемо. Ми не зможемо усунути всі його невирішені питання, пов'язані з його утриманням і поновленням наукових ступенів".

Відтак ще упродовж кількох років ним опікувалося 1 (розвідувальне) управління мдб срср. Але в жодних розвідувальних заходах його не використовували. Принаймні в архівних документах таких відомостей немає. Наприкінці 1954 року йому запропонували працювати в комітеті "За повернення на батьківщину", але він відмовився. Через два роки, у квітні 1956-го, винесли постанову, що "по лінії роботи він не може бути використаний". Тож справу здали до архіву.

У тому самому році В. Петров переїхав до Києва. Невдовзі одружився з Софією Зеровою, дружиною колишнього товариша Миколи Зерова, репресованого і розстріляного на Соловках, влаштувався старшим науковим співробітником Інституту археології Академії наук урср. У жовтні 1966 року захистив кандидатську і одночасно докторську дисертації. У наступному році вища атестаційна комісія нарешті затвердила набуття ним ступеня доктора філологічних наук.

Думка, яка побутувала в низці публікацій про те, що В. Петрова не пускали з москви до Києва, в документах не підтверджується. Ніхто йому не забороняв це робити. Він попередньо приїздив до Києва, бачився з Софією Зеровою, вів розмови про можливість працювати з наукових закладах Академії наук урср, але жодні варіанти його не влаштували.

Приблизно у той самий період "Українська літературна газета", що виходила у Мюнхені, протягом півроку друкувала працю В. Петрова "Українські культурні діячі – жертви большевицького терору", рукопис якої він залишив на робочому столі перед втечею. Про нього знову почали писати в газетах, згадувати про загадкове зникнення.

Читайте також: Не здати своїх: історія повстанського командира "Сіроманців" Петра Мельника "Хмари" [13]

Інформацію про різноманітні версії того зникнення ретельно збирала резидентура мдб срср у Німеччині. У доповідях наводилися припущення діячів української еміграції, що В. Петрова викрали радянські спецслужби і жорстоко розправилися з ним за його антирадянську позицію. Ще одна поширена версія – нібито з ним поквиталися бандерівці, запідозривши його у співпраці з радянськими спецслужбами. Були й інші, але жодної про те, що він сам вирішив таємно повернутися до срср.

Лише через сім років у журналі "Археология в ссср" за 1955 рік, виданому в москві, західні вчені у переліку радянських археологів побачили прізвище В. Петрова. Відтак дійшли висновку, що він став радянським громадянином і запідозрили, що за кордоном діяв за завданням мдб срср. Дехто почав негативно відгукуватися про нього як шпигуна. Чутки докотилися й до Києва.

Зрештою в газеті "Українське слово" від 29 січня 1966 року з'явилася невелика замітка під назвою "В. П. Петров мається добре". У ній ішлося про те, що він спокійно мешкав у срср, був у розквіті творчих сил і працював за своїм науковим фахом. "Важко собі уявити, – зазначалося в публікації, – щоб В. Петрову були прощені гріхи, яких він "допустився", будучи на еміграції. Скорше треба припустити, що вже тікаючи з червоної армії він мав доручення вивчити наукові та літературні кола, що знаходилися поза засягом московських інквізиторів. Коли його завдання було виконане, його відкликано. Ця таємниця не буде розгадана перед розкриттям московських центральних архівів спеціялізованих установ".

Але чи насправді В. Петров почувався добре? Як свідчать документи, на нього нерідко підозріло дивилися в середовищі науковців. У зв'язку з цим у 1965 році до цк компартії України за підписом голови кгб при раді міністрів урср Віталія Нікітченка було надіслано доповідну записку. У ній зазначалося, що В. Петров і під час Другої світової війни виконував розвідувальні завдання в тилу ворога, і в післявоєнний період діяв як розвідник у Західній Німеччині, нагороджений орденом Вітчизняної війни І ступеня.

"З метою збереження в таємниці співробітництва з органами радянської розвідки, – зазначалося в документі, – своє перебування в Німеччині тов. Петров за нашою вказівкою пояснює участю в партизанському загоні і відрядженням по лінії Міністерства зовнішньої торгівлі. Водночас низці співробітників АН урср стало відомо про перебування тов. Петрова в Німеччині як "переміщеної особи", що зрештою негативно позначається на його становищі в колективі і перешкоджає його плідній науковій і видавничій роботі. Доповідаючи про це, просимо дозволу інформувати керівництво і парторганізацію АН урср про виконання тов. Петровим важливої бойової роботи в період Великої Вітчизняної війни і в післявоєнний період…".

Водночас у кгб урср вирішили провести з В. Петровим "консультації з низки питань, які стосувалися здійснення певних оперативних заходів по закордону". Докупи зібрали матеріали, які нібито свідчили про те, що "емігрантські українські націоналістичні видавництва протягом низки років використовують ім'я і деякі твори, написані ним за кордоном, з наклепницькою метою проти срср. Йшлося про вже згадувану брошуру "Українські культурні діячі урср 1920–1940 рр. – жертви большевицького терору", видану у 1959 році під такою назвою ще й Нью-Йоркським видавництвом "Пролог", та інші матеріали.

У кгб хотіли, щоб В. Петров підготував для газети "Вісті з України" статтю з викриттям суті "українського буржуазного націоналізму та антинародної діяльності закордонних емігрантських націоналістичних центрів". Крім цього, у плані роботи на 1967 рік з'явився пункт про підготовку до видання від його імені книги з викладенням відомостей про життя після повернення із Заходу, де мали використати у вигідному руслі дезінформаційні матеріали. Водночас в архівних документах немає відомостей про те, чи виконав він ці завдання і як він до них поставився.

В останніх документах, датованих липнем 1968 року, йдеться про те, що В. Петров і надалі працював в Інституті археології, завершив роботу над науковим дослідженням про скіфів, до Політвидаву здав книгу про Фрідріха Енгельса і що Спілка письменників настійливо просить написати спогади про Максима Рильського, з яким він був близький упродовж десятиліть.

Через рік у кгб винесли постанову про закриття справи і передачу її до архіву у зв'язку зі смертю В. Петрова 8 червня 1969 року. Ні про процедуру його поховання у Києві на Лук'янівському військовому кладовищі, де на прощання нібито генералів кгб прийшло більше, ніж письменників, ні про чин полковника, ні про роботу ще на якусь розвідку у архівних документах не йдеться. Ці та інші вигадки з'явилися вже пізніше й переходили з одного видання до іншого.

Розсекречені документи дали змогу пролити світло на ці міфи. Водночас так і не дали відповідь на низку інших запитань, що стосуються дій і вчинків В. Петрова у різні періоди його життя, розуміння, де він діяв щиро, а де грав певну роль. Попри це, наявні документи красномовно свідчать про те, що В. Петров, якщо й намагався грати з чекістами певну роль задля збереження свого життя чи отримання можливості й надалі працювати і творити, то не сповна уявляв, що ці тенета міцно триматимуть його упродовж усього життя і що незрима тінь нквс/мдб/кдб слідуватиме за ним скрізь, куди б його не завела доля.

Усе це, безсумнівно, наклало відбиток на всьому: творчості, науковій діяльності, особистому житті. Напевне, не випадково й те, що після виведення з-за кордону він так і не написав жодного роману. Вочевидь, так позначилися на ньому реалії сталінської тоталітарної системи.

Історія Віктора Петрова – це яскравий приклад того, як органи нквс ламали долі людей, граючи на їхніх слабкостях, амбіціях та інших рисах характеру. Саме на них лежить величезний тягар злочину перед цивілізаційним світом за те, що через їхні дії (арешти, вербування, компрометації, дискредитації, залякування, вбивства, цензуру та інші заборони) багато письменників не написали або не видали цілу купу хороших і потрібних романів, вчені не зробили винаходи й відкриття, художники не написали чудові картини, режисери не поставили чудові п'єси…

У глобальному вимірі це навіть більший злочин, ніж той, що чинили по відношенню до політичних діячів. Відтак напевне й не варто так безапеляційно судити тих митців, які з різних причин потрапили в ті жорнова, стали жертвами системи і не змогли гідно противитись. Засуджувати й викривати потрібно тих, хто призвів до такого.

—

(Копії архівних документів надані автором)

Олександр Скрипник [14], дослідник історії спецслужб; опубліковано у виданні "Історична правда" [2]

---

Читайте також: 

•  Розсекречені архіви радянських спецслужб. Як співробітники КДБ намагалися зробити з письменника Івана Багряного «червоного» [15]
•  Розсекречені архіви радянських спецслужб: Об’єкт розробки кдб «Бездольний» і його доленосний внесок в утвердження незалежності України [4]
• Розсекречені архіви: спецоперації КДБ СРСР проти закордонних центрів ОУН [16]
• Хто 60 років тому у Києві підпалив бібліотеку і навіщо [17]
• Деколонізація по-полтавськи. Як місто наблизилося до очищеного простору від російсько-радянського і чому вдалося не все [18]
• "Урок Биківні: варто зберігати свою державу. Не можна за жодних умов допускати окупації України, бо потім у нас з'являться нові "Биківні" [19]