Як російські загарбники знищують українські християнські громади: "Зрізали хрест, поставили російський прапор

1.00

Нет

Фото: Молодіжний пастор Мелітопольської християнської церкви, а нині капелан-в

На окупованих Росією територіях України немає місця протестантським громадам, каже молодіжний пастор Мелітопольської християнської церкви, а нині капелан-волонтер Марк Сергєєв.

Пастор у п’ятому поколінні та батько трьох дітей, він розповів Голосу Америки, що на окупованих територіях російська влада вбила вже 25 пасторів, вона також знищує християнські символи, розкрадає церковне майно.

На його думку, Росія, проголошуючи християнські цінності, насправді намагається знищити те, на чому базуються християнські громади – солідарність та взаємну підтримку.

Днями він свідчив про це у Конгресі США, де взяв участь у засіданні Гельсінської Комісії з прав людини, де проходили спеціальні обговорення щодо переслідувань українських християн російською владою. Також конгресмени хотіли знати, чому про це так мало знають їхні виборці, і чому вони частіше чують про те, що в Україні переслідують вірних Української православної церкви, що не розірвала зв’язок з центром у Москві.

Сергєєв приїхав на слухання Гельсінської комісії з лінії фронту і повернувся туди після розмов з американськими законодавцями. Напередодні конгресових слухань з ним у студії Голосу Америки [2] розмовляла Наталка Чурікова, яка запитала про те, що найважливіше для нього донести до конгресменів та сенаторів.

Марк Сергєєв, пастор і капелан-волонтер: Я приїхав для того щоб свідчити в Конгрес на слуханнях Гельсінської комісії про те, що відбувається в Україні з протестантською церквою, про те, що росіяни роблять по відношенню до християн, як вони руйнують церковні будівлі, знищують пасторів.

Я хочу донести до американської спільноти християн, що історія християнства починається з Києва і Хрещення Русі і Хрещатика, а не з Москви, хоча ці наративи зараз є в Америці. Російська пропаганда доносить, що саме вони є ті християни, які за родинні цінності і таке подібне, тому вони хочуть забрати Київ, де нібито їхній початок.

Я постійно про це говорю всюди і хочу тут доносити, що Україна – це християнська країна, ми досі переважно консервативна країна, яка шанує родинні цінності, родину як таку. Я наголошую на тому, що в нас є президент, в нього є дружина, в нього є діти, чого ми не можемо побачити з тієї сторони.

А також ми говоримо про те, що ми втрачаємо людей, що на зараз у нас 25 вбитих протестантських пасторів, вбитих у першу чергу за те, що вони – християни, і в другу чергу за те, що вони – українці. У наспонад 600 зруйнованих або вкрадених будівель церковних храмів, які будувалися роками, і їх просто зруйновано, або за забрано на тимчасово окупованій території.

Читайте також: Російські загарбники проти української Церкви. Катування священників, знищення храмів [3]

Наталія Чурікова, Голос Америки: Це – те, що сталося з вашим храмом, який вибудували разом зі своєю родиною і громадою. Розкажіть, будь ласка, про нього і про те, яким було протестантське християнське життя в Мелітополі перед окупацією.

М.С.: Мелітополь – це дуже цікаве місто, історія Мелітополя бере початок якраз від християн, тобто були такі молокани, які заснували Мелітополь (молокани – одна з течій в російському православ’ї, самоназва Духовні християни, багато молоканських сімей були вислані у південні степи України, зокрема, у Мелітопольський повіт Таврійської губернії, – ред.)

На початок війни у нас було всього 11 православних церков і 44 протистанські церкви навіть на нашому гербі Мелітополя є відкрите Євангеліє на якому протестантський хрест.

У нас дуже були дружні відносини між церквами абсолютно різних конфесій, мер зустрічався з нами постійно, ми мали спільні свята.

Перед війною мої батьки побудували церкву, одну з найбільших церков на півдні України і напевно в Запорізької області. У ній максимально одночасно молилося 1 500 людей, 400 дітей щонеділі збиралися у великій недільній школі. Було дуже багато служителів, які це все обслуговували – служили дітям, підліткам, молоді. Останні роки я був молодіжним пастором, щосуботи збиралася на службу для молоді і підлітків.

Війна почалася для мелітопольців в перший день, вони зайшли дуже швидко, а ввечері 24-го ми дізналися, що російські танки вже в місті. Ми прожили в окупації близько трьох тижнів, залишалася зі своїми дітьми, з молоддю. Дуже багато дітей у нас ночувало в церкві, тому що в нас був підвал, в якому можна було зберегти життя дітей.

Здається, вже дев'ятого березня до нас хтось постукав у двері. Моя дружина мене збудила. Каже: «Хтось прийшов». Я вийшов до себе в кухню і побачив лазери на своєму обличчі. Я подивився наліво-направо і зрозумів, що це – Рогвардія.

Вони прийшли, витягли мене на вулицю, кинули на бетон, я пролежав на ньому десь 30 хвилин. Мого старшого сина, якому було дев’ять у той час, вони збудили прямо з автоматом в обличчя. Він відкрив очі, а перед ним – Росгвардія з автоматом: «Вставай!»

Після цього взяли мого тата, мого брата, багато служителів нашої церкви.

У нас була «серйозна розмова». На той момент у Мелітополі проходили багатотисячні мітінги. Я якось рахував з хлопцями – біля 7-6 тисяч людей вийшло в один день – українці лягали під танки прямо в центрі Мелітополя, намагалися кричати цим росіянам: «Ідіть додому!»

Читайте також: Від антисемітизму до лютої українофобії: ганебний шлях ненависті Росії [4]

Н.Ч.: Подібно до того, що відбувалося у Херсоні?

М.С.: Може, в Херсоні, може, масштабніше було, а може, це медіа так донесли, але в Мелітополі теж були дуже жорсткі протистояння з цивільними людьми.

Росіяни чомусь вважали, що саме протестанти це почали і татові моєму сказали: «Ти повинен їх зупинити». Тато каже: «Як я їх можу зупинити? Це – звичайні вільні українці. Вони люблять свою країну, тому вони виходять. Я не можу як пастор впливати на дії кожного українця».

А вони кажуть: «Ми даємо тобі 72 години на те, щоб записати відео на тлі церкви, де ти скажеш, що це – Росія, що Путін – наш президент». Друге, що вони сказали, «даємо тобі декілька годин на те, щоб ти дав нам всі адреси і контакти бізнесменів, які є спонсорами протестанських церков». Тобто росіяни люблять чужі гроші.

Тато сказав: «Тоді я складаю свої повноваження як пастор». Бо нас усіх поставили під стіну в його кабінеті люди з автоматами.

На той момент у нас уже був досвід. Серед моїх друзів є діти пасторів, чиїх батьків розстріляли в 2014-му у Слов'янську. Там така сама була протестантська церква. І тому ми розуміли, що все дуже серйозно, це не просто іграшки, це серйозна загроза життю.

Тато сказав: «Я складаю повноваження». А вони закрили двері і сказали: «Ми будемо по одному пальцю відрізати тобі на руці. Але, при цьому вони казали: «Ти потрібен своїй пастві, Вікторе Васильовичу, ти повинен залишитися тут».

Вже ввечері того дня забрали у полон нашого мера Івана Федорова. До мене приїхав один хлопець, каже: «Марку, вивозь свого тата, тому що це небезпечно, він буде наступний». І ми ухвалили рішення виїжджати.

Десь о п'ятій-шостій ранку наступного дня ми поїхали до лінії фронту, проїжджали 17 блок-постів. Я американцям розповідаю, що картинка, яку мої діти бачили, схожа на фільм «Врятувати рядового Раяна». Дуже багато вбитих цивільних, багато спалених автівок людей, які намагалися потрапити на українську сторону, багато було і вбитих і росіян. Все виглядає, як старе кіно про Другу Світову. Ніхто нічого не прибирає, дерев немає – одні стовбури. Ти просто мовчки з дітьми проїжджаєш.

Є у нас такі Запорізькі пагорби – там лінія розмежування зараз, це – Василівка. І нас не пропускають. Стоять чеченці і кажуть: «Ні-ні, там же ж в Україні бандерівці, нікуди не пустимо».

І ми почали молитися. Це той момент, коли я почав вірити в силу молитви, коли знаєш, що коли ми молимося, Бог дійсно захищає. І тут якийсь чеченець мені махнув –«Проїжджай». Я був у першій автівці ми починаємо підніматися на перший пагорб, а вони починають артилерію руйнувати село Кам'янське.

Ти бачиш, як в секунду будівлі немає, а я їду, і ми спускаємося в ту долину. Моя дружина почала дуже сильно кричати. Кричить: «Ісусе, допоможи!» А діти просто мовчки вчепилися в сидіння і їдемо.

Ми тільки нагору піднімаємося і я бачу двох хлопців – українських солдатів, які вони машуть «Все нормально».

І знаєте, я вважаю себе сильним чоловіком, але в той момент я почав ридати. Це, як коли ти маленька дитина і падаєш в обійми батька. От приблизно такий стан був.

А мій тато вибігає з машини і каже: «Поїхали всі в Макдональдз, я всіх пригощаю в Макдональдзі».

Ми настільки за три тижні окупації були дикі, у нас не було інтернету, карти телефонні, банківські не працювали, ми не знали, що там на цій стороні, бо у нас не було зв'язку. І тут ми потрапляємо у вільну Україну і ти ридаєш від того, що ти просто живий.

Буквально через 30 хвилин я стою в центрі величезного супермаркету в Запоріжжі, і а там життя іде, картки працюють, інтернет, люди скупляються. І я такий стаю і кажу: «Боже, у Тебе, скоріш за все, є якісь плани для мого життя, якесь покликання. Бо я живий, а 30 хвилин тому міг бути вбитий. Я тут з дітьми дружина зі мною!» Це –життя, це – диво, тому зараз я капелан.

Читайте також: Міжнародна спільнота має накласти санкції на керівництво РПЦ, — активісти [5]

Н.Ч.: Що ви робили після того, як ви приїхали на українську територію? Як ви стали капеланом?

М.С.: Сталося так, що ми евакуювали дуже багато цивільного населення звідти. Я був під Мар’їнкою з дружиною, почали американці присилати нам допомогу, дуже різну.

Мені якось одна підписниця в моєму Інстаграмі пише: «Я хочу тобі вислати бронежилет, треба?». Я кажу: «Звісно, треба, висилай». Вона вислала мені 35 бронежилетів, крутих американських бронежилетів, таких, в яких в Іраку американці воювали. Я вдягнув Мелітопольську роту у ці бронежилети. Потім взуття, а потім я зрозумів, що в мене досвід пасторський – я можу десь свідчити, можу допомагати морально, підтримувати дух військових.

Я почав з одними хлопцями їздити, з іншими, 93-тя бригада «Холодний Яр», приїжджав до хлопців у Часів Яр, з хлопцями з 66-ї зараз працюємо, у 47-мій у мене дуже багато друзів. Ми приїжджаємо, я беру гітару, підтримую хлопців. Інколи буває такі моменти, коли треба проконсультувати хлопців, допомогти підняти духовно-душевний стан.

Інколи прямо командири бригад кажуть: «Марку, візьми хлопців, треба допомогти, тому що в нас погані відносини з солдатами». І ми приїжджаємо, служимо тиждень там, тиждень вдома служу.

Н.Ч.: Що сталося з членами вашої громади? Ви маєте якісь зв'язки з ними?

М.С.: У нас дуже багато людей з Мелітополя в Німеччині. В Україні залишилась частина, частина в Америці, а ще частина – не буду казати, скільки заради їхньої безпеки – залишається в окупації. Є декілька людей, що досі у полоні. Багато хто з бізнесменів пройшли полон у Мелітополі, але ми всі в контакті, підтримуємо відносини з нашими членами церкви.

Н.Ч.: Чи вони є в небезпеці через те, що вони протестанти? Чи знає про них окупаційна влада?

М.С.: Що відбувається? По-перше, на тимчасово окупованих територіях не існує більше жодної церкви, окрім тієї православної церкви, що під Кирилом, Московського патріархату.

І дійсно, це небезпека для них. Вони «віджали» всі храми – щось зруйнували, щось спалили, щось забрали і просто використовують для інших справ, як мою церкву.

Читайте також: Як бреше російська православна церква [6]

Н.Ч.: А що там зараз у вашій церкві?

М.С.: У будівлі моєї церкви зараз «Міністерство культури і молоді», щось таке, – там Чичеріна проводить якісь пропагандистські концерти. Буквально декілька місяців тому побачив, як вона робила такий «тіпа квартирник» прямо в залі, де в мене кожної суботи збиралася молодь на Молодіжне зібрання.

Н.Ч.: І це церква, яку ви будували на власні гроші, на громадські гроші, і вам не допомагали жодні інші організації чи закордонні громади?

М.С.: Уся наша історія і чудо в тому, що ця вся будівля побудована за рахунок мелітопольців, людей, українців, які будували це власноруч, жертвували гроші і вірили в майбутнє України, тому і вкладалися місто, в дітей. Зараз вони це абсолютно все забрали і використовують для своїх цілей – там партія «Єдина Росія» збирається, якісь події проводить.

Н.Ч.: Перед будинком вашої церкви був великих хрест, що з ним стало?

М.С.: На другий день після того, як вони забрали будівлю церкви, і сказали: «Тут більше не можна збиратися», на ранок ми дізналися, що вони зрізали наш 10-12-метровий хрест і на це місце поставили прапор – російський триколор.

Зараз на фасаді наклеєні банери «Разом з Росією», чи щось таке. І там їхня мерка-колаборантка, вони там збираються проводять івенти. У нашій студії звукозапису, де ми писали християнські альбоми, зараз співають якісь російські репери, пишуть шансон якийсь.

Н.Ч.: Які у вас були стосунки з представниками інших церков Мелітополя, з Українською православноюцерквою Московського патріархату, з Православною церквою України, з греко-католиками, представниками інших християнських церков?

М.С.: Я вважаю, що в Мелітополі у нас були дуже гарні стосунки, і цими кейсами можна навіть ділитися зараз в Україні. У нас була ціла міжконфесійна об'єднана команда, майже всі церкви були об'єднані, у нас були дуже класні стосунки.

Не скажу, що з московськими були дуже близькі стосунки, там був такий отець Максим, зараз це – колаборант, зрадник, але навіть він якось до нас більш-менш нормально ставився, хоч і ні разу не був у нас. Греко-католик, отець Петер, чех, приходив до мене на Молодіжне служіння. Будували відносини, ми робили разом фестиваль родини кожного року.

Коли був ковід, ми робили марафон на свято Великодня. У нашій церкві з пасторами, священниками ми робили прямий ефір на шість YouTube каналів і на місцевий телеканал. Ми говорили про те, хто як розуміє це свято і були з ПЦУ, греко-католики, п’ятдесятники, баптисти, харизмати – всі разом за одним столом, я був режисером цього івенту. Ми в прямому ефірі три чи чотири години ввели марафон для мелітопольців.

Тому я вважаю, що одні з найкращих міжконфесійних відносин були у Мелітополі.

Читайте також: Олександра Матвійчук: Мир не настає, коли атакована країна складає зброю. Це не мир, а окупація [7]

Н.Ч.: Коли ви зараз розповідаєте про це своїм американським колегам, пасторам, як вони реагують на це, бо, мабуть, не так часто можна побачити чи почути про те як співпрацюють між собою різні конфесії? Де ви були за цей час? І куди ви плануєте поїхати?

М.С.: За два роки війни – Америка – це для мене 24-та країна. Два рази я навіть в Ізраїлі був, переважно з українських питань. Я служу для українців, які виїхали з України, для наших переселенців.

У кожного є своє покликання. У мене якась грань відкрилася, я побачив, що у Бога є певний план для України через мене. І тут в Америці, чому не використовувати якісь свої таланти здібності, щоб говорити про Україну? Я сильно хочу і вірю в те, що ми переможемо, і треба, щоб світ знав, що відбувається, що ми – вільна країна, що ми – християнська країна, що ми віримо в майбутнє, що ми захищаємо не просто частину якоїсь території.

Я вірю, що це війна не за ресурси, тому що у Росії дуже багато ресурсів. І ця війна не за територією. Там дуже багато територій. Це певна духовна війна за відновлення імперії, я би сказав, імперії зла, яка вбиває людей, яка нищить нації. Вона нищить територію, вона руйнує ціле покоління. І ми є отим таким стримувачем для Європи, щоб там було спокійно.

Тому я про це говорю постійно, дуже багато пасторів, моїх колег, друзів підтримують мене, багато хто молиться. Навіть зараз, коли їхав в Америку, багато мені пасторів сказали, братику, давай, їдь, роби свою справу, ми будемо тебе підтримувати.

Н.Ч.: Зараз у Верховній Раді обговорюється проєкт про те, щоби заборонити в Україні Російську православну церкву за те, що вона робить, і ту церква, яка представляє її в Україні. Як ви ставитеся до цього? Що вам доводиться говорити про це? На які аргументи вам доводиться відповідати?

М.С.: Це питання непросте. У нас країна традицій і є люди, які просто звикли ходити в цю, чи в ту церкву на Великдень, святити паски саме в Московському патріархаті, навіть якщо є український. Люди ще не звикли, що він є.

У мене є чітка позиція. Я за цей закон. Відверто скажу, чому. Я знаю як капілан, який був на фронті, що є біля Балаклеї вже розбитий храм Московського патріархату, в якому був православний священник від Москви. Його обміняли на десятки наших українських військовослужбовців. Це свідчить про те, що це є серйозні агенти, які працюють на території України і нищать нашу державу зсередини.

Тому я вважаю, що церква повинна робити свою справу, а правоохоронці повинні робити свою справу. І якщо це зло, яке вбиває нашу націю, треба її закривати, чому ні? Я навіть скажу, якщо такі лиходії з'являться серед протестантів, їх треба саджати у в'язницю. Тому що ми бачимо, як сотні тисяч людей вбиті. А діти в полоні. Унас 20 000 вкрадених дітей. Московський патріархат як церква бере в цьому участь, прямо, чи опосередковановона бере в цьому участь. Ми воюємо за збереження нашої нації, взагалі за наше існування. Тому я вважаю, що це дуже важливий закон.

Читайте також: Капелан з Маріуполя про біль, перемогу над злом та повернення додому: «Росія - демонічна імперія, що з'їхала з глузду» [8]

Н.Ч.: Зараз ведуться розмови про мирні переговори, в яких нібито можна виторгувати мир за частину територій, серед цієї частини території, очевидно, і ваша мала батьківщина – Мелітополь. Як ви до цього ставитеся? І що це буде означати для тих людей, які там залишилися?

М.С.: Непросте питання. Дай Бог здоров'я президенту і нашій Верховній Раді, бо вони мусять ухвалювати складн рішення, а це серйозне питання. З іншої сторони, я бачу буваю на лінії фронту, я знаю як хлопці дійсно втомилися. Ми втомилися і морально і фізично, і мобілізація не просто йде, і дуже важко все. Але при цьому ми розуміємо, що нам треба якісь гарантії.

Якщо нам, умовно, дадуть гарантії НАТО, чи хоча б бути частиною ЄС, це одне питання, якщо ніякі гарантії не буде, я не вірю взагалі в якісь домовленості з Росією, тому що я побачив це на власні очі. Я знаю, що таке дивитися в лице ФСБ. Вони ніколи не віддають просто так території, ніколи. Вони розуміють тільки силу. Тому дуже непросто буде.

Н.Ч.: Розмови, які ви ведете тут з представниками американських церков, з християнами, які є членами американського Конгресу, що ви в них чуєте?

М.С.: Вони дуже багато спочатку не розуміють, тому що вони до кінця не розуміють історії, нашої української історії. Не розуміють Росії, появи християнства, хрещення Русі. А коли ти доносиш певні думки, вони підтримують в загальному плані.

Я бачу, що і політики, і церкви Америки в цілому прокидаються і починають підтримувати. Я знаю декілька великих церков, які не піарились, але зараз в Ірпені будують дитячі школи, і вкладають дуже серйозні гроші, тобто це є певна підтримка.

Ми в довгий час не будували відносини, і десь, можливо, ми винні в цьому, що ми якось насолоджувалися своїм вільним життям і не будували відносини. Зараз я розумію, і це також наша ціль –будувати відносини з американськими церквами, тому що з Росією нас надовго розділятиме стіна, я думаю, на покоління. Тому я вважаю, що треба будувати стосунки.

—

Наталія Чурікова [9], опубліковано у виданні Голос Америки [2]

В тему: