Життя для шахти: шахтарські мономіста Донеччини та Луганщини у 1950-1960-ті роки

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:

… На жінку-шахтарку покладалося подвійне навантаження: з одного боку, важка фізична праця на виробництві, з іншого – хатня робота. У родинному колі вони продовжували виконувати обов’язки, які традиційні вважалися жіночими – виховання дітей, прибирання, приготування їжі тощо.

За умов відсутності підприємств побутового обслуговування у переважній більшості шахтарських міст та містечок Донеччини та Луганщини, всі господарські роботи жінки виконували власноруч°C...

Життя для шахти: Людність шахтарських мономіст Донеччини та Луганщини у 1950-1960-ті роки

Бурхливі темпи урбанізації – одне з особливих та помітних явищ в історії Донеччини та Луганщини. Статус найбільш урбанізованих регіонів України за ними закріпився ще у 20-30-ті роки ХХ століття. Темпи та масштаби урбанізації тут були найвищими у порівнянні з іншими регіонами України, що було пов’язано з інтенсивним промисловим розвитком Донецького регіону.

На цю тему: Місце для бізнесу: як зростали міста в Україні: лідери та аутсайдери

Прискорене будівництво вугільних шахт та заводів у цей час призвело до значного зростання мережі міських поселень та збільшення кількості їхніх мешканців. Міста фактично підпорядковувалися потребам промисловості, внаслідок чого було змінено деякі сутнісні риси міста, порушений природний процес його розвитку. Відбулася трансформація міста у своєрідний «поселенський додаток» до промислових підприємств. Бурхливим темпам урбанізації суперечило якісне відставання міської інфраструктури – вона не відповідала міським стандартам того часу і не забезпечувала найелементарніших потреб населення. Це дало підстави дослідникам стверджувати, що урбаністичний процес на Донеччині та Луганщині 1920-1930-х років, внаслідок його форсованості, не був органічним, а мав скоріше патологічний характер[1].

Життя для шахти: Людність шахтарських мономіст Донеччини та Луганщини у 1950-1960-ті роки

Потужний вплив індустріалізації на урбанізаційні процеси у східних областях України зберігався після Другої світової війни. Істотних змін у містобудівній політиці СРСР не відбулося у повоєнний період. Радянське гасло 1930-х рр. «спочатку завод, а потім місто» не втратило своєї актуальності у 1950-ті рр. Нові міста Донеччини та Луганщини, що з’являлися в цей час, традиційно продовжували розглядатися у вузькому значенні як ємність для розташування виробничих об’єктів [2]. Дослідник Михайло Ільченко влучно відзначив, що «більшість цих міст самі були безпосереднім продуктом промислового розвитку, частиною величезного організму, в якому й відбувалося їхнє становлення» [3].

Можна окреслити два варіанти розвитку промислових міст східної України. Деякі з них, з’явившись завдяки певній галузі, перетворилися на потужні багатогалузеві центри – Донецьк, Горлівка, Єнакієве. У той час як інші міста так і залишилися монофункціональними із домінуванням однієї галузі. Саме у такий спосіб поставали і розвивалися шахтарські міста Донеччини та Луганщини.Життя для шахти: Людність шахтарських мономіст Донеччини та Луганщини у 1950-1960-ті роки

Їхня монофункціональність обумовлювала трудову зайнятість містян, що була пов’язана із вугільною галуззю, існування попиту на робітників-чоловіків і проблему жіночої зайнятості,  відомчу приналежність житла та міської інфраструктури у цілому. Повоєнні десятиліття стали найбільш плідним з точки зору появи цих міст. Якщо до війни на карті цього регіону було позначено тринадцять шахтарських міст, то у 1950-60-х рр. до них додалося ще двадцять шість. Загалом, наприкінці радянської епохи в обох областях нараховувалося 42 шахтарських міста.

У 1950-х рр. у Донецькому басейні швидкісними темпами будувалися нові шахти з метою якнайскоріше ліквідувати дефіцит вугілля [4]. Разом із ними фактично на «порожньому місці» утворювалися шахтарські поселення [5]. У радянському дискурсі змальовувалася ідеалістична картина їхнього майбутнього, як приміром в оповіданні донецького письменники Бориса Горбатова:

Життя для шахти: Людність шахтарських мономіст Донеччини та Луганщини у 1950-1960-ті роки

«А там, над балочкой, станет поселок. Нет, город. И в этом шахтерском городе, где все от тротуара до дворца культуры, будет новым, совсем новым, где не будет, конечно, ни землянок, ни времянок, ни шанхайчиков, в этом новом прекрасном белокаменном и зеленом городе станут жить люди, сперва – строители, потом – добытчики» [6].

Подібні міркування мало відповідали реальності, оскільки умови життя наприкінці 1940-х – початку 1950-х рр. все-таки були близькими до «шанхайчиків». Однак у таких роздумах простежувалися ідеї будівництва міст із «новим побутом», які були так популярні на межі 1920-х – 1930-х рр.

На цю тему: Сталинские бараки

Водночас частина шахтарських міст вже мала свою передісторію як робітничі селища, де вугільна промисловість розвивалася упродовж кількох десятиліть. Визначальним фактором перетворення таких шахтарських селищ на міста була кількість місцевого населення, що подолала певний “поріг”.

Життя для шахти: Людність шахтарських мономіст Донеччини та Луганщини у 1950-1960-ті роки

Відповідно до Указу Президії Верховної Ради УРСР від 30 грудня 1956 р. «Про порядок віднесення населених пунктів до категорії міст, селищ міського типу і робітничих селищ Української РСР» чисельність міста мала досягнути позначки 10 тис. мешканців, з яких переважну більшість становили робітники, службовці та члени їхніх родин [7]. Відтак статус «міських» мешканці шахтарських селищ здобували формально, не відчуваючи тих змін, які накладає міське життя. Периферійність розташування та слабко розвинута транспортна інфраструктура зумовлювали певну обмеженість впливу великих та середніх міст регіону на шахтарські поселення [8], що, у свою чергу, визначало специфіку життя їхнього населення.

Топоніміка новостворених шахтарських міст відображала ту епоху, в яку вони постали. Передусім, це назви, пов’язані із виробничим профілем міст – Вуглегірськ, Вугледар, Гірник, Шахтарськ. Міста також називали на честь радянських партійних діячів (Артемівськ [9], Артемове [10], Вахрушеве [11], Дзержинськ [12], Кіровськ [13], Кіровське [14], Свердловськ [15]). З’явилася низка населених пунктів, у назві яких був корінь «червоний / красний», що мав в радянський час статус революційного, передового, – Красний Луч [16], Червонопартизанськ [17]. Чимало було міст з «радянськими символами» на зразок Молодогвардійськ, Первомайськ, Юнокомунарівськ [18].

Соціальний портрет шахтарських міст

Життя для шахти: Людність шахтарських мономіст Донеччини та Луганщини у 1950-1960-ті роки

Шахтарські поселення створювалися із метою забезпечити вугільні підприємства робочою силою, тому робітники тут становили більшість населення. Згідно із результатами перепису 1959 р., у таких містах, як Добропілля, Дзержинськ, Золоте, Шахтарськ, Сніжне частка робітників становила 75 % і більше. Службовців, до яких також зараховували медиків та вчителів, було значно менше – від 18 до 22 %% [19]. Крім того, матеріали переписів фіксували такі соціальні групи, як колгоспники, кооперативні кустарі, селяни одноосібники, некооперативні кустарі, служителі культу, втім, їхня частка була дуже незначною. Співвідношення робітників та службовців залишалося фактично незмінним упродовж наступних десятиліть.

Населення шахтарських міст Донеччини та Луганщини зростало переважно завдяки трудовій міграції із зовні, причому не тільки добровільної, але й примусової. Після Другої світової війни для відновлення шахт туди привозили військовополонених та репатріантів. Їхні убогі умови життя та праці спонукали до втеч та опору, як наприклад, репатріанти із американської зони окупації Німеччини у 1948 р., які спробували бойкотувати мобілізацію на роботи у вугільну промисловість. На одній зі шахт тресту «Макіїввугілля» вони почали підбурювати інших репатріантів відмовитися працювати і вимагали відпустити їх додому. 112 робітників упродовж трьох діб не виходили на роботу, однак ця акція непокори була придушена владою.

 Життя для шахти: Людність шахтарських мономіст Донеччини та Луганщини у 1950-1960-ті роки

Організатори – вісім юнаків у віці від 20 до 23 років – були засуджені до відбування покарання у виправних трудових таборах на терміни від 10 до 25 років [20]. Серед вимушених працівників також  були «політично неблагонадійні», які у такий спосіб відбували покарання. Так, на відновлення шахти Краснодона потрапила дружина ректора Вроцлавського університету Марія Кульчинська, яка була заарештована у 1945 р. у Львові [21].

На цю тему: Український Донбас: ОУН-УПА, дисиденти, виступи шахтарів проти радянської влади: 12 фактів

Пік припливу населення припав на другу половину 1950-х років, після ухвалення у 1957 р. постанови ЦК КПРС та РМ СРСР «Про громадський призов молоді для роботи на найважливіших будовах, які розташовані в східних та північних районах СРСР та Донбасі» [22]. Нові робітники прибували на шахти Донеччини та Луганщини із західних регіонів УРСР. Наприклад, до міста Сніжне на будівництво шахти приїхала комсомольська бригада із Закарпаття [23]. У будівництві комсомольських шахт у Ровеньках брали участь майже 6 тис. молодих робітників з Києва, Херсона та Чернігова [24]. Топоніміка відображала усе різноманіття походження шахтобудівників. Шахти із назвами «Київська-комсомольська», «Чернігівська-комсомольська», «Херсонська-комсомольська» у Ровеньках, «Закарпатська-комсомольська» у Сніжному, «Львівська» в Антрацитівському районі, «Кримська» у Жданівці свідчать про широку географію радянських оргнаборів робітників.

Тісні міграційні зв’язки у 1960-х рр. були із РРФСР (особливо з Ростовською областю, з Північно-Кавказьким, Центрально-чорноземним, Центральним районами) [25]. Робітники приїжджали також із Казахстану та Білорусії [26].

Прибулі були переважно молодого віку, що впливало на вікову структуру. У 1950-ті рр. населення шахтарських міст – це переважно молодь у віці від 20 до 39 років (понад 45 %) [27].

Життя для шахти: Людність шахтарських мономіст Донеччини та Луганщини у 1950-1960-ті роки

Важливим джерелом поповнення населення шахтарських міст була міграція з села. Багато селян у пошуках кращих життєвих умов приїздило працювати на вугільні підприємства. Для більшості з них Донеччина уявлявся певною «землею благоденства» у порівнянні з їхніми селами, зубожілими війною. Ніна Лобова, яка приїхала до Новогродівки у 1950 р. із села Кльоповка Воронезької області, згадувала:

«…Люди сказали: «Вербовщик! Вербовщик в Воронцовке! На Донбасс!»... Донбасс – хлебный.… Думаю, пойду и я счастье попытаю» [28].

Певним чином у масових уявленнях селян другої половини ХХ століття відобразився старий міф про «землю обітовану», «острівок щастя», де життя влаштовано зовсім по-іншому і куди неодмінно треба дістатися у пошуках кращої долі [29]. Хоча не всі прибулі закріплялися на шахтах, втім значна частина колишніх селян оселялася в містах назавжди і ставала городянами у першому поколінні.

У 1970-х роках, коли промислове будівництво уповільнилося, спостерігалася зворотна міграція. По завершенні будівництва шахт в містах багато робітників повернулися додому. У таких містах, як Торез, Дзержинськ, Добропілля та Селидове у першій половині 1970-х рр. кількість вибулих мешканців переважала кількість прибулих [30]. Як правило, виїздило молоде працездатне населення  у пошуках роботи та кращих умов життя. Оселялись вони у великих містах – Донецьк, Жданів [31], Краматорськ та ін., де було значно більше можливостей для молоді, ніж у провінційних шахтарських містах. Відтік молоді призводив до «старіння» населення: середній вік населення зростав, а частка молоді неухильно зменшувалась.

Представники різних етнічних груп мешкали у шахтарських містах. Переважно це були українці та росіяни: їхнє співвідношення у 1950-х рр. становило 53 % та 41 % відповідно. У деяких містах українське населення домінувало і перевищувало усереднений показник – Селидове (76 %), Добропілля (64 %), Родинське та Білицьке (61 %) [32]. У Дзержинську, Сніжному, Юнокомунарівську  частка росіян у етнічному складі дорівнювала 50 % [33]. Крім них, у містах мешкали представники інших національних спільнот: білоруси, татари, молдовани, євреї, греки, вірмени, поляки та інші.

Життя для шахти: Людність шахтарських мономіст Донеччини та Луганщини у 1950-1960-ті роки

Попри етнічне різноманіття, поділу на земляцтва не існувало. Робота на шахті була тим фактором, який об’єднував спільноту шахтарських міст. Дослідники Володимир Куліков та Ірина Склокіна аналізуючи робітничі форми солідарності наприкінці ХІХ – початку ХХ ст., дійшли висновку, що «єдиний робочий ритм, потреба у «відчутті товариського плеча» на небезпечній роботі й складності налагоджування побуту об’єднував робітників різних культур та національностей» [34]. Така ситуація залишалася актуальною і через півстоліття потому. Однак це не виключало конфліктів на етнічному ґрунті. Приміром, у 1948 р. мобілізовані робітники з Молдавської РСР на відбудову промислових підприємств Донеччини скаржилися:

«Русские получают 800–1000 рублей, а нам говорят, что и 100 руб. хватит, ведь мы бандеровцы, как здесь нас называют». […] «В общежитии грязно, море мух, о нас не беспокоятся, даже на смех подымают, когда мы начинаем говорить на родном языке» [35].

Професійна ідентичність (шахтар) була важливою для самоідентифікації мешканців промислового регіону і заступала етнічний маркер. Досить показовим є спогади гірника Юрія Коломієця, який наприкінці 1950-х рр. працював шахтарем у Вуглегірську:

 «Национальный состав углегорских шахтёров – парад дружбы народов Советского Союза. Забойщики, проходчики, рабочие очистного забоя – западные украинцы, белорусы, татары Поволжья, молдаване, гагаузы, грузины, туляки и многие другие… Выражаясь библейским языком, среди шахтёров «нет ни эллина, ни иудея». Одна национальность – шахтёр!» [36].

На цю тему: Служил в Москве и спился на Донбассе. История его взлета и падения - в архивных фото

Подібні міркування можна також вважати результатом політики партійного керівництва СРСР щодо формування «радянського народу». У радянському дискурсі наполегливо впроваджувалася ідея «інтернаціоналізму» з російською мовою як мовою «міжнаціонального спілкування». Це фактично означало русифікацію і особливо помітними ці тенденції були в освіті. Так, в Дзержинську та Селидовому на початку 1970-х рр. українською мовою навчалося лише 6,4 % та 3,5 % учнів відповідно. Хоча за переписом 1970 р. у Селідовому понад 62 % містян назвали себе українцями, а у Дзержинську – 43 % [37]. Лише одна школа зі змішаної мовою навчання були у Сніжному (з 29 шкіл) та три у Шахтарську (з 24). Жодної школи ані з українською мовою навчання, ані зі змішаної не було в Добропіллі та Торезі [38]. Олекса Тихий у спогадах відзначив парадоксальну ситуацію, коли у селищах і містах Донеччини діти вдома і на вулиці говорять українською мовою, а у школі російською [39].

Попри те, що виробничий профіль шахтарських міст передбачав застосування чоловічої праці, серед населення переважали жінки. Друга світова війна призвела до зменшення кількості населення, особливо чоловіків. До того ж, через війну і брак робочої сили жінок почали активно залучати до гірничої промисловості. Співвідношення чоловіків та жінок в Дзержинську, Добропіллі, Золотому, Кіровському, Перевальську, Ровеньках, Свердловську, Селидовому, Сніжному, Торезі [40], Шахтарську у 1950-1960-х роках в середньому становило 47 та 53% відповідно [41].

Соціальні ролі жінки у шахтарському середовищі

Життя для шахти: Людність шахтарських мономіст Донеччини та Луганщини у 1950-1960-ті роки

Шахтарська професійна субкультура, що була домінуючою у містах, визначається за гендерними характеристиками як чоловіча [42]. Якщо проблема вибору професії для чоловіків майже не стояла, то інакше склалася ситуація для жінок. Їхнє залучення до суспільного виробництва та соціальна активність стали прямим наслідком урбанізаційних процесів. Однак проблема жіночої зайнятості була гострою для шахтарських міст.

Гірнича справа передбачала наявність різних професій та спеціальностей, які могли виконувати жінки. У 1920-1930-ті рр. вони працювали сортувальницями вугілля чи ламповими або чорноробами. Під час Другої світової війни жінкам довелося опановувати «чоловічу» спеціалізацію – безпосередньо працювати у забої і видобувати вугілля. Професія шахтарки була досить типовою і розповсюдженою у повоєнне десятиліття. У ці роки у Донецькому регіоні у вугільній галузі була задіяна найбільша кількість жінок у порівнянні з іншими видами промисловості. Так, станом на 1947 р. у вугільній промисловості працювало 45,7 % жінок від загальної кількості робітниць промисловості [43]. Радянський письменник Федір Панфьоров у романі «Велике мистецтво» наводить таку розповідь старого шахтаря:

«Вот наша семья! Все шахтеры. Прадед мой Александр – шахтер был. Дед мой Александр – шахтер был. Отец мой – Александр – шахтер был. Сын мой, – показал он на сына, – Александр – шахтер есть. А это комсомольцы мои Санька – шахтер будет, сорвиголова. К тому же в придачу, Машенька – шахтерка. И хозяйка наша, Наташа любезная, – шахтерка» [44].

У родині цього чоловіка дві жінки: донька Марія – шахтарка і дружина сина – шахтарка. Коли він перераховував прадіда, діда, батька він не говорив, що його прабабуся, бабуся та мати були шахтарками. Він згадує лише представниць молодого покоління.

У 1947 р. 72,9 % робітниць на шахті були дівчата та молоді жінки у віці від 16 до 35 років [45]. До початку 1950-х рр. помітною стала тенденція скорочення кількості робітниць від 16 до 20 років, що свідчило про зменшення припливу дівчат на шахти.

Спектр гірняцьких професій, які опанували жінки, був досить широким. У перші повоєнні роки вони працювали прохідниками, видобували вугілля у забої. Надалі жіночий труд використовувався на допоміжних, але трудомістких роботах: плитова (підйом та відправка вантажів по уклонам); вагонетниця (формували партії вагонів для навантаження вугіллям); стволова (спускали та піднімали гірників по шахтному стволу), машиністка електровозу та іншого шахтного транспорту, газомірниця та ін. Серед кваліфікованих робітників на шахті жінок було значно менше, ніж чоловіків: у 1957 р. лише 6,7 % жінок працювали на посаді інженерно-технічного робітника [46].

Вибір жінками професії шахтарки був обумовлений кількома чинниками. Передусім держава була зацікавлена у притоці жіночих робочих рук на відбудову підприємств вугільної галузі. У регіонах, орієнтованих переважно на важку промисловість, жінки мали обмаль можливостей знайти роботу, яка б відповідала їхній фізичній силі та спроможності, кваліфікації. Підприємства легкої, харчової промисловості та подібних до них «жіночі» галузі не могли надати жінкам ані достатньої кількості робочих місць, ані бажаного рівня оплати праці. Фінансова складова виявлялася пріоритетною при виборі професії гірнячки. Рівень заробітної плати у вугільній промисловості був вищим, ніж у інших галузях. Так, якщо в 1950 р. середньомісячна заробітна плата становила 640,2 крб., то заробітна платня у вугільній промисловості була майже вдвічі більше – 1200 крб. [47] Різниці в оплаті праці у вугільний промисловості між чоловіками та жінками не було – існувала лише градація посадових окладів.

Життя для шахти: Людність шахтарських мономіст Донеччини та Луганщини у 1950-1960-ті роки

На жінку-шахтарку покладалося подвійне навантаження: з одного боку, важка фізична праця на виробництві, з іншого – хатня робота. У родинному колі вони продовжували виконувати обов’язки, які традиційні вважалися жіночими – виховання дітей, прибирання, приготування їжі тощо. За умов відсутності підприємств побутового обслуговування у переважній більшості шахтарських міст та містечок Донеччини та Луганщини, всі господарські роботи жінки виконували власноруч. Слід відзначити й те, що серед шахтарок були і багатодітні матері, і жінки, які самостійно виховували дітей.

Наприкінці 1950-х рр. ситуація змінилася. 13 липня 1957 р. Рада Міністрів СРСР ухвалила постанову «Про заходи по заміні жіночої праці на підземних роботах у гірничо-видобувній промисловості та на будівництві підземних споруд». Відповідно до цієї постанови керівники підприємств повинні були перевести з підземних робіт жінок на поверхню, організувати навчання спеціальностям, за якими вони будуть працювати на поверхні, забезпечити працевлаштування колишніх шахтарок, надати допомогу тим жінкам, які виявили бажання працювати у радгоспах, машино-тракторних станціях, колгоспах і таке інше.

На цю тему: Каким был и есть сегодня Донбасс: население, национальный состав и демография

Однак, ця кампанія зіткнулася із низкою перепон. По-перше, чоловіки не бажали обіймати «жіночі» посади на шахті через низькі тарифні ставки у порівнянні зі ставками робочих основних підземних професій. Самі жінки не поспішали полишати роботу під землею. Визначальним знов став фінансовий чинник: на підземних роботах заробітна плата була вдвічі або втричі вища, ніж на поверхні. На початку 1960-х рр. жінки ще продовжували працювати в шахтах (у тому числі на заборонених роботах), хоча їхні частка поволі зменшувалася: з 28 % у 1957 р. до 16 % у 1965 р. [48]. Серед жінок, виведених з підземних робіт, лише чверть виявили бажання працювати на поверхні. Не мала бажаних наслідків і кампанія з організації курсів перекваліфікації. Чимало жінок стали домогосподарками.

Прикладом типового життєвого сценарію шахтарки повоєнних років може бути історія Олени Іванової:

«Война кончилась, мне исполнилось 16 лет, 17 год пошел – иди, дочка, работай, зарабатывай себе, одевайся. И не одеваться, и не обуваться; в шахтерках [49] спишь; в шахтерках работаешь […]. 8 лет у шахти отпахала, здесь у Юзовки [50], а Юзовка у нас у Донецке. […]. После шахты вышла замуж, пошли дети и я десять лет не работала. А потом детки начали подрастать – кого у ясли, кого у садик, пошла еще работать. Кончила курсы продавцов, и пошла овощи, фрукты продавать» [51].

Надалі жіночими спеціальностями шахтарської професії продовжували залишатися лампова та банщиця. Втім, як відзначила дослідниця Леся Гасиджак, «в чоловічій свідомості та в громадському вимірі це серйозно не сприймається… Це ще не шахтар. [...] Це найнижчий рівень в ієрархії шахтарської професії» [52].

У 1960-ті рр. питома вага жінок, незалучених до сфери виробництва у районах, де переважала вугільна промисловість, була найбільш високою. Навесні 1965 р. в чотирьох шахтарських містах Сніжному, Шахтарську, Дзержинську та Торезі було проведено вибіркове обстеження незайнятого населення. Із всього загалу опитаних чоловіки склали лише 1,4 %, у той же час як жінки – 98,6 %. Майже 50% опитаних жінок не виявили бажання працювати, мотивуючи свою відмову зайнятістю у домашньому господарстві та достатньою заробітною платнею голови родини.

Від 13,1% до  22,3% опитаних жінок хотіли б працювати за умови, якщо їх діти будуть влаштовані до дитячого садочку, а вони самі отримають роботу за спеціальністю або будуть навчені певній професії. Відмова працювати пояснювалася і відсутністю роботи поруч з домівкою: у Торезі – 29 % жінок, Сніжному – 28,7 %, Шахтарську – 38,4 %, Дзержинську – 39 % [53]. Така прив’язаність жінок до домашнього господарства закріплювала традиційний стереотип про роль жінки в сім’ї, уявлень щодо соціального розподілу ролей між статями.

Життя для шахти: Людність шахтарських мономіст Донеччини та Луганщини у 1950-1960-ті роки

З метою працевлаштування жінок у містах, орієнтованих на вуглевидобуток, у 1970-х рр. розпочалося будівництво підприємств легкої промисловості. Так, у 1970 р. були відкриті швейна фабрика у Свердловську, швейно-трикотажна фабрика у Шахтарську, галантерейна та швейна фабрики у Сніжному, взуттєві фабрики у Кіровському та Ровеньках [54]. Традиційно «жіночою» залишалися у містах освіта, медицина, сфера послуг, де оплата праці значно поступалася зарплаті працівників важкої промисловості.

Отже, новий міський соціум був передусім новою робочою силою для вугільної промисловості. Будівництво шахт та видобуток вугілля потребував робочих рук, у тому числі й жіночих. Переважна більша населення (понад 75 %) у шахтарських містах була задіяна у видобувній галузі. Серед них було чимало колишніх селян, які опановували нові для себе гірничі професії і прилаштовувалися до специфічних умов життя. Вони ставали городянами у першому поколінні і водночас – творцями міської культури, що мала особливі характерні риси. Надалі соціальна структура шахтарських мономіст ставала більш складною та диференційованою у професійному плані – поява фахівців із середньою та вищою спеціальною освітою, працівниць та працівників сфери послуг, закладів освіти та охорони здоров’я. Умови праці та побуту ставали тими чинниками, що об’єднували міську спільноту, яка не була гомогенною в етнічному плані. У робітничих містах Донеччини та Луганщини «злиття націй, культур і мов» обернулося тотальною русифікацією під гаслами «інтернаціоналізму».

Ця публікація є адаптованою версією виступу на науково-практичній конференції «Майбутнє етнографічних музеїв та колекцій», присвяченій 110-річчю Івана Гончара (20-24 вересня, 2021 р., м. Київ).

У публікації використано ілюстрації, надані Авторкою – фотографії з фондів Центрального державного кінофотофоноархіву України імені Г. С. Пшеничного, а також зображення, запозичені з відкритих джерел.


Авторка: Ксенія Кузіна – кандидатка історичних наук, старша наукова співробітниця Інституту історії України НАН України. Авторка монографії «Соціально-економічні процеси у монопрофільних шахтарських містах Донбасу (1950–1980-ті роки)» (у співавторстві із З. Г. Лихолобовою, Донецьк, 2010). У 2018 р. взяла участь у підготовці книги «Праця, виснаження та успіх: промислові мономіста Донбасу» (за редакцією В. Кулікова та І. Склокіної),  опубліковано у виданні  Україна модерна


[1] Лихолобова З. Г., Коваленко В. Процессы урбанизации в Донбассе (1926-1939) // Новые страницы в истории Донбасса. –1994. – Кн. 3. – С. 56–73; Кокорська О. І. Соціальний розвиток міст Донбасу (друга половина 20-х – 30-ті роки ХХ ст.): дис… канд. іст. наук.: 07.00.01 «Історія України». – Київ, 1995. – 179 с.; Гогохія Н., Климова А. Особливості урбанізаційних процесів у Донбасі в 30-ті рр. ХХ ст. // Історія України: маловідомі імена, події, факти. – Київ – Донецьк: Рідний край, 2001. – Вип. 18. – С. 154–159.

[2] Дробышевская Т. В. Территориальное развитие городов Донбасса (Социально-экономические аспекты): автореф. дис. … канд. географ. наук: спец. 11.00.02 «Экономическая и социальная география». – Москва, 1993. –С. 6–7.

[3] Праця, виснаження та успіх: промислові мономіста Донбасу / За ред. В. Кулікова та І. Склокіної. – Львів, 2018. –С. 71.

[4] Вугільний Донбас у другій половині ХХ ст.: колективна монографія / Під ред. З. Г. Лихолобової. – Донецьк, 2001. – С. 25.

[5] Питюренко Е. И. Развитие размещение городских поселений Донецкой области автореф. дис. на соискание учен. степени канд. географ. наук. – Киев, 1963. – С. 11.

[6] Горбатов Б. О мире. Письмо товарищу // Шахтеры в художественной литературе. Сборник / Под общ. редакцией Б. Л. Горбатова. – Москва: Углетехиздат, 1952. – С. 473.

[7] Указ Президії Верховної Ради Української РСР Про порядок віднесення населених пунктів до категорії міст, селищ міського типу і робітничих селищ Української РСР // Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1956. – 30 грудня. – № 10. – С. 265–267.

 [8] Данілін О. М. До питання про урбанізаційно-модернізаційні процеси в Донбасі у перші повоєнні десятиліття: шахтарі в урбаністичній схемі регіону // Історія України: маловідомі імена, події, факти: зб. ст. – Київ – Донецьк: Рідний край, 2001. – Вип. 18. – С. 162.

 [9] З 2016 р. м. Кипуче Луганської області.

 [10] З 2016 р. м. Залізне Донецької області.

 [11] З 2016 р. м. Боково-Хрустальне Луганської області.

 [12] З 2016 р. м. Торецьк Донецької області.

 [13] З 2016 р. м. Голубівка Донецької області.

 [14] З 2016 р. м. Хрестівка Донецької області.

 [15] З 2016 р. м. Довжанськ Луганської області.

 [16] З 2016 р. м. Хрустальний Луганської області.

 [17] З 2016 р. м. Вознесенівка Луганської області.

 [18] З 2016 р. м. Бунге Донецької області.

 [19] Держархів Донецької області. – Ф. Р-4249. – Оп. 1д. – Спр. 634. – Арк. 80–84, 113–114, 123–124, 129-130; Держархів Луганської області. – Ф.2519. – Оп. 14. – Спр. 80. – Арк. – 28, 52,5862,66.

[20] Галузевий державний архів Служби безпеки України (далі ГДА СБ України). – Ф. 16. – Оп. 22. – Спр. 0637. – Арк. 98–100.

[21] Праця, виснаження та успіх: промислові мономіста Донбасу. – С. 123.

[22] Алфьоров М. Порівняльний аналіз міграційних та демографічних процесів у Ворошиловградській (Луганській) і Сталінській областях 1952-1959 рр. // Схід. – №1. – 2005. – С. 53.

[23] История городов и сел Украинской ССР: в 26-ти т. – Донецкая область / редкол. тома: Г. П. Ерхов (председатель) [и др.]. – К.: Укр. сов. энциклопедия, 1976. – С. 641.

[24] Історія міст і сіл Української РСР: у 26 - ти т. Луганська область / редкол. тому: Ю. Ф. Пономаренко (голова) [та ін.]. – К.: Укр. рад. енциклопедія, 1968. – С. 679-680, 740.

[25] Оникиенко В. В., Поповкин В. А.Комплексное исследование миграционных процессов. Анализ миграции населения УССР. – М.: Статистика, 1973. – С. 34.

[26] Семенюк Н. С. К вопросу о современной миграции населения Донбасса // Распределение и использование трудовых ресурсов Донбасса. – Донецк, 1967. – С. 112.

[27] Держархів Донецької області. – Ф. Р-4249. – Оп. 1д. – Спр. 604. – Арк. 310; Спр. 614. – Арк. 19; Спр. 615. – Арк. 70, 90; Спр. 618. – Арк. 27,120; Спр. 634. – Арк. 129.

[28] Лобова Ніна Кузьмівна, 1926 р. н., м. Курахове Донецької області. Запис зроблено авторкою 3 березня 2007 р.

[29] Зубкова Е. Ю. Послевоенное советское общество: Политика и повседневность (1947–1953). – М, 2000. – С. 177.

[30] Население и трудовые ресурсы Донбасса / Оответ. ред. Н. Г. Чумаченко. – К.: Наукова думка, 1977. – С. 78–79.

[31] Назва Маріуполя у 1948–1989 рр.

[32] Держархів Донецької області. – Ф. Р-4249. – Оп. 1д. – Спр. 623. – Арк. 28–30, 166; Спр. 613. – Арк. 121–123; Спр. 614. – Арк. 91–93.

[33] Держархів Донецької області. – Ф. Р-4249. – Оп. 1д. – Спр. 623. – Арк. 163, 184; Спр. 615. – Арк. 112–114;

[34] Праця, виснаження, успіх: промислові мономіста Донбасу. – С. 121.

[35] ГДА СБ України. – Ф. 16. – Оп. 22. – Спр. 0658. – Арк.272–275.

[36] Коломиец Ю. Одна национальность - шахтёр. Автобиографические заметки горняка.

[37] Держархів Донецької області. – Ф. Р-4249. – Оп. 1д. – Спр. 2355. – Арк. 224; Спр. 2357. – Арк. 323.

[38] Держархів Донецької області. – Ф.Р-2852. – Оп. 2. – Спр. 581. – Арк. 2–7.

[39] Тихий О. Роздуми: збірник статей, документів, роздумів / Упоряд. О. Зінкевич. – Балтимор – Торонто, 1982.– С. 16.

[40] З 2016 р. м. Чистякове Донецької області.

[41] Держархів Донецької області. – Ф. Р-4249. – Оп. 1д. – Спр. 600. – Арк. 182-184; Спр. 2361. – Арк. 131–133

[42] Гасиджак Л. Феномен субкультури шахтарів: гендерний аспект // Гендерні дослідження, проект «Донбаські студії». – Київ, 2015  – С. 41.

[43] Держархів Донецької області. – Ф. Р-4249. – Оп. 2. – Спр. 4434. – Арк. 1.

[44] Панферов Ф. И. Большое искусство. – М., 1954. – 448 с.

[45] Держархів Донецької області. – Ф. Р-4249. – Оп.2. – Спр. 4434. – Арк. 2.

[46] Держархів Донецької області. – Ф. Р-4249. – Оп.3. – Спр. 1738. – Арк. 32.

[47] История рабочих Донбасса: в 2-х томах. – Т. 2 / Ответственный редактор А. В. Лихолат

[48] Вугільний Донбас.  – С. 52.

[49] Шахтарка – одяг для роботи у шахтарів (роба).

[50] Назва Донецька до 1924 р.

[51] Іванова Олена Іванівна, 1929 р. н. Запис зроблено Петренко Катериною // Нові сторінки історії Донбасу. – Кн. 23–24. – С. 55.

[52] Праця, виснаження та успіх: промислові мономіста Донбасу. – С.43.

[53] Держархів Донецької області. – Ф.Р-5895. – Оп. 3. – Спр. 75. – Арк. 1–2.

[54] Праця, виснаження та успіх: мономіста Донбасу. – С. 103.


 

На цю тему:

 

 

 

 


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Важно

Как эффективно контролировать местную власть

Алгоритм из 6 шагов поможет каждому контролировать любых чиновников.

Как эффективно контролировать местную власть

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републикация материалов: для интернет-изданий обязательной является прямая гиперссылка, для печатных изданий - по запросу через электронную почту. Ссылки или гиперссылки, должны быть расположены при использовании текста - в начале используемой информации, при использовании графической информации - непосредственно под объектом заимствования. При републикации в электронных изданиях в каждом случае использования вставлять гиперссылку на главную страницу сайта www.argumentua.com и на страницу размещения соответствующего материала. При любом использовании материалов не допускается изменение оригинального текста. Сокращение или перекомпоновка частей материала допускается, но только в той мере, в какой это не приводит к искажению его смысла.
Редакция не несет ответственности за достоверность рекламных объявлений, размещенных на сайте а также за содержание веб-сайтов, на которые даны гиперссылки. 
Контакт:  [email protected]