Як Росія паразитувала на українському телебаченні під прикриттям Медведчука

1.00

Нет

Медійний ландшафт часів незалежності України все частіше стає темою вивчення українських і закордонних науковців, які розглядають різні його аспекти: розвиток медіа у процесі демократизації, олігархізацію українських медіа, державну та фінансову цензуру й журналістські рухи спротиву цим явищам, боротьбу за створення Суспільного мовлення, вплив війни з Росією на особливості функціонування медіа тощо.

Це дослідження видання «Детектора медіа» [2]— одне з небагатьох спроб окреслити проросійську нішу українського медійного ландшафту в період із 2014 до 2022 року, зокрема виникнення, функціонування та заборони тих медіа, які стали об’єктом санкцій РНБО.

Ці медіа підпадають під визначення партійних, адже були афілійовані з конкретними політичними силами, просували вигідний їм порядок денний і слугували задоволенню їхніх політичних цілей. Хоча під санкції потрапила низка інтернет-джерел, ми зосередилися саме на роботі телеканалів.

По-перше, медіаімперії вкупі з політичною діяльністю партій давали синергетичний ефект впливу на глядача-виборця.

По-друге, хоча популярність соцмереж і сайтів як джерел інформації стрімко зростала, телебачення ще було найдієвішим видом медіа [3] для мобілізації лояльного електорату та формування його ядра.

По-третє, телебачення було основним джерелом інформації для старших вікових груп, яким притаманні нижчий рівень медіаграмотності та менш критичне сприйняття почутого, а також у них немає можливості верифікувати почуте по телебаченню в незалежних джерелах, що створювало сприятливе середовище для російської пропаганди.

У дослідженні представлений політичний контекст існування проросійських медіа у 2014–2022 роках, особливості функціонування партійних медіа, оприявнено процес трансформації окремих медіаактивів у «медіаімперію», окреслено ключові токсичні наративи та приклади їхньої інструменталізації перед повномасштабним вторгненням, а також проаналізовано відповідь держави на створені проросійськими медіа гібридні виклики.

За версією РНБО, економічні санкції, які запровадили [4] напередодні повномасштабного вторгнення Росії в Україну, були частиною підготовки до протидії ворогу. Тож у цій розвідці ми розглядаємо заборону Україною проросійських медіа як частину інформаційної війни проти Росії та відповідь на гібридні загрози. Апелюємо до низки теоретичних концепцій і підходів, серед яких такі:

транзитологія — дослідження процесу переходу від авторитарних режимів до демократичних, який може ґрунтуватися на суперечливих і нетипових для зрілих демократій відповідях на політичні, економічні та соціокультурні виклики;
теорія вибіркового впливу [5] — аудиторія схильна обирати ті медіа, які резонують з її ідеологічними засадами, цінностями, політичними вподобаннями, уявленнями про світ;
теорія порядку денного [6] — медіа говорять людям не стільки що думати, а про що думати. Тож вплив конкретного медіа вимірюватиметься не так охопленням/переглядами, а зміною та наслідками масових комунікацій — груповим обговоренням, поляризацією, мобілізацією однодумців тощо;
теорія партійних медіа [7] — продукування контенту, який відповідає політичним та економічним інтересам партії, яка володіє цим медіа;
«паразити журналістики [8]» — медійні актори перебувають в українській медіасистемі, але функціонують в інтересах іншої держави.

Наше дослідження охоплює такі аспекти: особливості політичного середовища, які уможливили появу проросійських медіа в українському медіапросторі; захоплення медійного простору проросійськими політиками [9] та розбудова мережі партійних медіа як продуманої політичної технології та використання їх як власного адмінресурсу; санкції [10] проти медійних активів як відповідь на гібридні загрози інформаційної війни.

У другій частині дослідження ми звернемо увагу на активність ключових «облич» підсанкційних медіа вже під час повномасштабного вторгнення Росії: чи продовжили вони працювати на пропагандистських ресурсах попри блокування, кому з них вдалося позбутися токсичного шлейфу та звернути кар’єрною стежкою в інші медіа/сфери. Як повномасштабне вторгнення вплинуло на їхню роботу (виїхали в Росію, Білорусь і працюють в інтересах Москви, продовжують прокачувати російські наративи в Україні на внутрішню аудиторію, змінили сферу зайнятості, зникли з публічного простору, працюють у легальних українських медіа тощо).

Читайте також: Чому ЗЕвлада жахається закрити телемарафон і повернути канал "Раду" народу [11]

Загальна характеристика медійного середовища України

Сучасний медіаландшафт України почав формуватись у 1990-х роках. Відтоді в держави та громадянського суспільства було лише три десятиліття, щоб напрацювати дієві норми регулювання сфери медіа. В 1990-ті роки західні власники накопичили [12] значну присутність на медіаринках Польщі, Чехії й Угорщини. Тут наш досвід відрізняється від досвіду країн Центрально-Східної Європи, адже Україна не мала такого рівня іноземних інвестицій (а ті, що були, переважно походили з Росії). Натомість відбувалася боротьба між державою та олігархією за монополізацію контролю над медійним простором.

Після розпаду СРСР історію українського медійного ландшафту умовно поділяють на декілька етапів. Зокрема Тетяна Нікітіна пропонує таку періодизацію [13].

Перший етап — 1991–1994 роки, фаза так званого «плюралізму за замовчуванням» — термін румунської дослідниці [14] Аліни Мунджіу-Піпіді, коли після зміни режиму система відійшла від старих авторитарних порядків і не відтворила нові, тож медійному середовищу в перші роки незалежності були характерні плюралізм поглядів і свобода слова.

Другий — 1995–1998 роки, етап олігархізації медіа; через збитковість медіа в них усе більше проникає олігархічний капітал, що призводить до так званого олігархічного плюралізму, коли медіа здебільшого представляли інтереси своїх власників.

Третій період, 1999–2004 роки, — встановлення державного контролю над медіа — наклався на другий термін президентства Леоніда Кучми, для якого були характерні [15] згортання свободи слова, тиск на медіа, зокрема, поширення темників.

У 2005–2010 роках, за президентства Віктора Ющенка, державну цензуру над медіа витіснила «фінансова цензура». Українські медіа стали «частково вільними» (за класифікацією Freedom House), утім не було створено умов їхньої економічної незалежності та не було створено справедливих правил, тож канали й видання все ще залежали від своїх власників, які використовували [16] їх як інструменти для досягнення своїх політичних інтересів.

Та відносне покращення [17] ситуації зі свободою слова було частково згорнуте у 2010–2014 роках, коли з приходом Віктора Януковича до влади державний контроль за медіа повернувся. Він виражався [18] у цензурі, самоцензурі й табуйованих темах; посилився тиск на журналістів, а медійні вотчдоги сигналізували [19] про обмеження владою свободи преси в країні.

Наступна фаза розвитку медіа почалася у 2014 році, коли у відповідь на окупацію Росією частини українських територій відбулася низка юридичних нововведень, які змінили медійний ландшафт України. Ці зміни стосувалися, по-перше, зупинки мовлення російських телеканалів, по-друге, зникненню повернутого у минулі роки державного контролю. Упродовж 2014–2016 років Національна рада з питань телебачення і радіомовлення заборонила [20] майже 80 російських каналів. У 2017 році було заблоковано російські соцмережі та сайти, зокрема «ВКонтакті», «Одноклассники», «Яндекс Mail.ru» (Указ Президента України №133/2017 [21]).

Попри заборону російських медіа та зникнення державної цензури за результатами Революції гідності в низці аспектів експерти фіксували падіння якості журналістики, ігнорування стандартів професії в українських медіа.

Зокрема Наталія Лигачова зазначала, що захоплення Криму та частини сходу України мало неабиякий вплив на журналістське середовище, адже призвело до розмитості кордонів між журналістикою та активізмом і зміщення оптики [22] «об’єктивності».

До того ж українські медійники зіткнулися з викликами висвітлення перебігу російсько-української війни та її загального контексту; з’явилася самоцензура, спричинена небажанням завдати шкоди національним інтересам України та зіграти на руку [8] російській пропаганді.

Після Євромайдану політичний диктат влади у сфері медіа зник або значно послабився, однак олігархи та їхні політичні союзники зберегли вплив на редакційну політику залежних від них медіа. Ба більше, олігархічним медіа було властиво відносно лояльно висвітлювати [23] владу (як це було в часи Януковича).

Медіавласники використовували медіа як інструмент для досягнення політичних і бізнес-цілей. Власне цьому періоду також було властиве створення медіа, зокрема інформаційних телеканалів, які запускалися від початку як інструменти впливу на політичний процес, не маючи перспектив як медіабізнес, наприклад, новий канал Ріната Ахметова — «Україна 24». Тому про автономію чи політичну нейтральність найпопулярніших приватних медіа не йшлося. Водночас позитивним досягненням [24] того періоду стало створення [25] під тиском громадськості Суспільного телебачення, боротьба за яке розпочалася ще за президентської каденції Ющенка.

Виникла ситуація, коли централізований контроль влади над медіа зник, а медійний ландшафт країни був переповнений медіа, які належали різним людям і організаціям, тож висвітлювали події під різним кутом. Хоча, на перший погляд, може скластися враження про певний плюралізм, утім, редакційна політика значної частини медіа була продиктована інтересами їхніх власників і пов’язаних із ними політичних партій.

Це призвело до викривленого плюралізму: у політичних дискусіях були більш присутніми групи, які володіли медіа чи впливали на них. Подібна тенденція притаманна й західним демократіям, особливо тим, які переживають соціально-політичні кризи. Але це має сильніший негативний вплив у таких країнах як Україна, де менше авторитетних інституцій, достатньо стійких, щоб діяти як система стримувань і противаг. Утім, різноманітність точок зору — хоча б таку — можна радше віднести до переваг, адже хоч це і не означає справжньої свободи слова, а дає лише «множинність залежностей», український глядач мав можливість [8] порівнювати різні точки зору, висвітлені в олігархічних медіа, та робити власні висновки.

Демократія немислима без вільних медіа та свободи вираження думки. Але сама по собі наявність медіа не є ознакою демократичності. Не медіа як засоби комунікації роблять демократії вільними, а конкретні норми та регуляції [26], їх дотримання, виконання цих норм. Зокрема, в українському медіаландшафті склалася ситуація, коли виникли так звані паразити журналістики [8] — медійні актори, які перебувають в українській медіасистемі, але функціонують в інтересах іншої держави.

У відповідь на цю гібридну загрозу (державним інтересам, суспільній стабільності, стійкості до інформаційних атак), було прийнято низку гібридних відповідей з боку державних органів. Зокрема було накладено санкції [27] на власників медіа [28] та заморожено їхні активи, зокрема й медійні.

Медіа, щодо яких застосували санкції, намагалися позиціювати себе як незалежні або опозиційні, називаючи дії влади цензурою, тиском і недемократичною політичною конкуренцією. Їм удалося тимчасово залучити на свій захист деякі міжнародні [29] й українські організації [30], однак здебільшого медійна спільнота зрозуміла причини й не засудила такий спосіб закриття телеканалів, які працювали в інтересах Росії.

Як зазначалося вище, після 2014 року Україна поступово зменшила російську присутність у своєму медіапросторі, блокуючи російські телеканали та соціальні мережі. Оскільки після 2014 року спроможність Росії напряму вливати в медійний простір України свої наративи поступово зменшувалася, Кремлю не залишалося нічого іншого, як намагатися впливати через українські канали та видання.

Певний час Росії доводилося покладатися на проросійські джерела в Україні, контрольовані політиками з проросійських політичних партій чи втікачами з оточення Віктора Януковича, такі як Вести.UA та Страна.UA, які створив [31] проросійський медійний і громадський діяч Ігор Гужва.

На телебаченні у перші роки після Революції гідності найбільш проросійську позицію займали телеканал «Інтер», пов’язаний із союзниками [32] Віктора Януковича Сергієм Льовочкіним і Дмитром Фірташем, і, частково, телеканал «Україна», який напряму належав іншому ключовому союзнику Януковича — Рінату Ахметову та поступово пом’якшував очевидну проросійкість, але не позбувся її остаточно. Росія намагалася і далі впливати на внутрішній порядок денний та аудиторію в Україні, тож вдалася до декількох тактик одночасно, щоб досягти згубного для України синергетичного ефекту.

Читайте також: Лише 17% українців вважають, що телемарафон не втратив своєї важливості [33]

Після 2014 року окупація Криму та частини сходу України були найбільш дієвим, впливовим і помітним засобом, за допомогою якого Росія формувала українську внутрішню та зовнішню політику, втім, він був далеко не єдиним.

Зокрема, дослідники Ігор Гурак і Поль д’Аньєрі виокремлюють [34] шість тактик для формування як варіантів, відкритих для українських лідерів, так і вибору, який вони роблять: примус за допомогою джерел енергії; встановлення контролю над морськими підходами до України; надання громадянам України російських паспортів і громадянства; інструменталізація православної церкви Московського патріархату для пропагування російсько-українській єдності; а також вплив [34] на вибори та просування проросійського олігарха Віктора Медведчука.

Особливо синергія російських тактик проявилася напередодні виборів президента України та Верховної Ради 2019 року. Зокрема, аналізуючи роль Медведчука у цій системі, варто зосередити увагу на партійній медійній імперії, яка відігравала роль рупора антиукраїнської пропаганди та забезпечувала політичну впізнаваність і медійну присутність його політсили.

Повернення Віктора Медведчука в публічну політику

Віктор Медведчук офіційно не обіймав жодних високих посад в українській владі від січня 2005 року, коли кілька років до того очолював Адміністрацію другого Президента України Леоніда Кучми наприкінці другого терміну його правління. Кучма в той час перебував під внутрішнім і міжнародним тиском через справу про вбивство журналіста Георгія Гонгадзе.

У медіа Медведчук мав славу впливового і цинічного «сірого кардинала» [35], за вказівками якого формуються темники [36] для медіа. У 2004 році Путін став хрещеним батьком [37] дочки Медведчука, а дружина Дмитра Медведєва, тодішнього голови адміністрації Путіна та майбутнього прем’єр-міністра й президента Росії, стала відповідно хрещеною мамою. Відтоді Медведчук не приховував свої ексклюзивні зв’язки в Москві, а сам Путін висловлювався про Медведчука показово приязно.

Після подій Помаранчевої революції Медведчук разом зі своєю Соціал-демократичною партією України (об’єднаною), яка за Кучми була однією з партій влади, стрімко втратив як формальний, так і неформальний вплив на українську політику. Повернутися до великої політики він намагався на парламентських виборах у 2006 році — у списку блоку «Не так!».

Але блок набрав тоді лише 1,01% голосів і не потрапив у парламент. Журналісти відзначали також другу гучну спробу [38] Медведчука повернутися до ухвалення «великих рішень» у 2009 році. Припускають, що Медведчук був ключовим гравцем у модерації перемовин і підготовці угоди про широку коаліцію [39] між політичними силами лідера Партії регіонів Віктора Януковича й тодішньої прем’єрки Юлії Тимошенко. Та угода, зокрема, передбачала, суттєві зміни до Конституції України. Про переговори завчасно стало відомо медіа, і коаліція не відбулася.

Наступний шанс для повернення у політику Медведчуку дала агресія Росії проти України. Медведчук з’явився на мирних [40] перемовинах у червні 2014 року; досі до кінця не ясно, хто та з яким мандатом його на ці перемовини уповноважив. Посол Росії в Україні Михайло Зурабов сказав тоді, що Віктор Медведчук і Нестор Шуфрич брали участь у засіданні [41] Тристоронньої контактної групи за дорученням президента України Петра Порошенка.

Водночас тодішній заступник голови Адміністрації Президента Валерій Чалий казав, що українську сторону на переговорах у Донецьку представляв лише [42] Леонід Кучма. Представник бойовиків сповістив спеціальну місію з моніторингу ОБСЄ, що Медведчук був призначений представляти [43] на перемовинах терористичні угруповання на окупованих територіях Луганщини й Донеччини. Вітав присутність Медведчука на перемовинах Путін, про що повідомив його прессекретар [44]. Пізніше українська влада зізналася, що Медведчука на посаду спецпредставника [45] з питань гуманітарного характеру з мирного врегулювання ситуації в Донецькій і Луганській областях призначила Служба безпеки України.

Порошенко у лютому 2018 року виправдовував призначення Медведчука необхідністю досягти ефективності у питанні обміну полоненими, заради чого, мовляв, можна піти і на моральні компроміси [46]. Пізніше в тому ж році заступниця голови Верховної Ради України від партії Порошенка перекладе відповідальність за призначення Медведчука на тодішню канцлерку Німеччини Ангелу Меркель. Нібито саме Меркель із подачі Путіна у телефонній розмові з Порошенком запропонувала [47] для перемовин Медведчука.

Тож статус Медведчука в перемовному процесі виявився парадоксальним. Від нього всі намагалися публічно відхреститися, водночас сам Медведчук своє нове амплуа використовував на повну.

Окрім мандата перемовника, Медведчук отримав ексклюзивні бізнес-привілеї для себе як у Росії, так і в Україні. 27 лютого 2014 року дружина Медведчука Оксана Марченко, а також цивільна дружина його найближчого соратника Тараса Козака Наталія Лавренюк отримали за символічні гроші від російського бізнесмена Сергія Кислова частку у «Новошахтинському нафтопереробному заводі», що почало приносити сім’ям Медведчука й Козака десятки мільйонів доларів дивідендів щороку. Нафтопродукти з заводу постачали до окупованого Криму, в США та, за версією РНБО, на окуповані Росією території Донецької і Луганської областей. Російські нафтові активи дружин Медведчука й Козака приростали й надалі [48].

В Україні, за інформацією розслідувачів «Схем», за сприяння СБУ й Мінекономрозвитку та синхронно з діями російської влади під пов'язані з Медведчуком структури зачистили ринок постачання в Україну російського скрапленого газу: Медведчук став монополістом [48]. У цей час пов'язані з Медведчуком структури почали ексклюзивно підконтрольною їм трубою української частини магістрального нафтопроводу [49] «Самара — Західний напрямок» постачати в Україну дизельне пальне з Росії та Білорусі. Тож саме на тлі російсько-української війни Медведчук почав накопичувати великий фінансовий ресурс [48] і в Росії, і в Україні.

Крім бізнесових, Медведчук мав й інші преференції. 25 жовтня 2015 року Україна припинила пряме авіасполучення з Росією. Проте на приватні польоти Медведчука ці обмеження не поширювалися. Так само збереже Медведчук свої польотні привілеї [48] вже на пересування всередині України та під час епідемії COVID-19, уже за президентства Зеленського, коли діяла постанова Кабміну щодо заборони пасажирських перевезень.

Медведчук використовував свою участь у переговорах про обмін полоненими для формування іміджу людини, яка здатна досягти «мирних цілей» там, де це не вдається українській владі. Формально він був делегований у перемовний процес держорганом України, але при цьому дозволяв собі публічно заперечувати [50] російську агресію. Наголошував на тому, що його приймають і чують у Москві, пропагував свої погоджені з Москвою «мирні плани», перекладав відповідальність за війну на Україну. Вже у 2016—2017 роках оглядачі заговорили про майбутнє повернення Медведчука до парламенту й високі шанси у боротьбі за владу.

Водночас співпраця з Медведчуком була предметом постійної критики та гострих запитань на адресу команди Петра Порошенка. В кінці 2018 року Медведчук офіційно перестав [51] брати участь у Мінських переговорах і вже у статусі опозиціонера включився в боротьбу за електоральну спадщину розгромленої під час Революції гідності Партії регіонів.

Читайте також: Єдині з Медведчуком. Деякі ведучі спільного телемарафону, раніше агітували за "руській мір" [52]

Змагання за спадщину Януковича

Партія регіонів була строкатою коаліцією політико-бізнесових сил від початку свого існування. Її першим головою [53] у 2001 був тоді Голова Державної податкової адміністрації Микола Азаров [54]. У 2002 році партія вже під керівництвом Володимира Семиноженка ввійшла до провладного блоку «За єдину Україну». У квітні 2003 року Партію регіонів очолив [53] прем’єр Віктор Янукович.

Після парламентських виборів 2007 року в партії й оточенні Віктора Януковича сформувалися дві основні конкурентні сили. Поряд із головним донором партії та найбагатшим українцем, донецьким бізнесменом Рінатом Ахметовим, виросли фінансові ресурси коштом посередництва в російсько-українські газовій торгівлі у бізнесмена Дмитра Фірташа. Тоді журналісти почали виділяти в партії умовні два клани [55] — «донецьких» і «газовиків». До донецьких належали уродженці Донеччини й найближчі соратники Ахметова: Борис Колесніков, Олександр Вілкул, Вадим Новинський і брати Клюєви.

Головним медіаресурсом групи був телеканал «Україна», який належав Ахметову. Водночас до групи «газовиків» поряд із Фірташем відносили Юрія Бойка та Сергія Льовочкіна. У 2007 році Фірташ став акціонером [17] каналу «Інтер», навколо якого почала формуватися медіагрупа; згодом виявилося [19], що його партнером у цьому бізнесі є Льовочкін.

2 лютого 2013 року Валерій Хорошковський продав (принаймні офіційно) контрольний пакет [19] акцій медіагрупи «Інтер» Дмитрові Фірташу та Сергію Льовочкіну. У 2015 році вони оголосили [56], що викупили частку акцій каналу «Інтер» у російської державної телекомпанії. Втім, власність цієї медіагрупи так і не стала до кінця прозорою, що стало приводом для різних версій, зокрема щодо збереження впливу росіян і Хорошковського.

Телеканали, а згодом медіагрупи «Україна» й «Інтер» боролися [19] в цей час за лідерство з телеканалом (згодом — медіагрупою) «1+1», мажоритарним акціонером якої у 2010 році став Ігор Коломойський. Четвертою вагомою медіагрупою на телеринку була група Віктора Пінчука (з 2009 року — StarLight Media). Сукупна частка телеаудиторії цих чотирьох холдингів у першій половині 2010-х сягала понад 75%.

Між групами «донецьких» і «газовиків» усередині партії точилася конкуренція; конфлікти час від часу ставали публічними. Наприклад, ахметівська газета «Сьогодні» у 2009 році встигла проанонсувати [57] навіть нібито заплановане виключення з партії Льовочкіна й Бойка. Та зрештою групи все ж трималися купи: на політико-електоральному полі України, розколотому майже навпіл між орієнтованими на Захід національно-демократичними силами й орієнтованими на зближення з Росією силами, зокрема Партією регіонів, союз давав їм більше переваг.

Тільки об’єднана Партія регіонів могла претендувати на владу або принаймні гарантувати собі нішу найбільшої опозиційної сили. Після Революції гідності проросійські політики відкинули скомпрометований Януковичем бренд Партії регіонів, але зберегли союз, намагаючись отримати голоси колишніх виборців цієї політичної сили. Створений з уламків Партії регіонів «Опозиційний блок» отримав на парламентських виборах 2014 року 9,43% у багатомандатному окрузі. Головні акціонери нового бренду — Ахметов і Фірташ — поділили в цій політичній силі все порівну. Наприклад, номінальними співголовами фракції були Олександр Вілкул від донецько-ахметівського крила та Юрій Бойко від газово-фірташівського. Цей поділ «50 на 50» без вирішальної акції заклав міну сповільненої дії під майбутнє проєкту.

З наближенням нового електорального циклу у 2019 році потрібно було знов визначатися з форматом участі, насамперед із кандидатом у президенти від партії, а відтак і закріплювати за кимось зі сторін вирішальне лідерство. На роль кандидата від партії претендували її співголови — Вілкул і Бойко.

Проросійським силам вдалося вивести свою партію і фракцію з маргінесу, відтак і пиріг, який розігрувався, підріс. Журналісти й соціологи у 2018 році допускали, що обраний лідер має реальні шанси на вихід [58] у другий тур, хоча і без значних шансів на перемогу. Проте за певних обставин були сподівання також закріпитися [59] в оновленому коаліційному уряді, за найвдаліших обставин — претендувати на прем'єрство.

Тож партія між відповідними кланами була розподілена порівну. Щоб у випадку розколу обіграти конкурентів у боротьбі за електоральну спадщину Партії регіонів потрібен був якийсь додатковий важіль, союзник із бонусним впливом і медіаресурсом. Цим третім партнером — нібито з подачі Кремля [60] — став Медведчук.

Восени 2018 року «газовики» ризикнули, наважившись на розкол. 9 листопада тоді ще співголова партії «Опозиційний блок» Бойко підписав з іншим рейтинговим членом фракції «Опозиційного блоку» та лідером нещодавно створеної партії «За життя» Вадимом Рабіновичем договір про створення «Опозиційної платформи — За життя» як широкого опозиційного руху [59]. До партії «За життя» в липні 2018 року доєдналося об’єднання «Український вибір» Віктора Медведчука. Того дня Бойко оголосив, що платформа створена зокрема для висунення єдиного кандидата у президенти у 2019 році. А вже 16 листопада рада новоствореної «ОПЗЖ» одноголосно висунула кандидатуру самого Бойка для участі в президентських виборах.

«Наше об'єднання… буде на президентських, парламентських і місцевих виборах представляти інтереси жителів південного сходу, російськомовного населення й усіх тих, хто розуміє необхідність кардинальної зміни політики нинішньої влади», — прокоментував [61] тоді це висунення Медведчук.

Група Ахметова очікувано запротестувала. 20 листопада фракція «Опозиційний блок» виключила зі своїх лав народних депутатів Юрія Бойка та Сергія Льовочкіна. Перший на той момент був [62] співголовою фракції, а другий — заступником голови фракції.

Відтоді почалося передвиборче змагання брендів «Опозиційного блоку» й «Опозиційної платформи — За життя»: внутрішньопартійна конкуренція перетворилася на міжпартійну. Лідерство в боротьбі за колишній електорат Партії регіонів — а отже, статус головної проросійської сили — було для кожної з сил чи не важливішим за прагнення перемогти на виборах і здобути владу.

Медведчук забезпечив розкольникам з «ОПЗЖ» підтримку Москви, проте станом на 2018 рік у Фірташа-Льовочкіна був не менший козир — медіаресурс. У цей час Медведчук починає стрімко посилювати й консолідувати [63] власні медіа, які формально належали підставним власникам або його близьким союзникам. У найближчі роки ці медіа забезпечать [64] не лише зростання політичної ваги Медведчука та його партії, а й вплив Росії [65]на внутрішньополітичну ситуацію та порядок денний в Україні.

Важливим завданням для медійного пулу Медведчука було посилювати його власний авторитет в очах українських виборців. Під час президентської та парламентської кампаній 2019 року Медведчук забезпечував для Бойка візити в Москву до тодішніх високопосадовців, які обіцяли [66] домовитися після приходу «ОПЗЖ» до влади і про мир, і про дешевий газ для українських споживачів.

Маючи від’ємний рейтинг довіри, Медведчук не міг претендувати на участь у президентських виборах, а у виборчому списку «ОПЗЖ» був третім після Бойка та Рабіновича (його близький соратник і формальний власник медіахолдингу Тарас Козак замикав [67] десятку). Проте якщо група «Інтер» під час виборчих кампаній зосередилася на просуванні Бойка, то канали Медведчука робили наголос [68] на бренді «ОПЗЖ», особисто Медведчука або кількох облич партії, на яких зробило ставку оточення Медведчука.

Не маючи прямої підтримки з Москви, «Опозиційний блок» під час кампанії обрав менш радикальну риторику та критикував колишніх союзників за надто проросійську. Зокрема Євгеній Мураєв [69] — колишній регіонал із Харкова, співвласник каналу NewsOne і колишній партнер Рабіновича в партії «За життя», який долучився до блоку зі своїм політпроєктом «Наші» — закидав [70] Бойку й Медведчуку, що вони їздять «на поклон» до Москви.

Задача-мінімум обігнати колишніх соратників була виконана на відмінно. На президентських виборах 31 березня 2019 року Бойко фінішував у першому турі четвертим з 11,67% голосів виборців, а Вілкул набрав лише 4,15%. На парламентських виборах 21 липня 2019 року очолювана Бойком новостворена партія «Опозиційна платформа — За життя» посіла друге місце з результатом 13,05%, поступившись лише президентській «Слузі народу». «Опозиційний блок» набрав тоді лише 3,03% й не потрапив до парламенту. Відтак за підтримки Медведчука «газовики» обійшли «донецьких» утричі й таки стали найбільшою опозиційною силою в Раді.

Радикалізація проросійської опозиції напередодні санкцій

На початку 2019 року, коли мали відбутися президентські вибори, Медведчук запропонував нібито погоджений у «Донецьку, Луганську й Москві» план завершення війни. Цей план став відправною точкою і для виборчої кампанії партії «Опозиційна платформа — За життя», і кандидата [71] в президенти від неї Бойка.

Підкріплювався піар погодженого миру візитами Бойка та Медведчука до Москви: спочатку [66] в березні 2019 року напередодні [72] президентських виборів і пізніше у червні 2019 року напередодні парламентських. Вони зустрічалися з прем’єр-міністром Росії Дмитром Медведєвим і головою російської компанії «Газпром» Олексієм Міллером, із якими обговорювали налагодження відносин України та Росії.

Читайте також: Влада використовує телемарафон «Єдині новини» для власного піару та зведення політичних порахунків [73]

Фактично ж під час війни парламентарі відкрито вели сепаратні від держави перемовини з агресором. Хоча план Медведчука загалом перебував у фарватері російських вимог, інформаційно на підконтрольних йому телеканалах цей план позиціювався як взаємовигідний шлях до миру, пройти яким заважає лише непоступливість Києва.

Зеленський під час виборчої кампанії та на початку своєї каденції декларував готовність перезавантажити [74] мирні перемовини з Москвою, що остання могла сприймати як готовність до поступок. Водночас команда Зеленського відкидала можливість і коаліції з «Опозиційною платформою — За життя», й обіцяла прибрати з посередництва у перемовинах Медведчука.

Медведчук тоді немов відмовлявся сприймати передвиборчу риторику Зеленського серйозно. Стверджував, що вивести його з перемовин неможливо, і що він сподівається [75] співпрацювати з партією Зеленського в парламенті якщо не в коаліції, то прагматично по окремих питаннях [76]. За умов виконання його плану Медведчук обіцяв Україні дешевий російський газ, багатомільярдні вливання в економіку російських грошей і повернення під контроль окупованої частини сходу — звичайно ж, на російських умовах, виконання яких, імовірно, закрило би Україні шлях до Євросоюзу й НАТО.

Для початку діалогу як жест доброї волі Медведчук припускав можливість домовленості щодо звільнення з полону 24 українських моряків, захоплених Росією в Керченській протоці в листопаді 2018 року. Мирне розв'язання збройного конфлікту на Донеччині та Луганщині, за його словами, могло [75] бути втілене протягом «шести-восьми місяців».

Та після обрання президентом Зеленський відмовився [77] долучати Медведчука до переговорного процесу, зокрема щодо обміну полоненими. Протягом перших місяців роботи монобільшості риторика публічних заяв і медійних ефірів на каналах Медведчука, коли йшлося про Зеленського та його партію, змінилась із «надії на конструктивну співпрацю» на розчаровану та критичну. Наприклад, на NewsOne з’явилися публікації, у яких Володимира Зеленського, як до того Порошенка, звинувачували у неспроможності [78] зупинити бойові дії для виконання зобов'язань «Мінських домовленостей» чи «формули Штайнмаєра [79]».

Остаточна радикалізація поглядів на Зеленського з боку проросійських медіаресурсів і спікерів відбулася за результатами зустрічі [80] глав Нормандської четвірки в Парижі у грудні 2019 року. Зеленський і Путін уперше особисто зустрілися за зачиненими дверима; їхня розмова стосувалися теми розведення сил на сході, обміну полоненими, а також постачання російського газу. Та жодного прориву не сталося. Росія не готова була відступити від своїх вимог, які передбачали руйнування українського суверенітету через імплементацію в тіло держави окуповану Росією частину сходу України, новообраний президент Зеленський не готовий був на ці вимоги пристати.

Відтоді пул медведчуківських каналів розпочав масивну пропагандистську кампанію супроти української влади, яка водночас синхронізувалася з загальними намаганнями Кремля підважити українську державу. Українська ж влада поступово посилювала [81] риторичний і юридичний тиск на проросійську опозицію та підконтрольні їй канали.

В тему: Медіаспільнота закликає «вичистити» з телемарафонів зашкварених ведучих [82]

Як проросійські політики захоплювали медійний простір України

Більшість людей, яких в Україні заведено називати олігархами, не засновували медіа, якими володіють або володіли в недалекому минулому. У 1990-х і 2000-х роках олігархи поступово скуповували та встановлювали контроль над цими медіаактивами, консолідуючи медіагрупи для впливу на різні аудиторії.

Так сталось і з медіа, які у роки перед повномасштабним вторгненням забезпечували російський вплив у інформаційному просторі України. Основу групи Медведчука становили три інформаційні телеканали — «112 Україна», NewsOne і ZІK, які влітку 2019 року були об’єднані [63] у медіахолдинг «Новини», що формально належав народному депутату від «ОПЗЖ» і бізнес-партнеру Медведчука Тарасу Козаку. 2018 року Євгеній Мураєв, який після розриву з політсилою Рабіновича заснував власну партію «Наші», запустив телеканал «Наш» [83]. Більшість інформаційних телеканалів того часу були створені за участі або, принаймні, за концепцією росіянина Олексія Семенова [84] та його команди.

Телеканал «112 Україна» був створений у листопаді 2013 року. Незадовго до цього генеральний директор каналу Андрій Подщипков оголосив про придбання п'ятьох регіональних телерадіокомпанії, які у 2011 році отримали [85] ліцензії на мовлення за сприяння тогочасної влади: «Новий формат ТВ», «Партнер ТВ», «Аріадна ТВ», «ТВ Вибір» і «Лідер ТВ».

Ці компанії покривали майже всю територію України. 5 листопада 2013 року Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення переоформила їхні ліцензії під ім'ям «112 Україна». 26 листопада відбулася презентація [86] нового каналу й офіційний запуск мовлення. Від самого створення телеканалу в медіасередовищі ходили чутки, що канал контролюється оточенням тодішнього президента Віктора Януковича, зокрема головою МВС Віталієм Захарченком. Подщипков це заперечував [87], наголошуючи: «Мій канал належить мені».

Хоча у перші роки після Революції гідності канал не мав чітко вираженої політичної позиції, розмови про його зв’язки з проросійськими групами впливу не вщухали. У 2016 році Андрій Подщипков подав документи [88] на отримання політичного притулку у Бельгії через «тиск в Україні». А у 2018 році в телеканалу змінилося керівництво та власник.

Офіційним власником став громадянин Німеччини Едуард Кац, який, як з'ясували журналісти «Схем», займається бізнесом із продажу вживаних автомобілів [89]. Генеральним продюсером телеканалу став Артем Марчевський, пов'язаний [89] із проєктом Медведчука «Український вибір». Після цього на каналі значно збільшилася кількість згадок про Медведчука. У грудні 2018 року канал у Каца офіційно придбав Тарас Козак [90], заступник голови «Українського вибору» та партнер Медведчука.

Інформаційний канал NewsOne був створений ще у 2005 році. Першим власником був медіаменеджер Рудольф Кірнос, потім канал перейшов до бізнесмена й політика Вадима Рабіновича, однак до 2014 року помітної ролі в медіапросторі не відігравав. У 2014-му канал викупив [91] нардеп-мажоритарник Євгеній Мураєв [92]; після цього NewsOne перезапустила команда Олексія Семенова, на нього прийшли працювати відомі ведучі, й канал почав нарощувати рейтинги.

У 2016 році Мураєв зробив ставку [93] на проєкт «За життя» та співпрацю з Вадимом Рабіновичем. Після об’єднання цієї партії з «Українським вибором» Медведчука у 2018 році Мураєв вийшов із проєкту і створив партію «Наші». Тоді ж NewsOne перейшов [94]спочатку під контроль колишнього соратника Януковича Андрія Портнова, а потім, у жовтні 2018 року, був викуплений [95] Тарасом Козаком. Мураєв створив новий канал — «Наш».

Цей телеканал був запущений [83] на базі нішевого каналу, який орієнтувався на жіночу аудиторію, — «Максі-ТВ». Юридичною особою «Максі-ТВ» була компанія «Наша Прага». Восени 2018 року власником «Нашої Праги» стала кіпрська компанія Demosena Investments Ltd, а її кінцевим бенефіціарним власником — Володимир Мураєв, батько Євгена Мураєва. З листопада того ж року замість «Максі-ТВ» почалася трансляція телеканалу «Наш» за участі колишніх співробітників NewsOne. Керівником нового каналу став Тигран Мартиросян, який до цього був ведучим і виконавчим продюсером NewsOne.

Читайте також: Медіа-шльондри в ефірах Національного марафону - це плювок в обличчя суспільству [96]

Стосунки групи Медведчука й Мураєва суттєво погіршились, і їхні проєкти так само почали конкурувати у єдиній електоральній ніші. Мураєв публічно критикував Медведчука та його соратників; Росія у 2018 році запровадила [97] проти Мураєва санкції, які пізніше й Офіс Зеленського, й сам Мураєв пояснювали [98] саме зіпсованими стосунками з Медведчуком.

Натомість Мураєв створив альянс із ахметовським «Опозиційним блоком», за списком якого пішов на парламентські вибори 2019 року. «Наш» у цей час співпрацював з каналом «Україна 24», на якому Мураєв був частим гостем. Для окремих програм ці два канали використовували [99] єдину студію. У 2021 році «Українська правда» з посиланням на джерела [100] в оточенні Вадима Новинського повідомила, що близький до Ахметова олігарх фінансує «Наш» і веде переговори з Мураєвим про викуп каналу, проте сам Мураєв це заперечував [101]. Перспективи «ОПЗЖ» з Медведчуком Мураєв описував похмуро:

«Він розвалив "Опоблок", тепер валить "ОПЗЖ". Ви того ж Бойка часто бачили на 112 чи NewsOne? Очевидно ж, що Медведчук намагався з’їсти рейтинг Бойка й очолити "ОПЗЖ". Не вийшло».

Телеканал ZIK був створений [102]у 2010 році на базі львівського телеканалу «УТ-Захід». З 2014 року канал розширив масштаб [103] роботи, а у 2017 році став загальнонаціональним мовником, розширивши покриття на всю територію країни. З моменту запуску до 2019 року власником телеканалу був львівський бізнесмен Петро Димінський. Улітку 2019 року ZIK викупив Тарас Козак, після чого з каналу звільнився [104] гендиректор Ігор Туркевич, низка журналістів і ведучих. Купивши ZIK, Козак оголосив [63]про створення медіахолдингу «Новини», до якого також увійшли куплені раніше «112 Україна» та NewsOne.

Жодна з угод щодо купівель телеканалів не була схвалена Антимонопольним комітетом України, хоча, за словами співзасновниці «Ліги антитрасту» Агії Загребельської, АМКУ мав би оцінити загрози [105] для конкуренції на ринку через концентрацію медіаактивів у одних руках. Крім того, згідно з розслідуванням Центру протидії корупції, купівля телеканалів [90] відбувалася коштами кіпрської компанії Turul Investments, яка пов'язана з іншими офшорами та нафтовим бізнесом [106] Медведчука у Росії.

Після об’єднання у медіахолдинг канали, які й до того були схожими за концепцією та ефірним наповненням, ще дужче інтегрувались: обмінювалися ведучими, проєктами і в унісон просували одні й ті самі техи й персоналії, формуючи спільний порядок денний. Керівником холдингу став Єгор Бенкендорф, який до цього працював на ключових посадах на «Інтері» та «112 Україна», а з 2010 по 2013 роки (в часи президентства Януковича [107]) очолював [108] Національну телекомпанію України.

20 вересня 2018 року на сайті Верховної Ради України створили петицію про припинення роботи «112 Україна» та NewsOne. Уже за 10 днів вона набрала необхідні 25 тисяч підписів [109] для подальшого розгляду. Автор петиції [110] Артур Переверзєв назвав телеканали «112 Україна» та NewsOne «інформаційними активами Кремля в Україні», які «активно транслюють інформаційнійну політику “русского міра” в Україні».

У жовтні 2018 року Верховна Рада України ухвалила постанову [111] з ініціативою звернутися до РНБО, щоб та ініціювала санкції проти семи компаній, які володіли ліцензіями, за якими мовили «112 Україна» та «NewsOne». Утім, реальних наслідків ця постанова не мала.

Економічні санкції РНБО проти Козака та куплених ним телеканалів були запроваджені у лютому 2021 року. Мовлення каналів було зупинено. Від санкцій проти медведчуківського пулу телеканалів телеканал «Наш» Мураєва тоді виграв [112] найбільше в плані приросту аудиторії.

Одразу після запровадження санкцій співробітники [113] підсанкційних телеканалів зааснували нову компанію — ТОВ «Медіахолдинг Новини». 100 людей зробили внески до статутного капіталу по 1 гривні. Зокрема серед них були телеведучі [114] В'ячеслав Піховшек, Діана Панченко та Руслан Коцаба.

Керівником компанії був призначений Віктор Фролов, а уповноваженим представником — Бенкендорф. Нова компанія швидко придбала телеканал Перший незалежний, який був офіційно створений у 2019 році, проте повноцінно свою роботу аж до моменту продажу співробітникам закритих каналів так і не розпочинав [115] (за інформацією джерел «Детектора медіа», канал створювався під продаж). 26 лютого 2021 року через годину після початку трансляції Першого незалежного, команда телеканалу повідомила [116], що її супутникову трансляцію заблокували. Надалі канал транслювався в інтернеті.

У листопаді 2021 року давній соратник Медведчука, народний депутат від «ОПЗЖ» Нестор Шуфрич повідомив про те, що став мажоритарним акціонером Першого незалежного [117], а потім і супутникового телеканалу UkrLive [118], щоб забезпечити «Медіахолдингу Новини» доступ до супутникового мовлення [119]. Колишніми власниками UkrLive, які продали телеканал Шуфричу, були члени партії «Народний контроль» Андрій Кісера й Андрій Мисик, близькі до медіаменеджера та політика Дмитра Добродомова. Проте вже у грудні 2021 року були запроваджені нові санкції, і мовлення [120] UkrLive на супутнику Astra було зупинено. На початку лютого 2022 року заблокували [121] і ютуб-канали, що транслювали ефір каналу Медведчука.

У червні 2021 року Євгеній Мураєв, — імовірно, щоб знизити ризик санкцій і щодо свого каналу, — повідомив [122], що передає управління телеканалом трудовому колективу та перестає займатися медіаменеджментом. «Ми на порозі дуже неприємних подій. І якщо ми не зрозуміємо, що це треба міняти разом у рамках національного діалогу та громадянського миру, нас чекають дуже сумні наслідки», — сказав тоді Мураєв. У цей час новим генеральним директором телеканалу став [123] медіаменеджер і політтехнолог Володимир Грановський, який, серед іншого, працював у штабі Януковича на виборах 2004 року та був причетний до створення концепції про поділ українців [39] на «три сорти». Це якщо й допомогло, то ненадовго — санкції таки запровадили [124] за два тижні до повномасштабного вторгнення.

Партійні медіа, їхні методи та цілі

В останні десятиліття однією з помітних змін у політиці багатьох держав є зміцнення ролі партійних медіа. Партійні медіа уникають об’єктивності на користь певної точки зору, щоби поляризувати електорат і схиляти [7] його на свій бік. Глядач, який поділяє партійну ідентичність мережі (наприклад, республіканець, який дивиться Fox News, чи демократ, який дивиться MSNBC), вважатиме джерело надійним, а зміст повідомлення резонуватиме з його цінностями та ідеологічними вподобаннями. Отже, людина буде рухати свої думки в тому ж напрямку (partisan-consistent), який відстоює [125] партійне медіа, яке вона дивиться.

Окрім теорії партійних медіа, в контексті нашого дослідження доречною є теорія порядку денного. Вона припускає, що медіа диктують людям не стільки що думати, а про що думати [6]. Зосереджуючись на конкретних проблемах і наративах, партійні медіа можуть формувати суспільне сприйняття та теми для обговорення. Цей вибірковий акцент сприяє консолідації аудиторії навколо певних точок зору, сприятливих для певної ідеології та політичної сили.

На наше переконання, пояснювальний потенціал теорії порядку денного може бути значно підсилений теорією вибіркового впливу. Люди здебільшого схильні обирати медіа відповідно до своїх ідеологічних установок і політичних орієнтирів, хоча існує й протилежна думка: глядач не обов’язково намагається зануритися в теплу інформаційну ванну, споживаючи лише ті новини, які не викликають когнітивний дисонанс [126]. Утім, якщо розглядати споживання інформації саме через партійні медіа, то вони сприяють першій тенденції: щоб утримати глядача, намагаються зрезонувати хоча би з частиною його ідеологічних переконань і відповідати політичному світогляду.

Читайте також: Телеканали Медведчука фінансує компанія з ОРДЛО - ЗМІ [127]

Приміром, у глядача були побоювання чи скепсис щодо євроатлантичного курсу України. Натрапляючи на проросійський канал, глядач знаходив «підтвердження» своїх побоювань, адже ключові повідомлення щодо євроатлантичного курсу країни там були сповнені євроскептицизму та антизахідництва: мовляв, Україна — сировинний придаток Європи; Україна — не більше, ніж ринок збуту та постачальник дешевої робочої сили; НАТО перетворить Україну на полігон і на її території відкриє фронт проти Росії; США використовуватиме Україну для тестування власного озброєння тощо.

Глядач упевнюється, що його погляди не маргінальні, й що в публічному дискурсі існує скептичність щодо євроатлантичного курсу держави. На додачу, партійне медіа одразу пропонує глядачеві розв'язання: ваші інтереси є кому захистити, для цього достатньо підтримувати ту політсилу, яка володіє цим медіа (партія «ОПЗЖ» чи «Наші»).

Хоча телеканали Медведчука (до лютого 2021 року) та Мураєва (з лютого 2021) входили у п’ятірку найпопулярніших інформаційних каналів України, їхня сукупна частка аудиторії ніколи не переважала 7-8 відсотків і навіть не наближалася до тогочасних показників лідерів ринку — «1+1» Коломойського, «Інтера» Фірташа-Льовочкіна або «України» Ахметова.

Втім, невисокі рейтинги інформаційних партійних каналів порівняно з каналами загального інтересу на той час не повинні вводити в оману [128] щодо їхнього реального впливу. Партійні канали пропонували новинні й політичні токшоу протягом усієї доби, відтак і мали можливість поступово накопичувати лояльну аудиторію. Тоді як канали загального інтересу акумулювали глядача з політичної тематики лише під час кількох випусків новин на день, і переважно одного тижневого політичного токшоу.

Канали Медведчука й Мураєва продукували також величезну кількість інформаційних приводів, псевдоновин, які зводилися до слів політиків або (псевдо)експертів. Згідно з дослідженням 2020 року [129], саме канали Медведчука були джерелом більшої частини матеріалів з ознаками проросійської дезінформації, яку моніторинг фіксував у інформаційному просторі: йдеться про тисячі публікацій, які поширювались сотнями онлайн-видань і сторінок у соцмережах.

Переходячи під контроль Медведчука, телеканали не відразу починали явно працювати в інтересах Росії. У 2018 році новини NewsOne і «112 Україна» були порівняно збалансовані, а серед запрошених гостей в ефірі можна було часто зустріти спікерів від різних політичних сил і чинної влади. Вочевидь, у такий спосіб канали приховано акумулювали свою аудиторію, щоб відразу її не відштовхнути. Та з часом проросійські наративи почали все активніше вплітатися [130] в контент каналів.

Команда Володимира Зеленського досить довго або не розуміла, або не визнавала канали Медведчука й Мураєва агентами російського впливу. Приміром, ведуча NewsOne Діана Панченко була запрошена на пресконференцію Володимира Зеленського, присвячену [131] першій його річниці на посаді президента. А «слуги народу» не припиняли ходити на ефіри, подекуди потрапляючи у вкрай незручне становище — наприклад, спонтанні переговори [132] з представниками російської окупаційної влади в ефірі. Згодом стало відомо, що у фракції монобільшості існувала домовленість бойкотувати канали Медведчука, але не всі її дотримувалися [133]; припинилася ця співпраця лише після запровадження санкцій [134].

Маніпуляції, які використовували на телеканалах пулу Медведчука

Концентрування на негативі. В ефірах цілеспрямовано висвітлювалися здебільшого негативні тенденції в житті України (падіння рівня життя на тлі війни; недоліки реформ, спрямованих на євроінтеграцію), уникали позитивної інформації; вдавалися до перебільшень несприятливих наслідків тих чи тих помилок влади; здійснювали персональні атаки проти певних політиків.

Ігнорування невигідних тем і персон. Приміром, телеканали Медведчука майже зовсім не показували [135] Володимира Зеленського та Юлію Тимошенко під час президентської передвиборчої кампанії.

Про Росію — нейтрально або позитивно. Політика Кремля, територіальні зазіхання Росії подавалися як щось цілком прийнятне, спровоковане недолугими діями Києва. Часто підкреслювалося, що Росія за багатьма показниками переганяє Україну й навіть деякі країни Заходу.

Незбалансований склад гостей. Список спікерів токшоу формували таким чином, щоб проукраїнські гості перебували в явній меншості та рідше отримували слово.

«Маргіналізований інший». Проукраїнські спікери були досить екстравагантними, й публіка могла мати упередження щодо них. Це могли бути представники націоналістичних організацій, що висловлювали «радикальну» позицію, яку було зручно маргіналізувати. Приміром, проукраїнську позицію на телеканалах могли представляти [136] екснардепи від ВО «Свобода» [137] Ігор Мірошниченко, Юрій Левченко, Юрій Бублик та інші.

Читайте також: Почему закрытие каналов Медведчука - это не наступление на свободу слова [138]

Ключові пропагандистські повідомлення:

на сході України — більшою мірою громадянська війна, аніж російська агресія, Росія якщо якось і підтримує проросійські утворення, то в незначний спосіб;
Україні слід виконувати Мінські угоди в тому тлумаченні, яке пропонує Москва;
слід припинити деблокаду окупованої частини сходу України й Криму;
Україна ніколи не стане членом ЄС і НАТО;
Україна — несамостійна держава, failed state, орієнтована на задоволення інтересів західного капіталу та колективного Заходу, а не власних громадян;
Захід використовує Україну як плацдарм для секретних біолабораторій та військових баз;
Києву слід закуповувати російські енергоносії, а не європейські;
в Україні розгул неонацизму та некерованих праворадикальних воєнізованих формувань;
усі постмайданні реформи (мовна, освітня, медична, антикорупційних органів, поліції тощо) — провальні;
критика мовної, культурної, освітньої політики, а також таврування державної політики історичної пам’яті як «націоналістичних».

Ось декілька прикладів ефірів, які на нашу думку, яскраво передають риторику телеканалів Медведчука:

Ефір UkrLive від 27 грудня 2021 року, в ефірі ведуча Діана Панченко, Олег Волошин, депутат від «ОПЗЖ», який із початком повномасштабного вторгнення разом із дружиною Надією Сасс утік до Білорусі, про те, що українцям слід цінувати [139] ставлення Путіна.

Олег Волошин: Я бачу багато здорового сенсу в тому, щоб домовитися з Росією. Це і радикально допоможе знизити ціни на газ і нафту, і розблокує промислові ланцюжки, і розблокує транзит.

Діана Панченко: А Росія ще хоче з нами розмовляти?

Олег Волошин: Так! Поки ще останній патріот України в Росії — це сам Путін. Він єдина людина, яка ще вірить… Є концепція, що ми один народ. Ми повинні радіти, що він так думає. Бо якби він так не думав, то ставився до нас як до ворожої держави.

Ефір Першого незалежного від 26 вересня 2021 року, Андрій Лесик, депутат Харківської міської ради від «ОПЗЖ», про повернення [140] до закупівель російських енергоносіїв.

Андрій Лесик: Вихід один — купувати напряму газ у Російської Федерації. Використовувати комунікацію Віктора Медведчука і ту знижку, про яку він домовився ще в 2019 році — 25%... Люди виїжджають на заробітки, щоб оплатити комунальні послуги.

Ефір UkrLive від 15 січня 2022 року, гості студії обговорюють [141] імовірність повномасштабного вторгнення [101] Росії до України. Вирізка з коментарем «політичного і військового експерта» Юрія Юрія Дудкіна [142], підозрюваного у державній зраді.

Юрій Дудкін: Всі в один голос кричать — чути барабани війни. Таке враження, що вони займаються садомазохізмом. Їм хочеться…

Діана Панченко: Сенат при цьому відхиляє законопроєкт про санкції.

Юрій Дудкін: Але справа не в цьому. Вони чекають, коли Росія нападе. Вони вже вісім років цього чекають. Але що найцікавіше — Україна не готова до цього. А вони не будуть воювати самі, не будуть захищати Україну. Навіть якщо вони приймуть Україну до НАТО. Це ясно, як божий день.

Вулична боротьба

Говорячи про медійний ландшафт і партійні медіа, неможливо оминути увагою «силове крило» партії «ОПЗЖ» — бойове угруповання «Патріоти за життя». Організація позиціювала себе як «всеукраїнський рух по боротьбі з фашизмом», утім, за інформацією СБУ, «спеціалізувалося на вчиненні злочинів і провокативних дій, спрямованих на розхитування ситуації в країні». Організацію створив і очолив у 2020 році колишній провладний політик, який перейшов під крило Медведчука, — Ілля Кива [143].

Вона оголосила «війну всім, хто сповідує цінності нацизму». На практиці все, чим займалися «Патріоти», зводилося до наркобізнесу, охорони проросійських мітингів і політиків, а також сутичок із праворадикалами [144]. Завдання бандугруповання — здійснення провокацій [145] під час масових заходів для розхитування суспільно-політичної атмосфери в Україні. І хоча ця організація претендувала на роль борця з фашизмом, однак її «антифашизм» не мав нічого спільного з реальними низовими організаціями лівого спрямування. Якщо в цієї організації й була ідеологія, то вона фактично базувалася на правих постулатах (російського націоналізму), а не на інтернаціоналізмі чи антикапіталізмі.

«Патріоти» неодноразово [146] мали сутички з організаціями праворадикального штибу, зокрема «Нацкорпусом» [40], який регулярно намагався протидіяти партії «ОПЗЖ», блокував офіси фірм, якими володіли члени партії, також пікетував офіси партійних медіа. Після накладення санкцій на телеканали у лютому 2021 року до Києва прибуло кілька сотень учасників «Патріотів за життя». «Національний корпус» повідомляв, що їхні активісти виявили у Києві «базу бойовиків», куди, за їхніми словами, партія «Опозиційна платформа — За життя» «звезла найманців для здійснення провокацій у столиці під виглядом акцій на підтримку закритих РНБО телеканалів Медведчука». Поліція, яка прибула на київську базу «Патріотів», виявила [147] там різні види зброї та бойові гранати.

Можемо припустити, що в такий спосіб політсила намагалася «конкурувати за вулицю», перевага на якій тоді була на боці проукраїнських організацій. «Патріоти» не тільки охороняли телеканали Медведчука, а й забезпечували працівників цих каналів яскравими інформаційними приводами (бійками з правими активістами й тому подібним) і коментарями — Кива був одним із головних завсідників [68] ефірів цих медіа.

Санкції та занепад медіаімперії Медведчука

Про закриття українських проросійських каналів медіа говорили ще 2014 року в контексті люстрації. Прихильники люстрації вважали припинення роботи медіа, які просували інтереси Партії регіонів та/або Росії, адекватним кроком у відповідь на справжню інформаційну війну з боку Кремля, а опоненти посилалися на принципи плюралізму та свободи слова.

Втім, у той час риторика медіа, які залишалися під контролем колишніх регіоналів і близьких до них бізнес-груп, змінилася на проукраїнську, і про їхнє пропагандистське минуле призабули. З наближенням президентських і парламентських виборів, коли в медіа Медведчука та на інших проросійських ресурсах посилилася відверто антиукраїнська риторика, в публічну дискусію повернулася тема припинення чи обмеження роботи таких медіа. Та оскільки закон не давав підстав для відімкнення цих формально українських медіа, інструментом обрали економічні санкції.

Закон України «Про санкції» [148] ухвалили ще 2014 року. Санкції можна застосовувати до «іноземної держави, іноземної юридичної особи, юридичної особи, яка знаходиться під контролем іноземної юридичної особи чи фізичної особи-нерезидента, іноземців, осіб без громадянства, а також суб’єктів, які здійснюють терористичну діяльність». Спершу санкції застосовували проти колабораціоністів і російських військових, політичних і культурних діячів, які перебували поза досяжністю українського правосуддя. Також у санкційні списки потрапило декілька європейських політиків і журналістів — за легітимізацію анексії Криму та загарбаних земель на сході України. До 2021 року за рішенням РНБО під санкції підпали понад 4 тисячі людей, здебільшого громадян України та Росії.

Першу спробу запровадити санкції проти каналів Медведчука Верховна Рада зробила 2018 року, ухваливши постанову-рекомендацію для РНБО [111]. Тоді йшлося про канали «112» і NewsOne (ZIK ще не увійшов до пулу каналів Медведчука). Відповідь на цю пропозицію [149] була озвучена вже за нової влади: РНБО не знайшла підстав для застосування санкцій. Утім, ідея економічних санкцій таки знадобилася команді Зеленського за півтора року.

2 лютого 2021 року президент Володимир Зеленський затвердив рішення РНБО про запровадження санкцій щодо Тараса Козака, а також телеканалів «112», ZIK і «NewsOne». Тоді президент уперше застосував санкції [81] проти українських проросійських політиків, які перебували в полі досяжності українських правоохоронних органів.

Адже через забюрократизованість і корумпованість судової системи розв'язання цих питань судовим шляхом розтягнулося б на багато років (як показує приклад «напівзабороненої» Комуністичної партії України, процес усунення з політичного поля за її антиукраїнську природу тривав від 2015 до 2022 року). Санкції дозволили не перетворювати закриття каналів на багаторічну судову тяганину, під час якої власники партійних каналів могли й далі паразитувати на темі нібито утисків свободи слова, вибіркового правосуддя, відходу від демократичних принципів тощо. Натомість дозволили ефективно й швидко припинити поширення антиукраїнської пропаганди.

У рік перед повномасштабним вторгненням намагання української влади знизити вплив проросійських сил та афілійованих із ними медіа були інтенсивними як ніколи. На той час представники другої за величиною парламентської партії України «Опозиційна платформа — За життя» перебували під санкціями одночасно трьох держав. У серпні 2021 року Росія наклала санкції на нардепів [150] від «ОПЗЖ» Юлії та Сергія Льовочкіних. Журналісти й політики тоді припускали, що цьому сприяв Медведчук у межах внутрішньопартійної [151] боротьби за вплив в «ОПЗЖ». У січні 2022 санкції США торкнулися [152] нардепів від «ОПЗЖ» Олега Волошина й Тараса Козака.

Якщо санкції, запроваджені Росією та Сполученими Штатами, здаються юридично відносно зрозумілими, оскільки вони застосовуються проти іноземних громадян, які вважаються такими, що можуть становити загрозу державним інтересам (або інтересам дружніх держав), то санкції України виділяються тим, що вони застосовувалися зокрема до власних громадян.

«ОПЗЖ», яка займала високі позиції в опитуваннях, незмінно поступаючись провідній партії «Слуга народу», втратила майже половину підтримки після запровадження санкцій. За інформацією соцопитувань, рейтинг «ОПЗЖ» тримався [153] на рівні 20% у січні 2021 року; знизився [154] до 8% у квітні 2021 року; дещо зріс до 11% у серпні 2021 року [155] та коливався приблизно в тому ж діапазоні — 8% у жовтні 2021 року [156], 10% у грудні 2021 року [157] та 11% у січні 2022 року [158]. Можна припустити, що однією з головних причин втрати підтримки було припинення роботи каналів Медведчука.

Як свідчать тогочасні піплметричні дослідження [159], хоча помітна частина глядачів цих каналів посилила аудиторію каналу «Наш», великої міграції аудиторії не відбулось — аудиторія сприйняла відключення каналів Медведчука порівняно безболісно.

Медведчук боровся за збереження медіаприсутності. За лічені тижні його медійна команда організувалась у формально «незалежну» ініціативу, яка викупила і перезапустила канал «Перший незалежний» на технічній базі «Медіахолдингу Новини». Його мовлення на супутнику заблокували вже у перший вечір, тож довелося мовити в інтернеті, де каналові важко було охопити чи не найважливішу частину проросійського електорату — літніх людей.

У вересні 2021 року команду «Медіахолдингу Новини» заповзявся рятувати від маргіналізації і забуття [118] Нестор Шуфрич [160]. Він викупив 60% акцій Першого незалежного, купив супутниковий канал із ліцензією UkrLive (не плутати з відеопроєктом Людмили Немирі UkrLife, який у 2024 році повністю перейшов під контроль власника Маарифа Алієва [161]). Шуфрич був готовий боротися далі, наполягаючи, що проєкт є незалежним і має право на ефір. Утім, 28 грудня 2021 року РНБО запровадила санкції і проти UkrLive, тож проєкт повернувся в ютуб.

У травні 2021 року Генпрокуратура підписала підозру в держзраді та замаху на розграбування національних ресурсів в українському Криму Медведчуку та Козаку. Також СБУ повідомила про обшуки в офісі «ОПЗЖ» та двох будинках Медведчука. За інформацією медіа, силовикам всіляко перешкоджала охорона Медведчука. На той час Тарас Козак утік до Білорусі, а Медведчука суд відправив під цілодобовий домашній арешт [162].

Залишки медійної імперії Медведчука в Україні остаточно припинили своє існування з початком повномасштабного вторгнення. Станом на 24 лютого 2022 року Медведчук перебував під домашнім арештом в Україні за підозрою у державній зраді, але після початку великої війни втік з-під арешту. Медведчук був одним із кандидатів на «намісника України» та розраховував, що коли Київ впаде, він прийде до влади в нову маріонеткову адміністрацію [163].

Після провалу плану Медведчука намагалися переправити в безпечне місце в російську маріонеткову державу Придністров’я, але українські правоохоронці зірвали цей план. З весни 2022 року він перебував за ґратами, а у вересні того ж року протеже Путіна обміняли на захисників маріупольського металургійного комбінату «Азовсталь» і доставили до Росії. Зараз Медведчук перебуває [10] в Росії та керує [9] новим проєктом — «Другая Украина». Що ж до каналів, то їхню техніку конфіскувала держава [164].

Ще одне партійне медіа: Мураєв, телеканал «Наш»і партія «Наші»

Після запровадження санкцій проти телеканалів Медведчука «Наш» Євгенія Мураєва лишився найпомітнішим непідсанкційним проросійським телеканалом в українському ефірі. (Кілька інших проєктів, які мовили онлайн або на супутнику, мали зникомий рейтинг і не варті обговорення.) Водночас як єдиний не заборонений проросійський телеканал він потрапив під прискіпливу увагу Нацради з питань телебачення і радіомовлення та активістів. Зокрема, кілька разів націоналістично налаштовані активісти пікетували [165]«Наш», вимагаючи від РНБО та Зеленського закрити й цей телеканал.

Після закриття каналів Медведчука «Наш» став другим за популярністю [166] новинним каналом в Україні. Влітку 2021 року Мураєв повідомив, що передає [98] управління колективу каналу.

«Ми не маємо жодного стосунку до російських грошей. Особисто я перебуваю під російськими санкціями з подачі Медведчука вже два роки. Просто тому, що я категорично не підтримав його входження в партію “За життя”. Я розумів, що той центризм, який я виписав як базову ідеологію, буде порушений. Бо ця людина може рядитися в овечу шкуру, але те, що він собою являє, очевидно. Я розумів, що партія буде маргіналізована, стане “нерукопожатною”, а при цьому “каналізує” велику кількість голосів, зокрема, мого Харкова та всього південного сходу», — сказав [98] Мураєв невдовзі після закриття каналів Медведчука.

Можна припустити, що Мураєв сподівався зацікавити не лише медійну аудиторію Медведчука, а і його електорат. З початком нового політичного сезону у вересні 2021 року партія Мураєва «Наші» з’явилася в анкетах соціологічних опитувань. Публічно відомими членами партії «Наші» були лише двоє її учасників — сам Мураєв і голова політради партії Олександр Долженков. Ця партія так і залишилася віртуальною, взявши малопомітну участь у місцевих виборах 2020 року й отримавши лише три мандати [167] в одній із місцевих рад Одещини.

Бренди партії та каналу були не лише співзвучними, а й тісно пов’язаними у маркетинговій стратегії. З початком політичного сезону осені 2021 року Євгеній Мураєв оголосив про власну політичну стратегію «Формула країни». У вересні почали з’являтися білборди та банери з зображенням Мураєва, логотипом телеканалу «Наш» на фоні мапи України й напису «Тут наша земля» та запрошенням обговорити «нову формулу країни».

Реклама нового проєкту каналу з’явилася [168] на Київщині, Львівщині, Вінниччині, Волині, Буковині, Івано-Франківщині та в Києві на Майдані Незалежності. Тож можна сказати, що восени 2021 року Мураєв розпочав своєрідну виборчу кампанію та відвідав численні міста на півдні та сході країни. Він зустрівся з ключовими представниками промисловості та місцевими політичними діячами. Телеканал «Наш» запустив нову програму «Тут наша земля», щоб кооптувати електорат у регіонах, які традиційно голосували за «ОПЗЖ».

У цій програмі Мураєв представляв своє бачення внутрішньополітичних і геостратегічних випробувань, які очікують Україну, та пропонував шляхи розв’язання. У ній він традиційно ганив нерозсудливий підхід у співпраці з міжнародними кредиторами й узалежненням України від країн Заходу; запевняв, що США та Велика Британія як ніхто інший зацікавлені у продовженні війни на сході України; а також, що США, Велика Британія та Австралія перешкоджають «Євразійському об’єднанню». Натомість пропонував оголошення позаблокового статусу та нейтралітету; сильну децентралізацію, щоб кожен регіон мав особливий статус (яка нагадувала федералізацію). Також виступав [169] за створення єдиного економічного простору від Лісабона до Владивостока, де Україна виступала би ключовим геополітичним лідером.

Риторика, яку озвучували гості та ведучі каналу «Наш», повторювала токсичні повідомлення медіаімперії Медведчука, але в дещо пом’якшеному варіанті. По-перше, свіжим був приклад того, як українська держава реагує на гібридні загрози рупорів пропаганди в межах інформаційної війни проти Росії. По-друге, відносно м’якша риторика могла сприяти кооптації якнайширшого кола електорату, не лише найбільш радикально налаштованого.

Втім, усі тези щодо дискредитації співпраці України з МВФ, НАТО, західними партнерами регулярно озвучувалися. Також лунала постійна критика євроінтеграційного шляху України та реформ, спрямованих на зближення з ЄС. Закликали також до виконання Мінських домовленостей на російських умовах (легітимація в правовому полі України підконтрольних Москві політичних утворень на сході до передачі Києву контролю над відповідною ділянкою російсько-українського кордону, тобто до реальної деокупації цих територій).

Не минали нагоди звинуватити українську владу (як часів Порошенка, так і часів Зеленського) в насильницькій українізації сфери послуг, культури й освіти. Дорікали у небажанні «почути Донбас», а також ті регіони, які традиційно голосували за проросійські сили. На це все накладалися конспірологічні залякування про біолабораторії [170] та секретні військові бази НАТО як ознаки того, що «компрадори» продалися «західним кураторам» і сліпо виконують їхню волю.

І хоча Мураєв і Медведчук у політичному секторі не співпрацювали, в останній рік свого існування «Наш» надавав слово великій кількості політичних коментаторів, які також відвідували канали Медведчука. Ці спікери часто озвучували одні й ті самі тези як на телеканалі «Наш», так і на медведчуківському Першому незалежному, який існував у ютуб-форматі.

Ці повідомлення також досить схожі на риторику Кремля та його медіа. «Наш», на відміну від медведчуківських каналів, набагато частіше запрошував на свої шоу гостей із протилежною думкою, відомих аудиторії як проукраїнськи налаштовані (патріотичних активістів та експертів, представників чинної влади, діячів часів Євромайдану тощо). Таким чином канал намагався створити враження збалансованості та неупередженого вибору гостей. У

тім, на противагу цим спікерам запрошували й гостей із проросійською позицією, щоб вигідні власнику каналу твердження повторювалися по декілька разів і звучали переконливо. На каналі Мураєва вдавалися до перевіреної тактики «маргіналізований інший», запрошуючи представника патріотичного крила висловлювати позицію, яка була більш правою та більш радикальною, аніж медіанна.

Це робило токшоу більш провокаційними та конфронтаційними, а також створювало хибне враження, що існує лише дві полярності: радикально-проукраїнська (яка могла видаватися чужою та відразливою українському виборцю зі сходу чи півдня) та проросійська (яка на фоні дискредитованої радикально-проукраїнської могла здаватися більш прийнятною). Така політика каналу зберігалася до останніх днів [171] перед повномасштабним вторгненням.

Ці зусилля давали плоди. Рейтинг партії «Наші» з жовтня 2021 року до лютого 2022 року коливався від 4,1 до 5,7% (серед тих, хто визначився), а рейтинг самого Мураєва у багатьох опитуваннях майже зрівнявся [172] з головним опонентом у відповідній ніші Юрієм Бойком (5,1% у Мураєва та 6,9% у Бойка серед усіх опитаних).

У січні 2022-го Міністерство закордонних справ Великої Британії повідомило [173], що Кремль розглядає Мураєва як голову майбутнього колабораціоністського уряду після повномасштабного вторгнення та повалення легітимної влади. За два тижні до повномасштабного вторгнення, 11 лютого 2022 року, РНБО запровадила санкції проти цього каналу. Деякий час телеканал працював винятково в ютуб-форматі та повністю зупинився в перші дні повномасштабної війни.

За інформацією журналістських розслідувань, після повномасштабного вторгнення Мураєв покинув Україну [174] та виїхав до Відня, а в липні 2023 року українська прокуратура оголосила йому підозру [175] в державній зраді. Ютуб-канал «Наш» із понад мільйоном підписників залишився під контролем ведучого Макса Назарова, який використав його для власного онлайн-проєкту [176] — каналу «Да, это так». Але в квітні 2024 року на на ютубі було заблоковано [177] канали «Вишка» (ще один проєкт колишніх ведучих Медведчука — Лани Шевченко [178]) і «Да, это так» Макса Назарова.

Ось декілька прикладів ефірів, які, на нашу думку, яскраво передають риторику телеканалу «Наш»:

Ефір каналу «Наш» від 9 вересня 2021 року, екснардепка [179] Олена Бондаренко про те, що насправді Україна не воює з Росією.

Олена Бондаренко: Давайте спершу оголосимо війну Росії.

Ольга Веремій: Тут я скажу, що вона не оголошена.

Олена Бондаренко: Ми воюємо з тим, хто на цю війну не з’явився, доказати присутність регулярних — як нам постійно розповідають — неможливо, досі ніяких нема доказів. А доказів того, що власні збройні сили, від імені яких Хомчак щось там сказав, збройні обстріли — докази цьому, на жаль, є.

Ефір каналу «Наш» від 21 грудня 2021 року. Мураєв про те, чому Україні не уникнути [180] виконання Мінських угод (на російських умовах).

Євген Мураєв: Ніяк наша влада не може зрозуміти одну просту річ. Хоч 33 варіанти кластерів дайте, а буде все одно 13 пунктів Мінських угод.

Ангеліна Пичик: Еге.

Євген Мураєв: Бо з цим згоден весь світ. Це затверджений міжнародний документ. Бо Росія по-іншому не поступить. Інакше весь світ скаже, що вони здали Донбас, якому помагали.

Ефір каналу «Наш» від 26 грудня 2021 року. Мураєв про те, як Україна проводить навчання НАТО та зброя Альянсу перебуває [181] на території України, що робить її є легітимною ціллю Росії:

Євген Мураєв: Росія не має права називати Україну сферою свого впливу, але Росія же по-іншому говорить. Якщо на території України буде розміщена зброя НАТО, то Україна у сприйнятті РФ переходить із нейтральної держави в розряд загроз. Загроз, які перебувають на кордоні з РФ. Відповідь буде симетричною… Якщо ми будемо державою, яка не отримала гарантію колективної безпеки НАТО, але проводимо тут навчання військ НАТО, і розмістить тут зброю, яка буде посилювати блок НАТО, то зброя РФ буде спрямована на нас.

Підсумки

Токсичність російської телепропаганди й адекватність українських контрзаходів доводить те, що у 2022 році — ще до початку великої війни [182] — держави Європейського Союзу почали за прикладом України обмежувати мовлення російських телеканалів на своїй території. Тут ініціатива належала саме Україні. Українська Нацрада з питань телебачення та радіомовлення звернулася з відповідним запитом до Європейської платформи регуляторних органів. Спочатку були заборонені орієнтовані спеціально на європейську аудиторію Russia Today і Sputnik. Шостий пакет санкцій містив заборону на мовлення каналів «РТР планета», «Росія 24» та «ТВЦ», а дев'ятий пакет вимкнув канали «НТВ-мир», «Россия-1», «Рен-ТВ» та «Первый канал».

Токсичність фігури Віктора Медведчука й обґрунтованість санкцій, які Україна запроваджувала проти його медіагрупи, доводить те, що навесні 2024 року Євросоюз запровадив [183] санкції проти нього, а також його медійного соратника Артема Марчевського та медіапроєкту Voice of Europe. А перед тим Рада ЄС погодила повну заборону на трансляцію чотирьох російських пропагандистських медіа, серед яких медіаресурс Віктора Медведчука. А після закриття каналів Україна в рейтингу свободи слова в останні роки покращила позиції, а не знизила їх.

Політсили використовували створені ними партійні медіа для обслуговування своїх інтересів. Тож медійні ресурси партійних босів Медведчука та Мураєва слід розглядати як безпринципний журналістський ресурс, яким вони послуговувалися не стільки для «діалогу» з електоратом, як для консолідації та мобілізації цього електорату.

Канали пулу Медведчука масово відвідували його соратники по партії, а опозиційна думка була непропорційно представлена та навмисне маргіналізована. Дії і обличчя партії «ОПЗЖ», її регіональних ланок, а також дочірніх організацій на кшталт «Патріоти за життя», були непропорційно широко присутні в ефірах цих каналів. На каналі Мураєва відбувалися схожі процеси: виходив політичний тревел-блог «Тут наша земля», в якому очільник партії «Наші» фактично їздив у округи та мобілізовував електорат, а ведучі його телеканалу допомагали йому в цьому.

Та критичну небезпеку ці канали створювали не через порушення журналістських стандартів на користь партійних інтересів босів, а через послідовне просування тез російської пропаганди. Ці канали просували інтереси держави, з якою Україна фактично перебувала у стані війни та яка методично нехтує міжнародним правом, зокрема основними правами людини.

Водночас припинити пропагандистську роботу, спрямовану на шкоду Україні, в законний спосіб було важко, адже демократичні принципи українського законодавства захищали свободу слова й не містили інструментарію обмеження ворожої пропаганди. Це створювало гібридні загрози, на які українська влада мусила оперативно й нестандартно реагувати. Під час повномасштабного вторгнення Росії ризики для інформаційної безпеки України стали ще гострішими, що і створює необхідність у постійній верифікації динаміки розповсюдження ворожої дезінформації. Це дослідження є частиною такої роботи.

Ведучих із підсанкційних каналів журналістів можна умовно розділити на декілька категорій. Перші — ті, хто з початком повномасштабного вторгнення виїхали до Росії та Білорусі й продовжують співпрацю з Віктором Медведчуком. Другі — ті, хто залишився в Україні, але продовжує поширювати вигідні Кремлю наративи. Треті — ті, які взагалі зникли з медійного поля.

Четверті — які працюють у більш чи менш публічній сфері (зокрема в українських державних медіа та комунікаціях), але перестали поширювати російські наративи. Предметом нашого дослідницького інтересу головно є перші дві категорії, тож у наступному звіті ми детально проаналізуємо їхні нові медійні проєкти, наскільки скоординованою є їхня токсична риторика, розглянемо, чи медійники підсанкційних каналів і зараз працюють проти інтересів України, та оцінимо потенційні ризики, які вони несуть.

Ілюстрація на головній: Наталія Лобач

—

Джерело: Центр досліджень «Детектора медіа» [184]

В тему: