Сумні звістки про масштабні пожежі на Луганщині, з якими не може чи не хоче впоратись окупаційна адміністрація, заграли новими фарбами, коли місцева пропаганда колаборантів почала розповсюджувати інформацію про те, що пожежі виникли внаслідок навмисних диверсій. 

Вони навіть продемонстрували “палія”, добродія явно важкої долі, якого змусили на камеру розповідати, що він робив підпали через нелюбов до “русского мира”, пише видання Реальна газета [2]. Ця інформація широко поширилась соцмережами. Немов би чергова маячня, але, впевнений, що знайдеться чимало охочих в неї повірити. Бо параноїдальна віра у скритого ворога, шкідника та диверсанта, глибоко сидить у підсвідомості мешканців Донбасу. Ця віра сягає корінням у трагічну історію регіону, яка так і не була відрефлексована, а отже пожежа відбувається перш за все на поверхні мозку, якщо процитувати чудового поета [3] з Луганська Вадима Блаженного-Голубенка.

Донбас –  індустріальний регіон, велике виробництво впливало буквально на усі сторони життя місцевого люду, його колективну поведінку та масову свідомість. Під час радянської індустріалізації кінця 1920-30-х рр. пропагандистська картина загального трудового подвигу, стахановських рекордів та натхненного піднесення шахтарів, приховувала страшні реалії: штурмові темпи видобутку вугілля та нехтування технікою безпеки призводили до численних аварій з людськими жертвами, обладнання постійно виходило з ладу через низьку кваліфікацію працівників, які не вміли з ним управлятись, а рівень життя був нижчим ніж у дореволюційні часи. 

Партійне керівництво, яке прагнуло перевиконати план “п’ятирічки”, не могло бути винним у цих “складнощах”, адже партія ніколи не помиляється, тож потрібно було знайти ворога, на якого можна було звалити всі проблеми. 

“Це було особливо актуально для Донбасу, куди багато хто тікав і міняв прізвища, щоб почати нове життя. Як наслідок, виникла настороженість і розпочалась кампанія викриття”, – пише [4] історик Хіроакі Куромія у книзі “Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння”, 1870–1990-і роки. 

Завдяки “винахідливості” чекістів винуватців швидко знаходили серед “буржуазних спеціалістів”, інженерної інтелігенції з дореволюційним досвідом роботи, які поступили на службу до нової влади, вимушено та без особливої любові до комуністів, але сумлінно виконуючи свої обов’язки. 

Читайте також: "Не Донбас, а південний схід України" Історики – про дореволюційне та радянське минуле Донецької та Луганської областей [5]

У 1928 радянські спецслужби сфабрикували так звану “Шахтинську справу” (офіційна назва “Справа про економічну контрреволюцію на Донбасі”). Спочатку у місті Шахти (східна частина Донбасу, нині Ростовська область РФ) заарештували декількох інженерів, далі слідчі ОГПУ вибили з арештованих  свідчення про існування розгалуженої мережі змовників, що охоплювала весь Донбас та працювала на користь іноземних розвідок та колишніх власників шахт. Це призвело до нової хвилі арештів. Згідно з легендою ОГПУ, змовники нібито влаштовували диверсії на шахтах, навмисно погіршували умови праці, аби зірвати виконання держплану та налаштувати гірників проти радянської влади.

Приклад того, як формувалась ця справа можна знайти у збірці документів  [6]“Шахтинський процес 1928 року: підготовка, проведення, підсумки”.   

Зокрема,  в одного з ключових обвинувачених інженера Башкіна був брат, який мешкав у Німеччині та надсилав подарунки родичу через німецького спеціаліста Вегенера, що працював на Донбасі за контрактом. Це був, перш за все, якісний одяг, з яким було важко у СРСР на усіх етапах “будівництва соціалізму”: капелюхи, плащ-дощовик тощо. Чекісти радісно вхопились за цей “іноземний слід”. Нещасний Башкін, якого допитували цілодобово, позбавляючи сну, вимушений був “зізнатись”. Згідно з параноїдальною вигадкою чекістів, Башкін отримував не подарунки від брата, а умовні сигнали змовників: 

“Вегенер повідомив мені, що капелюх означає диверсію, а дощовик — негайне велике шкідництво”, – йдеться у показаннях інженера. 

Під час допитів у Башкіна стався нервовий зрив та він опинився у психлікарні, що ледь не поставило всю “операцію” під загрозу. Член Політбюро ВКП(б) колишній луганець Клим Ворошилов стурбовано писав колезі Томському (мовою оригіналу): “Миша! Скажи откровенно, не вляпаемся мы при открытом суде в шахтинском деле? Нет ли перегиба в этом деле местных работников, в частности краевого ОГПУ?” 

Читайте також:  Життя для шахти: шахтарські мономіста Донеччини та Луганщини у 1950-1960-ті роки [7]

Томський заспокоював Ворошилова: “По шахтинскому и вообще по угольному делу такой опасности нет, ибо картина ясная. Главные персонажи в сознании”.

Фіналом справи став масштабний процес у Москві, на який привезли 53 технічних спеціалістів з Донбасу, серед яких було 5 громадян Німеччини.  Десятьох підсудних засудили до смертної кари (п’ятьом інженерам розстріл замінили на великі терміни у таборах). “Шахтинську справу” генсек Сталін та головний фабрикатор справи Генріх Ягода, тоді перший заступник голови ОГПУ, визнали особистим успіхом.  Вона стала прикладом для наступних “шкідницьких” процесів. 

Додам ще одну красномовну деталь: громадян Німеччини, арешт яких спричинив дипломатичний скандал між Москвою та Берліном, звільнили та відправили додому. Після того, як вони приїхали у Берлін, планували дати велику пресконференцію, щоб розповісти співвітчизникам про порядки у “країні Рад”. Однак керівництво фірми примусило їх мовчати, аби не втратити вигідні контракти з Москвою. Як схоже на той сучасний business as usual з Путіним, який вели та мріють продовжувати деякі німецькі концерни!

Тим часом в СРСР хвиля терору тільки посилювалась. Після того, як закінчились “буржуазні спеціалісти”, під “червоне колесо” потрапили інженери та управлінці, які були правовірними комуністами. Однак їх звинувачували у тому, що вони коїли диверсії за завданням висланого з СРСР Троцького.

Масовий терор справив величезний вплив на масову свідомість мешканців Донбасу, яких піддали масованій інформаційній обробці. 

От що пише історик Станіслав Кульчицький у книзі  [8]“Донеччина і Луганщина у XVI-XXI ст.: історичні фактори й політичні технології формування особливого та загального у регіональному просторі”:

“Чимдалі стан масової свідомості ставав все більш тривожним, власне, народ перебував в стані хронічного масового психозу”. 

Кожен шкідницький процес супроводжувався зборами трудових колективів, на яких одностайно ухвалювали резолюції на кшталт “розстріляти ворогів як скажених псів”. Робітників виганяли на масові мітинги з такими ж кровожерними гаслами. Навіть сталінська масова культура була просякнута параноїдальними ідеями. Так головний фільм [9] радянського агітпропу про Донбас – стрічка маріупольця Леоніда Лукова [10] “Велике життя”, лідер союзного прокату 1940 р., був присвячений саме цій темі.

За сюжетом, темний персонаж, шпигун та диверсант, колишній кулак, що причаївся у робочій масі, спонукає малосвідомого робітника зчинити аварію на шахті, аби зірвати стахановський рух. (До речі, саме цей обманутий ворогами шахтар співає у фільмі відому радянську пісню “Спят курганы темные”). Сталінська влада вчила, що ворогом може бути кожний, не можна вірити нікому – родичу, колезі, сусіду, усі можуть бути прихованими ворогами (вірити стовідсотково можна було тільки товаришу Сталіну).

Читайте також: Приналежність України до цивілізації хліборобів, «яка перемогла», — те, чого в Росії ніколи не могли українцям пробачити [11]

Після розпаду СРСР ці ментальні травми нікуди не зникли. Попри те, що усі факти про злочини минулого потрапили до відкритого доступу, Донбас опинився спочатку у межах “червоного поясу”, де комуністи отримували свою долю електорального пирога, спекулюючи на радянської ностальгії. Звісно, не за сталінськими часами, а за більш-менш ситими та стабільними брєжнєвськими роками, але тем не менш. Потім ці наративи почали експлуатувати у неоімперській російській пропаганді, яку поширювали місцеві ідеологи Партії Регіонів. 

Наш край опинився у своєрідній самоізоляції, де розмови про минуле та його переосмислення, м’яко кажучи, не віталися. “Реальна газета” багато писала, про те, як відбувалась [12] невдала декомунізація в Луганську. В наслідках цієї невдачі мав нагоду впевнитись особисто – у  2013 я був серед учасників акції [13] “Сталіна на нас немає”, святкового перформансу на честь роковин смерті червоного диктатора. Ця акція була атакована [14] луганськими комуністами, один з яких заявив, що таких “ворогів народу”, як ми, треба “ліквідувати”.  

Пам’ять про терор була витіснена. Культуролог Олександр Еткінд у книзі  [15]“Криве горе. Пам’ять про непохованих” писав, що заборонена пам’ять про непохованих вбитих та закатованих предків часом повертається у вигляді своєрідних привидів-зомбі, отруюючи масову свідомість. Звісно, Еткінд вивчав сучасну Росію, але проблеми які він визначив, притаманні й Донбасу, який застряг у пострадянському стані та випав з процесу одужання від тоталітарної спадщини.

У Луганську на 9 травня розвішували [16] білборди зі Сталіним, а Донбас був лідером [17] симпатій до червоного тирана. Ця ментальна отрута виявилась дуже зручним підґрунтям для роботи вітчизняних та московських політтехнологів, які працювали з масовим фобіями донбасців, викликаючи справжні масові психози [18] під час “помаранчевої революції” чи Майдану 2014. 

Саме це передувало захопленню влади на Донбасі російськими проксі з  угруповань “ЛНР-ДНР”, поява яких була цілком обумовлена параноїдальними пошуками “внутрішнього ворога” та істеричними очікуваннями приходу “фашистів” з Києва.

Читайте також: Служил в Москве и спился на Донбассе. История его взлета и падения - в архивных фото [19]

Показово й те, що після встановлення окупаційної влади, у містах Донбасу почалось знищення нечисленних пам’ятників жертвам репресій та Голодомору –  того мінімуму, який був зроблений за часи Незалежності для вшанування пам’яті жертв. Останні були знищені [20] в Луганську вже після анексії регіону РФ. 

Читайте також: Як проводилась кацапізація Донбасу на початку XX ст. [21]

Паралельно відбувалась ресталінізація суспільного простору. Наприклад, у 2015 році в Луганську було встановлено [12] бюст Сталіна. З самого початку гібридної окупації на Донбасі з’являлись організації що косплеїли добу сталінського терору – різноманітні МГБ, СМЕРШ [22] тощо. Весь цей жах триває і досі, створюючи нашарування сучасних злочинів проти людства. 

Отже, після деокупації на Донбасі має відбутися велика робота з осмислення минулого, без якої неможливо буде побудувати здорове майбутнє. Попри всі жахи сьогодення, історичні травми також потребують пильної уваги, аби не вони повернулись у новому вигляді.

—

Костянтин Скоркін, опубліковано у виданні  Реальна газета [2] 

Читайте також: 

• Український Донбас: ОУН-УПА, дисиденти, виступи шахтарів проти радянської влади: 12 фактів [23]
• Народ Донбасу і культурна зброя росіян [24]
• «Особливий статус» для «ракової пухлини» або Випробування Донбасом [25]
• Російських правозахисників за часів СРСР майже не хвилювало національне питання [26]
• Русская культура всю свою историю лелеяла чмо — и оно выросло, расцвело [27]