16 січня 1919 року була створена Українська республіканська капела. Саме цей хоровий колектив став своєрідним амбасадором нашої культури за кордоном. І хай навіть це не допомогло Українській народній республіці знайти союзників та вижити, гастролі ансамблю були феноменально успішними, а їхній вплив досі відчувається по всьому світу.

Виданняи Platfor.ma [2] переповідає історію цього унікального колективу.

Після завершення Першої світової війни та створення Української народної республіки новій державі були конче необхідні союзники. Вже тоді її керівники розуміли важливість культурної дипломатії — на початку січня 1919-го Симон Петлюра поставив задачу організувати хорову капелу, яка мала поїхати за кордон прославляти українську музику, а значить і Україну як таку. Цю задачу доручили композитору і хормейстеру Олександру Кошицю. «Зроби, а то розстріляю», — зіронізував при цьому Петлюра. Жарт спрацював — вже 16 січня Українська республіканська капела була сформована, а 25 січня навіть затверджена окремим законом УНР.

Кошиць на той момент був вже відомим 44-річним музикантом. Походив він із родини священників і сам здобув науковий ступінь кандидата богослів’я. Багато викладав, а також керував хорами Духовної школи, Школи сліпих, Комерційної школи, музичним колективом студентів Університету святого Володимира, був хормейстером і диригентом Київської опери.

А ось так у 1917-му звучав український гімн в аранжуванні Олександра Кошиця:

Тож не дивно, що вже досвідченому та знаному спеціалісту вдалося швидко і з нуля організувати цілу капелу. Співаків і музикантів відбирали за конкурсом, де перевіряли вокал, знання нот та навіть рівень національної свідомості й громадянської активності. 

Репетиції та перші виступи хору проходили у Кам’янці-Подільському. А вже у березні 1919-го у закордонне турне відправилися 79 музикантів та адміністраторів (за іншими даними — 83). 

Читайте також: Пісня в обмін на зброю: як 100 років тому Україна переконувала світ надати їй військову допомогу [3]

Перший концерт відбувся 11 травня 1919-го у Національному театрі Праги. Сам Кошиць лишив про дебютний виступ за кордоном такий відгук: «Взяли чехів за чуба!»  Всього у Празі хор Олександра Кошиця дав сім концертів із незмінними аншлагами та оваціями, а після цього з таким же успіхом гастролював ще по семи чеським містам. Одна з місцевих газет підсумувала результат формулюванням, що про хор можна сказати коротко: «Veni, vidi, vici» (латинською «Прийшов, побачив, переміг»). А музикознавець і диригент Ярослав Кржічка формулював так, як точно сподобалося б Петлюрі з його ідеєю культурної дипломатії: «Тяжко руці писати критику, коли серце співає хвалу. Українці прийшли й перемогли! На жаль, занадто довго ми про них не знали й тяжко кривдили, коли несвідомо і без інформації з’єднували їх проти волі в одне ціле з народом російським».

Репертуар капели складався з народних пісень в обробці Миколи Лисенка, Миколи Леонтовича, Кирила Стеценка та самого Олександра Кошиця. Однією з найпопулярніших композицій була «Гуцульська колискова», яка звучала так:

Наступні два роки колектив продовжував гастролювати Європою. І незмінно зривав овації — у Франції, Чехословаччині, Австрії, Швейцарії, Бельгії, Нідерландах, Великій Британії, Німеччині. За спогадами, навіть у вибагливому Парижі успіх був настільки значним, що Кошицю аплодували прямо на вулицях. 

Кант «Почаївська Божа матір», який незмінно виконувала капела, французи перекладали як «Notre Dame de Potchaiv». А брюссельська газета «Le XX Siècle» захоплювалася: «Це музика, сповнена свіжості й молодості — неприхована краса, без штучних домішок та барвників. Неможливо уявити чогось кращого, ніж гімн “Почаївська Божа матір” з чудовим соло».

Вражений був і не менш розбещений розвагами Відень. Австрійська газета «Wiener Morgenzeitung» констатувала: «Ми бачимо настільки великий музичний успіх, який рідко можна побачити, навіть у такому музичному місті, як Відень». Погоджувалася і швейцарська «Tribune de Geneve»: «Їхніми устами говорить душа цілого народу, який серед страшних випробувань зберіг оптимізм, добрий гумор, здорову мораль і віру в національне життя і свободу. Цей спів є найкращою мовою 40-мільйонного народу, який не хоче ні більшовизму, на царизму, а бажає управляти своєю державою самостійно».

Знову ж таки відгукувався на головну місію капели французький історик і професор Сорбонни Шарль Сеньйобос: «Жодна пропаганда не може бути ефективнішою для визнання української нації. Скільки б не заперечували існування української нації, ваші хористи доводять, що ця нація має музичну душу неперевершеної сили».

Читайте також: Українська республіканська капела: дипломатія УНР працювала навіть після падіння держави [4]

Одним із хітів українського колективу була народна «По опеньки ходила». Уривок з неї у виконанні хору звучить так:

На жаль, навіть такого успіху Республіканської капели не вистачило, аби заручитися масштабною підтримкою незалежної України на міжнародній арені. УНР пала під ударами більшовиків, й хоровому колективу стало просто нікуди вертатися — амбасадорів української культури комуністи явно не чекали.

Врешті учасники капели створили аж три окремі хори. Один колектив переїхав на Закарпаття, яке тоді було під владою Чехословаччини, другий виступав переважно в Іспанії. А основна частина колективу під керівництвом самого Кошиця стала Українським національним хором, що в різні періоди налічував від 35 до 70 осіб. У 1921-му трупа гастролювала Іспанією, Францією, Бельгією, Німеччиною, а згодом переправилася через океан у США.

Розпочалося американське турне Українського національного хору у жовтні 1922-го в одному з найпрестижніших концертних залів світу — Карнегі-холі, а загалом в Сполучених Штатах українці дали 138 концертів. Американський драматург Клей Грін підкреслював: «Вони нанесли Україну на артистичну мапу світу як музичну націю. І це в той час, коли ми вважали її за спустошену землю бродячих козаків і сільського люду».

Саме виступи в США і досі мають вплив на те, як по всьому світу відзначають зимові свята. «Щедрик» — шедевр Миколи Леонтовича на основі народної мелодії. Що цікаво, на початку композитор не хотів давати свої твори для виступів капели за кордоном — наполягав, що його пісні нібито недоладні і їх не варто співати на вишуканих іноземних сценах. Однак саме «Щедрик» врешті став головним хітом хору.

Звучить перший запис композиції так:

Сам Леонтович про тріумф власної музики у світі не знав, адже лишався в Україні, на яку сунули більшовики. А 23 січня 1921 року 43-річний композитор загинув від пострілу чекіста Афанасія Гріщенка.

Тим часом його творами захоплювалися усюди, де гастролював український хор. Мелодію «Щедрика» почали брати й іноземні колективи, зокрема російські — все згідно з давньою традицією привласнювати собі чужу культуру. У 1925-му пісню заспівав Russian Art Choir. Саме в його виконанні «Щедрик» прозвучав на Бродвеї в мюзиклі «The Song of the Flame», присвяченому революції в Росії 1917 року. Для опису російських реалій чомусь переважно обрали українську музику: «Їхав козак за Дунай», «Гречаники» і, звісно, «Щедрик».

Читайте також: "Квартал 95" с помошью Национального академического народного хора им. Г. Веревки поглумился над пожаром в доме Гонтаревой в день ее рождения   [5]

В результаті у 1926-му найкращі пісні мюзиклу вийшли на платівці. На лейблі зазначалося, що «Щедрик» — «російська народна пісня». Про Миколу Леонтовича не було ані слова.

У 1936 році американський композитор українського походження Петро Вільговський написав до «Щедрика» англійський текст. Саме ця версія під назвою як «Carol of the Bells» стала однією з найпопулярніших різдвяних пісень у світі.

Повертаючися до Українського національного хору — після США він гастролював у Бразилії, Аргентині, Уругваї, на Кубі й загалом дав ще близько 900 концертів. А у Мексиці охочих послухати українців було так багато, що замість концертного залу музиканти кілька разів були змушені перенести виступи на стадіон, де зазвичай відбувалася корида.

На цю тему: Михаэль Стрихарж: «Звучит, собственно, не инструмент, а человек, который на нем играет» [6]

На одному з переїздів українські музиканти почули неофіційний мексиканський гімн «Перхура». Буквально за кілька годин Кошиць підготував власне аранжування і презентував на наступному виступі — в результаті композицію довелося декілька разів повторювати на біс.

Тодішній президент Мексики Альваро Обрегон, який втратив кінцівку на війні, зізнавався Олександру Кошицю: «Вперше в житті я шкодую, що у мене нема другої руки і я не можу вам аплодувати».

А бразильський літературознавець Коельйо Нейто закликав: «Співай же, чарівно Україно, співай щебетушко! Розсипай по світу пісні синів своїх — прийде час, коли настане весна, якої ти так чекаєш!».

Весни довелося чекати десятиліттями. Український національний хор існував до 1924-го, коли держава, яка його створила, вже давно припинила існування. Однак ще кілька років музиканти продовжували пропагувати та поширювати українську культуру.

На цю тему: Деньги в трубу. Как работают национальные оркестры и коллективы [7]

Олександр Кошиць решту життя прожив за кордоном — і теж продовжував займатися музикою. Наприклад, у 1939-му диригував хором на престижній Всесвітній виставці у Нью-Йорку:

Там же у 1944-му Кошиць записав знамениту нині пісню «Ой у лузі червона калина». У 2021-му цей запис віднайшла в архіві Українського музею та бібліотеки в Стемфорді дослідниця історії української культурної дипломатії Тіна Пересунько, а Інститут Леонтовича оцифрував аудіо:

В англійському перекладі цю пісню назвали «Україну ми звільнимо».

—

Юрій Марченко, опубліковано у виданні PLATFOR.ma [2]

На цю тему:

• «Украинская Республиканская Капелла». Урок истории [8]
• Колядники Києві за часів СРСР: Під ковпаком КДБ [9]
• Як КГБ зірвало плани української діаспори на Експо-67 у Монреалі [10]
• Легендарний диригент Віктор Гуцал: «Усі народні музичні інструменти росіяни запозичили в нас» [11]
• Юрій Винничук: Про відчуття українськості і чому національна ідея спрацювала саме тепер [12]