Вони мріяли про "сонце правди" над Україною

1.00

Нет

Володю Петрушенка товариші обирають керівником організації, яка спочатку носила ім'я Наливайка, а потім перейменувалась на Українську демократичну партію. Він напрацьовує програму: основним завданням є збройна боротьба проти радянської влади і створення самостійної демократичної української держави

Королівка – мальовниче село українського Полісся: тут на пісках добре родить картопля, навколишні ліси радують грибників, тут привітні і щирі люди, які в праці бачать сенс свого існування. А яким це село було в 40-х роках минулого століття?

Я знаю про це зі спогадів своєї мами, яка народилася й виросла в Королівці. Ці спогади доповнилися деякими документами зі справи 63057.

Ось, наприклад, опис майна заарештованого Анастасія Міщенка: "Хата дерев'яна з двох кімнат із солом'яним дахом – одна. Корова жовтої масті – одна. Стіл дерев'яний саморобний – один. Табуреток дерев'яних – 2 штуки. Ліжко дерев'яне саморобне – одне. Вулики – дві колоди" (т.4, с.377).

В іншому акті з ізуїтською детальністю запротокольовано два п о н о ш е н и х пальта – "зимове суконне чорного кольору з чорним овечим коміром" та "демісезонне суконне темне синього кольору", до цього ж "багатства" додано "корову з лисиною на голові", теля й "два поросятка п'ятимісячного віку".

На цю тему: Селян в Сибирь на каторгу, а их имущество - разворовали [2]

Тож чи дивно, що на допиті 2 грудня 1950 року Володимир Петрушенко на запитання слідчого про мотиви "вступу на антирадянський шлях", відповідає: "Тяжкі матеріальні умови життя в селі впродовж 1946-1947 років…".

У той час у нього за плечима залишилася окупація, ризиковані ігри підлітків зі зброєю, якої на навколишніх полях залишалося чимало, як результат – втрата кисті руки від розриву гранати. Проте травма не перекреслила бажання жити й навчатися, товаришувати й думати, реалістично оцінюючи те, що відбувається навколо.

У 1947 році юнак навчався у Забуянській школі разом зі своїм односельцем Петром Клокуном. У слідчій справі (т.1, с.97) цей хлопець пояснює свої антирадянські погляди спілкуванням із вітчимом, шкільним учителем хімії і ботаніки, який, повернувшись із примусових робіт у Німеччині, розповідав про життя в цій країні, про свої спостереження над американцями, словом, "вихваляв капіталістичний лад" і мріяв про самостійну українську державу – без радянської влади, без колгоспів.

А Ярослав Іванченко постійно підкреслював у розмовах із товаришами, що ненавидить тогочасний режим, бо його батько був несправедливо засуджений за крадіжки (у постанові на арешт цього юнака від 28 серпня 1950 року зазначено – за антирадянську діяльність; насправді у 1936 році його батько був засуджений на 10 років позбавлення волі за розкрадання соціалістичної власності, кілька разів тікав із місць ув'язнення, син же вважав, що батькові "приписали" чужі злочини).

Так у 17-18-річних юнаків формується думка про підпільну організацію, яка б боролася за справедливість, можливу лише у незалежній Україні. Її організаторами на початку 1947 році стали Петро Клокун, Дмитро Савченко та Анастасій Міщенко, у цьому ж році до них доєдналися нові члени – Володя Петрушенко, Петро Левченко, Олександр Левченко, Ярослав Іванченко, Анатолій Іванченко.

Список звинувачених зі справи

Здебільшого вони таємно збиралися у будинку або Петра Клокуна, або Дмитра Савченка, або в хліві Анастасія Міщенка. Молоді романтики вигадали емблему організації – шестикутна зірка, посеред якої – навхрест сокира і розвідний ключ (ця символіка не пояснена), прапор чорно-червоного кольору (між двома смугами чорного кольору – червона:чорний колір означав землю, а червоний – кров, тобто озброєну боротьбу за землю), написали клятву: "Клянусь, що я, син українського і російського народу, буду чесно виконувати всі доручення організації, а у випадку зради помру від рук своїх товаришів" (т.2, с.20-21).

Зачитуючи її, кожний із учасників підпілля тиснув руку своїм побратимам. Хлопці обрали псевдоніми, для прикладу: Петро Клокун – Канін, Анастасій Міщенко – Зарицький, Анатолій Іванченко – Іванов, Ярослав Іванченко – Ворушенко, Олександр Левченко – Компанієць, Петро Левченко – Перепелиця, Володимир Петрушенко – Зощенко.

З усіх учасників організації найбільш освіченим був Володя Петрушенко, вчительський син, начитаний поет-початківець, студент першого курсу Київського педінституту (через арешт у серпні до навчання не приступив). Ось як він пояснює вибір саме такого псевдоніма в "діалозі" зі слідчим:

"Восени 1947 року в радянській пресі за доповіддю Жданова різко критикували письменників Зощенка та Ахматову за їхню ворожу радянській дійсності творчість. Я знав про ці події, тому вибрав своїм псевдонімом "Зощенко". – Тим самим ви хотіли підкреслити свою солідарність з письменником Зощенко? Це так? – Ні, свій псевдонім в антирадянській організації я вибрав лише тому, що у той час було багато розмов про Зощенка" (т.1, с.289).

Володимир Петрушенко

Вочевидь тут простежується певна психологічна гра, коли слідчий намагається "дотиснути" підозрюваного, а той лише констатує факти, виграшні для його історії.

Саме Володю Петрушенка товариші обирають керівником організації, яка спочатку носила ім'я Наливайка, а потім перейменувалась на Українську демократичну партію (УДП). Він напрацьовує програму, яка не збереглася, але про її зміст можна дізнатися із матеріалів слідства: основним завданням УДП є збройна боротьба проти радянської влади і створення самостійної демократичної української держави.

Крім цього, як свідчить Петро Клокун, керівник організації пише пояснювальну записку обсягом 12 сторінок типової шкільного зошита "Що таке Українська демократична партія?" (текст також не зберігся).

Сьогодні може здаватися, що реальних кроків учасники підпілля зробили небагато, зважаючи на проголошену мету. Але це не так, якщо пам'ятати про розгалужену репресивну машину того часу, яка й ідеологічно бомбувала населення. Як засвідчує Володя Петрушенко, під його керівництвом хлопці збиралися лише кілька разів – не більше чотирьох – для обговорення здобуття зброї, а також дукарської машинки.

У березні 1948 року на чергових зборах було прийнято рішення встановити зв'язок з ОУН [3], тому керівник організації та Анатолій Іванченко вирушають до західних областей, але вийти на оунівське підпілля їм не вдалося.

Влітку цього ж року Володимир Петрушенко, Анастасій Міщенко, Петро Левченко, Петро Клокун (в іншому протоколі – й Дмитро Савченко) склали та від руки виготовили тридцять екземплярів листівки антирадянського змісту, розповсюджених серед робітників лісопильного заводу газопроводу Дашава-Київ Анастасієм Міщенком та Олександром Лещенком, які там працювали (в інших показаннях – Петром Левченком та Петром Лошкарьовим).

Учасники молодіжної націоналістичної організації мали зброю, що засвідчено матеріалами справи. А ще у ній неодноразово підкреслено, що юнаки писали антирадянські вірші. На жаль, їхні твори були знищені, й у справі залишився лише конверт, у якому тексти зберігались.

Під час перехресних допитів слідчий неодноразово ставив питання про вірші, їх зміст, хто і за яких умов читав, кому передавав. Як це пафосно не звучить, але, справді, слово поетичне прирівнювалося до зброї. Наприклад, Ярослав Іванченко написав поезію "Косар".

Ось як про її зміст (поскрибовано) розповідає на допиті Петро Клокун: "… показав ніби тяжке життя селянина-колгоспника, який день і ніч працює в колгоспі і ніби нічого не отримує, його сім'я голодує, а також закликав селян брати зброю, руйнувати колгоспи і скинути своїх ворогів – тобто радянську владу" [т.1, с.89].

Ярослав Іванченко

Петро Левченко, Олександр Левченко та Анатолій Іванченко також віршували, але їхні поетичні спроби були розкритиковані самими учасниками підпілля, лише твори Володі Петрушенка хлопці схвалювали. Петро Клокун згадує про свій вірш "Україна". На запитання слідчого, з якою метою писалися антирадянські твори, він відповів, що ці тексти слугували вихованню учасників групи в антирадянському дусі, а також для антирадянської агітації серед населення.

Він же повідомив слідству, що всі вірші та документи організації були спалені, оскільки її учасники до початку літа 1949 року роз'їхалися із рідного села – хто працювати, хто навчатися, тобто фактично підпілля припинило своє існування (це ж підтвердить і Володя Петрушенко).

Проте під час обшуку саме в Петра Клокуна знайшли антирадянський вірш Володі Петрушенка, датований 9 липня 1947 року. Керівник організації, очевидно, заперечував своє авторство, тому цей текст віддали на експертизу почерку, результат якої розставив усі крапки над і. Завдяки цьому факту у висновку експерта зберігся уривок із вірша:

…І ось неначе в мене

Крила виростають.

І мене з гори-красуні

В небо піднімають.

Довгенько так летів я в небі;

Та ось, нарешті, утомившись,

Я з-за хмари вилітаю

І якраз вже раннім ранком

В Києві сідаю.

Оглянувся кругом себе

І пройшовся містом.

Я побачив зовсім інше,

Ніж в книжках за змістом.

Боже, Боже, що ти робиш,

Нащо людей губиш?

Чим же вони провинились,

Що ти так розсердивсь

На оцих всіх безталанних

У свитинах рваних?

Хіба мало тобі, Боже,

Їхнього страждання?

Хіба тобі не набридли

Оці всі знущання?

Подивися кругом себе,

Глянь на сліз потоки,

Які ллються й не стихають

Уже тридцять років.

Ці щирі рядки промовляють більше, ніж чотирьохтомна справа членів УДП. Вони – відчайдушний крик юної душі, котра прагне справедливості і справжньої свободи для рідного народу.

На цю тему: Демьянов Лаз. Геноцид Галичины [4]

Безперечно, що вірш написаний під впливом відомої кожному школяреві поеми Тараса Шевченка "Сон (У всякого своя доля…)" (як засвідчує експертиза почерку, поезія Володі Петрушенка озаглавлена "Сон (Різна доля людям в світі…"): це навіть не лірична, а епічна картина українського післявоєнного життя, відтворена емоційно, гнівно, з використанням умовного прийому сну, риторичних фігур, акцентованих образів "безталанних", "сліз потоків", страждань, контрастів місто-село, книги (читай – пропаганда, ідеологія) - реальне життя.

Автограф поезії В.Петрушенка (рік невідомий, імовірно – 1960-і роки)

Очевидно, що Володя Петрушенко в знищених строфах писав про колгоспне життя [5], а в збережених в акті почеркової експертизи далі йдеться про страшні столичні реалії другої половини сорокових років: ті, хто здобув перемогу над фашистами, забуті, знехтувані владою, особливо скалічені у боях інваліди [6], – "це всі ті, що здобували / Щастя для народу", а насправді залишилися "без хліба / Й без своєї хати" (ця деталь відсилає до закінчення роману Марини Гримич "Клавка", в якому йдеться про ґвалтоване нічне виселення із столиці інвалідів-учасників війни).

Поет-початківець у розпачі звертається до Бога як до єдиної сили, що може здолати тридцятирічне ярмо (нагадаю, вірш датовано 1947 роком) радянської влади.

Зрозуміло, що це перші поетичні спроби вісімнадцятилітнього юнака, тому вони, попри деякі версифікаторські огріхи, приваблюють щирістю, чіткою громадянською позицією і сміливістю у її висловленні.

Володя Петрушенко був освіченим, начитаним і талановитим юнаком. Його син передав мені кілька зошитів батька: блокнот-альбом за 1954 рік, який писався в ув'язненні, п'ять типових учнівських зошитів по 12 сторінок з повістю російською мовою "Мимо життя", котру закінчено в січні 1962 року, кілька папок поетичних, прозових і драматичних творів.

Ці матеріали потребують детального опрацювання, але й необхідний час на це, бо почерк у їхнього автора нагадує розсипи маку, такий дрібний. Більш розбірливо оформлено блокнот-альбом на 86 сторінках, записи у якому датовані періодом заслання у селищі Мала Чумка Іркутської області.

Це збірка українських народних пісень – історичних, родинно-побутових, гумористичних, деякі – із нотами. Пісні сусідять із творами Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, російськими романсами О.Жемчужнікова, А.Дельвіга, О.Кольцова, О.Пушкіна, А.Фета, М.Лермонтова, О.Толстого, піснею про Україну С.Голованівського.

Всі ці тексти відтворені по пам'яті, як і пісня варязького гостя із опери "Садко" М.Римського-Корсакова, серенада Дон Жуана П.Чайковського на слова О.Толстого, третій романс Демона із однойменної опери А.Рубінштейна, арія Роджамі із оперети І.Кальмана "Баядерка".

Інтелект і різнобічність знань Володі Петрушенка вражають, як і ретельність його записів: він вказує безліч прізвищ поетів, музикантів. Так, наприклад, згадує ім'я забутого сьогодні композитора Миколи Харито, записуючи його романс на слова С.Грея "Астры осенние – грусти цветы…", або один із найпопулярніших віршів маловідомого поета й учасника демократичного руху у ХІХ ст. Івана Гольц-Міллера "Слу-шай" (1864) із рядками, які, очевидно, відповідали настроям ув'язненого юнака:

Не дни и месяцы – долгие годы

В тюрьме осужден я страдать,

А бедное сердце так жаждет свободы, –

Нет, дольше не в силах я ждать!..

Здесь штык или пуля, там – воля святая…

Эх, черная ночь, выручай!

Будь узнику ты хоть защитой, родная!..

Ці слова, покладені на музику П.Сокальським, стали відомою піснею, а вірші І.Гольц-Міллера, який помер молодим, вперше були надруковані аж у 1930 році. Можна припустити, що Володимир Петрушенко знав цей текст саме як пісню, бо він мав чудовий голос і гарно співав.

Уявлення про методи боротьби. Юнаки, безперечно, були свідомі поставленої мети, яка визначалася їхнім різко негативним ставленням до радянської системи.

Найвразливіше місце у діяльності підпільної групи – це участь її членів у грабунках. Дуже б хотілося, щоб історія цих юних сміливців, які кинули виклик системі, була бездоганною. Проте це не так. У матеріалах справи однозначно стверджується: протягом 1948-1950 років учасники організації здійснили низку збройних нападів, а все награбоване поділили між собою.

На цю тему: Сімейна справа “суддівської сім’ї” Плахтій: фабрикувати справи та засуджувати українців [7]

Наведу показання Володі Петрушенка: "Я в пограбуванні магазину не брав участі і ніяких вказівок як керівник організації з цього питання не давав. Про це пограбування мені стало відомо приблизно через півтора-два місяці від Клокуна Петра, який говорив, що ними взята певна кількість матеріалу й гроші. Пограбування було озброєним" (т.1, с.297-298). А на запитання слідчого – здійснення озброєних пограбувань передбачалося програмою організації – її керівник однозначно відповідає: ні.

Арешти учасників підпілля відбулися у двадцятих числах серпня 1950 року. Вже у 60-і роки в автобіографічному оповіданні "Прощавай, мамо!" Володимир Петрушенко так згадає про це:

"Нічого схожого мені ще не доводилося бачити за свої двадцять років. Літали подушки, ковдри, книги, виривали квіти із вазонних горшків, викидали із шафи одяг, промацували рубці швів, простукували стіни кімнат. … Так могли робити лише злодії, поспіхом шукаючи цінності й гроші. Але хіба злодіям можна дивуватися? А це ж представники влади найкращого і демократичного ладу в світі.

Двадцять років мого життя менше мені дали, ніж ці три години обшуку. От вже справжня демократія, свобода слова і думки! Так могли чинити лише варвари чи татарські орди. Проте від них не залишилося й сліду… Але чи не рано історія підвела риску під варварською епохою? Чи не варто відновити оповідь про варварів двадцятого століття, котрі мешкають на одній шостій частині земної кулі?".

Під час арешту у Володимира Петрушенка вилучено: "1.Книга Коваленко "Історія" на українській мові. 2.Повість, написана Петрушенко в театрі, "Куплена правда" антирадянського змісту [тут чекісти виявили неосвіченість, а, може, поспіх – малася на увазі п'єса. – Н.Б.]. 3.Вірш "Сон" антирадянського змісту (датований 9 грудня 1947 року)" [т.4, с.31-32].

Обкладинка книжки Грицька Коваленка

А ще – численні рукописи, зокрема художніх творів, всього 15 зошитів. Ці скупі записи дозволяють уявити внутрішній світ хлопця, який постійно займався самоосвітою, багато читав і писав, цікавився історією та культурою України.

Варто нагадати, що книга "Українська історія" Григорія Коваленка (1868-1937), розстріляного за звинуваченням у націоналізмі, і сьогодні майже невідома (перевидана лише у 1993 році), а за життя автора – це був перший в Наддніпрянській Україні підручник із вітчизняної історії (1906) – витримала кілька перевидань. У ній логічно і доступно розглядалась українська історія в контексті світової, а між рядками цієї праці прочитувалися антиросійські настрої цього автора.

2 грудня 1950 року учасникам підпілля було вручено обвинувачення, судив їх військовий трибунал військ МВС Київської області 5-6 лютого 1951 року. Вирок суворий – 25 років позбавлення волі за зраду батьківщини всім десятьом учасникам підпілля.

Ознайомлення із справою давалося нелегко, бо ставишся до її фігурантів не як безпристрасний дослідник історії, а як небайдужа людина, яка знала декого із її учасників. Це ніби доторк до живої історії, історії героїчної і драматичної водночас, історії конкретних людей, про долі яких мені невідомо, за винятком Володимира Петрушенка та Ярослава Іванченка.

Цей доторк викликає різні думки та емоції, бо справді вражає навіть літературознавицю з багаторічним досвідом, яка перечитала не один десяток книг про криваві й до певного часу невідомі сюжети радянської історії. Так, скажімо, секретар, що ретельно фіксував зміст допитів, використовує не інакше, як шанобливу форму звертання на Ви (саме з великої літери).

Водночас можна здогадуватися про методи слідства, якщо всі, крім одного учасника підпілля, визнали свою провину. Це й не дивно, бо радянська репресивна система використовувала усі можливі засоби тиску. Так, на більшості протоколів допиту зазначено їх час тривалості: наприклад, допит почато о 22.00, а закінчено о 04.00.

Також дуже хочеться бачити героїчний чин української молоді незаплямованим криміналом. Але факти є фактами. Однак матеріали справи засвідчують, що Володимир Петрушенко та Ярослав Іванченко не брали участі в грабунках і в 1968 році були реабілітовані. Як і те, що Дмитро Михайленко був засуджений помилково. У 1968 році, очевидно, як важкохворий, він звертається із листом до Голови Верховної ради СРСР [8] із розпачливим листом-проханням про реабілітацію, про встановлення справедливості…

У матеріалах справи згадується, що на шлях криміналу декого із підпілля схилили ті, хто були значно старші за віком, не дружили із законом (з етичних міркувань їх прізвищ не називаю). Так, З. у 1950 році, під час арештів і слідства, відбував покарання за самогоноваріння, а Л. у 1928 році був засуджений на сім років за крадіжки.

Про те, що ці чоловіки вочевидь не з ідейних міркувань примкнули до організації, свідчить і той факт, що у книзі Олександра Іщука "Молодіжні організації ОУН (1939-1955 рр.) Літопис УПА [9]" (т.11, 2011) серед документів того часу є спеціальне повідомлення "Про ліквідацію збройної молодіжної націоналістичної організації в м.Києві та селі Королівка Макарівського району, Київської області", у якому зазначено, що у складі УДП налічувалося вісім осіб [а не десять. – Н.Б.], тих, хто займався антирадянською агітацією (с.318).

Також привертає увагу той факт, що, за свідченнями учасників підпілля, як уже зазначалося, організація припинила своє існування до початку літа 1949 року, проте в документах фігурує 1950 рік. Отож, що справа УДП і кримінальне провадження були об'єднані (грабунки датуються 1948-1950 роками, останній – квітнем 1950 року). Проте важливішим є інше: влада так боялася підпілля, що навіть після припинення антирадянської діяльності її учасники були арештовані і засуджені.

Загалом справа яскраво демонструє правосуддя по-радянськи, законність по-радянськи. У 1956 році відбувся її перегляд, внаслідок чого учасники підпілля вийшли на волю. Наприклад, Володимира Петрушенка звільнили 16 червня 1956 року з формулюванням: "Визнати правильним засудження, але обмежитися відбутим строком покарання".

А вже у 1968 році у постанові суду читаємо: "Перебування у цій організації [УДП. – Н.Б.] засуджених розцінено слідчими органами і військовим трибуналом як зрада батьківщини (ст.54-І "а" КК УРСР). Таке тлумачення поняття зради батьківщині є неправильним і суперечить ст.54-І "а" КК УРСР, у якій вказано, що зрада батьківщині характеризується такими ознаками, як шпіонаж, перехід на бік ворога, втеча чи переліт за кордон.

Ніхто із учасників цієї організації не ставив таку мету і не робив будь-яких спроб до їх здійснення, тому в діях засуджених немає складу злочину, передбаченого ст.54-І "а" КК УРСР, а відповідно й ознак злочину, передбаченого ст.54-ІІ КК УРСР. Враховуючи викладене, вирок у частині засудження вказаних осіб за здійснення контрреволюційних злочинів підлягає скасуванню, а справа припинена за відсутністю у діях засуджених складу злочину".

Розчерком пера – насправді трактуванням законів – перекреслювалися людські долі, мрії і сподівання юнаків, які ще шукали себе, формували свій погляд на світ. Обстоюючи ідеали самостійної української держави, вони водночас виявили ідеологічні вагання, сумніви, намацування правильного шляху боротьби. Та й брак життєвого й політичного досвіду давався взнаки.

Сторінка із блокнота-альбома В.Петрушенка (1954 рік)

Наприклад, первинна назва організації звучала як Українсько-російська демократична партія (т.1, с.312), що знайшло відображення і в клятві її учасників, українська держава мислилась як "буржуазно-націоналістична", колгоспна система заперечувалася як найбільше зло, породжене радянською владою, неоднозначним було ставлення до єврейського питання.

На цю тему: Советизация Западной Украины: как это было [10]

Що ж, на шлях боротьби стали 17-18-річні юнаки і, незважаючи на молодість, виявили гідність, сміливість і відвагу. Завдяки ретельності у веденні протоколів допитів ніби привідкривається новий пласт їхнього життя – молодого, хлопчачого, можливо, навіть без повного усвідомлення того, на які небезпеки вони наражали себе, кинувши юнацький виклик нелюдській системі.

Наприклад, читаємо: "В кінці 1948 року чи на початку 1949 року Левченку Олександру я дав написаних мною штук 5 антирадянських віршів (назв їх не пам'ятаю) для того, щоб він поширив ці вірші серед населення. Не знаю, чи виконав Левченко Олександр моє завдання чи ні, оскільки він мені не доповідав" (т.1, с.317).

Або: "В антирадянську організацію я вступив приблизно весною 1947 року, місяця точно не пам'ятаю, але скоро як розтанув сніг на землі" (т.1, с.135). Або: "Я особисто в серпні 1948 року, перебуваючи у відпустці, посварився і побився з Клокуном Петром через дівчину і з того часу порвав будь-який зв'язок із організацією" (т.1, с.81).

Такою драматичною є ще одна із маловідомих сторінок української історії, яка почалася й драматично закінчилися у селі Королівка.

—

Ніна Бернадська, докторка філологічних наук, професорка Київського національного університету імені Тараса Шевченка; опубліковано у виданні Історична правда [11]

На цю тему: