Жінки України в умовах Голодомору: безправність vs дієздатність

Версия для печати

… Саме на жінку-матір у той період часто лягав увесь тягар турботи про дітей та старших родичів. У спогадах постать матері є центральною і значущою ... За умови відсутності батька життя цілої родини значною мірою залежало від жінки, то ж жіночі стратегії виживання в умовах тотального голоду, повсякденні практики та моделі поведінки жінок за цих екстремальних обставин становлять винятковий дослідницький інтерес.

Жіночий досвід Голодомору в історичних дослідженнях та публічному дискурсі

У  роки незалежності в Україні спостерігається високий суспільний і науковий інтерес до історії Голодомору, то ж ця тематика стала одним з центральних фокусів сучасної української історичної науки та ключовим елементом державної політики пам'яті в Україні. Дослідниками опубліковано сотні грунтовних наукових розвідок (монографій, збірників і статей)[1], оприлюднено чимало архівних документів[2], записано тисячі свідчень очевидців трагедії. Крім того, з’явилися науково-освітні ініціативи, що поєднують архівну, дослідну, просвітницьку і навчальну складові.[3] Фактично, вивчення історії Голодомору перетворилося на повноцінну дослідницьку ділянку.

Хоча історикам доступний величезний масив різнопланових першоджерел, наукових праць, цифрових інформаційних ресурсів для всебічного вивчення трагедії Голодомору, далеко не усі аспекти трагедії вивчаються рівномірно. Дуже значним є доробок у всебічному дослідженні політичних причин та інституційних механізмів організації штучного голоду в Україні, хронології подій, демографічних, політичних і соціально-економічних наслідків, юридично-правових оцінок та інших аспектів трагедії. Однак повсякденний досвід людей, які опинилися на охоплених голодом територіях, їхні практики пристосування, спротиву і виживання, а також вплив пережитої травми на подальше життя очевидців привертали порівняно мало уваги дослідників. Якщо діти - як жертви голоду - від самого початку потрапляли у поле зору учених,[4] то жіноцтво тривалий час залишалося “невидимим” для істориків, а гендерні аспекти Голодомору не були предметом історико-антропологіних студій.

У перших невеликих публікаціях про окремі сторони жіночого досвіду трагедії не було окреслено ані ширшої проблематики таких студій, ані можливих підходів, ані особливостей джерельної бази чи потенційних викликів[5]. Утім на початку 2000-х рр. помітні перші спроби осмислення гендерної специфіки жіночого досвіду та жіночих наративів про голод. Увагу дослідників в першу чергу привернули так звані “бабські бунти” - помітне явище в межах селянського спротиву примусовій колективізації, яке проявлялося в стихійних масових протестах груп жінок проти заходів, спрямованих на вилучення майна, худоби, реманенту і продуктових запасів.[6] Канадська історикиня Линн Віола запропонувала власне пояснення цьому феномену та показала гендерну обумовленість участі жінок у цих протестах і реакції на них більшовицьких органів.[7] В поодиноких статтях дослідники намагаються описати існуючу джерельну базу та історіографію вивчення становища жінок в роки колективізації і Голодомору[8] та окреслити гендерні особливості жіночих розповідей про Голод.[9] Однак досліджень, які б представляли комплексний підхід до жіночого повсякдення в надзвичайних обставинах тотального голоду та пропонували концептуальні схеми аналізу жіночого досвіду Голодомору не з’явилося.[10]

На тлі ушанування трагедії Голодомору у 2000-х рр. було реалізовано чимало пропам'ятних проектів, серед яких – численні меморіали і пам'ятники жертвам Великого Голоду (в Україні й за кордоном). У комеморативних практиках часто використовується образ Жінки як уособлення страждання цілої української нації. Візуальні репрезентації великого голоду часто включають виснажене чи мертве жіноче тіло або ж скорботну матір, що символізує тотальність трагедії. Наукові і публіцистичні публікації схильні ілюструвати жахи голодування насамперед моторошними розповідями про доведених до відчаю жінок та зображеннями виснажених жінок/дівчаток і матерів з умираючими дітьми. Таким чином у суспільній свідомості формується та закріплюється стійка дискурсивна асоціація поміж двома поняттями – жінка і жертва. Наслідком цього є тенденція дослідників розглядати жіночий досвід Голодомору переважно крізь призму страждань і втрат. В результаті конструюється історичний образ жінки як головно жертви надзвичайних історичних обставин. Категорична віктимізація жіночого досвіду автоматично виключає саму можливість визнання та аналізу  різних проявів дієздатності жінок в умовах тотального голоду. Однобічний погляд на жінок як пасивних об’єктів історії є некоректним і несправедливим. Важливо вивчати жіночі гендерно-забарвлені стратегії виживання, дієві практики щоденного порятунку життя, форми активного і пасивного спротиву чи пристосування до надзвичайних обставин, що дозволить показати особливу повсякденну суб’єктність жінок у вкрай несприятливих умовах тотального обмеження прав, можливостей і ресурсів.

Гендерний вимір Голодомору

Серед факторів, які дозволяють обгрунтовано припустити відмінності у жіночому і чоловічому досвіді Голодомору, аргументи соціо-культурного і фізично-антропологічного плану. Перший пов’язаний з гендерною структурою селянської сім’ї та переважною спрямованістю репресій щодо чоловіків-голів домогосподарств, які протидіяли примусовій колективізації, тоді як другий – з фізіологією жіночого тіла та традиційними практиками розподілу харчів в умовах критичного браку їжі.

У 1929-1931 рр. селянський спротив примусовій колективізації набув активних, в тому числі й масових збройних форм.[11] Придушуючи опір селянства, влада вдалася до масових репресій. Протягом 1928 – травня 1931 р. органами ДПУ було арештовано 49 754 куркулів. Точних даних про те, скільки з них було розстріляно чи загинуло в концтаборах, нема, проте відомо, що в 1930 р. за рішенням „трійок” та „особливих нарад” було розстріляно 1033 особи, засуджено до таборів 4858, вислано 8430. Лише за січень-травень 1931 року розстріляно 328, кинуто в концтабори 1083, вислано 3320 селян.[12] Статистика виселень українських селян в межах заходів з „розкуркулення” засвідчує, що протягом січня-травня 1930 р. з території України було виселено 20 761 селянську сім’ю загальною кількістю 98 743 особи, а також 32 сім’ї і 14 894 чоловіків одинаків „особливого призначення”. Загалом до 10 травня 1930 р., за неповними даними, на території України було розкуркулено 61 887 селянських сімей.[13]

Згадані демографічні дані не представлені у гендерному розрізі, із зазначенням частки чоловіків та жінок серед репресованих селян. Однак, зважаючи на загалом патріархальний уклад селянського життя, можна зробити деякі цілком обґрунтовані припущення. Оскільки традиційно саме чоловік-батько вважався головою сім’ї та господарем основного майна (землі, худоби, хати, сільгоспреманенту тощо), а також виконував представницькі функції від імені своєї родини у громаді[14], то вірогідно саме чоловіки становили основну масу тих, хто чинили відкритий спротив силовому усуспільненню майна та від імені цілої родини відмовлявся від вступу у колгоспи. Відтак саме чоловіки-голови родин мали б становити й абсолютну більшість покараних владою. Припущення про те, що репресії влади були спрямовані головно проти чоловіків - голів родин, знаходить своє підтвердження у спогадах про колективізацію та Голодомор,[15] у яких часто згадується про арешт батька за відмову від колгоспу чи під час „розкуркулення”, його подальше засудження до ув’язнення, заслання чи розстріл, тоді як спогади про подібні репресії щодо матері практично не зустрічаються.

„Після арешту вітчима у нас зразу же все забрали... Пам’ятаю, як мати нас дітей вела по снігу до моєї бабусі”;[16]„Арештували тата, дали 2 роки... Нас було восьмеро дітей, ми тоді на печі сиділи голі”; „Мого дятька розстріляли... В дядька п’ятеро дітей… вигнали з хати, з дітьми, з у сім, хату поваляли”; „Батька забрали в тюрму... Вивезли серед поля викинули нас. Викопали землянку і там поселялись...”[17]; „А нас було у матері п’ять душ, а голод…ми без батька остались... Нашого батька посадили в тюрму, і він не вернувся”;„Тьотку вигнали з дітьми, з п’ятьма дітьми вигнали з хати... І дядька посадили... а тьотка осталася з дітьми... І они всі з голоду померли в 33-му»; «Батька заарештували за те, шо він куркуль, і відправили в тюрму. Ми з мамою залишились одні, а нас в неї було аж п’ятеро... Потім нас вигнали з хати...»[18].

Часто у спогадах також згадують про батька, який помер чи то задовго до Голодомору чи на самому початку голодування (внаслідок стресу після розкуркулення, хронічної хвороби, чи від поранень часів Першої світової війни).[19] При цьому спогадів про арешт матері вкрай мало: вони здебільшого стосуються покарання жінок примусовою безоплатною працею в межах того ж регіону за порівняно незначні провини (як правило, крадіжку чи приховування продуктів харчування, порушення режиму пересування, і т.ін.). При реальній загрозі репресій (арешту, розстрілу), чимало чоловіків рятувалося втечею (виїзд у місто, в інший регіон), тоді як сім’ї (жінки, діти, старші батьки), як правило, протягом тривалого часу залишалась на попередньому місці. Зазвичай чоловік знаходив роботу в іншому населеному пункті (на шахтах Донбасу, у промисловості, на будівництві чи на транспорті).[20] Втікач або підтримував свою родину, періодично передаючи їм продукти та/або кошти, або ж забирав дружину та (не завжди) дітей до себе. Траплялися й випадки, коли після втечі батька контакти з ним переривалися.

Враховуючи гендерні відмінності у реакціях чоловіків та жінок на примусову колективізацію та репресії, стає зрозуміло, що жінки та чоловіки – особливо з порівняно заможних та „розкуркулених” родин – могли мати суттєво різний досвід у роки Голодомору. Більше того, саме на жінку-матір у той період часто лягав увесь тягар турботи про дітей та старших родичів. У спогадах постать матері є центральною і значущою, тоді як згадки про батька не такі виразні, його фігура частіше перебуває на периферії розповіді. За умови відсутності батька життя цілої родини значною мірою залежало від жінки, то ж жіночі стратегії виживання в умовах тотального голоду, повсякденні практики та моделі поведінки жінок за цих екстремальних обставин становлять винятковий дослідницький інтерес.

Іншим аргументом на користь необхідності вивчення жіночого досвіду в роки великого голоду є особлива витривалість жіночого організму в умовах нестачі їжі, на яку вказують антропологи та фізіологи. Дослідження голоду у різних культурно-історичних контекстах (зокрема, у ХІХ ст. в Ірландії та Індії, у ХХ ст. в Бенгалі) показали, що дорослі жінки є більш стійкими до голоду, аніж чоловіки. Їхня здатність краще витримувати тривале голодування, на думку свідків та дослідників, є однією з причин відносно меншої смертності серед жінок.[21]

Медики та біологи вважають, що з точки зору фізіології, жіночий організм менш вразливий до обмеження харчового раціону, оскільки жіноче тіло менше за чоловіче і через це потребує менше енергії, обмін речовин у ньому також повільніший, а частка жирових відкладень зазвичай вища, що зумовлює його більшу витривалість в умовах нестачі їжі.[22] У спогадах про Голодомор згадки про передчасну смерть батька трапляються частіше, аніж повідомлення про смерть матері.[23]

У спогадах очевидців Голодомору зустрічаються вказівки на те, що важкі наслідки тривалого голодування (так звані „безбілкові набряки”, супутні хвороби виснаження, психічні розлади тощо) проявлялися на жінках не так швидко або меншою мірою, аніж на чоловіках: „Падають з голоду, і главне, шо мужики”, „Мужики, мужики такі здорові падали та вмирали.”[24] Водночас антропологи відзначають, що у багатьох культурах в ситуації кризи харчові пріоритети сім’ї, як правило, є на стороні чоловіків: вони отримують кращу їжу й у більшій кількості, аніж жінки.[25] У деяких спогадах про Голодомор в Україні також спливають подібні практики: „Чоловік був тесля, заробить картоплі чи круп, з яких жінка зварить, наприклад, суп. То йому – картопля, а дітям і жінці – водичка”;[26] «То було бабуся попечуть якіх макоржеників усім, а батькові… найбільше дадуть, він мужик»[27]; “[Брат] приніс хлібину додому. Мати кілька днів відрізала по маленькій скибці і давала кожному з нас, а батькові давала скибку грубшу, тому що він тяжко працював”[28].

Тогочасна статистика неадекватно віддзеркалює реальний стан справ щодо рівня смертності, адже облік померлих в умовах масових смертей та неконтрольованих міграцій голодуючих був незадовільний, а фактичні показники нерідко приховувались. З іншого боку, сучасні демографічні розрахунки засвідчують, що серед померлих від голоду (в абсолютних і відносних показниках) переважали саме чоловіки: загинуло 2,4 млн чоловіків (61,6%) та 1,5 млн. жінок (38,5%).[29] Кількісні дані стосовно втрат українського населення у роки Голодомору в гендерному розрізі підтверджують попередні спостереження в інших країнах.

Жіночий спротив насильницькому вилученню майна

Активна протидія “розкуркулюванню”

Хоча головну роль у примусовій колективізації та у протидії їй відігравали чоловіки (як представники влади і силових структур - з одного боку, та як голови родин - з іншого), жінки також були прямо чи опосередковано залучені у це протистояння. Під час насильницької колективізації жінки, що підлягали розкуркуленню, вдавалися до різних методів, щоб зберегти чи повернути відібране у їхніх родин майно. У спогадах можна віднайти щонайменше три такі типові сценарії: 1) пасивний спротив (приховування харчів, одягу тощо); 2) активна протидія (індивідуальні та групові протести, оборона майна); 3) легітимне відстоювання власних прав (скарги, листи, звернення до влади).

Оскільки приховування жінками харчів, одягу, господарського реманенту, цінностей набуло масового і повсюдного характеру, цю форму пасивного спротиву колективізації залишимо за межами аналізу. Натомість показовою з точки зору виявлення гендерної специфіки може стати відкрита активна (часом силова) протидія жінок „активістам” під час насильницького вилучення майна та в період голоду. Архівні документи засвідчують, що доволі часто жінки чинили активний опір тотальним реквізиціям особистого майна, і у багатьох місцях такі протести набували масового характеру. Саме через чисельне переважання жінок серед учасників деяких селянських заворушень проти примусової колективізації, в офіційних документах їх називали саме “бабськими бунтами” чи “бабськими волинками” навіть тоді, коли серед бунтівників були й чоловіки.[30]

Наприклад, коли кількатисячні селянські “волинки” охопили 15 сіл Полтавщини у травні 1932 р., жінки становили до 60-70% усіх, хто брали участь у цих заворушеннях (на чолі яких, утім, були переважно чоловіки).[31] У доповідній записці завідуючого сектором інформації Вінницького обкому КП(б)У про “волинки” та терористичні акти в районах області навесні 1932 р. повідомлялося про багато випадків, коли “бабські бунти” набували досить масового характеру, об’єднуючи подекуди від кількох десятків до кількох сотень жінок, які насамперед гуртом намагалися здобути продукти (зерно, картоплю, буряки тощо).[32] Жінки періодично об’єднувалися в групи, спільно відстоюючи свої економічні інтереси – щоб захистити посівне зерно, протестуючи проти неоплачуваної праці в колгоспах, або обороняючи незаконне вилучення майна у когось з них.[33]

З офіційних повідомлень стає зрозуміло, що найчастіше таку жіночу активність спричиняла нездатність місцевих радянських органів влади забезпечити їжею голодуючих дітей. Місцеве керівництво Вінничини, наприкад, систематично доповідало вищим органам про подібні випадки: в одному селі натовп зі 150 жінок захопив поле цукрових буряків; група з 300 молодих жінок намагалася захопити колгоспний запас кукурудзи і т.п. [34] Траплялися також випадки, коли групи жінок нападали на сільради, колгоспні контори, оселі активістів та інші офіційні споруди, погрожуючи зруйнувати, якщо їм не дадуть продуктів для голодуючих дітей.[35]

Беручи до уваги традиційно ключову роль жінок у харчуванні родин, було цілком природно, що саме жінки стали провідною силою “протидії політиці та практикам, які ставили під загрозу існування їхніх родин та зазіхали на їхні сфери життя і праці”.[36] Р.Конквест також вважав, що одна з причин, чому жінки були так вороже настроєні до колгоспів, полягала в тому, що “вони (...) “залежали” від своїх корів, оскільки потребували молока для дітей. Створення колгоспів, куди доводилося віддавати власну худобу, загрожувало сімейному благополуччю”[37]. До того ж, у своїх протестах жінки виступали переважно з культурно-легітимної позиції матері, на яку суспільство покладало обов’язок годувати дітей, а через вилучення продуктів вона не здатна була виконати цієї своєї місії. Саме це могло почасти зумовити відносно м’яке покарання бунтівних жінок. [38]

На цю тему: Как Сталин убивал Украину

Л.Віола окремо досліджувала феномен “бабських бунтів” як форму колективних протестних акцій селян під час примусової колективізації. Дослідниця дійшла висновку, що партійне керівництво не сприймало жіноцтво як серйозну політичну силу, а радше вбачало в масових жіночих виступах спробу “ворожих елементів” використати жіночу імпульсивність на свою користь. Тому, вважає вчена, “бабські бунти” сприймалися з більшою толерантністю, аніж подібні чоловічі протести і з жінками поводилися менш суворо у випадку кримінальних звинувачень. Загалом, жінок не сприймали як політичну силу, а як найвідсталішу верству, яка не становить реальної загрози владі[39].

Якщо в офіційних документах містяться переважно відомості про масові жіночі виступи, то у спогадах очевидців - розповіді про індивідуальну відвагу жінок в обстоюванні своїх прав, майна та обійстя: „Знов прийшли нападники-заготівельники... щоб додавити нас остаточно. Мама завзято боролася, захищаючи наші продовольчі запаси. Її били носками, крутили руки, а вона виривалася і закидала їх камінням та черепицею... Хоч і сама вся була в синцях і саднах, тіло покручене, волосся повириване, але ж „заготівельників” мама прогнала”[40]; „У мене мати така бойовенька жінка. Да як лаялась, каже: „Жидюга ти поганий, шоб тебе коростою обсіяло!... Чого тилазиш по коморах?!”[41].

Нерідко позбавлені засобів до існування жінки, поводилися відчайдушно. На Вінничині “18 січня 1932 р. голова сільради з'явився в господарство Лохманюк Наталки з бригадою з метою перевірити, чи дійсно переховується в Лохманюк Наталки куркульський хліб її матері Лелюк Мотрі. Лохманюк Наталка стала чинить опір бригаді, не допускаючи проводити обшук, схвативши сокиру вдарила члена бригади сокирою, на якому розрубала плаща”.[42] Інша жінка на Київщині облаяла активістів, які відбирали в неї майно; ввечері вона з’явилася у дім голови з вимогою повернути відібране, погрожувала помстою, і врешті підпалила його сарай, за що була покарана дворічним ув’язненням і штрафом у півтори тисячі карбованців.[43]

Кожен такий вчинок був радше актом відчаю, без надії на успіх: „Залишилась одна баба стара, сліпа. Явились ці активісти.... і кажуть: „Виводьте корову!” Ця жінка, що не бачила ніколи білого світу, пішла в сарай, оправилась у фартух, набрала, підійшла до них і давай їх обкидать кізяками!. Ці комісари – од двору, травою обтираються і пішли... А баби слідом, раді, що Маня провчила комісарів”[44].

У протистоянні з владою сили були нерівними і жінки не мали шансів на перемогу. Ті, хто чинили відкритий активний спротив, були приречені, адже активісти мали необмежену владу, в тому числі й на застосування зброї. “У сусідній хаті Марфа Зуєва з дитиною жила. До ней прийшли, а у неї картопля в горщику була. Так вони його перевернули, все висипали і чобітьми по картоплі потоптались. Жінка схопила ніж і кинулася на одного... Так її на місці й застрелили”[45].

Хоча жіночий опір колективізації мав переважно економічний характер (спрямований на оборону майна чи здобуття продуктів харчування) та не мав виразних ознак саме політичного протесту чи опозиційності до влади, численність таких фактів засвідчує активну роль жінок у протидії злочинним заходам влади та їхню здатність об’єднуватися задля забезпечення спільних інтересів та досягнення конкретних цілей. Зверхньо-поблажливе ставлення влади до жіноцтва як відсталої верстви та культурна легітимація права жінки-матері на захист інтересів власних дітей спрацьовували як чинники, які дещо пом’якшували суворість санкцій та покарань жінок за протидію колективізації.

Легітимні форми відстоювання майнових прав

Окрім відкритої протидії вилученню майна, жінки подекуди вдавалися також і до спроб оскаржити вчинене беззаконня та повернути втрачене. Деякі скарги та звернення селянок до вищих інституцій влади мали позитивні наслідки.[46] Схоже, не стільки вік, освіта чи інші соціальні характеристики певної жінки, скільки її наполегливість у відстоюванні своїх прав була головною запорукою успіху: «Моя зведена сестра два місяці ходила в райком, і добилася того, щоб нам повернули хату і все майно»;[47] «Скільки вона (бабуся) виїздила і виходила в район, поки витребувала назад хату!»[48].

Очевидно, звернення до місцевих органів влади далеко не завжди були результативними, то ж деякі жінки наважувалися звертатися безпосередньо до найвищих республіканських інстанцій: «Від голоду того страшного року нас врятувала мама. Вона не вміла читати та писати, але була мудрою людиною, яка самотужки підняла нас дев'ятьох дітей. Річ у тому, що крім нас розкуркулили ще Руденків... Він з'їздив до столиці, і йому все повернули... І наша мама так зробила. Вона змогла зустрітися з самим Петровським і отримала документ із вимогою до нашої місцевої влади повернути хату і всі речі... Правда, нам не повернули нічого... зате сільрада нас більше не чіпала...”[49].

У численних листах-зверненнях простих селянок до Г.І.Петровському описано несправедливість та насильство, яких вони та їхні родини зазнали під час реквізицій майна, та містяться прохання про його повернення. Патерналістський дискурс у ставленні населення до органів влади добре простежується в одному з таких листів: до очільника ЦК КП(б)У Г.Петровоського жінка звертається не лише як до представника вищої влади, але як до сильного батька, якому належить захищати від несправедливості і сваволі простих людей:

„Я змушена звернутися до вас, як до рідного батька, вищого властителя нашої матері-України... Зі сльозами на очах прохаю вас, батько нашої України, захисти нас, нещастям і горем убитих, зняти наше господарство з твердого завдання та повернути нам хоч хату, щоб ми не спотикалися по вулицях голодні і обездолені, чотири душі дівчат та я... бідна з дітьми не маю де голови приклонити...»[50] .

Цей наратив яскраво ілюструє радянський гендерний контракт: радянська держава (в особі КПУ) фактично витіснила (символічно або фізично усунула) і заступила в родині фігуру чоловіка-батька, підмінивши його авторитет і внесок власною владою та контролем над життям родини. В СРСР саме держава була єдиним джерелом праці, (не)безпеки, соціальних гарантій, пільг, виплат, товарів і послуг, тощо.[51] Тому жінки (та сім’ї загалом) більше залежали від держави, аніж від власних чоловіків. Тому не дивно, що для цих селянок державні органи і посадовці були втіленням такого собі “всемогутнього батька”, чиєї допомогу і захисту вони шукали.

Позбавлені засобів до існування, беззахисні в умовах правового свавілля, поставлені на край виживання, жінки далеко не завжди поводилися пасивно та смиренно приймали таку долю. Доступні документи та спогади очевидців засвідчують активну позицію та рішучість багатьох жінок в обстоюванні власних прав, хоча у нерівному протистоянні зі злочинною владою небагатьом вдалося досягти в цьому успіху.

Участь жінок у “розкуркулюванні”

Спогади жертв та свідків Голодомору висвітлюють і діяльність та поведінку тих, чиїми руками здійснювалась примусова колективізація – членів партійно-колгоспного активу[52]. У жіночих наративах знаходимо непоодинокі згадки про те, що серед „активістів” і учасників “буксирних бригад”, які брали участь в розкуркулені, часто траплялися жінки, попри те, що їхню поведінку дослідники оцінюють як жорстокість на межі садизму.[53] Часто це були місцеві мешканки, яких усі добре знали.[54] При цьому, як свідчать спогади, активістки жодною мірою не проявляли ані співчуття, ані поблажливості до розкуркулених родин, поводилися зухвало і холоднокровно. Анастасія Лисивець описує таку сцену восени 1932 р.: “Галька Шмалькова полізла під подушечку, знайшла рукавчик із пшоном і забрала. Забрала вона й мички, які мати засунула в пічурку в старенькому мішечку. Тоді у нас все забрали, не залишили й жменьки борошенця в ночовках. А мати плакала й приказувала: “Ой людоньки! А чи ж ви людоньки? Що ж ви робите? У нас же діточки маленькі. Що ж я їм їстоньки даватиму завтра?...” А Галька шкірила білі зуби й кричала: “Ми вам покажемо, чортові підкуркульники, ми вас нагодуємо!”[55]

Більше того, ці жінки, спираючись на свій власний гендерно-обумовлений досвід господині, добре уявляли, де і як жінка може приховати їжу чи речі, і часом виявляли особливу кмітливість та ретельність у пошуках щонайменших продуктових запасів чи інших цінностей. „Наша сусідка... активістка. А батько ото качани поза стріхою отам позастромлював, а она полізла на горище, повитягала ті качани та скидала, щоб забрати. А мати просе: „Софіє, сусідко! Та у нас же діти, они ж помруть!” – „Хай здихають”; „Кума Дунька тоже в актіві була. Заробила я колись на затірку муки, а вона прийшла й забрала”; „Манька вирвала серги прямо з вух у Харитини Погребенко, зняла чоботи з розкуркуленого Скрипника”.[56]

Жінки не лише брали участь у конкретних актах вилучення майна, але й подекуди виявлялися лідерками колгоспного руху, ідеологічними провідницями, які особисто очолювали ці процеси: „Цю кампанію очолювала наша односельчанка, звали її по вуличному Ряба Ярина”;[57] “У селі була уповноважена від райкому партії Калинець (жінка), на другий день (...) зібрала бригаду і пішли до оштрафованих громадян і почали забирати картоплю, буряк, сіно, солому і відправляти до колгоспу”.[58]

Штучно розпалюючи „класову ворожнечу”, радянська влада руйнувала традиційні соціальні мережі та нівелювала ті соціальні зв’язки (сусіди, куми, свати тощо), які традиційно регулювали стосунки у селянській громаді та підтримували стабільність спільноти (за рахунок дії усталених традиційних практик взаємодопомоги).

Жіночі стратегії виживання в умовах голоду

За умови відсутності чоловіків у багатьох розкуркулених сім’ях, саме на жінок лягала основна відповідальність за виживання їхніх родин, насамперед дітей та людей похилого віку. Серед основних способів, до яких вдавалися жінки для порятунку своїх рідних та власного життя, можна умовно виділити ті, що засвідчили найбільшу ефективність для виживання в умовах голоду. До таких суто жіночих сценаріїв насамперед належали:

• продаж та обмін жіночого майна на продукти харчування

• жіноча взаємодопомога

• відмова від звичних материнських практик

• використання жіночого тіла як ресурсу

Жіноче майно як ресурс харчування сім’ї

Дуже часто в спогадах про життя під час Голодомору знаходимо згадки про обмін жіночого одягу та коштовнних речей на їжу. При розкуркулення заможні родини насамперед втрачали головні засоби до існування – сільськогосподарський реманент, худобу, продовольчі запаси та навіть житло. Хоча найчастіше активісти і “буксирні бригади” відбирали й решту майна (включно з одягом, взуттям, постіллю, посудом та іншими речами домашнього вжитку), інколи господарям все ж вдавалося завчасно приховати найцінніше: жіночі прикраси та коштовності, добротний та дорогий жіночий одяг, якісні тканини, тощо. Саме вони ставали запорукою виживання родини. Люди, які пережили голод, раз-по-раз засвідчують, що їхнє життя було врятоване саме завдяки продуктам, отриманим в обмін на оті материнські хустки, спідниці, вишивані рушники, інший одяг, які віддавали за безцінь, тобто за безцінні у той час хліб, борошно, крупи, овочі. [59]

„Ото ж у баби наряду багато було...- шарахвани, юпки, платки. Так ото ходили мінять... Гожий наряд у бабушки був, і висівки приносили, і з пшона лупу приносили... і буряки привозили, і коржі міняли...”; „Рушники, сорочки бабські повишивані, гарні, з квітками – і ходимо міняємо – те хлібинку дасть, хто двоє яєць дасть...”[60]; “Нас мама спасали (…) Мама ходили, наміняють за одежу крупи, щоб нас спасать. І ми всі живі остались, не вмерли” [61].

Одним з інструментів державного здирництва в умовах масового голодування стала система державної скупки коштовностей мережею “Торгзін”: якщо у травні 1932 р. кількість таких магазинів на території УРСР становила 26, то за півтора року їх число зросло вдесятеро і у жовтні 1933 р. вже налічувалося 263 магазини, які також мали розгалужену мережу відділень, приймальних пунктів тощо.[62] У січні 1932 р. ці магазини почали приймати побутове золото від голодуючого населення в обмін на продукти. Потік селян до цих пунктів був величезним: лише 2 магазини мережі “Торгзін” у січні 1932 р. прийняли 17 кг, у березні 1932 р. – 141 кг. золотого брухту, тобто обручок, нагрудних хрестів, ювелірних виробів. За вересень 1932 р. у Харкові так надійшло 380 кг золота.[63] Діставши в приймальному пункті квитанцію за продане Торгзіну золото, селяни прагнули отримати насамперед продукти (борошно, крупи). У 1933 р. продовольчі товари магазинів Торгізну становили понад 90% товарообігу[64] - їх катастрофічно не вистачало, і тисячі квитанцій за отримане від селян золото так і не були отоварені.

Таким чином, ювелірні вироби (жіночі прикраси) ставали одним із можливих способів порятунку від смерті. У спогадах селяни згадують: „Під час голоду моя мати здала сережки і каблучку в обмін на муку”;[65] “Бабуся Мотря навесні 1934 року зібрала у хустинку золоті хрестики сімейні, сережки, каблучки та вінчальні кільця. Все це було спадкове (...) Повернулась бабуся з торбинкою пшона. Те пшоно дали їй в славнозвісному “Торгсині” за золоті прикраси”[66]; “Були у мами золоті прикраси (сережки, хрестик”, то вона їх повезла до Одеси і здала в Торгсін. Вижили у сім’ї всі”[67]; “Мати, ще як жива була, закопала горщик серебра у землі на городі. Мати однесла в торгсін ті гроші і здоровий хрест і принесла три буханки хліба і три кілограми вівсяної душеної крупи. А у Степаниди і Оксани були золоті сережки. Дак вони тоже їх относили в торгсін”[68]. Характерно, що у жодній розповіді нема жалю за тими дорогими речами, що їх було втрачено при разюче нерівноцінному обміні. Натомість, чи не кожен такий спогад про їжу, отриману в обмін на жіночий одяг та коштовності супроводжується коментарем про те, що саме завдяки отриманій в такий спосіб мізерній поживі комусь таки вдалося вижити, то ж реальна ціна обміну була саме людське життя.

Жіноча взаємодопомога

Традиційно в українській культурі милосердя до убогих і допомага нужденним належали до основних моральних цінностей і соціальних норм. Однак у надзвичайних обставинах тотального голоду чимало підставових принципів соціальної взаємодії зазнали руйнування. У такому контексті жіночі практики взаємодопомоги заслуговують на особливу увагу. Завдяки безкорисливій помочі та співчуттю жінок – родичок, сусідок чи навіть цілком  сторонніх - багатьом знедоленим (зокрема, дітям) вдалося пережити голод.

Зрозуміло, що на тлі катастрофічної нестачі їжі, що спричиняла втрату людяності, знецінення самого людського життя та збайдужіння до інших і навіть до себе[69] навіть щонайменші жести милосердя видаються вчинками, гідними захоплення. Характерно, що у спогадах про допомогу найчастіше фігурують саме жінки, які нерідко ділилися останнім, намагаючись врятувати життя іншої – нерідко чужої - людини.

„А тут прийшла якась жінка, яка кажуть, прохачка, ну видно – ще хуже, може в неї вдома нічого не було. То я пам’ятаю, мама насипала їй борщу, вона сіла там надворі і їсть. Таким чином ділилися, як у кого шо було...”; „Моя тьотя, мамина сестра, вона вдова. Було в неї четверо діток, то деколи вона приходила до нас. Шо там можна було – те вділили...”[70] „Сусіди якраз через одну хату, так не було корови, і дітей багато. Ми їм давали молоко...”[71]; “В ті роки до нас із Коси приходили голодні діти (...) Ми й самі майже нічого не мали їсти (...) Мати ділилася з ними, бо завжди жаліла їх”[72].

Показовим у сенсі гендерної динаміки та вияву власне жіночої солідарності є випадок, про який  розповіла Тетяна Бабич (1919 р.н.) з Чернігівщини, адже усі його учасниці – жінки.

„Пам’ятаю, ходила сім’я – мати з трьома діточками, найменшій дівчинці років 3 не більше... Вони стали стукати у вікна, благаючи дати поїсти. Ми з сестрою попросили матір віддати їм нашу вечерю. Мати подивилась на нас з таким сумом в очах та й сказала: „А що ж ви самі будете їсти, дітокчи?” – „Ми не хочемо, ми не голодні”. Мати дала їм кусень перепічки та трохи молока. Ніколи не забуду, як дівчинка обняла нашу матір і сказала: „Тіточко, дайте я вас хоч в руку поцілую”. Моя мама, царство їй небесне, говорила, що до самої смерті не забуде ті слова і той не по-дитячому дорослий погляд”[73].

Подібні розповіді непоодинокі, і вони вкотре засвідчують, що у голодуючих селах частка жінок була високою.

Сучасні дослідження, пов’язані з встановленням імен і вшануванням тих, хто виявляли людяність та допомагали стражденним у нелюдяний час голоду засвідчують певні гендерні особливості. Характерно, що серед чоловіків-доброчинців (яких у переліку абсолютна більшість) переважають люди, наділені владою та доступом до ресурсів (голови колгоспів, бухгалтери, завгоспи, директори шкіл та ін.). Вони використовували своє службове становище для допомоги продуктами певним групам селян, попереджали про обшуки, роздавали зерно та хліб, організовували громадські їдальні, дитячі ясла з харчуванням тощо. Натомість жінки згадуються виключно як приватні особи, які з власних запасів рятували конкретних людей, адресно допомагали їжею родинам, сусідам, надавали прихисток сиротам тощо. При цьому чоловіки, які вдалися до таких дій всуперед тогочасних заборон, були суворо покарані –виключені з партії та/або засуджені на тривалі терміни ув’язнення, тоді як жінки-доброчинниці покарань не зазнали, але насправді допомагаючи іншим, вони самі наражалися на ризик голодної смерті.[74]

Ішим виявом жіночої взаємодопомоги і солідарності можна вважати усиновлення дітей з родин, які голодували, їхніми далекими родичами, сусідами чи навіть знайомими. Часто вони не чекали, доки дитина осиротіє, а пропонували свою допомогу (або відгукувалися на прохання), коли ситуація ставала загрозливою, забираючи дитину з голодуючої родини чи місцевості до іншого села чи навіть міста. Про такі випадки власне повідомляють колись врятовані діти.

“У той час моя двоюрідна тітка з чоловіком виїжджали до Харкова на роботу і забрали мене і сестричку Валю з собою. У Харкові тітка Варя і дядько Онисим працювали в столовій і приносили нам додому помиї, завдяки цьому ми вижили”; [75] “Мачуха Гапка зразу ж покинула нас, а батько через перслідування змушений був втекти до Києва. А нас, дітей, приютила тітка Явдоха Пилипенко, мати моєї подруги Степаниди”; [76] “Чужа жінка мене прихистила. Я став жити в цій сім′ї (...) Цілий рік прожив у цій сім’ї. І до цього часу з вдячністю і теплотою згадую тітку Марфу, яка врятувала мене в ті голодні роки”;[77]“найменша дівчинка Дуся, вижила, бо її забрали бездітні родичі Цибульників раніше”; [78] “Нас з братом віддали тітці у с. Кочеток.”[79];“Мати взяла племінника до себе”[80].

Утім далеко не завжди родичі готові були розділити з жінкою-матір’ю відповідальність за її дітей під загрозою голоду. Показовим у цьому сенсі є діалог між щойно овдовілою матір’ю чотитьох дітей та її сестрою і батьком, відтворений Анастасією Лисивець (1922 р.н.) у власноруч написаних у 1976 р. спогадах:

“ – Я думала, що може ви хоч одну дитину в мене візьмете для порятунку. Та ще може б Михайло [брат] одну взяв, а я б уже якось із двома....

Дід мовчав і мовчала тітка. А мати знову:

- То чого ж ви мовчите? Чи візьмете, питаю, дитинку в мене? Хоч одну, яку хочете..

- Ні, не візьмемо. Як у тебе, Оксано, помруть, то ніхто нічого не скаже... І бог не скаже... А як у нас помре, то всі люди скажуть, і бог скаже... Не можемо, дочко, взяти. Як матимемо шматок хліба чи картоплинку, то поділимося, а ні – то помремо всі, як богу угодно буде”.[81]

Цей епізод засвідчує, що основна відповідальність за життя і смерть дітей лягала саме на матір, яка не могла цілковито покладатися на допомогу зі сторони навіть найближчих людей (родичів, сусідів) у ті жорстокі часи.

Жіноча солідарність опосередкованим чином проявлялася ще й у тому, що жінки, яким вдалося вижити, доносять до нас історії тих, які загинули, переповідаючи про їхні долі та досвід. В опублікованих нині тисячах жіночих спогадів та свідчень віднаходимо безліч включених розповідей про тих, хто вже не зможе самостійно розповісти. Оповідачки зазначають, як отримана ця інформація та вказують на рівень її надійності. Поруч із поширеними чутками та фольклоризованими сюжетами, оповідачки подають і персоніфіковані розповіді про конкретні біографічні випадки, що сталися з відомими їм особами, докладно описуючи (часто цитуючи у формі прямої мови) розповіді, почуті ними особисто від тих чи інших людей.

„Моя сестра кожного вечора зі сльозами на очах розповідала, що люди лежали на городах, на горищах, у хатах, хлівах, у садках, просто на вулиці... Десять днів моя сестра Марфа з напарником Шелестом Г.М. і ще двома підлітками збирали і возили в загальну яму померлих...”; „Баба Тетяна розказує за свою сестричку, що, каже, забрали її в інтернат, так вона із голоду ще не вмерла, а її, каже, похоронили, вкинули живйом. Ой Боже! Вона й досі жива, та баба, а в неї сестру живу поховали”[82].

Такі розповіді особливо цінні тоді, коли йдеться про порівняння ситуації у селах та містах, або ж про те, як діяла жіноча взаємодопомога, оскільки одна оповідачка репрезентує одразу досвід різних людей чи кілька різних поглядів.

В умовах дегуманізуючого голоду та відчаю, у суспільстві, яке значною мірою перейшло на рівень інстинкту самозбереження, у час морального розпаду і руйнування соціальних норм, деяким жінкам вдавалося зберегти гуманність. Глибоко інтеріоризована настанова турботи про інших, на яких націлювала українських жінок традиційна гендерна соціалізація, в умовах кризи спрацьовувала у формі підтримки своїх і чужих, які гостро потребували допомоги. Чимало жінок навіть на межі виживання не перестали співчувати іншим та продовжували підтримувати їх, ділячись скупою їжею та усиновлюючи дітей з голодуючих родин. Таким чином чимало життів було врятовано, і, з огляду на обставини, таку поведінку слід визнати надзвичайним виявом гуманізму.

Трагедія материнства

Мати і дитина: дилема життя і смерті

Жіночі спогади розкривають трагедію жінки-матері, яка безсила перед стихією смерті, нездатна захистити від неї власних дітей, врятувати їх від голоду. Голод став надзвичайним викликом для нормативних уявлень і практик материнства.

Трагічною була доля немовлят, народжених у роки Голодомору. Якщо виснажений голодом організм матері виявлявся нездатним до повноцінної лактації, це прирікало новонароджену дитину на неминучу смерть. Ганна Молокоїд (1925 р.н.) з Київщини розповіла про складну моральну дилему, свідком якої їй свого часу довелося стати: „У мого брата умерло дитятко. Коли воно народилося, вона (невістка) нам принесла його, то ми хліба нажуєм і давали йому, але потім воно вмерло, те дитятко. А у другої невістки теж було дитятко, то вона спочатку давала грудь тому (першому) дитятку, а потім сказала: „Моє дитя буде голодувать, а я буду чуже годувать?” Та й не не дала більше грудь. То те дитятко і вмерло”.[83]

Деякі матері виявляли цілковиту жертовність – відмовлялися від їжі на користь дітей, намагаючись підтримати їхнє життя: „А мати не хотіла їсти, все казала „Дитині краще дай!”; „Бувало, батьки – само вмирає, а дитині шо-небудь, шось оставить, підсуне”[84]. Проте у більшості випадків це не могло врятувати дитину, чий несформований організм потребував повноцінного харчування. Травма, якої зазнали тисячі українських жінок, які були змушені були стати безсилими свідками голодної смерті власних дітей, ще до кінця не проаналізована. Розповідь Марії Берези (1908 р.н.) з Київщини засвідчує її глибину:

„У нас тоді було вже двоє діток – мала Катруся та немовлятко Наталочка... Від того, що не було чого їсти, у мене пропало молоко... Працювали каторжно з ранку до вечора... У хаті було холодно, бо не було без нас кому протопити... Я жувала той глевкий хліб, робила з нього куклу і сунула в малесенький ротик немовлятка – і воно починало смоктати. Спершу воно смоктало його, а з кожним днем дитя слабшало, тільки страшенно стогнало, як старе. Серце розривалося від цього, а порятувати дитину я нічим не могла. І зараз, через стільки років, я не можу забуть того стогону...”[85]

Спогади очевидців Голодомору свідчать і про цілком протилежні сценарії, зокрема про різні вияви втрати людяності перед лицем голодної смерті. Одним з них є руйнування материнських почуттів, насамперед почуття обов’язку дбати про добробут, безпеку та здоров’я власної дитини. Попри кількісне переважання розповідей про материнську самовідданість, наявні джерела не дозволяють абсолютизувати жертовність жінок по відношенню до дітей. Євдокія Шевченко (1913 р.н.) з Луганщини пригадувала: „Я була в яслях, діток гляділа, кормила. Прийде мати рідна одвідать, як я чуть одвернулась – мати ухватила хліб і побігла. Плаче дитина: „Мамка хліб украла!” Уп’єть піду, ще кусочок одріжу та добавлю, щоб не плакало... Це сироти осталися, матері ж позагибали. А в яких мати і була, так їсти нічого було”[86].

В умовах катастрофічного голоду дилема про те, чиє життя – матері чи дитини – більше вартісне далеко не завжди вирішувалась на користь дитини. Спогади жінок, які досвідчили голодомор у доволі зрілому віці, показують увесь драматизм такої ситуації, коли поняття співчуття навіть до найрідніших виявлялося нерелевантним. Розповідь Уляни Пономар (1916 р.н.) про два таких випадки вражає своєю безжальною реалістичністю:

„Їй годіка півтора було. Було підемо ми туда, оце як мама прийдуть на обід, нароблять сметани, тоді молочка, буряка вкинуть і кажуть: „Несіть до бабушки”. А там тьотка ж ото жила (дядька ж забрали, посадили) і бабушка... А воно сидить, бідне, на кроваті і раде, що ми увійшли. Тьотка виходе – вже пухла, очі висолопе і каже: „Ану не давайте йому їсти – хай вмирає!” – на своє дітьо”; „Отут у жінки 4 дочки було і син. Хазяїн умер. А вони взяли відвезли на станцію і бросили того хлопчика. А дві дочки поїхали на Донбас, а дві лежать в постелі – чималі вже, здорові були дівчата. Ну, мати шо розживеться – сама їсть, а вони: „Мамочко, та дайте нам хоч трішечки. Хоч молочка!” – „Вам однаково вмирать!”, - каже. Ото матері такі були...”[87]

В умовах критичного браку харчів жінкам з дітьми доводилося постати перед неможливою дилемою: чиє життя врятувати, а чиїм пожертвувати. На практиці життя дитини далеко не завжди мало абсолютну цінність.

(Не)покинуті діти

Непоодинокими були випадки, коли доведені до відчаю голодом батьки залишали дітей напризволяще, йдучи з дому світ у пошуках засобів до виживання і порятунку власного життя. Діти, яких батьки покидали вдома, були фактично приречені на смерть. Подібне сталося у Каневі, де чоловік поїхав на заробітки, а мати - у Білорусію у пошуках хліба; усі четверо їхніх дітей (найстаршій дівчинці було тоді 8 років) загинули від голоду у власній хаті.[88] Свідчення з Вінничини суголосне багатьом іншим, записаним в іншим постраждалих від голоду регіонах:

„Один чоловік пішов на Донбас, а жінку з дитинкою бросив дома. А дитинка така... мабуть було два годи. І жінка бросила ту дитинку дома та й поїхала до чоловіка. А той хлопчик – я його й зараз у глаза бачу, як він ішов до нас у красних штаніках... І бідненьке там на Бугаївку десь зайшло лягло і вмерло. Ой!..” [89]

Дослідники Голодомору визнають, що „підрахувати загальну кількість померлих від голоду дітей, особливо віком до трьох років, досить складно. Вичерпної статистики історики не мають”.[90] Справді, у спогадах знаходимо чимало згадок про безпритульних дітей, які блукали селами і полями у пошуках хоч якоїсь їжі, та врешті у більшості випадків гинули[91].

Деякі діти – зокрема підліткового віку - виживали самотужки, або опікувалися своїми молодшими братами і сестрами.Показовою є історія Анастасії Верховод (1922 р.н.) з Одещини, яка влітку 1932 р. протягом тривалого часу дбала про двох своїх молодших братів (5 і 8 років), поки їхня матір їздила до Херсону, намагаючись визволити з ув’язнення батька родини. “Мама нас залишила і поїхала за батьком до Херсону (...) Я і два брати (...) залишилися самі. Їсти не було що, і я їм пекла кабак, їли по одному малесенькому шматочку в день. Більше не можна було, бо треба було щось їсти щодня. Якщо хтось прийде з сусідів змолоти на жорна (бо знали, що в нас є), то залишали мерчук зерна (стограмовий стаканчик) – тоді я варила лятуру. Були в нас ще буряки, то на них і вижили. Рибалки татові пообіцяли давати бубарів пригорщу (...) брала ті бубарі. Дома готувала з них млинці...”[92]

Ця та інші розповіді свідчать, що інколи батьки залишали своїх дітей з мінімальними засобами для виживання на час своєї відсутності. Стрімко зростала кількість безпритульних дітей. Тогочасні звіти місцевих органів влади Харкова та Києва віддзеркалюють масштаби цього явища: на вулицях цих міст з’явилися тисячі безпритульних дітей, яких родичі звідусіль звозили до великих міст, в надії дати їм шанс вижити. Протягом січня-травня 1933 р. у Харкові забрали з вулиць понад 8,5 тис. безпритульних дітей, а протягом самого травня їх було майже 11 тис.[93]. Рівень дитячої безпритульності досяг апогею навесні 1933 р., що змусило владу реагувати: 6 травня 1933 р. ЦК КП(б)У ухвалив постанову „Про боротьбу з дитячою безпритульністю”. На її виконання було створено Всеукраїнську комісію для боротьби з безпритульністю, наділену повноваженнями щодо створення дитбудинків.[94] Чутки про притулки швидко поширилися, і багато селян рушили до міст і містечок, щоб влаштувати туди дітей і врятувати їх від голодної смерті. Матері у відчаї масово відвозили дітей з сіл до ближньої залізничної станції чи райцентру, де віддавали їх у притулки під виглядом сироти або просто покидали на вулиці у надії, що державні органи чи сторонні люди подбають про них.

„Матері, щоб не пухли діти з голоду, вивозили їх з дому і там на станції коло дитбудинку залишали їх. Казали, що йдуть купити їсти, а самі плачучи залишали своїх дітей. Через деякий час приходили дізнаватися, чи є їхня дитина в дитбудинку, але не всі зустрічали їх там”[95]; “Сестра хворіла і померла, а четверо її дітей залишилися в нас. Їсти вже було нічого, то мати відвезла їх до приюту в місто Прилуки, за 30 км від нашого села. А коли через деякий час ми прийшли їх провідати, принесли гостинці, то дізналися, що наймолодший помер, двох дівчаток відіслали кудись в інше місце, залишився лише старший Сергій”[96]; „В його жінки було троє дітей, вона повезла їх у Сватову, а там посадила на станції, і тих дітей зразу... чи міліція забирала, чи там в дітдом опреділяли”[97].

Парадоксально, що діти, яких під час тотального голоду рідні батьки віддали у притулок, згадуючи про це, не лише не висловлюють жалю чи образи, а навпаки – ставляться до цього з розумінням та виправдовують вчинок батьків як правильний – як вияв турботи у безвихідній ситуації, коли альтернатива означала неминучу смерть: «Батько відправив нас до інтернату, таким дивом я і залишилась живою»;[98] Нас було троє, батька не було. Кожна мати хоче для своїх дітей всього найкращого, то так і моя мати хотіла врятувати моє життя, і віддала мене в приют... Мені було 5 років. Ліжок в нас не було, спали ми всі покотом, тулилися одне до одного, щоб зігрітися. Вранці не всі підводилися, кожну ніч хтось вмирав... Коли приїхала моя тьотя мене забирати, то я був майже відключений від життя... Я 2 роки не міг не то що ходити – я не міг стояти. Велике спасибі і низький уклан моїй бабусі, яка все ж врятувала мені життя».[99] Остання розповідь також є показовою з огляду на гендерну динаміку ситуації: усі, хто хоч якось опікувався цією дитиною та кому вона врешті вона завдячує своїм життям, були жінки.

Для багатьох дітей притулки ставали єдиною надією на порятунок, однак доля значної кількості вихованців цих закладів була трагічною. Попри те, що у них було передбачено певний мінімальний харчовий раціон, його норми були умовними і часто не дотримувалися. Фахові розрахунки показали, що для виведення дитини зі стану абсолютної дистрофії та початкової стадії опухання необхідним був такий раціон, якого не мали на той час навіть робітники промислових підприємств (рівень забезпечення яких був найвищим), то ж часто виснажені голодом діти навіть у притулках були фактично приречені на смерть. Документи того часу недвозначно свідчать про фатальну нестачу їжі та високий рівень смертності дітей у державних дитячих установах. [100] Проте навіть при високій смертності дітей у притулках через погане харчування та неналежні умови утримання, їхні шанси вижити тут були дещо вищі, аніж у вимираючих ізольованих селах. Тому у прагненні врятувати життя дитини багатьом матерям довелося подолати свої материнські почуття та віддати дитину під опіку державних сиротинців[101]. Якщо в нормальних обставинах такий вчинок матері вважався б неприйнятним та зазнав би суспільного осуду, то в умовах Голодомору його моральна оцінка оточуючими та самими дітьми радикально інша: таку відмову від дитини розглядали радше як екстремальний вияв материнської любові і турботи в надзвичайних обставинах.

Жіноче тіло на межі

Деформація і деградація жіночого тіла в умовах голоду

У жіночих спогадах про Голодомор жіноче тіло та сексуальність згадуються вкрай рідко, окрім як в контексті надзвичайних набряків, викликаних порушенням обміну речовин внаслідок тривалого голодування: найчастіший дексриптор тогочасного вигляду – пухла, опухша, також - налита.

Голод надзвичайно спотворює і руйнує тіло людини. Жіноче тіло, крім суто соматичних функцій (анатомічно-фізіологічного характеру), в українській культурі має також потужний естетичний вимір: здорове, міцне, повнокровне тіло є невід’ємною частиною традиційного канону жіночої вроди[102]. Тому, окрім фізичних терпінь, що їх спричиняв голод, жінки зазнавали ще й моральних страждань, спостерігаючи власні виснажені, спотворені голодом, вмираючі тіла. Хоча спогади жінок з цього приводу рідкісні, однак ті поодинокі розповіді вирізняються відвертістю опису, пронизливим натуралізмом і, водночас, емоційною відчуженістю оповідачки від змальованих нею жахіть.

“Галька пухла, а я сохла. Дивно, чому я зсихалася на чорний мотузочок, а не пухла, як Галька? Руки і ноги в мене були тонесенькі, як чорні ниточки. Обличчя було маленьке і теж чорне (...) Вона на мене ніби гнівалася, що я не була пухла. Я була суха, як соломинка, чорна, як земля, але не пухла, а Галька наливалася й наливалася, й наливалася водою. Шкіра в неї тріскалася, і з тіла виливалась якась рідина. Її постіль була від цього завжди мокра. Ніхто її не міняв, не прав. Постіль тхнула, на неї сідали мухи. В мене й гадки не було попрати чи помитися, а змити голову й на думку не спадало...”[103]

Саме тілесний досвід - досвід втрати і віднайдення власного тіла – становить осердя спогадів Наталії Крохмальової (1918 р.н.) з Луганщини. Це розповідь про один – утім, переломний, вирішальний – день її життя влітку 1933 р., коли вона була на порозі смерті. Її спогад – це пам’ять тіла, яке досягло своєї межі, вичерпало усі свої ресурси, і лише воля до життя змусила його тривати. Контрастом двох полярних візуальних образів – образу тілесного розпаду, що постає на початку розповіді і образу тілесної повноти, який виникає наприкінці, позначено два полюси – смерть та життя.

«Я пухла, як колодка, ходила. Ноги лопались і живіт, і вода бігла без конця... Запущена була така, страшна... Воно ж голодна була, з сил вибита, совсєм же без сил. Буряків тих як наїлася... І я як заснула в отім куріні... Понос на мене напав. Поприходли на роботу люди. Як глянули на мене... А я мокра лежу. І ото кажуть: «Не лізьте, там Наташка лежить в куріні». І воші по мені лазять (плаче). Прямо ото лазять воші по мені. Ото баби балакають: «Уже Наташці всьо». І я зразу одтухла (зійшов набряк) тоді. Кожа на мені висить (плаче). А я думаю: «Ну вмреш – то вмреш».  Вони ідуть полоть, а я думаю: як я буду лежать у куріні, мені ж і не дадуть і 300 грам (хліба). Отож і хана мені буде. Вони дивляться, шо встаю і сапочку в руки беру. А вони до бригадіра кажуть: «І вона йде полоти... Хай хоч вона отдєльно поле од людей». Я ото полола, висохла... А тоді прийшла додому вже ввечері. Прийшла додому, а у мене мачуха була така, як змія, ух!.. Невиносімо, страшно вам розказувать – як гадюка! Дивиться на мене, думала, шо оце ж вона не прийде, оце вона вмре, оце її не буде. А я ж прийшла жива! Ну а шо, воно ото ж ні мила, нічого не було, а я ж грязна була. Прийшла, ні теплої води немає, уже темніє надворі. Я прийшла, налила водички, трошки себе обмила, оце у воді самій холодній виполоскала. Утром воно ж і сире, ще не висохло, а я уже мокре так оце надівала. І... пішла на роботу. І вижила. А тоді... Ви знаєте, уже й баришня стала. Така ловкенька була, до мене вже й хлопці чіплялися...»[104]

Протиставлення смерті та життя вербалізовано образами завмирання та руху: нерухомість (заснула, лежу, лежить) для оповідачки однозначно асоціюється із пасивністю і смертю, яким протиставлено здатність діяти, пересуватися (встаю, беру, йду, прийшла, пішла), що символізує саме життя та є антиподом до небуття („оце ж вона не прийде, оце ж вона вмре, оце ж її не буде”). Сама воля цієї дівчини до життя передана через наголошення (багаторазове повторення) власної здатності рухатися - насамперед, йти. У спогаді старої жінки прочитується почуття сорому, відчуження та огиди до власного деградованого тіла, немочі якого проявилися публічно. Чи не тому про власний тілесний досвід жінки, які пережили Голодомор, воліють мовчати.

Ще одним гендерно-забарвленим і особливо травматичним для жінок досвідом Голодомору стала тотальна антисанітарія. Підтримання чистоти в оселі та гігієни членів сім'ї належало до кола невід'ємних жіночих обов'язків, було частиною нормативних практик жіночності[105]. Проте тотальне виснаження, зумовлена голодом апатія і депресія, прагнення зберегли рештки сил для пошуку їжі не залишали місця для турботи про естетично-гігієнічні аспекти побуту.

«Мати і Галька були вдома, лежали на своїх  постелях, що ціле літо не прибиралися і не пралися (…) Голови не мила давно, завелися воші і в мене, і в Гальки, і в матері. Спочатку ми їх ськали, а потім, мабуть, забули про це»;[106] «Тоді в хаті і ми, і корова, і телятко, і курка – все в хаті. І срали, і сцяли і ой... Страсть пережили, страсть».[107]

Справжньою пошестю у голодуючих селах стали воші. Хоча спогади про це у розповідях жінок, які пережили Голодомор, трапляються вкрай рідко, все ж у деяких розповідях можна відчути жах очевидиці від видовища страшної занедбаності людського тіла, зокрема перед лицем смерті:

«Ой, як жили! Воши годували! Стільки вошей було, що не можна вибрати!», «Ідем в школу. Під тином лежали два чоловіка – рядами воші лазять, і вони вже пухлі...»;[108] «Дві неділі чи три ми ходили без батька й без матері, й – ніззя такого казать – і вошву годували, того шо голі й босі були...»; «Зайдя в землянку, я увидела свою мамочку, лежащую на лохмотьях с распущенной косой, по лицу ползали вши, живот в буквальном смысле прилип к спине...»; «І ото як на вмируще – таких вошей було!»[109].

Для жінок, які силою обставин змушені були опуститися до такого ницого існування і пережити подібне приниження людської і жіночої гідності, спогади про це вкрай болісні і принизливі.

Жіноче тіло як ресурс і фактор ризику

З деяких свідчень стає зрозуміло, що тіло жінки часом ставало тим останнім ресурсом, який рятував її саму чи родину від голодної смерті. Жіноча пазуха ставала тим чи не єдиним місцем, де жінка могла приховати хоч якусь їжу, якою згодом годувала дітей: „А ми зосталися троє з матір’ю і сильно бідували, не було і куска хліба. Як мати заробить шматочок хліба, то цілий день носить його за пазухой, щоб віддати дітям ввечорі”;[110] „Мати працювала в колгоспі, товкла макуху скотині... А щоб жінки нічого не винесли, їх замикали і обшукували. Мама ховала кусень макухи за пазуху... Увечері ж мама розварювала ту макуху у воді і давала нам ту юшку пити...”[111]. Інколи саме тіло жінки могло в буквальному сенсі стати їжею для дітей: з деяких розповідей довідуємось, як умираюча матір настановляла своїх дітей після своєї смерті спожити її плоть, щоб вижити[112].

Як і в багатьох інших ситуаціях, коли жінки опинялися на межі життя і смерті (у нацистських таборах чи в ГУЛАГу, в умовах окупації тощо), на охоплених голодом теренах з’явилася вимушена проституція заради виживання: доведені до відчаю жінки обмінювали своє виснажене голодом тіло на їжу, щоб порятувати від смерті себе і свою родину. На Луганщині траплялися випадки, коли представники комісій з розкуркулення вимагали сексуальних послуг від сільських жінок, обіцяючи натомість не розкуркулювати їхні родини.[113]На Донеччині колишній працівник МТС у присутності своєї дружини, з плачем, розповідав, що у 1933 р. їхня сім’я вижила лише завдяки тому, що його вродлива дружина-гречанка щоночі змушена була ходити до уповноваженого райвиконкому, за що вранці отримували трохи муки.[114] Бабуся з Луганщини (1908 р.н.), пригадуючи безвихідь, в якій опинилася у 1933 р., щиро розповіла про те, як перед лицем голодної смерті поступилася домаганням голови колгоспу: „Харчі скінчилися. Ноги стали пухнути і в мене, і в дітей... Від Івана ніяких вісток... За два оклунки пшона здалася я йому, гадині...”[115]. Вочевидь, партійці та місцеві урядники зловживали своєю владою, спонукаючи загнаних у безвихідь жінок до статевих стосунків в обмін на їжу чи відносну безпеку.

Водночас тіло було також і фактором ризику для жінок, особливо у випадку втрати чоловіка. В умовах тогочасного правового свавілля жінки ставали головними потенційними мішенями різних форм насильства – не лише економічного, але й психологічного, фізичного та сексуального. Прилюдне роздягання/оголення жінок і дівчат-підлітків з родин, які противилися колективізації, що супроводжувалося моральними знущаннями і приниженнями, активісти використовували як інструмент примусу і упокорення – згадки про це трапляються у розповідях очевидців.[116]

Хоча свідчення про сексуальне насильство над жінками рідкісні (вірогідно, через їх травматичність, почуття сорому та провини), випадки безкарної наруги були, вірогідно, непоодинокі. Трагічною була доля жінок у родинах, затаврованих як «класово ворожі»: зупинити навіть відверто злочинні дії «активістів» ніхто не наважувався. Розповідь Катерини Журби, свідка подібного злочину, якій було на той час уже 20 років, показує трагічність долі її сусідки, згвалтуванню якої сусіди побоялися протидіяти:

„До сусідки прийшов актів – мужики, стали насильничати. А люди боялися... Начали її насилувать. А один почув з двору „Калавур!” Ну, він то не має права заходить, бо вона ж розкуркулена. Тоді ж власть така була! Відкрив двері – а вони її насилують на долівці, а діти розбіглися. „Шо ж ви, - каже,- сукини діти, робите?” А ті: „Ти ще слово скажеш – 25 год получиш!” Отакий актів був.”[117]

Схоже, такі злочинні дії навіть не завжди приховували: в одному з сіл Вінничини член буксирної бригади відправив жінку, яка відмовилася здавати хліб, у штаб з запискою: «Поведіть її в темний куток і там зґвалтуйте». Ця ж бригада зґвалтувала ще двох жінок-«куркульок».[118] Відомі й інші факти зґвалтувань як спосіб покарання бунтівних селянок в умовах безкарності сільських активістів.[119] Самотні жінки з розкуркулених родин були особливо вразливими та беззахисними перед таким свавіллям, адже вони навіть не мали змоги поскаржитися на злочинні дії представників влади, а очікувати захисту від заляканих односельців не доводилося.

На цю тему: Распятые на «черных досках»: как коммунисты организовывали голодную блокаду сел

Висновки

Спогади українських жінок про Голодомор віддзеркалюють гендерні особливості жіночого досвіду переживання цієї трагедії. Втративши своїх чоловіків та засоби до існування, жінки опинялися перед необхідністю взяти на себе відповідальність за порятунок від голодної смерті не лише себе, а й дітей та старших членів сім’ї. Намагаючись врятувати майно, жінки вдавалися до різних форм активного і пасивного спротиву сваволі місцевих “активістів” та “буксирних бригад”. У своїх індивідуальних та групових протестах жінки виступали передусім з позиції нормативної жіночої ролі матері-годувальниці, яка зобов’язана дбати про харчування власних дітей. Деяким жінкам вдалося відстояти майно шляхом звернення до органів влади, хоча таких були одиниці. Важливо, що жінки чинили активний спротив беззаконню, незважаючи на нерівність сил і засобів. Водночас влада не трактувала навіть організоване жіноцтво як серйозну політичну силу, яка могла б становити загрозу режимові.

Жіноче майно часто ставало чи не єдиним ресурсом виживання для цілої сім’ї, дозволяючи підтримати мінімальний рівень харчування. Різноманітні вияви взаємодопомоги серед жінок дозволити врятувати життя багатьом. Перед лицем голодної смерті тисячам жінок доводилося робити неможливій вибір поміж власним життям і життям дітей, то ж материнство - як культурна цінність і нормативна жіноча роль – зазнало величезних викликів, не завжди материнські почуття витримували випробуванням голодом. Тотальний голод спричинив безпрецедентну дегуманізацію населення, підваживши та призупинивши чинність чи не усіх підставових соціальних норм і моральних принципів (від харчового раціону і гігієни - до родинно-сусідських відносин та самоцінності життя).

Усталені нормативні уявлення про жіночність та пов’язані з ними практики в умовах тотального Голоду виявили свою соціокультурну сконструйованість і фактично втратили чинність. Амбівалентного значення набувало жіноче тіло, що могло стати і додатковим ресурсом для порятунку, і/або чинником додаткових ризиків в умовах правового свавілля. Спотворене голодом тіло завдавало жінкам ще й моральних страждань. Тілесний досвід жінок є однією з найбільш замовчуваних і, вірогідно, найтравматичніших сторін жіночих спогадів про Голодомор.

Вивчення гендерної специфіки жіночого досвіду Голодомору розкриває складність і суперечливість пережитого, дозволяє побачити у жінках не лише безправних і безсилих жертв тоталітарного ружиму, але також і суб’єкток, які на щоденному рівні застосовували певні форми спротиву сустемному насильству, виробляли (відносно дієві) стратегії виживання і способи пристосування до надзвичайних умов для порятунку життя.

Ця стаття є адаптованим фрагментом дисертації Авторки “Повсякденне життя українських жінок у надзвичайних історичних обставинах середини ХХ ст.: гендерні аспекти досвіду та репрезентації”. Усі права застережено. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди Авторки та редакції сайту “Україна Модерна”. ©Оксана Кісь

_

[1]Голодомор в Україні 1932–1933 рр.: бібліогр. покажч. / редкол.: С. В. Кульчицький, О. Ф. Ботушанська, В. Мотика; упоряд.: Л. М. Бур’ян, І. Е. Рікун; Одеська державна наукова бібліотека імені М. Горького; Інститут історії України НАН України; Фундація українознавчих студій Австралії. Одеса; Львів: Вид-во М. П. Коць, 2001. 664 с. (понад 6 тис. позицій); Голодомор в Україні 1932–1933 рр.: бібліогр. покажч. Одеса: Вид-во Студія "Негоціант”, 2008. Вип. 2 / редкол.: С. В. Кульчицький (наук. ред.), О. Ф. Ботушанська (відп. ред.), В. Мотика; упоряд.: Л. М. Бур’ян, І. Е. Ріку; Одеська державна наукова бібліотека імені М. Горького; Інститут історії України НАН України. 576 с. (понад 6 тис. позицій); Голодомор в Україні 1932‐1933 рр.: бібліогр. покажч. / упоряд.: Л. М. Бур’ян, І. Е. Рікун; редкол.: С. В. Кульчицький (наук. ред.), О. Ф. Ботушанська (відп. ред.), В. Мотика; ред. І. С. Шелестович; ОННБ ім. М. Горького, Ін‐т історії України НАН України. Одеса, 2014. 685 с.  (6 535 позицій).

[2]Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів / кер. кол. упоряд. Р. Я. Пиріг. Київ: Політвидав України, 1990. 605 с.; Колективізація і голод на Україні, 1929-1933: зб. документів і матеріалів / упоряд.  Г. Михайличенко, Є. Шаталіна. Київ: Наукова думка, 1993. 734 с.; Голод 1932–1933 років в Україні: Причини та наслідки / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. Київ: Наукова думка, 2003. 888 с.

[3] Holodomor Research and Education Consortium; Holodomor: Genocide by Famine; Holodomor:  The famine-genocide of Ukraine, 1932-1933.

[4] Голодомор в Україні 1932–1933 рр.: бібліогр. покажч. / редкол.: С. В. Кульчицький, О. Ф. Ботушанська, В. Мотика; упоряд.: Л. М. Бур’ян, І. Е. Рікун; Одеська державна наукова бібліотека імені М. Горького; Інститут історії України НАН України;Фундація українознавчих студій Австралії. Одеса; Львів: Вид-во М. П. Коць, 2001. С. 568; Голодомор в Україні 1932–1933 рр.: бібліогр. покажч. Одеса: Вид-во Студія "Негоціант”, 2008. Вип. 2 / редкол.: С. В. Кульчицький (наук. ред.), О. Ф. Ботушанська (відп. ред.), В. Мотика; упоряд.: Л. М. Бур’ян, І. Е. Рікун, Одеська державна наукова бібліотека імені М. Горького; Інститут історії України НАН України. С. 477.

[5] Див. перелік у: Голодомор в Україні 1932-1933 рр.: бібліогр. покажч. / упоряд.: Л. М. Бур’ян, І. Е. Рікун; редкол.: С. В. Кульчицький (наук. ред.), О. Ф. Ботушанська (відп. ред.), В. Мотика; ред. І. С. Шелестович; ОННБ ім. М. Горького, Ін-т історії України НАН України. Одеса, 2014. C. 573.

[6]Сапицька О. Участь жінок у селянському опорі колективізації та радянській владі, 1928—1932 . Гілея. 2006. № 6. С. 84—94; Сапицька О. Сільські жінки України в період підготовки та проведення суцільної колективізації (1928 – середина 1933 рр.): автореф. дис. … канд. іст. наук за cпеціальністю 07.00.01 Історія України./ СНУ ім.  В. Даля. Луганськ, 2007; Гринько А. І. Жіночі заворушення як засіб боротьби за виживання дітей у 1932-1933 роках (на матеріалах Поділля). Вісник Кам’ янець-Поділ. нац. ун- ту ім.І.Огієнка. Історичні науки. 2009. Вип. 3. С. 370-375.

[7] Viola Lynne. Peasant Rebels under Stalin: Collectivization and the Culture of Peasant Resistance. New York: Oxford University Press, 1996. P. 182-187.

[8] Орлова Т.  Українська селянка за умов колективізації та голодомору:  історіогр. аналіз. Етнічна історія народів Європи: зб. наук. пр. Київ, 2009. № 28. С. 55-64.

[9] Сокіл В. Ґендерний аспект наративів про голодомори. Література. Фольклор. Проблеми поетики:зб. наук. праць. 2010. Вип. 34. КНУ ім. Т.Шевченка. C. 379-378.

[10] Кісь О. Голодомор 1932-33 рр. крізь призму жіночого досвіду. Народознавчі Зошити. 2010. № 5-6. С. 633-651; Кісь О. Пережити смерть, розказати невимовне: гендерні особливості жіночого досвіду Голодомору. Українознавчий Альманах. 2011. Вип. 6. С. 101—107.

[11]  Viola L. Peasants Rebels under Stalin’s Collectivization. P. 139-140.

[12] Даниленко В. Документи радянських спецслужб про голодомори 1921-23, 1932-33, 1946-47 років в Україні. Три голодомори в Україні в ХХ столітті: погляд із сьогодення. Київ, 2003. С. 76-77.

[13] Васильєв В. Перша хвиля суцільної колективізації і українське селянство. Васильєв В., Лінн В. Кллективізація та селянський опір на Україні (листопад 1929 – березнь 1930). Вінниця: Логос, 1997. С. 90.

[14] Кісь О. Жінка в традиційній українській культурі другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Львів: Інститут народознавства НАН України, 2008. С. 82-84, 150-160.

[15] Сокіл В. Ґендерний аспект наративів про голодомори. Література. Фольклор. Проблеми поетик:зб. наук. пр. Київ: КНУ ім. Т.Шевченка, 2010. Вип. 34. C. 385.

[16] Голодомор на Житомирщині 1930-1934 роки. Документи і спогади. Житомир: Житомирський вісник, 1993. С. 68-69.

[17] Борисенко В. К.  Свіча пам'яті: усна історія про геноцид українців у 1932-1933 роках. Київ: Стилос, 2007. С. 78, 135, 196; Голодний хліб (Голод 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947 років в контексті історії репресій). Овідіопольський район: наук.-док. вид. / авт.-уклад. С. С. Аргатюк, Л. В. Ковальчук, Е. П. Петровський. Одеса: СМИЛ, 2008. С. 198. (спогади Олена гордійчук, 1927 р.н., Одеська обл.)

[18] Врятована пам’ять. Голодомор 1932-33 років на Луганщині: свідчення очевидців. Луганськ: Промдрук, 2008. Т. 1 / упоряд. І.Магрицька. С. 383, 95, 397, 155; 93, 149, 156, 259.

[19] Врятована пам’ять. Голодомор 1932-33 років на Луганщині... С. 34, 215.

[20] Куромія Г. Свобода і терор у Донбасі. Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки. C. 231-232.

[21] Kelleber M. Woman as Famine Victim: The Figure of Woman in Irish Famine Narratives. Gender and Catastrophe / еd. by Ronit Lentin. London, New York: Zed Books, 1997, Р. 242; Fitzpatrick D. Women and the Great Famine. Separate Spheres? Gender and Nineteen-Century Ireland / еd. by Margaret Kaheller  and James H. Murpgy. Dublin: Irish Academic Press, 1997. P. 52.

[22] Rivers J. P. W. The nutritional biology of famine. Famine / еd. by G. Harrison. Oxford: Oxford University Press, 1988. P. 91.

[23] Сокіл В. Ґендерний аспект наративів про голодомори. Література. Фольклор. Проблеми поетики: зб. наук. пр. Київ: КНУ ім. Т. Шевченка, 2010. Вип. 34. C. 386; Сокіл В. Епітет у системі зображально-виражальних засобів народних творів про голодомори. Народознавчі зошити. 2013. № 5. C. 782-786; Борисенко В. К.  Свіча пам'яті: усна історія про геноцид українців у 1932-1933... С. 124.

[24] Врятована пам’ять. Голодомор 1932-33 років на Луганщині: свідчення очевидців...С. 35, 376.

[25] Dreze J., Sen A. Hunger and Public Action. (WIDER Studies in development economics). Oxford: Clarendon, 1989. P. 55.

[26] Лихоліття голодомору: хроніка Козятинського району: спогади та свідчення очевидців, мартиролог Голодомору / [ред. О.Ю. Касаткіна]. Козятин: Консоль, 2009.  С. 182; Борисенко В. К. Свіча пам'яті: усна історія про геноцид українців у 1932-1933... С. 146\

[27] Українці про голод 1932-1933: Фольклорні записи В. Сокола. Львів: Інститут народознавства НАН України, 2003. C. 119, 61.

[28] Голодний хліб (Голод 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947 років в контексті історії репресій) Овідіопольський район: наук.-док. вид. / авт.-уклад. С. С. Аргатюк, Л. В. Ковальчук, Е. П. Петровський. Одеса: СМИЛ, 2008.  С. 222-223. (спогади Марії Наумової, 1925 р.н., Одеська обл.)

[29] Rudnytskyi O., Levchuk N., Wolowyna O., Shevchuk Р., Kovbasiuk (Savchuk) A. Demography of a man-made human catastrophe: The case of massive famine in Ukraine 1932-1933. Canadian Studies in Population. 2015. Vol. 42 (1-2). P. 66.

[30] Сапицька О. Сільські жінки України в період підготовки та проведення суцільної колективізації (1928 – середина 1933 рр.): автореф. дис. …канд. іст. наук за cпеціальністю 07.00.01 – Історія України. / СНУ ім.  В. Даля. Луганськ, 2007. C. 17.

[31] Махорін Г. Опір геноциду у 1932–1933. Житомир: БВ Котвицький, 2008. С. 81.

[32] Голод та голодомор на Поділлі 1920—1940 рр.: зб. документів та матеріалів / авт.-упоряд.: Р. Ю. Подкур, В. Ю. Васильєв, П. М. Кравченко, В. П. Лациба, І. П. Мельничук, В. І. Петренко. Вінниця: ДП "ДКФ", 2007. С. 274-277.

[33] Врятована пам’ять. Голодомор 1932-33 років на Луганщині: свідчення очевидців… С. 60, 272; Демченко Т. П. Колективізація та Голодомор 1932-1933 рр. на Чернігівщині: навч. посіб. Чернігів: Деснянська правда, 2007. C. 22; Жіночий бунт —  масова волинка в селах Рогізка та Кучинівка: [Щорський р-н]: іст. довідка: до 75-річчя Голодомору в Україні / уклад.: І. О. Стасенко, І. В. Артеменко; Щорс. центр. б-ка ім. 40-річчя Перемоги. Щорс, 2007. 20 с.

[34] Петренко В. Більшовицька влада та українське селянство в 20—30-х роках ХХ ст.: причини, технології, наслідки Голодомору-геноциду (за матеріалами Поділля). Вінниця: Державна картографічна фабрика, 2008. С. 259–260.

[35] Гринько А.  І. Жіночі заворушення як засіб боротьби за виживання дітей у 1932-1933  роках (на матеріалах Поділля). Вісник Кам’янець-Поділ. нац. ун- ту ім.І.Огієнка. Історичні науки. 2009.  Вип. 3: До 20-річчя кафедри історії України. C. 373.

[35] Viola Lynne. Peasant Rebels. Р. 373.

[36] Viola Lynne. Peasant Rebels. Р. 181–182, 187.

[37] Конквест Р. Жнива скорботи: Радянська колективізація і Голодомор / пер. з англ. Київ: Либідь, 1993. С. 177.

[38] Гринько А.  І. Жіночі заворушення як засіб боротьби за виживання дітей у 1932-1933  роках (на матеріалах Поділля). Вісник Кам’янець-Поділ. нац. ун- ту ім.І.Огієнка. Історичні науки. 2009.  Вип. 3: До 20-річчя кафедри історії України. С. 370-375.

[39] Viola Lynne. Peasant Rebels. P. 182-184.

[40] Український голокост. 1932-1933: Свідчення тих, хто вижив / [упоряд. Ю.Мицик]. Київ: Вид. Дім „Києво-Могилянська академія”, 2008. Т. 6. С. 69.

[41] Борисенко В. К.  Свіча пам'яті: усна історія про геноцид українців у 1932-1933 роках. Київ: Стилос, 2007. С. 134.

[42] Колективізація і голод на Україні: 1929-1933: зб. матеріалів і документів / АН України. Інститут історії України та ін.; упоряд.: Г. М. Михайличенко, Є. П. Шаталіна; відп. ред. С. В. Кульчицький. Київ: Наукова думка, 1992. C. 518–519.

[43] Колективізація і голод на Україні: 1929-1933… C.  433–434.

[44] Врятована пам’ять. Голодомор 1932-33 років на Луганщині: свідчення очевидців… С. 242.

[45] Голодомор 1932-1933 рр. на Чернігівщині: документи, свідчення, дослідження: зб. документів і матеріалів / упоряд. С. В. Бутко, С. І. Федусь. Чернігів: Чернігівські обереги, 2009. C. 18.

[46] Колективізація і голод на Україні, 1929-1933: зб. документів і матеріалів / [упоряд.  Г. Михайличенко, Є. Шаталіна]. Київ: Наукова думка, 1993. С. 511.

[47] Український голокост. 1932-1933: Свідчення тих, хто вижив / [упоряд. Ю. Мицик]. Київ: Вид. дім „Києво-Могилянська академія”, 2008. Т. 1. С. 128.

[48] Лихоліття голодомору: хроніка Козятинського району: спогади та свідчення очевидців… С. 127.

[49] Врятована пам’ять. Голодомор 1932-33 років на Луганщині: свідчення очевидців… С. 281.

[50] Колективізація і голод на Україні, 1929-1933: зб. документів і матеріалів / [упоряд.  Г. Михайличенко, Є.Шаталіна]. Київ: Наукова думка, 1993. С. 413-414.

[51] Ashwin S. Gender, State and Society in Soviet and Post-Soviet Russia. Gender, State and Society in Soviet and Post-Soviet Russia, ed. Sarah Ashwin. London: Routledge, 2000. Р. 1–29.

[52] Докладний аналіз соціального портрету та ролі місцевих жінок в реалізації Голодомору див. у статті Дарії Маттінглі “Жінки в колгоспах – велика сила”: хто вони - українські призвідниці Голодомору?. Україна Модерна. 20 вересня 2018 р.

[53] Дровозюк С. І. Поведінка сільських активістів під час суцільної колективізації та голодомору українського народу (1932-1933 рр.). Історія України. Маловідомі імена, події, факти: зб. ст. 2007. Вип. 34. C. 69; Лисенко О. Діяльність сільських активістів як один з факторів виникнення селянських повстань весною 1930 р. Історія України: маловідомі імена, події, факти. 2011. Вип. 37. C. 173-174.

[54] Борисенко В. К. Свіча пам'яті: усна історія про геноцид українців у 1932-1933... С. 100, 117.

[55] Лисивець А. Спомини. Київ: К.І.С., 2008. С. 19.

[56] Врятована пам’ять. Голодомор 1932-33 років на Луганщині: свідчення очевидців... С. 164, 230, 242, 337, 346, 217, 270.

[57] Голодомор на Житомирщині 1930-1934 роки. Документи і спогади... С. 68.

[58] Голод та голодомор на Поділлі 1920—1940 рр. … С. 628; Лисенко О. Сільські активісти Чернігівщини (кінець 1920-1930-і рр.): типологія поведінки. З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. 2013. Вип. 1-2. С. 270.

[59] Конквест Р. Жнива скорботи: Радянська колективізація і Голодомор / пер. з англ. Київ: Либідь, 1993. С. 268; Борисенко В. К.  Свіча пам'яті : усна історія про геноцид українців у 1932-1933... С. 199, 200.

[60] Врятована пам’ять. Голодомор 1932-33 років на Луганщині: свідчення очевидців... С. 73-74, 131, 165, 168, 188, 238, 356, 376.

[61] Усна історія степової України. – Т. 3 (Запорізька обл.). – С. 50; C. 168 (Шоріна Марія, 1919 р.н., Запорізька обл.); Усна історія степової України. – Т. 1. – С. 85-86 (Катерина Погрібна, 1918 р., Запорізька обл.)

[62] Марочко В. І. “Торгсин”: золота ціна життя українських селян у роки голоду (1932—1933). Український історичний журнал.2003. № 3. С. 90-91.

[63] Марочко В. І. Обмін побутового золота на хліб в Україні періоду Голодомору 1932–1933 років. Український історик. 2008. № 3–4. С. 195-196.

[64] Марочко В. І. “Торгсин"…С. 100.

[65] Пам'ять народу неубієнна: Спогади очевидців. Новгород-Сіверський район (Свідчення про голод 1932-1933 на Чернігівщині) / ред. С. Біла.  Чернігів: Чернігівські обереги, 2004. С. 9, 11.

[66] Голодомор – свідки.

[67] Голодний хліб (Голод 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947 років в контексті історії репресій). Овідіопольський район / автори-уклад. С.С.Аргатюк, Л.В.Ковальчук, Е.П.Петровський. – Наук. –докум. Вид. – Одеса: СМИЛ, 2008. – С. 202 (Уляна Дрож, 1919 р.н., Сумська обл.)

[68] Борисенко, В. К.  Свіча пам'яті. C. 143

[69] Кісь О. Голодомор 1932-33 рр. крізь призму жіночого досвіду / Оксана Кісь // Народознавчі Зошити. – 2010. – № 5-6. – С. 646-650

[70] Борисенко, В. К.  Свіча пам'яті : усна історія про геноцид українців у 1932-1933...- С. 107, 119, а також: 80-81,

[71] Врятована пам’ять. Голодомор 1932-33 років на Луганщині: свідчення очевидців...- С. 229, 174

[72] Голодний хліб (Голод 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947 років в контексті історії репресій)… С. 204. (Марія Єфанова-Шведенко, 1926 р.н., Одеська обл.)

[73] Пам'ять народу неубієнна: Спогади очевидців. Новгород-Сіверський район... – С. 21.

[74] Людяність у нелюдяний час / упоряд. В. С. Тиліщак, В. М. Яременко. Львів: Часопис, 2013. С. 19-66.

[75] Голодомор 1932-1933 рр. Харківська область.

[76] Спогади Наталії Кустовської (1914 р.н.), прилюднені у книзі В.Глущенка «Три голодомори».

[77] Спогади очевидців Голодомору 1932-1933 років Стельмахівської сільської ради.

[78] Голодомор – свідки. URL: http://mihail-shahin.livejournal.com/55782.html

[79] Віра Прядко (1920 р.н.), «Неврожай від Бога, а голод від людей».

[80] Усна історія степової України. Т. 3. С. 84 (Сідомон Іван, 1927 р.н., Запорізька обл.); Т. 7. С. 98 (Галина Лисенко, 1923 р.н., Запорізька обл.).

[81] Лисивець А. Спомини. С. 29-30.

[82] Врятована пам’ять. Голодомор 1932-33 років на Луганщині: свідчення очевидців…  С. 234-235, 248, 428.

[83] Борисенко В. К.  Свіча пам'яті: усна історія про геноцид українців у 1932-1933... С. 155-156.

[84] Святиня і голодомор: Документи і матеріали... С. 13.

[85] Святиня і голодомор: Документи і матеріали... С. 16-18.

[86] Врятована пам’ять. Голодомор 1932-33 років на Луганщині: свідчення очевидців... С. 363.

[87] Врятована пам’ять. Голодомор 1932-33 років на Луганщині: свідчення очевидців... С. 417, 413.

[88] Святиня і голодомор: Документи і матеріали... С. 28.

[89] Лихоліття голодомору: хроніка Козятинського району: спогади та свідчення очевидців... С. 33, 208; Врятована пам’ять. Голодомор 1932-33 років на Луганщині: свідчення очевидців... С. 267.

[90] Марочко В. І. Діти – найчисленніші жертви голодомору. Голод 1932-1933 років в Україні: причини та наслідки / [ред. рада: В.А.Смолій (голова) та ін.]. Київ: Наукова думка, 2003. С. 566.

[91]  Усна історія степової України. Т. 2. С. 285 (Параскева Євтушенко, 1912 р.н., Запорізька обл.); Врятована пам’ять. Голодомор 1932-33 років на Луганщині: свідчення очевидців... С. 136, 235, 254.

[92] Голодний хліб (Голод 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947 років в контексті історії репресій)… С. 189-190 (Анастасія Верховод, 1922 р.н., Одеська обл).

[93] Марочко В.І. Діти – найчисленніші жертви голодомору. С. 565.

[94] Марочко В.І. Діти – найчисленніші жертви голодомору. С. 565.

[95] Книга пам'яті жертв Голодомору на Тростянеччині / упоряд. С. К. Шур. Віниця: Книга-Вега, 2008. С. 27.

[96] Голодний хліб (Голод 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947 років в контексті історії репресій)… С. 197.

[97] Врятована пам’ять. Голодомор 1932-33 років на Луганщині: свідчення очевидців... С. 191; Усна історія степової України. Т. 4. С. 96-97 (Лідія Федосенко, 1927 р.н., Запорізька обл.)

[98] Лихоліття голодомору : хроніка Козятинського району : спогади та свідчення очевидців...- С. 138

[99] Святиня і голодомор: документи і матеріали... С. 10-12.

[100] Марочко В. І. Діти – найчисленніші жертви голодомору... С. 566-567.

[101] Про масштаби цього явища і становище дітей в державних притулках докладніше див.: Молдавський Р., Шугальова І. «Цветы жизни на асфальте»: діти в закладах опіки в роки Голодомору 1932–1933. Scriptorium nostrum.  2018. № 1 (10), C. 188-204

[102] Кісь О. Жінка в традиційній українській культурі. C. 130-132.

[103]Лисивець А. Спомини. С. 43, 51.

[104] Врятована пам’ять. Голодомор 1932-33 років на Луганщині: свідчення очевидців... С. 285-286.

[105] Кісь О. Жінка в традиційній українській культурі. С. 168-170.

[106]Лисивець А. Спомини. С. 43.

[107] Врятована пам’ять. Голодомор 1932-33 років на Луганщині: свідчення очевидців... С. 371.

[108] Борисенко В. К.  Свіча пам'яті : усна історія про геноцид українців у 1932-1933... С. 169, 266.

[109] Врятована пам’ять. Голодомор 1932-33 років на Луганщині: свідчення очевидців... С. 192, 265, 246, 285-86, 322, 400.

[110] Борисенко В. К.  Свіча пам'яті: усна історія про геноцид українців у 1932-1933... С. 264.

[111] Врятована пам’ять. Голодомор 1932-33 років на Луганщині: свідчення очевидців... С. 275, 297.

[112] Снайдер Т. Кровавые земли: Европа между Гитлером и Сталиным / пер. с англ Л. Зурнаджи. Киев: Дуліби, 2015. С. 80-81.

[113] Сапицька О. Участь жінок у селянському опорі колективізації та радянській владі, 1928—1932. Гілея.  2006. № 6. С. 86.

[114] 33-й: голод: Народна Книга-Меморіал. C. 230.

[115] Врятована пам’ять. Голодомор 1932-33 років на Луганщині. С. 54.

[116] Петренко В. І. Трагедія українського селянства (1932-1934 рр.). С. 121-122; Снайдер Т. Кровавые земли. С. 66; The War Against the Peasantry, 1927–1930. Р. 281-282.

[117] Врятована пам’ять. Голодомор 1932-33 років на Луганщині.  С. 169.

[118] Политбюро и крестьянство: высылка, спецпоселение… C. 136.

[119] The War Against the Peasantry, 1927–1930. Р. 281; Снайдер Т. Кровавые земли. – С. 66.

—

Оксана Кісь - історикиня та антропологиня, докторка історичних наук, старша наукова співробітниця Інституту народознавства НАН України, головна редакторка сайту "Україна Модерна". Наукові інтереси охоплюють жіночу історію, феміністську антропологію, усну історію та ґендерні перетворення у пост-соціалістичних країнах. Авторка книг "Жінка в традиційній українській культурі другої половини ХІХ - початку ХХ ст." (Львів,  2008, 2012) та "Українки в ГУЛАГу: вижити значить перемогти (Львів, 2017). Редакторка збірника "Українські жінки в горнилі модернізації" (Харків, 2017). Очолює Українську Асоціацію Дослідників Жіночої Історії. Живе і працює у Львові. опубліковано у виданні  Україна модерна

На цю тему:

• Оксана Кись: Голодомор сквозь призму женского опыта выживания
• «Жінки в колгоспах – велика сила». Хто вони - українські призвідниці Голодомору?
• Как подавляли Украину в первые годы советской власти. История в документах
• Чего хотели большевики от Украины?
• Рассекреченные фото крестьянских восстаний в Украине перед Голодомором
• Левобережные повстанцы Киевщины и Черниговщины: их сравнивали с Махно
• Доносы, самогон и равнодушие к имуществу. Как Голодомор изменил жизненный уклад села