Багряні від крові сторінки історії Полтавщини завірені підписом чекіста Олександра Волкова – слуги та жертви радянської репресивної машини. 

Кар’єрні сходи привели його на останню в житті посаду начальника Управління НКВС Полтавщини, де за неповний рік він реалізував своє прагнення вислужитися перед системою. Замість визнання Волков отримав розстрільний вирок. До Дня пам'яті жертв політичних репресій видання ЗМІСТ [2] розповідає про архітектора «Великого терору» на Полтавщині Олександра Волкова, який прирік на страту тисячі людей. 

Кримінальні справи на ката та його жертв зберігаються в архівах Служби безпеки України. ЗМІСТ отримав доступ до документів і започатковує серію публікацій, присвячену репресіям 1937-1938 років.

Олександр Волков

Початок кар’єри чекіста Волкова

Тисячі сторінок кримінальних справ з протоколами допитів, анкетами, характеристиками й довідками. Масові арешти, катування, сфабриковані докази, розстрільні вироки. Каральна система не шкодувала людей і паперу, аби створити образ законності переслідувань. 

Апогей репресій припав на 1938 рік, коли більшість вироків передбачали страту. Управлінням Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС) на Полтавщині призначили керувати почесного чекіста Олександра Волкова – уродженця Москви, вихідця з сім’ї колишніх безземельних селян, які перебралися в місто й стали робітниками.

За царської Росії Волков закінчив два класи вищого початкового училища. Перебивався роботами на чайно-розважувальній фірмі, посильним при конторі, табельником на заводі. Під час служби в Червоній армії у 1919 році воював проти загонів українських отаманів на Чернігівщині та Полтавщині, а після виведення за межі України на іншу операцію захворів на тиф. 

Читайте також: Репресовані українці за Уралом: "Москалики, нічому вас не навчила історія" [3]

Олександр Волков у молодому віці

Після одужання й нового призначення брав участь у встановленні радянської влади у Персії, але здоров’я підвело й він підхопив малярію. Подолавши хворобу, потрапив на Кубань, де у 1920 році вступив до російської комуністичної партії більшовиків. 

Саме партійний квиток відкрив перед Олександром Волковим двері до органів державної безпеки: наступного ж року він отримав посаду в одному з Єйських відділів Всеросійської надзвичайної комісії з боротьби з контрреволюцією. Ще через рік Волкова перевели до політбюро, а згодом він на деякий час взагалі полишив службу через туберкульоз.

Повернувшись до Державного політичного управління (ДПУ), чекіст майже 5 років працював в Армавірському окружному відділі. Далі – на різних посадах у Махачкалі й Таганрозі, Ростові на Дону, Новоросійську, Грозному.

За висновком атестації 1926 року Волкова визнали сумлінним і винахідливим працівником з середньою «політичною розвиненістю», діловим ставленням до підлеглих та здатністю до ініціативи й швидкого орієнтування. Загалом – придатним до просування в системі. Інші атестації здебільшого підтверджували цю характеристику.

Характеристика Волкова за підсумком атестації

Пізніше на допитах після звинувачення в контрреволюційній роботі Волков описував атмосферу роботи на Північному Кавказі, пояснюючи, що змусило його взятися до «розгрому чесних радянських кадрів і чекістів»:

«Серед працівників процвітало у великих розмірах п’янство, розпуста, розкладання. Фактами цього можуть являтися: начальник Чорноморського оперсектору ОДПУ і прикордонзагону Болотов, напившись п’яним з групою своїх працівників, завантажившись у військовий катер, обстріляв з кулеметів і гармат курортне місто Анапу. Замість засудження Болотова направили в інший оперсектор».

А ось інша оповідь Волкова про 4-денне гуляння керівництва Армавірського опервідділу. Тоді він зізнався, що брав участь «майже у всіх цих фактах розкладання».

«Вони розграбували ресторан, стріляли у відвідувачів, зробили наліт на міліцію, де звільнили кількох арештованих злочинців; намагалися задушити зав. агітпропу Окружкому партії, якого врятували тільки завдяки натовпу, бо це відбувалося на вулиці. На мотузці через телеграфний дріт повісили собаку при великому скупченні людей, які бачили, що це роблять працівники ОДПУ».

Анкета чекіста Волкова

Після Грозного Олександр Волков поїхав працювати до Сальська, звідки на нього за кілька років потому надійшов донос від слідчого місцевої прокуратури Бориса Ліцмана. Спираючись на «обов’язок чекіста», у квітні 1937 року він писав тодішньому наркому внутрішніх справ Єжову, що Волков «прокурив» 8 тис. рублів та розтратив 64 тис. рублів державних грошей, а у стосунках з працівниками  був

«…нелюдом, оперативних працівників піддавав різним вульгарним образам, тримав себе зухвало і знущально, нагадував собою у відносинах з чекістами наймита із гестапо, та й усі його дії мали характер запеклого фашиста».

Далі Волков попрацював у Міллерово й Ростові на Дону, а першу посаду в Україні отримав у 1937 році – у Дніпропетровську, ставши начальником відділу облуправління НКВС.

Того ж року стався й перший арешт Волкова за звинуваченням в антирадянській діяльності – за кілька місяців після доносу Ліцмана. Тоді чекіста відпустили, не довівши його участі в правотроцькістській організації. 

Друге призначення в Україні було на аналогічну посаду начальника відділу облуправління в Києві.

«З усією відвертістю заявляю слідству, що за своє 2-місячне перебування в УНКВС по Київській області я працював чесно й добросовісно, адже після звільнення з-під варти ще не позбавився від побоювань повторного арешту», – каже Олександр Волков на допиті у травні 1939 року.

Чому його взагалі послали до України? З матеріалів справи відомо, що Волкова хотіли призначити на посаду в Алтайському краї, але той, посилаючись на погане здоров’я, попросив відправити його на південь.

Читайте також: Как убивали наших отцов и дедов: эссэсовцы в сравнении с чекистами были ангелами [4]

Автобіографія Олександра Волкова

«Область дадуть невелику й нескладну». Волков на Полтавщині

1938 року в Полтаві стався перший і останній кар’єрний злет Олександра Волкова. Не піднімаючись вище керівника відділу за 17 років служби, він отримав посаду начальника Управління НКВС Полтавщини у лютому 1938 року, яку обіймав до 14 січня 1939 року.

Напередодні призначення в Києві Волков зустрівся з тодішнім генеральним комісаром держбезпеки Миколою Єжовим й отримав пропозицію нової посади.

«Поговоривши зі мною спочатку про підготовку до посівної, про помилки на місцях, повідомив мені, що думає призначити мене на посаду начальника УНКВС. Коли я заперечив, посилаючись на своє здоров’я, Єжов сказав мені, що область дадуть невелику й нескладну, і він сподівається, що я впораюся з роботою».

Вилучені під час обшуку Волкова речі: паспорт, посвідчення, орден Червоної Зірки, значок почесного чекіста

На нараді перед від’їздом Єжов наставляв свого протеже, розповідаючи про роботу попередників Волкова на посаді як «штукарство й удар по одинаках». Від нового начальника очікували викриття українського націоналістичного підпілля (як і польського та німецького), а також очищення від петлюрівських та махновських кадрів, які збереглися в Україні. Для цього спецслужби створили «трійки» – каральний орган, які виносив вироки без участі суду. До трійки входили керівник підрозділу НКВС, секретар обкому партії та прокурор.

У перші ж дні роботи на посаді Волков отримав кількісний ліміт справ для розгляду на трійках. Для Полтавщини його визначили на рівні 2,5 тисячі людей, яких мали розстріляти. Головний чекіст області перевиконав план.

Довідка на Волкова

Читайте також:  Селянські повстання і Голодомор. Як українське село чинило спротив колективізації [5]

Як працювала репресивна машина на Полтавщині

Зі статистики протоколів трійок за рік «Великого терору» на Полтавщині відомо про кілька тисяч кримінальних справ. Їх розглянули у наступні 12 місяців після 1 листопада 1937 року. Більшість вироків розстрільні.
Усього фігурантами справ у цей період були понад 8 тисяч жителів області. Серед них стратили майже 5 тисяч людей, звільнили з-під варти п’ятьох. За підписом Волкова розстріляли понад 3,6 тисячі людей.

Дані від архіву СБУ

З тієї ж статистики постанов трійок помітно, як змінився підхід до репресій. Замість сотень справ на окремих людей з приходом Олександра Волкова в Управлінні зосередилися на групових провадженнях. Під слідство за одними звинуваченнями потрапляли цілком випадкові люди з різних сфер. 

На допитах під час свого другого арешту Волков визнав, що проводив масові арешти, фальсифікував слідчі матеріали, вигадував контрреволюційні формування, а для отримання потрібних свідчень застосовував тортури. 

«Під час засідання трійки її члени справ не проглядають, а присутній доповідач читає складену довідку, копію якої роздали кожному членові трійки. Доповідач [...] справ не знав і фактично був читцем. Так створювали проформу судового засідання. Таку практику на трійці я продовжував, а подальше спрощення розгляду справ дійшло до того, що членам трійки Маркову й Федорову набридло слухати доповідача. Вони самі почали читати їх і позначати на довідках свої рішення». 

Серед масштабних сфабрикованих проваджень була справа «Священного союзу партизанів» на 340 арештованих. За свідченнями заступника начальника УНКВС Семена Полякова, на момент початку арештів колишніх червоних партизанів чекісти не мали жодних даних про діяльність організації, тож 80% написаного в протоколах придумував сам Волков.

З легкої руки НКВС у селах Диканського району з’явилася організація з підготовки збройного повстання, що «ослабило б тил до початку війни фашистсько-західних держав Німеччини й Польщі з СРСР» (уривок з протоколу від 1938 року).

Читайте також: Зібрати докази, «як кати московські мучили батьків» [6]

За цією справою розстріляли 61 людину. Усе провадження спиралося виключно на слова 55 свідків, які пізніше під час перегляду справи відмовилися від них. У 1950-х роках страчених реабілітували, проте їхнім рідним так і не сказали про справжню причину смерті.

Одного з розстріляних у 38-му, Андрія Чуба, родина шукала майже 30 років, доки не отримала відписку КДБ про його смерть у 1944-му нібито від раку. Троє дітей десятиліттями чекали на повернення батька, проте з’ясувати правду [7] про його долю вдалося у 2024-му тільки наймолодшому синові.

Справу «ПОВ» («Польської військової організації») почали фабрикувати після отримання орієнтування від НКВС УРСР про роботу польської розвідки в Україні для підготовки повстання проти радянської влади. Під удар потрапили поляки, які осіли в Карлівському й Машівському районах, а також Полтаві, Кременчуці та Лубнах. За попередньо сформованим планом розпочалися арешти. 

«У Карлівці арештували Окінського, якого Платонов забрав у Полтаві й слідство в його справі вів Каганович. Після першого ж допиту і застосування побиття, Каганович приніс протокол, підписаний арештованим, з якого було видно, що Окінський – керівник районної комендатури “ПОВ” у Карлівці, і що організував цілий ряд бойових груп і назвав низку прізвищ по району [а також] в інших областях України, як членів “ПОВ”. Насправді вони були тільки його знайомими. У цій справі дуже багато чесних, невинних людей», – розповідав Волков на допиті.

Читайте також: Як саме Росія століттями асимілювала українців там, де могла їх контролювати [8]

Стіна в'язниці НКВС з південного заходу

Двері камери

Загальна камера

Вхід до корпусу тюрми

Стіна в'язниці з внутрішнього боку

Продовольчий і речовий склад

Службові приміщення: лазня, канцелярія й кухня в'язниці

Коридор, пост №2

Овочесховище тюрми

Арештованих у Полтаві тримали в адмінбудівлі Управління Міністерства внутрішніх справ – колишнього будинку Дворянського і Селянського банку. У його підвалах чекісти облаштували внутрішню в’язницю, де допитували, катували й розстрілювали арештованих. Сліди від куль та крові так і залишилися на цих стінах до наших часів.

З документації та паспорта тюрми 1950-х років відомо, що напівпідвальна тюрма була розрахована на 150 місць, а також не мала лікарні та кімнати для побачень із родичами. 

Читайте також: Як Москва видала бажане за дійсне, обдуривши українських більшовиків [9]

У в’язниці було сім загальних камер сумарною площею 190 м², шість одиночних камер на 70 м² та один карцер без доступу природного освітлення.

Одиночна камера у в'язниці НКВС

Головні ворота входу до в'язниці

Кухня й прибудова чергового приміщення

Репутація й звільнення Волкова 

У полтавській будівлі НКВС штат чекістів працював зранку й до пізньої ночі через встановлений їхнім начальником Олександром Волковим жорсткий режим роботи. З наказів від вересня 1938 року ми дізнаємося, що денний робочий час в оперативних відділах розпочинався з 10:00 й тривав до 17:00. Далі була двогодинна перерва на обід і відпочинок, а потім – вечірня робота з 19:00 до 1:00.

У робочий час співробітникам забороняли залишати Управління, за винятком оперативної необхідності. Помітивши невиконання свого наказу, Волков посилив режим: закінчувати роботу відтоді належало о 2:00. Останнім епізодом, що роздратував головного чекіста області, була ситуація з молодшим лейтенантом держбезпеки Машошиним, який без дозволу пішов на квартиру пообідати. По нього послали заступника й викликали на чергування.

Другим наказом Волков встановив добові чергування оперативного складу Управління з 30-хвилинною перервою на обід. Залишати місце чергування забороняли навіть під час обідньої перерви та в нічний час.

Читайте також: Масові вбивства в'язнів тюрем Львова у 1941-му [10]

Накази Волкова про посилення режиму в Управлінні

Накази Волкова про посилення режиму в Управлінні

Характер і стиль роботи Волкова зробив його сумно відомим серед чекістів України. Дослідники наводять [11] епізод з лейтенантом держбезпеки Мироном Акимовим-Егідесом, який, дізнавшись про призначення до Полтави, вигукнув:

«Ні, до Волкова я не хочу їхати. До будь-якої області, до будь-якого району, лише не до Волкова. “Слава” про Волкова шириться Україною».

Чекісти небезпідставно його боялися, адже чистки Волков влаштовував і в самій системі. За час його керівництва під арешт потрапили 63 працівники Управління НКВС.

Зрештою репресивна машина радянської держави відторгнула й самого Олександра Волкова під час чергової зміни вищого керівництва. Його прагнення вислужитися перед системою оголосили ворожою практикою, а самого Волкова звинуватили в розгромі «чесних радянських кадрів і чекістів» та участі в контрреволюційній правотроцькістській організації.

Читайте також:  Геноцид в СССР. Как убивали заключенных в тюрьмах в 1941 году [12]

Відбитки пальців Олександра Волкова

Головний вхід до корпусу в'язниці НКВС, вікна камер з північно-східного боку

Усе представили так, ніби масові репресії – це не політика держави, а робота всюдисущих ворогів народу, які змовилися, аби «озлобити населення й викликати невдоволення радянською владою».

У січні 1939 року Олександра Волкова звільнили з посади начальника Управління НКВС Полтавщини. Кілька місяців він сподівався на нове призначення, проте дочекався тільки арешту – 9 березня. Слідство тривало понад два роки, а кримінальна справа Волкова містить кілька тисяч сторінок. Спочатку він не визнавав своєї провини, потім зізнавався, а на суді 20 липня 1941 року зрештою відмовився від своїх свідчень і заперечив участь у злочинах.

Читайте також:  Злочини СРСР на заході України: ув’язнення, тортури, страти і депортація [13]

У вирокові Волкову дорікали за необґрунтовані масові арешти, фальсифікації, незаконні методи слідства. Коло замкнулося: чекісти засудили колишнього поплічника до розстрілу. Вирок виконали 16 жовтня 1941 року.

—

Яніна Мурдза [14], опубліковано у виданні ЗМІСТ [2]

Обкладинка Юлії Сухопарової

Для підготовки матеріалу використані кримінальна справа Олександра Волкова, видання «Реабілітовані історією. Полтавська область. Книга перша», стаття Вадима Золотарьова та Олега Бажана «Архітектор "Великого терору" на Полтавщині: Олександр Олександрович Волков».

---

В тему: 

 

• Важливо розуміти - крах Титаніка під назвою «Російська імперія» неминучий [15]
• Не бути рабом. Як українські дисиденти протистояли зросійщенню [16]
•  З Європи до таборів ГУЛАГу. Куди і як тікали українці на початку Другої світової війни [17]
• "Оккупанти идите домой!". 54 роки від дня вторгнення СРСР до Чехословаччини [18]
•  Як Росія колонізувала інші народи та чому вона це заперечує зараз [19]
• Забута різанина на забутій війні: як 355 років тому московити влаштували бійню в українському Воронежі [20]
• Голодомор 1932 – 1933 та російсько-українська війна 2014-2022: історичні уроки та сьогодення [21]
• Голодомор языком фотодокументов [22]
  
• Дослідження математичних моделей: чи правда, що українці постраждали в Голодомор більше за інших [23]