Тягар популізму: чотири запитання до "плану Трампа", якого не існує

1.00

Нет

Передвиборча обіцянка Трампа закінчити російсько-українську війну за 24 години як дамоклів меч висить тепер не стільки над самим Трампом, скільки над Україною. Тим часом насправді неіснуючий план став осередком багатьох суперечливих сподівань, зокрема й серед українців.

Його популярності сприяють як відчуття повного глухого кута колишніх стратегій допомоги Україні, так і реноме Трампа як вдалого переговірника-транзакціоніста, що віддає перевагу утилітарним угодам, а не ціннісному підходу американських демократів, зазначає аналітичний портал Re:R [2]ussia.

Утім, крім успішних загалом "угод Авраама", що відкрили шлях нормалізації відносин Ізраїлю з низкою арабських держав, за плечима Трампа також є переговорний провал - угода з Талібаном про виведення американської армії з Афганістану, підписана в Досі 2020 року попри заперечення експертів та військових, незважаючи на заперечення експертів. Виведення американських військ також було однією з популістських обіцянок Трампа, реалізація якої призвела до втечі залишків американської армії та встановлення диктатури талібів.

Хоча фактично "плану Трампа" не існує, його ключові елементи, відомі з непрямих джерел, виявляються або не на користь України, або сумнівними з погляду їхньої здійсненності або гарантій їхнього виконання. Можна сформулювати чотири головні питання до плану Трампа, без відповідей на які він виглядає не контуром транзакціоністської угоди, а радше популістською обіцянкою.

Що змусить Путіна піти на такі переговори і шукати на них компроміс, а не просто домагатися своїх початкових цілей? Як створити демілітаризовану зону і хто і на якій підставі буде її контролювати? Як, у якому обсязі та якої якості будуть військові поставки Україні, які мають забезпечити її здатність відбити новий напад Росії? Як і ким здійснюватиметься фінансування післявоєнної відбудови України, що уможливить її вступ до ЄС, в умовах відсутності надійних гарантій безпеки та загрози нового російського вторгнення?

Читайте також: Війна Росії проти України ознаменувала кінець епохи обмежених війн і продовжує поширювати свій руйнівний потенціал [3]

Тягар популізму чи диво транзакціонізму?

Передвиборча обіцянка Трампа закінчити війну в Україні за 24 години, як дамоклів меч, висить тепер не так над самим Трампом, як над Україною, якій, скоріш за все, і доведеться за неї розплачуватися.

Достеменно "план Трампа" нікому не відомий, що сам Трамп виправдовує його транзакціоністським характером - мовляв, "угоди повинні укладатися в тиші". У реальності розробленого документа, найімовірніше, не існує, і свої риси він набуває по ходу закулісного зондажу.

Європейські чиновники, які спілкувалися з Трампом, також винесли враження, що він ще не має чіткої стратегії, пише The Wall Street Journal [4]. Найбільш близьким до поглядів Трампа начерком плану вважаються тези майбутнього спецпредставника президента з питань України та Росії Кіта Келлога (глави апарату Ради національної безпеки в першій адміністрації Трампа), які він виклав у [5]статті, написаній у співавторстві з іншим чиновником першої адміністрації Трампа, Фредом Флейцем [6], і опублікованій на сайті Інституту політики "Америка насамперед" (AFPI). Багато елементів плану, втім, були побічно підтверджені витоками, що посилаються на непублічні висловлювання самого Трампа.

Невідомий план Трампа тим часом парадоксальним чином став фокусом багатьох суперечливих надій як у Європі, так і в самій Україні. Опитування, проведене серед українців на замовлення Центру "Нова Європа" [7] 15-27 листопада 2024 року, продемонструвало, що Трампу довіряють 45% його учасників. Це найвищий рівень довіри новому президенту США в Європі, якщо порівняти отримані дані з результатами, щоправда, червневого опитування Pew Research Center [8]. Так чи інакше, ще рік тому 78% українців заявили, що більше довіряють Байдену, а Трамп викликав довіру лише у 10%. Персональний рейтинг довіри Байдена знизився за рік з 82 до 55%, в той час як довіра Трампу, як ми бачимо, різко зросла.

Частково цей результат пов'язаний, імовірно, зі стратегією адміністрації Зеленського, яка намагається налагодити відносини з майбутнім президентом і запевняє українців, що успішно просувається в цьому [9]. Водночас ретроспективне розчарування в стратегії адміністрації Байдена і надії на транзакціоністське диво від Трампа характерні сьогодні для багатьох співчутливих Україні європейців і експертів. Втім, ці надії засновані скоріше на відсутності якоїсь альтернативи стратегії, яку просуває Трамп (і яка нікому достеменно невідома).

Читайте також: Про плани російських загарбників на найближчі два роки [10]

Водночас вони харчуються зростаючою популярністю транзакціоністського підходу Трампа, в основі якого лежать ідея взаємовигідного розміну та байдужість до ціннісних аспектів того чи іншого протистояння. Головним прикладом успіху цього підходу справедливо вважаються укладені за посередництва Трампа "угоди Авраама", що поклали підґрунтя для нормалізації відносин Ізраїлю з низкою арабських країн (перш за все, ОАЕ і Бахрейном).

Однак слід пам'ятати, що, крім цього успішного кейса, транзакціонізм Трампа обернувся повним фіаско в іншому випадку - у переговорах із "Талібаном" щодо "Талібану" та "Талібану" щодо "Талібану";Талібаном з приводу виведення американських військ з Афганістану, нагадує в статті в Foreign Affairs колишній радник президента Обами з Росії Майкл Макфол [11].

Угоди в Досі мали на увазі поступове виведення американських військ з країни та прихильність талібів політичним методам вирішення конфлікту. Однак, коли значна частина американських сил покинула країну, таліби почали наступ на Кабул, тоді як вірні уряду війська були деморалізовані та не здатні протистояти їхньому натиску.

Угоди було укладено без участі уряду Афганістану та ігнорували його побоювання. Ба більше, проти прискореного виведення військ протестували багато експертів і американські військові [12]. Однак карта виведення військ з Афганістану розігрувалася Трампом у його президентських кампаніях 2016 і 2020 років, і будь-які заперечення розглядалися як протидія "мирному плану" з боку "глибинної держави".

Ситуація в Україні має набагато більше спільного з афганською диспозицією, ніж з "угодами Авраама", що укладалися Ізраїлем з позицій сили на тлі зацікавленості провідних арабських країн у підтримці Вашингтона перед обличчям зростаючої загрози з боку Ірану [13].

Читайте також: Що по версії західних аналітиків треба зробити Україні та Заходу щоб успішно протистояти рашистам у 2025 році [14]

Чотири питання до неіснуючого плану Трампа

Між транзакціонізмом і передвиборчим популізмом лежить значна відстань, яка має бути заповнена якоюсь конкретикою. Поки що багато деталей "плану Трампа" щодо України невідомі або не підтверджені, а ті, що мають вищу достовірність, або виявляються не на користь України, або викликають питання з погляду їхньої здійсненності та гарантій дотримання.

Відомо, що план передбачає припинення бойових дій на "лінії протистояння", тобто заморожування конфлікту і "фактичні територіальні поступки України", створення 800-мильної демілітаризованої зони, контроль над якою мають здійснювати певні європейські сили, відмову від вступу України до "Європейського союзу" і "Європейського альянсу", а також "Європейського союзу";вступу України до НАТО на найближчі 10 або 20 років, постачання зброї в Україну західними союзниками, які допоможуть їй захистити себе від можливого нового нападу російської армії, а також часткове пом'якшення санкцій щодо Росії.

Якщо підсумувати експертні дискусії навколо цих пунктів, то можна виокремити щонайменше чотири ключові запитання, на які в тому, що називається "планом Трампа", немає жодної правдоподібної відповіді - в усякому разі, на сьогоднішній день.

Читайте також: Про мирний план Путіна та страхи Заходу [15]

Запитання перше: Навіщо переговори Путіну?

"Війни зазвичай закінчуються двома способами: одна зі сторін перемагає - або настає глухий кут. На Україні жодна зі сторін, схоже, не близька до перемоги, але війна ще не зайшла в глухий кут. Президент Росії Володимир Путін думає, що перемагає.

Якщо Трамп погрожує припинити допомогу Україні, це лише надихає Путіна розвивати натиск, а не зупинити вторгнення. Армії, що наступають, рідко припиняють боротьбу, коли їхній супротивник стає слабшим. Якщо Путін відчує, що Трамп і його нова команда намагаються умиротворити Кремль, він стане агресивнішим, а не меншим", - пише Макфол у статті в Foreign Affairs.

Читайте також: Психічна атака Путіна [16]

Хор голосів, які стверджують, що укласти хоч скільки-небудь надійний мир можна лише з позицій сили, вельми широкий. Однак поки що не проглядається аргументів, які Трамп міг би використати, щоб примусити Путіна сісти за стіл переговорів. Як показує аналіз Сергія Вакуленка, це навряд чи може бути загроза зниження цін на нафту. Уявити Трампа таким, що вирушає до Конгресу за схваленням розширення допомоги Україні, також важко після того, як протягом усього передвиборчого року він обіцяв звільнити платників податків від цих витрат.

Але навіть ухваливши рішення про збільшення допомоги, адміністрація Трампа зіткнеться з тими самими проблемами, з якими зіштовхувалася адміністрація Байдена, - з відсутністю надлишкових озброєнь, неможливістю швидких поставок, загрозою ескалації з боку Москви. Поки що замість пошуку важелів тиску на Путіна Трамп в інтерв'ю журналу Time [17] засудив рішення Байдена дозволити удари американськими ракетами по території Росії. Ця заява вказує, що Трамп скоріше прагне вмовити Путіна, аніж натиснути на нього.

Тим часом розмови про мирні перемовини та поступки деморалізують українську армію і суспільство. Навіщо ризикувати своїм життям, якщо результат буде визначено на залаштункових переговорах у рамках суто політичної угоди?

Одним із найнебезпечніших і найправдоподібніших сценаріїв у цій ситуації, зазначив відомий військовий аналітик Майкл Кофман у підкасті War on the Rocks [18], є навіть не відмова Путіна від переговорів, а його формальна згода розпочати обговорення мирної угоди: на ділі ж він просто тягнутиме час і використовуватиме переговори як ширму для продовження бойових дій і спостерігатиме за триваючою дезорганізацією української армії і політичної системи.

Читайте також: Війна Путіна й розуміння військової економіки РФ [19]

Питання друге: як створити демілітаризовану зону і хто буде її контролювати?

Відомий військовий аналітик Мік Раян [20] звертає увагу, що передбачувана демілітаризована зона (ДМЗ) в Україні (800 миль, або 1200 км) має бути уп'ятеро довшою за аналогічну зону на Корейському півострові, яку часто наводять як вдалий механізм забезпечення режиму припинення вогню.

На обладнання зони такої протяжності мінами та іншими засобами можуть піти роки, а підтримувати її доведеться, можливо, десятиліття. Експерт Центру стратегічних і міжнародних досліджень Марк Кансіан [21] вважає, що "демілітаризовані зони звучать краще, ніж функціонують у реальному житті", оскільки забезпечити дотримання укладених домовленостей вкрай складно.

Причиною, через яку корейська ДМЗ стала успішною, він називає те, що Пхеньян і Сеул були впевнені, що в разі порушення угоди супротивна сторона завдасть потужного удару, тобто готова знову вступити у війну. Пхеньян бачив перед собою сильну армію Південної Кореї, яка діятиме за підтримки США. Утім, нагадує Раян, на тлі реалізації ядерної програми КНДР, війни в Україні та зниження впевненості в масштабах американської підтримки Всеосяжна військова угода, в якій йшлося про перетворення демілітаризованої зони на "територію миру", була розірвана Пхеньяном у 2023 році. [22]

У будь-якого миротворчого контингенту виникнуть проблеми з організацією контролю за виконанням мирної угоди, додає Раян. Ці заходи передбачають контроль за концентрацією сил певної чисельності на встановленій відстані від буферної зони, за рухом повітряних суден у межах заданої відстані від буферної зони, а також за будь-яким порушенням узгоджених умов припинення вогню або перемир'я тощо. На думку Трампа, всі ці функції візьме на себе якийсь європейський військовий контингент. Однак європейські країни всерйоз навіть не обговорювали поки що такий сценарій.

Як стверджує видання Politico [23], президент Франції Емманюель Макрон збирався говорити про розгортання миротворчих сил в Україні з прем'єр-міністром Польщі Дональдом Туском, але ці переговори закінчилися конфузом. Туск [24] заявив, що польські солдати не братимуть участі в такій місії, оскільки Польща і так "несе найбільше з усіх європейських країн навантаження, пов'язане з війною в Україні".

Вишукування інших європейських політиків і дипломатів на цю тему [25] виглядають у найкращому разі настільки ж суперечливими і невизначеними. Австрійський військовий експерт в інтерв'ю Deutsche Welle [26] заявив, що в Європі просто не знайдеться достатньої кількості солдатів, щоб забезпечити працюючу місію на розділовій лінії такої протяжності.

До того ж він висловив сумнів у тому, що місія буде схвалена Росією і одночасно зможе бути ефективною. Невідомо й те, у чому полягатиме ця місія: чи носитиме вона моніторинговий характер, чи європейські військові мають бути "живим щитом" на лінії розмежування? Як і невідомо, що буде в разі, якщо росіяни порушать угоду.

Читайте також: Примус до агресії. Чому РФ зацікавлена в зростанні світового насильства [27]

Питання третє: як і хто озброїть Україну?

Гіпотетичний "план Трампа" має на увазі, що, відмовляючи Україні в надійних гарантіях безпеки (вступ до НАТО), Захід бере на себе зобов'язання з постачання Україні озброєнь, що дадуть їй змогу захистити себе від нового вторгнення Росії. Однак поки що невідомо нічого про те, в якому обсязі і хто постачатиме такі озброєння. На сьогоднішній день Кремль готовий витрачати на озброєння і підготовку своєї армії більше, ніж хочуть і можуть витрачати на зміцнення української армії західні союзники Києва.

Щоб змінити це, Європа та/або США повинні взяти на себе чіткі зобов'язання, яких наразі не існує і яких ніхто не обговорює. Хоча навіть у тому випадку, якщо ці зобов'язання будуть взяті, як показали два останні роки, їхнього виконання ніхто не може гарантувати.

Західні союзники України можуть коригувати такі зобов'язання не тільки під впливом виборів, які змінюють розклад сил у країні, а й навіть і під впливом соціологічних опитувань, які показують ослаблення політиків і партій, що давали подібні обіцянки. Ця рухливість буде тим більшою, коли йтиметься про підтримку України не в гострій фазі протистояння, а в умовах відсутності активних військових дій.

Допоки конкретного плану та орієнтирів щодо того, якого рівня боєздатності та в які терміни має досягти українська армія, хто відповідає за це та які ресурси будуть задіяні, немає, припинення вогню виглядає комфортним для Путіна сценарієм перепочинку для підготовки до наступного етапу вторгнення. Росія порушила Будапештський меморандум 1994 року і розірвала Мінські угоди, коли визнала себе достатньо підготовленою до повномасштабного вторгнення в Україну.

Читайте також: Американська "Котлета по-київськи": нинішній Білий Дім врахував "українські" помилки попередників лише частково [28]

Питання четверте: хто заплатить за економічне відновлення України?

На сьогоднішній день, крім самої України, другою головною жертвою "плану Трампа" виглядає Європа. Хто заплатить за відновлення України або принаймні за її повернення до нормального економічного життя?

Не будучи готовою дати Україні гарантії безпеки, Європа вирішила компенсувати це обіцянками її прискореного прийняття до ЄС. Однак прийняття зруйнованої трирічною війною країни до Євросоюзу виглядає ще менш реалістичним завданням, ніж євроінтеграція довоєнної України.

Готовність країн Європи повністю взяти на себе всю проблему України також викликає питання, зазначає експерт Chatham House Тімоті Еш [29]: витрати на відновлення і реконструкцію України оцінюються приблизно в $500 млрд і продовжують зростати в міру знищення російськими ракетами української цивільної та енергетичної інфраструктури. Експерти Центру європейської політики та аналізу (CEPA) і Київської школи економіки вважають, що загальний кошторис реконструкції України до стадії просунутої інтеграції в ЄС перевищує $1 трлн, аналітики RAND Corporation у середині 2023 року оцінювали проєкт відбудови України в суму $400-750 млрд.

Однак обидві експертні доповіді сходяться на думці, що реалізувати такий проєкт можливо лише за моделлю "плану Маршалла", тобто надавши гарантії приватним інвесторам, які вкладатимуть гроші у відновлення країни. Але така схема можлива лише за наявності надійних гарантій безпеки, які виглядатимуть для цих інвесторів досить переконливими.

Доповідь RAND [30] прямо називає ключовою умовою успіху "плану Маршалла" створення НАТО і підкреслює, що для повторення цього сценарію в Україні її має бути якимось чином включено в архітектуру європейської безпеки. В іншому випадку вступ України до Євросоюзу стає або неможливим, або непідйомною ношею для самого ЄС, яка здатна буде його розчавити. Саме з цієї причини Путін неодноразово підкреслював (зокрема й на протязі останнього року - на Петербурзькому економічному форумі [31] і на засіданні Валдайського клубу [32]), що Росія не заперечує проти вступу України до ЄС.

Тож питання гарантій безпеки України є екзистенціальним питанням не лише для України, а й, по суті, по суті справи і для Європи. І, поступаючись Трампу ініціативою у визначенні параметрів угоди, ЄС заганяє себе в пастку.

Доки відповідей на ці питання немає, немає і плану Трампа. У Москві прекрасно знають, що за чотири роки Трамп піде з Білого дому, після цього особисті домовленості втратять значення, а Трамп зможе звинуватити у зриві його "мирної угоди" нову адміністрацію, як сьогодні він покладає на неї відповідальність за втечу американських військових з Афганістану 2021 року [33].

—

Джерело: RE:RUSSIA [2]

В тему: