Уроки історії. Боротьба кримчан проти радгоспів під час голоду 1921-23 років

1.00

Нет

За даними провідного наукового співробітника Національного музею Голодомору-геноциду, кандидата історичних наук Андрія Іванця, під час масового голоду 1921-1923 рр. у Криму загинуло орієнтовно 100 тис. осіб, або майже 14 % кримчан. Абсолютну більшість жертв складали кримські татари.

Наразі багато аспектів цієї трагедії, в тому числі і стратегії виживання представників кримськотатарського народу та реагування на голод та його наслідки, недостатньо вивчені. Працюючи над матеріалами так званої справи «контрреволюційної організації «Міллі-Фірка», що зберігається у галузевому державному архіві Служби безпеки України, Андрій Іванець звернув увагу на те, що багато її аспектів не тільки недостатньо вивчені, але й просто невідомі широкому загалу. Про одну таку особливість того відтинку історії, а саме – про боротьбу кримчан за ліквідацію радгоспів, учений розповідає в цьому інтерв’ю для Крим.Реалії. [2]

– Пане Андрію, як виник і що значив для кримчан голод 1921-23 років?

– Масовий голод 1921-1923 рр. став одним із найбільш трагічних явищ для Криму у ХХ ст. Він виник як результат поєднання воєнно-комуністичної політики радянської Росії, яка захопила Крим у листопаді 1920 р., наслідків кількох років воєн і революцій, а також несприятливих природно-кліматичних умов: малосніжної зими 1921 р., найсильнішої за 50 років посухи навесні – влітку 1921 р., розповсюдження у 1922 р. сарани та інших шкідників, посушливої погоди влітку 1922 р.

Але очевидно, що якби не політика російського комуністичного режиму, спрямована на зміцнення влади будь якою ціною, втрати серед кримчан та в аграрному секторі Криму не були б настільки катастрофічними. Це і дає підстави називати голод штучним. За оцінками як представників самого цього режиму, так і сучасних дослідників, у 1921–1923 рр. на Кримському півострові в результаті голоду загинуло орієнтовно 100 тис. осіб, або майже 14 % населення. За переписом, у квітні 1921 р. в Криму проживало 719,5 (за іншими даними 720,4 ) тис. осіб, а за міським переписом і вибірковим обстеженням Кримським ЦСУ сіл влітку 1923 р. – лишилося лише 569,5 тис. Тобто різниця складає орієнтовно 150 тис. осіб. Зрозуміло, що частина населення у ці роки виїхала, була вислана або евакуйована з Криму, але більшість усе ж стала жертвою масового штучного голоду.

Найбільш постраждалою від нього частиною кримського населення виявився корінний кримськотатарський народ. За різними оцінками, його представники складали від 60 % до 76 % жертв голоду. Це був важкий удар по демографічному потенціалу народу, його морально-психологічному стану, духовній та матеріальній культурі. У зв’язку з цим важливим аспектом вивчення голоду 1921-1923 рр. є реагування на нього кримських татар, зокрема, їх стратегії виживання.

Читайте також: Убитые Голодомором: реальное количество жертв и доказательства искусственности [3]

Однією зі складових політики диктаторського комуністичного режиму, що призвела до зростання втрат серед кримських татар та інших мешканців Криму, була політика землевпорядкування. Утворення і збереження великої кількості радянських господарств на Південному узбережжі Криму, де основну масу населення складали безземельні та малоземельні кримськотатарські селяни, на тлі інших комуністичних перетворень призвело до суттєвого збільшення людських жертв.

Андрій Іванець, кримський історик, провідний науковий співробітник Національного музею Голодомору-геноциду, кандидат історичних наук

– Тобто саме політика обезземелювання жителів Криму посилила трагічні наслідки голоду?

– Так, ми зараз до цього дійдемо. За часів СРСР голод 1921-1923 рр. у Криму згадувався у наукових працях, але здебільшого подавався в ідеологізованому контексті. Серед причин називалися, насамперед, післявоєнна розруха, природно-кліматичні фактори та соціально-економічна відсталість, а ключовий фактор розгортання катастрофи – політика комуністичного режиму – затушовувався або ігнорувався. Тому цей аспект голоду глибоко в СРСР ніколи не аналізувався. Дисертаційні чи монографічні дослідження з цієї проблеми в науковому обігу зовсім відсутні.

За період незалежності України, коли у дослідників з’явилася можливість працювати в умовах ідеологічного плюралізму, відкрився доступ до раніше засекречених документів, дослідження цього голоду вийшли на якісно новий рівень. Помітний внесок у аналіз тих подій зробили праці деяких вчених, як, наприклад, братів Зарубіних та деяких інших авторів. Варто відзначити також праці з вивчення теми голоду в Криму на початку 20-х рр. Олени Бикової, яка не тільки підготувала статті, а й захистила дисертацію з цієї проблематики.

– Яке значення для вивчення цієї проблеми має справа «Міллі-Фірка»?

– В умовах, коли з початком агресії Росії проти України для українських дослідників утруднився або й унеможливився доступ до архівів на тимчасово окупованій території АР Крим і м. Севастополя та в Росії, особливої ваги набуває пошук документальних джерел з історії кримських татар на материковій частині України та за кордоном. Особливе місце серед виявлених дослідниками в українських архівосховищах матеріалів займає літерна «справа №163 контрреволюційної організації «Міллі-Фірка», що складається з 10 томів, і від 2004 р. зберігається у Галузевому державному архіві СБУ в Києві.

Директор цього архіву Андрій Когут наголошує, що серед інших фондів ГДА СБУ її вирізняє «інформаційна унікальність». У цій справі, зокрема, зібрано чимало копій документів зі слідчої справи, оригінальних свідчень і перекладів, історичні матеріали, протоколи допитів, агентурні донесення, так звані «трофейні матеріали», вилучені у кримськотатарських діячів під час слідчо-репресивних дій чекістами та долучені як речові докази. Томи справи «Міллі-Фірка» датовані 1918-1937 рр., хоча інформація, що в них міститься, висвітлює і попередній період розвитку кримськотатарського національного руху.

У справі зберігається чимало унікальних матеріалів про кримськотатарський національний рух, його діячів та історію Криму загалом. Вони частково оприлюднені, втім зберігають чималий дослідницький потенціал. Їх аналіз показує, що вони містять і документи, що висвітлюють окремі аспекти організації та перебігу масового штучного голоду 1921-1923 рр. і супутніх процесів.

Зокрема серед них є й цінні свідчення кримськотатарського діяча Небі Куку про ставлення кримських татар до радгоспів на Південному узбережжі Криму в 1923 р. І, як свідчать факти, боротьба кримчан проти радгоспів була важливою складовою для виживання народу, і що була вона досить результативною.

Будинок кримських татар в одному із сіл південно-західного Криму, 1920-ті роки

– Отже, як кримчани зустріли новації радянської влади на початку минулого століття?

– Радянська Росія, вже втретє захопивши Крим у листопаді 1920 р., одразу встановила диктаторський режим і розпочала реалізовувати так звану воєнно-комуністичну політику, а по суті, намагалася реалізовувати утопічні комуністичні ідеї. Організаторами комуністичного штурму стали надзвичайні органи влади – ревкоми, які були утворені політорганами армій і РКП(б), та безпосередньо структурні підрозділи різного рівня РКП(б). Вони розгорнули наприкінці 1920 – на початку 1921 р. до того небачений за розмахом червоний терор, під час якого були безсудно знищені, ймовірно, десятки тисяч людей (оцінки його жертв коливаються від 12 до 120 тис. осіб), заборонили діяльність більшості конкуруючих партій та організацій, а також почали активно втілювати соціально-економічні перетворення в комуністичному дусі.

Їх ключовою складовою була спроба знищити або принаймні максимально обмежити товарно-грошові відносини та ринкові механізми загалом. В результаті здійснювалися націоналізації підприємств, банків, великих земельних володінь, була гранично обмежена торгівля, з селян почали стягувати, переважно військово-каральними методами, непомірну за розмірами продрозкладку. У 1921 р. за продрозкладкою мало бути вилучено 2,4 млн пудів зерно-хліба і зерно-фуражу, тоді як зібрано було менше 2 млн пудів. Вкрай негативно впливало на продовольчу ситуацію в Криму і розташування на його території великого військового контингенту РСЧА, який також вилучав і вивозив продукти, та оголошення в регіоні воєнного стану, який передбачав обмеження у пересуванні громадян.

Замість того, щоб реалізувати селянський ідеал зрівняльного землекористування, який демагогічно проголошувався у Декреті про землю, комуністична влада на націоналізованих у Криму 1134 маєтках вирішила утворити понад тисячу радгоспів із земельним фондом у 1 млн десятин. На 1 березня 1921 р. 978 радгоспів уже розпоряджалися 779,8 тисячами десятин землі. Утворення таких великих господарств пояснювалося нібито їх вищою ефективністю та здатністю раціонально використовувати ресурси, порівняно з малими приватними власниками. Практична користь для влади полягала у тому, що радгоспи полегшували процес викачування продовольства з села – вони мали здавати всі «надлишки» продорганам.

Плакат «Хай живе революція!», весна 1917 року

Однак ефективно використати та навіть просто належним чином обробити надані великі площі радгоспи у 1921 р. не могли. Справа ще і в тому, що 40 % кримських селян лишалися безземельними, а серед кримських татар відсоток безземельних землеробів був ще вищим. І з появою радгоспів вони взагалі втрачали можливість навіть орендувати землі. Тому поява радгоспів лише збільшила соціальне напруження на селі і стала однією з причин розгортання в Криму повстанського антибільшовицького руху.

Заява уповноваженого с. Кизилташ (нині с. Краснокам’янка Ялтинської міської ради АР Крим) Іззета Адан Мамута до Наркомнацу РСФРР промовисто свідчить, що радгоспи не лише заважали орендувати землі, а й використовували щодо селян позаекономічний примус.

Він, зокрема, повідомляв, що протягом усієї зими 1920-1921 рр. кизилташців «примушували возити з лісу до Гурзуфу дрова для опалення електричної станції. Між тим ми, селяни, струмом не користуємося, а як кріпаки повинні на когось працювати. Після настання теплих днів, коли почалася весняна праця у садах, нас почали нещадно експлуатувати. Південрадгосп примушує виконувати всі роботи у радгоспі в той час, коли наші сади, виноградники й тютюнові плантації залишилися необробленими… Тепер же, коли ми не встигаємо виконувати свою роботу, нас примушують знову працювати як кріпаків у радгоспі, надсилаючи на 15 верст від села і погрожуючи репресіями».

Читайте також: Жінки України в умовах Голодомору: безправність vs дієздатність [4]

Під час перевірки цієї скарги Кримським представництвом Наркомнацу РСФРР не тільки підтвердилися ці факти, а й з’ясувалося, що навесні 1921 р. кизилтаських селян силою вигнали на працю у колишні маєтки князів, генералів і поміщиків, якими тепер розпоряджався Піавденрадгосп, від чого селянські господарства занепадали. «На жаль, тепер знову примушують селян цього села залишати своє господарство напризволяще і женуть їх на примусові роботи в маєтки Південрадгоспу… навряд чи таке гноблення існувало у Середні віки – віки кріпосництва і феодального вандалізму… Аналогічні дії Південрадгоспу і в інших селах Красноармійського повіту» (у 1921 р. Ялту тимчасово перейменовували на Красноармійськ – А.І.) – свідчив у середині червня 1921 р. сучасник.

А вже навесні 1921 р. в Криму фіксувалися повідомлення про голод, а про початок великої соціальної катастрофи сигналізували смерті від голоду вже восени того року. Трагедії на заваді не став навіть оголошений у 1921 р. перехід від продрозкладки до продподатку, бо його продовжували збирати де-факто методами продрозкладки.

Фото 1930-их років

– Чи змусили ці реалії життя радянську владу одуматися?

– Представникам комуністичного режиму Криму вже навесні 1921 р. стало очевидним, що мати таку кількість радгоспів не лише «економічно не вигідно, а й політично недоцільно». Відповідно, у травні 1921 р. IV кримська обласна конференція РКП(б) оголосила про скорочення їх кількості, і до 1 липня 1921 р. лишилося 205 радгоспів. Але цікаво ж, що саме того дня в Москві Рада праці та оборони РСФРР ухвалила протокольну постанову «Про визнання радянських господарств Криму ударною виробничою групою підприємств». Цей орган постановив визнати «всі заходи з відновлення і розвитку Радянських господарств Криму – ударними» і запропонував Наркомзему РСФРР у найкоротший термін завершити підготовчі роботи з організації радгоспів Криму», а також деякі інші заходи для цього.

Втім, значна частина представників влади в Криму розуміла, що вкрай складна соціально-економічна та суспільно-політична ситуація на селі потребує, зокрема, змін у політиці щодо землекористування. 24 липня 1921 р. Кримревком наказав Кримземвідділу почати планомірне наділення землею селян, як у одноосібне, так і «на артільних і комунальних засадах» користування, за рахунок землі, яка була раніше передана радгоспам, а у випадку нестачі останньої – за рахунок скорочення землекористування селянських господарств капіталістичного типу.

Восени 1921 р. змінився статус регіону – була проголошена автономна Кримська Радянська Соціалістична Республіка, ревкоми були розформовані та почала діяти система рад (совєтів), які перебували під цілковитим контролем РКП(б). Втім, ці політико-адміністративні зміни у короткостроковій перспективі не покращили стан кримського населення, яке наприкінці того року почало масово вмирати від голоду.

І на 1 жовтня 1921 р. лишилося вже 102 радгоспи, які перебували у віданні Управрадгоспів і мали 121,6 тис. десятин землі. Ще 38 радгоспів були здані в оренду на договірних началах різним особам та організаціям. У розпал голоду, на 1 квітня 1922 р. у віданні Управрадгоспів лишилося вже лише 95 радгоспів, які мали 105,3 тис. десятин землі, а на 1 жовтня 1922 р. їх стало вже 91, і мали вони 99,3 тис. десятин землі.

– В якому регіоні Криму в основному збереглися радгоспи, та до чого це призвело?

– Значна частина радгоспів збереглася під час голоду лише на Південному узбережжі Криму, де жили переважно кримські татари і була висока концентрація безземельних і малоземельних селянських господарств. Саме тому Ялтинський повіт був одним із найбільш постраждалих від голоду, адже традиційні для дореволюційного періоду можливості отримати для частини населення прибутки від туризму зникли, торгівля плодами виноградарства, садівництва і тютюнництва, на яких спеціалізувався південнобережний регіон, в умовах воєнного стану, а потім комуністичних експериментів і голоду спочатку була унеможливлена, а потім не дозволяла підтримувати достатній рівень життя. І це в умовах мізерної частки зернових господарств на півдні гірського Криму і, відповідно, високої потреби у придбанні хліба.

Жителі Бахчисарая, 1920-ті роки

– Як саме виявлялася боротьба кримчан проти радгоспів та чи була вона в умовах терору результативною?

Асан Сабрі Айвазов

– Природно, що серед кримськотатарського селянства Південного узбережжя Криму та інтелігенції, яка прагнула виражати інтереси цієї групи та всього кримськотатарського народу, під час голоду зростало невдоволення радгоспами, які займали велику частку кращих земель. У матеріалах ОДПУ 1920-х рр. є про це згадки. Так, наприклад, у 1929 р. колишній співголова першого Курултаю, громадсько-політичний та непересічний культурний діяч Асан Сабрі Айвазов був звинувачений, серед іншого, у тому, що «в 1923 році на південному узбережжі Криму (як житель Алупки) проводив агітацію проти Радгоспів. У результаті чого спалахнув селянський рух проти Радгоспів».

Однак, скоріш за все, у цьому звинуваченні ОДПУ роль Айвазова у розгортанні селянського руху кримських татар перебільшена. У 1923 р. він залишався одним із найбільш відомих кримськотатарських діячів, проте у той момент не мав владних важелів і не належав до жодної з трьох найбільш впливових у кримськотатарському середовищі політичних течій. Відповідно організаційно-агітаційні можливості Асана Сабрі Айвазова були недостатніми, щоб бути організатором селянського руху. Водночас він, безумовно, був його учасником і, можливо, певною мірою ідеологом.

– Але ж у Криму були й інші активні борці з радгоспами?

– Важливо загалом зазначити, що під час голоду 1921-1923 рр. національно орієнтована кримськотатарська інтелігенція, або принаймні значна її частина, підтримувала антирадгоспні настрої, які були серед селянства. Важливі в цьому сенсі в ОДПУ свідчення кримськотатарського громадсько-політичного діяча Небі Оджа Аріфа Куку, який народився у Кореїзі у 1887 р. Навчався він у 1900-1912 рр. у Стамбулі, а у 1912-1914 рр. вчителював у Євпаторійському татарському училищі. Під час Першої світової війни Небі Куку був мобілізований до армії Російської імперії. У 1915 р. потрапив у полон до турецьких військ. У 1915-1918 рр. був приватним викладачем у Стамбулі.

У 1918-1919 рр. вчителював у с. Кучук-Ламбат. У травні 1921 р. брав участь у Сімферополі в роботі першої всекримської татарської безпартійної конференції, яка, за словами Небі Куку, стала «переломним моментом» у відносинах кримськотатарської інтелігенції та радянської влади, оскільки був взятий курс на співробітництво та «участь у будівництві Криму взагалі».

У 1921–1922 рр. його обирають членом і заступником голови Кореїзької сільської ради, у 1922 р. на з’їзді рад Ялтинського району – членом районного виконавчого комітету.

На початку 1920-х рр. Небі Куку був членом товариства «Тан» в Алупці. У 1923-1924 рр. він став заступником завідувача земельного відділу Ялтинського райвиконкому. Куку активно виступав за розподіл радгоспних земель. За проведення «антирадянської політики» був звільнений з цієї посади і позбавлений права голосу на три роки. Пізніше був членом ревізійної комісії Кореїзької сільради, обіймав «низку посад по профспілковій лінії», викладав у дев’ятирічній школі в Ялті, а з 1925 р. – у сільськогосподарській школі «Чаїр».

У 1925 р. в характеристиці ДПУ Криму зазначалося, що Небі Куку мав «широкий авторитет» серед населення, був «далеким від релігійних вірувань», мечеть не відвідував, «у період революції проявив себе як агітатор за організацію Радвлади й автономію Криму». Він був одним з яскравих представників мілліфірківської течії кримськотатарського політикуму.

У 1928 р. Небі Куку був заарештований у справі «Міллі-Фірка», якою каральна система СРСР розпочала репресії проти старої кримськотатарської інтелігенції, лідерів і діячів кримськотатарського національного руху. До речі, цю справу можна назвати «репетицією справи так званого «СВУ» – «Союзу визволення України» в УСРР.

Під час допитів Небі Куку відверто декларував націоналістичні переконання і пояснював, що націоналіст має «боротися лише за інтереси своєї нації, намагатися розвивати свою національну культуру, економіку до такого ступеня, щоб не бути під кабалою іншої національності». За його словами, націоналістів «створила історія», адже за «царизму процвітав русизм, який пригноблював нашу татарську націю», а «в умовах Радвлади» вона «також недостатньо розвивається», якщо «російська нація задоволена на 50 %, то наша нація – на 20 %».

Небі Куку повідомив, що коли він був заступником завідувача Ялтинського земельного відділу в 1923-1924 рр., кримськотатарська інтелігенція Південного узбережжя Криму порушувала земельне питання серед селян. «Особливо всі сили тат. інтелігенції були спрямовані налаштувати селянство татарське до захоплення Радгоспних земель (колишні маєтки Масандри, Булебаш, Ай-Тодор, Ай-Гураф (очевидно – Гурзуф?), Артек, Бідерман, Юсупова та ін.)», – повідомляв Небі Куку.

Читайте також: Депортация крымскотатарского народа. Воспоминания репрессированных: часть 2 [5]

Свою позицію він характеризував так: «Я, як один із татінтелігентів, зацікавлений у економічному покращенні для свого народу, брав активну участь у справі відбирання в Радгоспу земель і передачі селянам», «особисто говорив селянам про необхідність відбирання Радгоспних земель собі, окрім того цілком підтримував усіх осіб, які тими або іншими шляхами намагалися відібрати землю від Радгоспів і передати селянам».

Уривок із матеріалу ОГПУ 1920-х років про «справу партії «Міллі-Фірка». Сторінка про діяльність Небі Куку

– Наскільки широким був антирадгоспний рух кримчан?

– За словами Небі Куку, одним із керівників антирадгоспного руху був його товариш Сеїт Умер Дагджи, чиє керівництво «поширювалося головним чином на с. Кизилташ». Останній нібито писав гасла для антирадгоспних виступів («Дайте нам землю та інвентар, ми вам заплатимо 2-ний продподаток» тощо). Також Сеїт Дагджи умовив членів земельної комісії с. Кизилташ М. Челенгіра та О. Дагджи, «які були активними діячами з відбирання у Радгоспу земель», утворити з бідняків, середняків і кулаків артіль, взяти червоні прапори і «захопити при масових хвилюваннях Радгоспні землі, тим самим змусити Радвладу і партію передати Радгоспні землі селянам південного узбережжя Криму».

Бекір Чобан-заде, член ЦВК КримРСР, лідер міліфірківської течії, видатний учений

За інформацію Небі Куку, після того як національні артілі захопили під червоними прапорами землю, із Сімферополя прибули «представники Кримського радянського уряду» Бекір Чобан-заде (член ЦВК КримРСР, лідер мілліфірківської течії, видатний вчений), О. Дерен-Айєрли (один з перших серед кримських татар членів РКП(б), у 1924 р. очолить уряд КримРСР) та інші, які вивчили питання, заспокоїли селян, «а після всі селяни південного узбережжя Криму були забезпечені землями Радгоспів».

Пізніше на допиті в листопаді 1928 р. Небі Куку пояснював, що під час його перебування на посаді заступника завідувача земельного відділу Ялтинського району «дуже гостро стояло питання про радгоспи, які виникли на території колишніх садиб поміщиків», тому він проводив політику «захоплення цих радгоспів і розподілу їхнього майна та землі серед татарського населення», яку підтримували працівники місцевих земельних комісій і населення. У результаті явочним порядком «були захоплені радгоспи в Кизилташі». Водночас, він пояснював, що є «противником будівництва дрібних радгоспів у Криму», але не виступає проти великих, таких як Масандра, Ай-Даніль чи подібних до них.

Очевидно, що свідчення, надані на допитах у карально-репресивних структурах СРСР, – а є свідчення, що слідство у справі «Міллі-Фірка» йшло із застосуванням тортур, – є не у всьому точними та не завжди правдивими, а тому потребують критичного ставлення. Водночас, аналіз свідчень Небі Куку про виступи проти радгоспів на Південному узбережжі Криму в 1923 р. дозволяє припустити, що вони в цілому мають під собою фактичну основу і відображають реальні процеси.

– Які висновки з цього можна зробити всім, хто цікавиться історією Криму?

– Отже, в історіографії часто стверджується про «пасивність» голодуючих кримських татар», що пояснюють етнопсихологічними рисами і впливом традиційної для мусульман віри в долю. Матеріали, які містяться у справах карально-репресивних органів СРСР, свідчать про активні спроби у 1923 р. кримськотатарських селян та інтелігенції вирішити на Південному узбережжі Криму, який сильно постраждав від голоду, питання безземелля і малоземелля шляхом захоплення земель радгоспів.

Цей регіон вирізнявся помітною концентрацією радгоспів, тоді як на іншій території Криму їх більшість ліквідували ще у 1921 р. Наразі відомо як мінімум про один випадок, коли для проведення антирадгоспної акції у с. Кизилташ Ялтинського повіту була утворена «національна» артіль, що об’єднувала селян без різниці майнового статусу. Зрозуміло, що організатори та учасники таких дій намагалися надати своїм спробам флер захисту інтересів кримськотатарського селянства і форм зовнішньї лояльності до радянської (совєтської) влади.

Про це, зокрема, свідчать використання червоних прапорів та артільної форми самоорганізації. Успіху цих антирадгоспних дій могла сприяти і політична ситуація, коли в умовах проголошення РКП(б) політики коренізації представники національно орієнтованої політичної течії кримських татар («мілліфірківці») співпрацювали з націонал-комуністами в органах влади автономної Кримської РСР для вирішення проблем кримськотатарського народу.

Кримські татари, мешканці села у степовому Криму, 1920-і роки

– Чи вичерпані на цьому історичні відомості, які вчені можуть почерпнути зі справи «Міллі-Фірка» для встановлення істини, чи її потенційні можливості дозволять дізнатися ще багато важливого?

– Загалом інформаційний потенціал документів так званої «справи контрреволюційної організації «Міллі-Фірка» ще не вичерпаний. Історики після її розсекречення в часи незалежності України працюють з її матеріалами не перше десятиліття. Частина документів справи вже оприлюднена з науковими коментарями, у тому числі за моєї участі. Втім, за умов критичного підходу та наукового аналізу матеріали, що збереглися у 10 томах справи, можуть пролити світло ще не на одну сторінку діяльності карально-репресивної системи СРСР, минулого кримськотатарского народу та Криму загалом.

Микола Семена [6], опубліковано у виданні Крим.Реалії [2]

В тему: