Ціна необачних слів – руїни знищених міст

1.00

Нет

…Я дивився на руїни Мар’їнки. Її фото облетіли усі світові медія. Це місто перестало існувати. Там не залишилося жодного цілого будинку. У 2023 році Мар’їнка виглядала як Берлін у 1945: руїна… Мені стало цікаво, як голосувала Мар’їнка.

"Історична правда" [2]започатковує серію публікацій про істориків на війні. Видання публікуватимемо нотатки, що зроблені у польових умовах, у бліндажах, у шпиталях, вдома після демобілізації, в окупації і евакуації - щоб від першої особи показати усю панораму того, що пережили українці у ці місяці Війни за Незалежність.

"А то що – Путін нападе?!" – будь-які спроби апелювати у розмовах до здорового глузду зустрічали подібні глузливі відповіді. Переважно у російській версії: "А то что – Путин нападёт?!"

Більшість українців зневажали імовірність воєнної ескалації та посилення безпекових загроз.

За кілька днів до другого туру президентських виборів 2019 року я зламався.

У лютому, за пару місяців до виборів ми з колегами проводили форсайт у Харкові. Якщо дуже коротко, форсайт – це такий аналітичний метод, який дозволяє моделювати імовірні сценарії розвитку подій.

Ми спробували спрогнозувати, які сценарії нас очікують у випадку, якщо президентські вибори виграє Порошенко, Тимошенко або Зеленський. Інші сценарії ми не розглядали, що болісно сприймалося прихильниками деяких інших кандидатів.

З усіх варіантів найбільш конфліктним і потенційно небезпечним був саме той, в якому президентські вибори вигравав Зеленський.

У тій нашій дискусії в лютому 2019 року я виходив з аналізу логіки Путіна.

Вочевидь, переобрання Порошенка на другий термін означало, що програми відновлення українського війська триватимуть далі.

Читайте також: Як саме і чому фашизм став головною ідеологію в Росії: історія та паралелі [3]

Ситуація вже дещо змінилася за минулі п'ять років після того, коли Янукович та його уряд по суті знищили без бою українське військо, а ключові безпекові посади були віддані вихідцям з ФСБ Росії.

Замість п'яти тисяч боєздатного війська, що залишилось від часів "стабільності" Януковича, за п'ять наступних років була створена нова армія.

І кожний новий день означав зростання нашого військового потенціалу. З кожним днем ціна ескалації для Росії збільшувалася. Нові ракетні комплекси, проєкти створення безпілотників, що здатні долетіти до Кремля, нова артилерія – усе це збільшувало ціну вторгнення Росії. Росіянам ця авантюра коштувала б десятків тисяч втрат.

Це зменшувало шанси найбільш катастрофічного сценарію повномасштабного вторгнення, хоч і не знімало на усі 100%.

Через одну дуже просту причину: ми чітко розуміли, де лежать ключі від цієї війни, хто її розпочав і чому. Кремлівський карлик чітко розумів, що із таким супротивником як Порошенко перемога Москви не виглядає гарантованою.

Зусилля українців за цим сценарієм дозволяли підтримувати "status quo" до того моменту, поки в України не з'являться мілітарні та дипломатичні можливості звільнити окуповані території.

Якби перемогла Тимошенко – ситуація скоріш за все розвивалася б за грузинським сценарієм. Тобто після гострої фази воєнної конфронтації проросійський уряд намагається непублічними методами повернутися до "мирного співіснування" та "бізнесу як завжди". Конфлікт переходив у стадію "глибокої заморозки". Цей сценарій не передбачав повернення окупованих територій.

Натомість обрання Зеленського – рано чи пізно – означало ескалацію військових дій.

Логіка кадебіста Путіна для тих, хто багато років працював із розсекреченими документами радянських спецслужб та був знайомий із арсеналом російських міфів про історію, – логіка Путіна була зрозуміла та легко піддавалася реконструкції.

"Сталін – ефективний менеджер", "розпад СРСР – найбільша геополітична катастрофа ХХ століття" – ці "підказки" Путіна не залишали жодних ілюзій, що він мріяв відновити СРСР. Також було ясно, якими методами він буде діяти.

Путін мав травму. У 1989 році він сидів у радянському представництві в Дрездені оточений натовпом демонстрантів. Він перелякано телефонував у Москву. А Москва – мовчала.

Вона ніби перестала існувати – вся ця величезна махіна з десятками тисяч танків, тисячами ядерних боєголовок – весь цей безкінечний простір від Фінської затоки до Берингової протоки ніби перестав існувати. Уся велич Імперії Зла ніби розчинилася, ніби була змита хвилею – навіть не цунамі – оксамитових революцій 1989 року.

Читайте також: Генерал-лейтенант Забродський: незалежно від того, коли ми відновимо кордони України, загроза не зникне [4]

Це була криза. Його дуже особиста криза. Він мав пунктик – відновити СРСР.

Путін цілком міг вважати, що обрання Зеленського відкривало для цього вікно можливостей.

Бо ось він – володар золочених палат, тисяч танків та "Іскандерів", колишній директор ФСБ, прем'єр-міністр та біс його знає скільки років президент безграничної Росії. Він – людина величезного управлінського досвіду, "той, хто всіх переграв", хто пережив у Кремлі чотирьох американських президентів і навіть Меркель!

А цей хто – клоун, комік, капітан КВН?! Абхахочешся, як страшно: він взагалі знає, де у його власної держави кнопки? Він взагалі пам'ятає, що головна кнопка – у мене?!

В запаленій уяві московського диктатора обрання Зеленського вкладалася у стереотипні уявлення про failed state.

Поява коміка Зеленського у головному владному кабінеті в Україні в системі координат Путіна виглядала як симптом неспроможності української державності: "Все: догралися в демократію! Можна тепер їх брати голими руками!"

Авжеж, у нього могли бути сумніви щодо реакції міжнародної спільноти. Авжеж, у нього могли бути сумніви, чи є резон переходити до активних дій поки Зеленський мав велику підтримку громадян. Але це вже тактика – вибрати слушний момент для реалізації плану.

Стратегічно Путіну було ясно: росіяни та українці – один народ, Україна – штучний витвір, відновленому СРСР – бути! "Цели – ясны! Задачи – определены! За работу, товарищи!"

І спочатку слова і дії Зеленського абсолютно вкладалися у ці уявлення Путіна.

19 березня 2019 року Дмитро Ілліч лагідно питав Володимира Олександровича:

– Ти уявляєш собі переговори у форматі Путін з Зеленським?

– Та треба говорити дуже просто! Чого ви хочите? Ваші умови! Чого ви до нас прийшли?

Написали пункти: "Шо нада, рібята?!" І потім я б взяв оті пункти… Чесно кажучи, мир-то потрібний на наших умовах… А потім сказав: а ось наші пункти – десь посередині зійшлись би!

Слова і самого Зеленського і його найближчого оточення тоді відображали ілюзію значної частини суспільства, що "війну можна закінчити – головне перестати стріляти", що "війна вигідна баригам".

Я із відчаєм вчитувався у слова інтерв'ю одного з найближчих менеджерів Зеленського – Бориса Шефіра. Кореспондент питав його:

— Закінчувати війну на умовах агресора ви вважаєте нормальним?

— У жодному разі. У нас в передвиборчій програмі написано, якщо прибрати людей, матеріально зацікавлених у війні – вона закінчиться. У даному випадку колишній президент і його оточення були зацікавлені у продовжені війни. Ми їх прибрали, і я впевнений, що вона затихне. Війна перестане приносити дохід.

— А владу РФ ви не враховуєте?

— Якщо ми сильно забажаємо, то ми з ними домовимося.

Ці слова були сказані після виборів. Але вони відображали настрої більшості перед виборами. Це були дуже необачні слова.

Це була маніпуляція. Бо більшість українців придумала собі зручне виправдання: "бариги" прагнуть війни". Вони заперечували, що війну хотів той, хто її розпочав: Путін. Але вони увірували, що з Путіним можна домовитися. Будь-які раціональні аргументи вони зустрічали глузуванням: "А то що – Путін нападе?!"

Читайте також: Мер Бойченко про те, як Маріуполь (не) готували до війни: «Ніхто не казав, що буде війна...» [5]

До останнього я мріяв про чудо: що в останні дні перед другим туром виборів маніпуляції стануть очевидними, а здоровий глузд та інстинкт самозбереження переможуть необачність.

Для мене це була історія не про Порошенка, чи Зеленського. Це не була історія про персоналії. Це був вибір, якою фігурою ходити у цій шаховій партії. Але від цього залежав її результат. Бо в одному випадку безпекові виклики виглядали суттєво більш імовірними і трагічними, ніж в іншому. Той вибір означав виграти, чи програти шахівницю.

Перед виборами соціологію публікувати було неможна за законом. Незнання народжувало марні сподівання.

12 квітня 2019 року у кулуарах Київського безпекового форуму я зустрів Арсенія Яценюка, колишнього прем'єра та організатора цього саміту:

— Ой, Саш, привіт!

— Які там перспективи по закритій соціології?

— З таким розривом вибори не виграють!

Через два дні у Парижі згорів собор Нотр-Дам. Палав символ європейської цивілізації. І мені здавалося, що в тому полум'ї згорає все, у що я вірив. І мене – "накрило". Це стало останньою краплею.

Я відчував відчай. Я відчував безсилля. Перед нами вставали велетенського масштабу загрози. Але більшість не хотіла їх бачити. А тих, хто про ці загрози говорив вголос, – знецінювали і таврували "порохоботами".

Я не міг тоді знати масштабів жахіття. Тоді мені видавалося, що Путін від "активних заходів" – інформаційних спецоперацій та індивідуального терору на зразок вбивства в центрі Києва журналіста Павла Шеремета чи колишнього російського депутата-утікача Дениса Вороненкова – перейде до ескалації на Сході та Півдні. Путіну потрібна була вода для Криму. Крим засихав. Його сільське господарство вмирало. Мені видавалося, що Ескалація на Сході та Півдні – це цілком в логіці Путіна.

Я відчував біль. Я з жахом уявляв масштаби майбутніх втрат. Я бачив, що ті, хто в ті дні так веселилися, заплатять за власні необачні слова жахливу ціну. І я розумів, що за необачність більшості заплатять усі.

Мені опускалися руки, бо тоді здавалося, що я не зробив усього, що мав зробити, щоб мій народ засвоїв уроки історії.

Того дня я занотував: "Моя робота – це просвітництво. Відчуття, що не впорався із завданням. Відчуття, що нічому не навчив".

У 2017-2019 роках ми тоді намагалися особливо інтенсивно проговорювати досвід помилок Української революції. Ми багато писали і говорили про причини поразки Української республіки у 1917-21 роках. Я боявся, що ми не збудували достатньо сильних державних інституцій, достатньо сильної української ідентичності, яка б оберігала нашу державу.

Читайте також: Станіслав Асєєв: Російські кати – моя робота [6]

За рік до президентських виборів мені здавалося, що досвід 2014 року давав надію вистояти. Я писав для "Українського журналу" в Празі про 2014 рік:

"Чому українська незалежність вистояла після 2014 року? Тому що вона не вистояла у 1918-му.

Це був негативний досвід, пам'ять про який мобілізовувала активну частину суспільства — ті 20%, які вважають, що те, як вони живуть, залежить від них самих. Конформна більшість злякалася і грала за правилами активної меншості.

Чим менше конформісти боятимуться ідей з того порядку денного, що був нав'язаний активною меншістю, — тим швидше відбуватиметься реванш минулого…

…Конформізм більшості був вихований жахіттями тоталітарного минулого. Поведінкові стереотипи здатні відтворюватися в поколіннях, які самі не мають досвіду існування в умовах тоталітарного минулого. Але бабусі і дідусі кажуть або "не висовуйся!", або "не бійся, борись!"

Питання української перспективи в майбутньому — це питання вибору 20-літніх та 30-літніх між "не висовувайся!" та "не бійся, борись!".

І попри досвід 2014 року напередодні президентських виборів 2019 року мені здавалося, що маятник вирушив у зворотній бік: вибір був зроблений. Конформна більшість тих, кому "какая разніца", остаточно перемогла проактивну меншість, якій "не все одно".

21 квітня 2019 року я вийшов на поріг рідної 112 школи у Харкові, де я голосую. Поруч – старша жінка голосно сповідалася про Зеленського: "Следущие 5 лет, наконец, проживём нормально!"

Мені стало моторошно.

Через чотири роки, коли я намагаюся зафіксувати усе, що я думав у ці драматичні часи, мушу визнати: протягом цього року не минуло жодного дня, щоб я не згадав її. Як їй там живеться під бомбами і ракетами? Нормально?

Читайте також: Як українцям, які виїхали в Європу, пояснити європейцям суть війни Росії проти України [7]

Зелені білборди обіцяли: "21 квітня 2019 – КІНЕЦЬ ЕПОХИ БІДНОСТІ".

Курс долара у квітні 2019 року був 27 грн. Через 4 роки став – 37 гривень за долар.

Курс євро у квітні 2019 року був 30 гривень, став – 41 гривню за євро.

Бензин коштував 26-30 грн за літр, став – 46-48 грн.

Салат цезар в середньому ресторані – коштував 90-120 грн за порцію, став – 200-220.

10 яєць у квітні 2019 року коштували 20-22 грн, 10 яєць у квітні 2023 року коштують 70 гривень.

Літр молока коштував 24 гривні, став – 40 гривень.

Інфляція у 2019 році була 4%, у 2022 – 26%.

Зеленський на теледебатах на стадіоні питав Порошенка: "Чи не хотіли б ви взяти участь в експерименті і спробувати прожити на 1500 гривень пенсії хоча б місяць?"

Мінімальна пенсія "за Порошенка" складала 1497 гривень, через 4 роки "за Зеленського" мінімальна пенсія складає 2093 гривні.

Чутки про "Кінець епохи бідності" через чотири роки після "кінця" звучать дещо перебільшеними.

Насправді необачні слова, яким виборці повірили у 2019 році, були лише наслідком того, що вони не навчилися критично ставитися до слів, які прозвучали у 2010 році.

Перше речення передвиборчої програми Віктора Януковича кричало капслоком: "БЕЗДАРНА І НЕПРОФЕСІЙНА ВЛАДА ДОВЕЛА КРАЇНУ ДО РУЇНИ!"

Янукович затаврував своїх політичних супротивників на чолі із попереднім президентом Віктором Ющенком: "ВОНИ ЗАБУЛИ ПРО ДЕРЖАВУ, ДОВЕЛИ КРАЇНУ ДО БАНКРУТСТВА, ПОЛІТИЧНОЇ ТА ЕКОНОМІЧНОЇ РУЇНИ, принесли в жертву своїм особистим амбіціям майбутнє України, добробут її громадян. ЗМІНА ВЛАДИ – ПЕРШИЙ КРОК НА ШЛЯХУ ДО ОНОВЛЕНОЇ КРАЇНИ"

Правда ж полягала в тому, що "Помаранчеві роки" – це був час найбільш динамічного зростання усіх економічних показників за всю історію України від часів неоліту.

Таких темпів зростання доходів як звичайних громадян, так і ВВП цілої країни не було ані до ані після.

За твердженням самих громадян їх доходи за перші два роки після Помаранчевої революції зросли у 2 рази.

"До Ющенка", у 2004 році ВВП був десь 65 млрд доларів, а на піку – в 2008 році – став майже 180 млрд. Тобто за 4 роки прибутки виросли майже у три рази.

Але у 2010 році 12 мільйонів 481 тисяча 266 виборців повірили Януковичу, що найбільші темпи економічного зростання за всю історію України – це "помаранчева руїна"!

Після цього Янукович порозставляв на всі ключові безпекові посади голів Міністерства оборони, Міністерства внутрішніх справ та Служби безпеки України колишніх феесбешників, позаяк "колишніми" такі персонажі не бувають. Через 4 роки від української армії залишилися "ріжки і ніжки".

20 лютого 2014 року Путін розпочав агресію проти України. Президент Янукович, прем'єр-міністр Азаров, міністр оборони Лєбєдєв і внутрішніх справ Захарченко, голова СБУ Якименко, кілька десятків ключових державних посадовців втекли з країни, кілька генералів перейшли на бік Росії.

28 лютого 2014 року зібрався новий склад Ради національної безпеки та оборони України.

Головував виконувач обов'язків президента, голова Верховної Ради Олександр Турчинов.

Доповідав – новопризначений міністр оборони – Ігор Тенюх: "Буду говорити відверто. Сьогодні у нас немає армії. Вона системно знищувалась Януковичем та його оточенням під керівництвом російських спецслужб. Сьогодні ми зможемо зібрати зі всієї країни військове угрупування чисельністю біля 5 тисяч військовослужбовців, здатних виконувати бойову задачу".

Читайте також: Як влада проґавила народний бунт проти московської церкви [8]

Цим 5 тисячам боєздатного війська у одному Криму протистояло угрупування у 38 000 російських солдат… Крим був анексований. Почалася війна України за Незалежність.

Найбільше постраждало життя саме тих регіонів, у яких виборці найбільше підтримували Януковича.

У 2019 році 13 мільйонів 541 тисяча 528 виборців повірили Зеленському, що "війна вигідна "баригам", що війну можна припинити – "головне перестати стріляти" та про те, що можна "домовитися посередині".

Через 4 роки після виборів 2019 року свою ціну за необачні слова заплатили усі.

Я дивився на руїни Мар'їнки. Її фото облетіли усі світові медія. Це місто перестало існувати. Там не залишилося жодного цілого будинку. У 2023 році Мар'їнка виглядала як Берлін у 1945: руїна. Справжня руїна. Усе було розкатане на дрібні камінчики.

Мені стало цікаво, як голосувала Мар'їнка.

У 2010 році у виборчому окрузі, центром якого було це містечко, повірили у слова Януковича про те, що помаранчева влада довела країну до руїни – майже 89%, 112 325 мешканців цього міста, сусідніх міст та їх околиць.

У 2019 році у Мар'їнці повірили у слова Зеленського про те, що війну можна припинити – головне перестати стріляти 80% виборців – 69 711 мешканців цього містечка та його околиць.

У вересні 2021 року ми знову проводили форсайт. Цього разу – у невеличкому містечку Приморськ, на березі Озову.

Ми обговорювали поточні зміни і намагалися змоделювати можливі сценарії розвитку подій.

За минулі два роки Зеленський почав інтенсивно втрачати підтримку своїх виборців. Вже протягом року недовіра до Зеленського перевищила рівень довіри. Не довіряло Зеленському 53-55% виборців, довіряло – 40-43%. І було ясно, що за динамікою довіри до Зеленського спостерігають не лише українці.

Мене запитали: "Що чекати від Путіна?"

Стояла майже літня погода. Ми сиділи у затінку каштанів. Здалека було чути шум моря. Про погані речі взагалі не хотілося говорити…

– Путін має пунктик щодо "відновлення СРСР". Він патологічно зациклений на символізмі дат. 25 грудня цього 2021 року – рівно 30 років, як СРСР офіційно перестав існувати. Через рік – 100 років як СРСР був створений.

Читайте також: Організація Обдурених Націй [9]

Думаю, що між цими подіями відбудеться щось, що на символічному, чи на практичному рівні буде означати спроби відновити СРСР "до дати" – до столітнього ювілею його заснування.

Що саме він буде робити: спробує "денонсувати" Біловезькі угоди, остаточно анексує Білорусь – складно сказати напевно…

Про ескалацію на Сході і тут – на Півдні говорити не хотілося, але також було неможливо на сто відсотків заперечити таку імовірність…

Ми тоді не знали, але усі процеси вже були запущені.

Оглядаючись у події 2021 року, тепер стає зрозумілим: Путін спостерігав за подіями в Афганістані. Реакція світу на події в Кабулі стала для Путіна відмашкою: пора! Йому здалося, що США дискредитовані цією ситуацією та не будуть втручатися у події в Україні так само, як у лютому 2014 року.

Отже, Путіну здавалося, що карти склалися. У Києві в головному кабінеті сидить ані нащо не здатний клоун. Його підтримка падає. Стосунки Києва із Вашингтоном після низки скандалів виглядали м'яко кажучи прохолодними: "Ніхто не буде воювати за Данцинґ!" Можна було пускати фігури в хід. Наближався лютий…

У цій історії було сказано багато необачних слів. У січні Зеленський пообіцяв, що на травневі "як завжди – сонце, вихідні, шашлики"! З шашликами не склалося. Почалося те, про що виборці Зеленського глузували перед виборами: Путін напав.

1 лютого 2021 року Зеленський заявив: "Якби я тоді був президентом, ми б там всі вмерли в Криму, але ми б туди "зелених чоловічків" не пустили!"

Через рік – у лютому 2022 року раптом "віддали" і Херсон, і Маріуполь.

Після 24 лютого 2022 року росіяни окупували територію, яка у три рази перевищувала все те, що було окуповано раніше. Було окуповано 7% території України, стало – 20%.

Ціна необачних слів є страшною: за наступний рік цілі міста перестали існувати, сотні тисяч людей втратили свої хати, будинки, родинні фото, сімейні могили, десятки тисяч наших людей – втратили життя.

Вони не хотіли вірити, що війни прагнули не бариги, а Путін. Вони не хотіли знати, що їх життя перетворять на руїну не Ющенко та Порошенко, а Путін.

Мені досі болить, що тоді 4 роки тому я так і не зміг докричатися. Але тепер – через 4 роки російські ракети позбавили моїх співгромадян небезпечних ілюзій.

Ціна необачних слів – руїни знищених міст. Мар'їнки, Попасної, Вугледара, Бахмута та Маріуполя.

Я досі не знаю відповіді: як навчити людей передбачати наслідки своїх рішень та усвідомлювати наслідки своїх рішень.

Натомість я знову переконався: за необачність більшості заплатять усі. Незабаром смерть постукала втретє. Щоб нагадати мені про мою необачність.

Так, я теж помилявся...

—

Олександр Зінченко [10], історик, публіцист (Київ), опубліковано у виданні Історична правда [2]

В тему: