Свідчення жителя міста, окупованого Росією: "Люди є живим щитом в Олешках"

1.00

Нет

Тимчасово окуповане Росією місто Олешки (Херсонщина). Суспільне

Одна склянка гречки або рису на день на трьох, салат з одного огірка чи помідора з портулаком, відсутність водопостачання, електрики й газу. Так Віталій описує життя своєї родини в окупованих Росією, блокадних Олешках. Коли запасів їжі залишилося приблизно на місяць, сім’я вирішила виходити з міста пішки.

Люди для російських окупантів є живим щитом в Олешках. Це найближча точка до Херсона, звідки росіяни можуть обстрілювати обласний центр, зазначає Віталій. 13 вересня він разом із родиною та іншими жителями вирушив замінованою дорогою до Раденська.

У групі було восьмеро людей. За його словами, 23 кілометри вони подолали за п’ять годин. Двічі дорогу їм перекривали російські дрони. В інтерв’ю Українському Радіо [2] Віталій розповів, як люди виживають у блокадному місті, скільки коштують продукти, чому він вирішив виходити попри небезпеку та як його родина повертається до звичайного життя.

Одна склянка крупи на трьох

Віталію, ви вже на підконтрольній Україні території. Як почуваєтеся після всього пережитого? Як ваше здоров’я?

Коли ти опиняєшся на рідній землі, в Україні, це справді щастя. Коли ми були в окупації, нам завжди хотілося додому, в Україну. Тому наша сім’я відчуває радість і щастя від того, що ми тут. Щодо здоров’я — хотілося б, щоб воно було кращим. Коли ти перебуваєш в окупації, тобі нічим не можуть допомогти: нічого не працює, немає якісної лікарської допомоги. Тому зараз здоров’ям треба займатися, і доволі серйозно.

Розкажіть детальніше про життя в блокадних Олешках. Коли почалася блокада, як довго тривала? Якою була ситуація в громаді?

Хочу сказати, що це не перша блокада в Олешках. Перша тривала із середини грудня до середини березня. Це зимовий період, коли не тільки холодно, а ще й розумієш, що тобі не вистачає їжі. А потім — уже літній період, коли з кінця травня до кінця вересня жодного разу не привозили продукти, не вивозили важкохворих і поранених, не можна було поховати загиблих людей. Вони зараз перебувають у морзі, який не працює. Це приблизно 50 людей. Улітку, коли немає світла, вони там лежать і гниють просто в пакетах. Це жахливо.

Як ви переживали все це? Як справлялися?

Важко сказати, тому що кожна людина по-різному справляється з випробуваннями на своєму шляху. Про нашу родину можу сказати: ми трималися разом. Їжі в нас було обмаль. Перед виходом ми вже їли один раз на день. Продуктів залишалося дуже мало. Ми варили одну склянку гречки або рису на сім’ю — на трьох. Так і харчувалися. Щоб трохи втамувати голод, могли додатково зробити салат з одного огірка або помідора. Додавали туди траву портулак. Так вгамовували відчуття голоду. Коли в тебе немає їжі, коли ти не можеш нормально поїсти, коли в тебе нічого немає — це, звісно, жахлива ситуація. Ти нічого не можеш собі дозволити.

На міському ринку біля лікарні люди продавали деякі овочі зі своїх городів: помідори, огірки, кабачки. Але все було настільки дорого, що ти нічого не можеш собі дозволити. Наприклад, кілограм борошна, якщо переводити на гривні, коштував 2500 гривень. Десяток яєць, якщо в тебе є знайомі й купуєш по дуже великому блату, — так само 2500 гривень.А про картоплю й цибулю взагалі не йшлося: їх не купиш ні за які гроші. Деякі люди не продавали картоплю, а міняли її на борошно: кілограм картоплі на кілограм борошна. Це зовсім не рівноцінний обмін, тому мало хто міняв.

Чи могли ви щось із цього купувати? Де люди, які продавали продукти, їх брали? Як ви самі знаходили їжу?

Зазвичай продукти не продають. Люди або обмінюють якісь продукти на те, що їм потрібно, або взагалі не продають. Ми рятувалися тим, що заздалегідь зробили запаси. Ще у 2025 році продукти привозили в єдиний магазин, який працював, і можна було щось купити. Ці запаси ми й розтягували, наскільки могли. На ринку справді купували огірки, помідори, але в невеликій кількості. Щоб трохи урізноманітнити раціон і отримати вітаміни, купували помідори, огірки, кабачки та їли їх.

А що з комунальними послугами? Чи були світло, вода, чи працювала каналізація?

Цих благ у нас давним-давно немає. Централізоване водопостачання зникло у 2023 році після підриву Каховської ГЕС. Електропостачання — так само у 2023 році, 23 жовтня. Газопостачання зникло 5 липня 2025 року. Тобто на початок 2026 року в місті вже взагалі не було ніяких енергоносіїв. Немає бензину, немає будь-чого, що могло б підтримувати життєдіяльність міста.

Читайте також: Російські загарбники знищують українські церкви і священників, щоб приборкати українців [3]

Люди виходять на ринок лише на дві години

Чи зрозуміло зараз, скільки людей залишається в Олешках і як вони продовжують жити? Хоча, мабуть, точніше сказати — існувати.

Так, вони існують. Важко сказати, скільки людей залишилося. Коли я був у місті, люди виходили тільки на ринок, зранку, з восьмої до десятої години. Потім у місті взагалі нікого не побачиш — усі сидять по домівках. Містом небезпечно пересуватися: постійно літають дрони, розвідники, постійно тривають артилерійські обстріли. Це по-перше.

По-друге, ситуація трохи змінилася, коли люди почали вперше виходити з міста пішки. Моя сім’я була в другій групі, яка виходила замінованими дорогами під дронами. На мою думку, людей залишилося приблизно півтори тисячі. Потроху вони виходять із міста.

Ми вже знаємо із засобів масової інформації, що в місто доставляли продукти важкими бомберами з України. Ситуація трохи покращилася. Люди почали на велосипедах, так само замінованими дорогами, виїжджати до Раденська й купувати деякі продукти та овочі, робити запаси на осінь і зиму, тому що невідомо, що буде далі. Але це не означає, що люди можуть вільно пересуватися цими дорогами. Багато людей загинули на замінованих дорогах. Люди ризикують і їдуть по продукти, щоб вижити.

Чи знали ви про доставку продуктів українськими військовими до окупованих Олешок? Чи бачили цю допомогу? Можливо, її отримували ваші сусіди або знайомі?

Продукти важкими бомберами почали доставляти після того, як ми вже вийшли, коли інформація про ситуацію в Олешках набула розголосу в усьому світі. Наша сім’я цієї допомоги вже не застала. Але там залишалися мої сусіди, знайомі, які її отримали. Я особисто допомагав цьому: позначав локації, передавав необхідну інформацію, куди потрібно доставити їжу, де перебуває цивільне населення. Насамперед допомоги потребують літні й маломобільні люди.

Читайте також: Російська воєнна злочинниця признала, що викрали понад 700 тисяч українських дітей [4]

Або залишатися й голодувати, або спробувати вийти

Ви сказали, що ваша родина виходила з другою групою. Як ви зрозуміли, що вже час пробувати вибратися з блокадного міста й дістатися підконтрольної Україні території?

Важке питання. Коли ти дивишся на залишки їжі й розумієш, що допомоги ззовні не буде, то вже розумієш, що тобі робити. Або залишатися в місті й помирати від голоду… Особисто в нашої сім’ї продуктів залишалося десь на місяць. При тому, що ми вже їли один раз на день, як я казав: склянку гречки на трьох. Яка різниця — виходити зараз чи через півтора місяця, коли почнуться дощі, настане осінь, опадатиме листя? Воно закриватиме "пелюстки", різні протипіхотні й протитанкові міни, нерозірвані снаряди.

Коли перебуваєш в окупованому місті, розумієш: рішення треба ухвалювати дуже швидко й виконувати їх. Ми зрозуміли, що іншого шляху немає. Або залишаємося й помираємо від голоду. До того ж так званий губернатор Херсонської області Володимир Сальдо робив заяви у своєму телеграм-каналі, що в Олешках немає ніякої гуманітарної катастрофи, що там є газ, світло, вода, що продукти постійно постачають у місто. Після такої брехні розумієш, що нічого хорошого тебе вже не чекає.

Ми зв’язувалися з українською стороною, із секретаріатом Дмитра Лубінця. Нам казали, що на той момент, у серпні, Російська Федерація взагалі не бере слухавку й не виходить на контакт. Після таких заяв, після таких новин розумієш, що іншого виходу немає: просто йти, ризикувати життям на замінованих дорогах, під обстрілами, під дронами. Якщо залишаєшся в місті, то, як ми це розуміли, стовідсотково помираєш голодною смертю. А якщо йдеш — маєш якусь надію вижити. Ми ризикнули й вийшли.

Яким був ваш шлях? Як ви виходили, скільки часу це зайняло? Як була побудована логістика?

Ми виходили не самі. У нашій групі було восьмеро людей. Самому виходити важко, тому що на шляху може статися будь-що. Коли людей трохи більше, ніж тільки твоя сім’я, це краще. Ти можеш потрапити під удар дрона, під обстріл, підірватися — будь-що. Тому мають бути й інші люди, які зможуть тобі допомогти. У нашій групі я йшов першим. Був як сапер: дивився на дорогу.

Люди за мною йшли слід у слід. Жодного кроку вбік робити не можна було, тому що всього цього було дуже багато розкидано. Треба було бути дуже обережними. Вийшли ми о восьмій ранку. До Раденська — 23 кілометри. Ми йшли п’ять годин. Коли ти майже не виходиш на вулицю, постійно перебуваєш у приміщенні, мало їси, організм ослаблений, виснажений. Моя дитина вже на середині шляху майже не могла йти. Син сідав на асфальт, у нього настільки задубіли м’язи ніг, що він відмовлявся йти.

Це одна біда. Інша — коли ти майже доходиш до Раденська, а російські дрони тебе не пускають. У нас це сталося приблизно за кілометр. Ти вже бачиш, що дійшов до Раденська, що порятунок близько. І тут над тобою, на відстані трьох метрів, зависає заряджений дрон. Висить і не дає пройти. Ти просто стоїш на місці й боїшся поворухнутися. Були випадки, коли дрони не пускали людей до Раденська, і ті поверталися до Олешок.

Для нас це був найважчий момент, тому що ми вже були настільки виснажені, що просто не змогли б повернутися назад. Дрон висів над нами. П’ять хвилин ми стояли, молилися, хрестилися, кланялися, вдавали із себе вірян. І він полетів. А потім, десь через 500 метрів, перед нами знову стояв заряджений дрон і знову не пускав. Так само стояли, хрестилися, молилися. Слава Богу, все минулося.

Вийшли до Раденська. Нас зустріли, дали де переночувати, нагодували. Люди зв’язалися з перевізниками, волонтерами, і нас переправили в Україну. Шлях тривав чотири дні. З 13 до 18 вересня — від виходу з Олешок до моменту, коли ми опинилися на пункті пропуску "Доманове" в Україні.

Чи коштувала вам ця евакуація грошей? Чи все було безкоштовно, за підтримки волонтерів?

Нам дуже допомогли волонтери. Ми ніяких грошей не платили. Хочу подякувати центру надання допомоги Safe Ukraine, який брав участь в евакуації людей. Коли ми опинилися в Україні, нас зустріли волонтери, надали продуктові й гігієнічні набори. Безкоштовно перевезли з Ковеля до Києва, а потім із Києва — у містечко модульних будиночків для сімейних пар. Там ми були три тижні.

Читайте також: Навала вандалів і мародерів: війна Росії проти культурної спадщини України [5]

Що буде з людьми, які не можуть вийти пішки

Зараз, можливо, відкриється новий гуманітарний коридор. З огляду на ваш досвід, як ви це сприймаєте? Чи варто пробувати виходити попри небезпеку, міни й фізичну слабкість, чи чекати на порятунок?

Після чотирьох із половиною років в окупації серед російських військових ти розумієш, наскільки це брехлива нація. Ми так само у травні чекали евакуації, коли Дмитро Лубінець казав на весь світ, що в РФ з’явилася нова омбудсменка, що є домовленості про евакуацію. Але до сьогодні нічого не відбулося. Більше того, вони навіть не беруть слухавку. Це по-перше.

По-друге, можливо, справді буде якась гуманітарна допомога. Зараз є заяви Збройних сил України, є заяви Герасимова (начальник Генштабу ЗС РФ — ред), що гуманітарна допомога буде 27-го числа. Меланія Трамп заявляє, що це відбуватиметься 29-го. Мені незрозуміло, коли це буде: 27-го, 29-го чи 28-го. Якщо це гуманітарний коридор, то він повинен мати якийсь початок і якийсь кінець. Сьогодні ми цього не бачимо. Бачимо тільки початок — 27-го числа, коли почнуть розміновувати, потім доставлятимуть гуманітарну допомогу. Почекайте, а де Російська Федерація?

Що вона робить, чим допомагає? Зараз доставить туди по 10 кілограмів гуманітарної допомоги на людину, якої вистачить максимум на місяць. І потім на весь світ кричатиме, які вони гуманні. А де порятунок людей? Я не бачу. Якщо люди зможуть вийти пішки — я згоден. А що робити з тими, хто не може? З маломобільними, важкохворими, літніми людьми? У мене дуже багато запитань.

Знову доставлять гуманітарну допомогу, мине місяць-два — і знову будемо кричати про Олешки, що там гуманітарна катастрофа. Росіяни не хочуть випускати людей із міста. На мою думку, люди для російських окупантів є живим щитом в Олешках. Це найближча точка до Херсона, звідки його можна обстрілювати. У мене така думка.

Ви розповіли, як виходили з другою групою у вересні. А яким був вихід першої групи? Чи знаєте ви історії цих людей?

Так, знаю. Це знайомі люди, у яких уже взагалі не залишилося їжі. Вони першими зробили крок — вийшли з Олешок. Їм це вдалося. Вони йшли трохи довше, ніж ми. Після того як дісталися Раденська, добралися до Скадовська, тому що тільки зі Скадовська можна виїхати на підконтрольну територію. Там безпечніше, їздить якийсь транспорт, можна звідти виїхати.

Коли вони приїхали до Скадовська, перевізник сказав, що ніяких грошей платити не треба: "Ви житимете в батюшки, він вас нагодує, дасть прихисток. Декілька днів відпочинете, відновите сили". Люди, звісно, погодилися й були задоволені такою гостинністю. Але відразу після їхнього приїзду до них завітали співробітники ФСБ. Вимагали, щоб люди кричали, який поганий Зеленський, яка погана Україна, "Слава Росії!". Змушували співати гімн Росії. Перевіряли всі телефони, месенджери, всю інформацію в них. Якщо їм щось не подобалося, забирали людей — і їх уже ніхто не бачив.

Чи є у вас інформація про подальшу долю цих людей? Чи вдалося їм виїхати зі Скадовська й потрапити на підконтрольну Україні територію?

Так, інформація є. Слава Богу, з людьми все добре. Їх деякий час потримали, як кажуть, "на ямах", і їм вдалося виїхати. Вони зараз в Україні, слава Богу.

Читайте також: Академік Яків Дідух: Про майбутнє Каховського водосховища - чи зможе природа самостійно відновитися [6]

Інтернет дозволяв прочитати лише заголовки

Як ви отримували інформацію в окупації та блокаді? Про Олешки говорили і в Україні, і за кордоном — у Раді Європи, в Америці. Навіть Меланія Трамп заговорила про це й долучилася до місії. Чи знали ви про спроби деблокувати місто й передати гуманітарну допомогу? Чи перебували також в інформаційній блокаді?

Нам пощастило більше, ніж іншим населеним пунктам, тому що ми недалеко від Херсона. Зв’язок був поганий, інтернет дуже слабкий, але вони були. Коли відкриваєш новини, можеш побачити тільки стрічку заголовків. Натискаєш, щоб прочитати детальніше, — сторінка вже не завантажується. Але основні моменти ми розуміли: що відбувається в Україні, що відбувається у світі. Тому в інформаційній блокаді ми не були. Просто пощастило, що перебували поряд із Херсоном. У населених пунктах, які далі, — Раденську, Костогризовому — українського зв’язку вже взагалі немає, тільки російський.

Як окупанти спілкувалися з місцевим населенням? Чи пояснювали блокаду? Чи намагалися люди протестувати, заявляти свою позицію? Чи переважно поводилися тихо, щоб їх не чіпали?

Коли перебуваєш поряд із військовими, намагаєшся їх не дратувати, тому що це небезпечно. Коли в людей є зброя, а в тебе немає, вони можуть диктувати свої правила. Звісно, ніяких протестів не було. Але контакти були. Особисто я декілька разів із ними спілкувався. Вони розповідали, що просто прийшли заробляти гроші. Комусь треба іпотеку виплачувати, хтось заробляє на квартиру, хтось — на будинок, хтось — на машину. Так вони воюють. На запитання, що було б, якби грошей не платили, відповідали: завтра війна вже закінчилася б, тут нікого не було б, усі пішли б додому. Тобто вони цинічно заробляють гроші, вбиваючи людей. Ось і все.

Чи вдавалося поговорити з ними й домовитися про вихід із блокади? Чи були у вас такі розмови?

Особисто в мене — ні. Дехто намагався виїхати з міста, але потрапляв під удари дронів або підривався. Тому ще раз хочу наголосити: на мою думку, цивільне населення їм потрібне для того, щоб ним прикриватися.

Читайте також: Голод в окупованих рашистами Олешках - евакуація заблокована загарбниками [7]

Кожен прожитий день уже був перемогою

Що було найважчим у житті в блокаді й окупації? Як ви трималися духом? Як справлялися, коли хотілося їсти й пити?

Ви настільки широке питання порушили, що на нього не відповісти кількома реченнями. Про це можна розповідати годинами. Можна дуже довго перелічувати, наскільки важкими були для нас ті часи. Це й коли місто вперше опинилося в блокаді. І коли підірвали Каховську ГЕС. І коли були ці "вибори" за приєднання до Російської Федерації: російські військові разом із людьми з адміністрації ходили й проводили "опитування" щодо приєднання Херсонської області до РФ.

Таких моментів дуже багато. Коли поряд пожежі й ти рятуєш людей, їхні домівки, допомагаєш. Коли взимку в тебе нічого немає — ні газу, ні світла, ні води, — а ти на третьому поверсі й тобі треба якось вижити, зігрітися. Коли немає їжі, постійно відчуваєш голод і постійно хочеться їсти. За ці чотири з половиною роки було дуже багато всього. Кожен день — випробування. Кожен день можна назвати особливим. Тому що коли прожив день, залишився живим і неушкодженим — це вже перемога.

Читайте також: Російські загарбники влаштували голодомор в Олешках: "Або померти від дрона, або від голоду" [8]

Син півтора року не виходив на вулицю

Як зараз ваша родина повертається до звичайного життя? Як відновлюєте побут, харчування, фізичне й ментальне здоров’я?

Звісно, важко. В окупації ти постійно перебуваєш у приміщенні, не виходиш на вулицю, майже ні з ким не спілкуєшся. Рух обмежений, ти майже наодинці. Потім приїжджаєш — а тут життя, їздить транспорт. В Олешках він уже півтора року не їздить, а може, трохи більше. Тут люди рухаються, працюють кав’ярні, супермаркети, магазини, можна щось купити.

Ми там дуже сумували за якістю українських продуктів. Російські продукти — хоч би як вони казали, що санкції в них не працюють, що в них усе добре, — настільки низької якості, що їх майже неможливо їсти. Звісно, коли в тебе нічого немає, ти їх їси. Але зараз я саме про якість. Коли ми опинилися в Україні, то справді почали насолоджуватися якістю українських продуктів. Це і солодощі, і бакалія — будь-що. Це просто задоволення. Коли в тебе цього немає, а потім ти все отримуєш, відчуваєш таку насолоду, яку важко передати словами. Кажуть, коли втрачаєш, тоді починаєш цінувати. Це саме про нас. Ми втратили, а зараз знову все це отримали — і це справді задоволення.

Моя дитина дуже важко приходить до тями. Син півтора року взагалі не виходив на вулицю, тому що було небезпечно. Тепер йому важко спілкуватися з однолітками. Чому? Тому що дитина настільки подорослішала, що їй уже нецікаво спілкуватися з однолітками. Йому 13 років, але він уже настільки дорослий, має такий серйозний досвід і дорослий погляд на життя. Важко, але потроху приходимо до тями, намагаємося пристосовуватися.

Там нічого не працює, ніякі електронні картки не діють. Це, знаєте, як кам’яний вік. А тут опиняєшся у великому місті, де працюють тільки картки. Наприклад, їдеш у метро — можна розрахуватися телефоном, а каси вже зникли. Коли я раніше був у Києві, каси ще працювали: можна було підійти й купити квиток. А зараз, як я це побачив, уже нічого такого не продається. Тому доводиться до всього пристосовуватися. Справді важко. Але нічого, ми впораємося. Рухаємося, розвиваємося, знову намагаємося пристосуватися до звичайного життя.

Що сьогодні допомагає вам триматися й потроху повертатися до звичайного життя? Можливо, ваш досвід допоможе людям, які ще не наважилися виїхати, але дуже хочуть. Попереду зима й невідомість, і вони шукають шлях у безпечніше місце.

Кожен сам обирає свій шлях. Але людям, які ще не наважилися, хоча вже мають такі думки, я хочу порадити: треба брати й робити. Попри все, попри небезпеку, треба брати й робити. Якщо ви цього не зробите, за вас ніхто не зробить і ніхто вас не змусить. Найголовніше — мати бажання жити далі. Тому що в Олешках — виживання, існування. Коли робиш крок уперед, розумієш, що попереду багато можливостей і треба обирати життя. Якщо ви хочете поховати своє життя — будь ласка, залишайтеся там, де є. Але якщо обираєте світло, розвиток і життя — робіть це. Що швидше, то краще для вас.

—

Людмила Тягнирядно [9], опубліковано у виданні Українське радіо [2]

В тему: