Участь українок в ОУН і УПА стала одним із феноменів національно-визвольної боротьби. Здебільшого вони не воювали, а організовували діяльність армії, координували зв’язок та лікували хворих. Оповіді про їхню героїчну боротьбу варто прочитати, адже, на жаль, щороку свідкинь тих подій стає усе менше.

Жінки, які належали до Руху опору, – це значна частина респонденток “Локальної історії [2]”. 

Із чого все починалось

Членкині ОУН Марія Кіндратів та Марія Туркало, с. Закомар'я Золочівського повіту Львівського воєводства, 1939 р. Особистий архів Марії Демків

Жіночій мережі українського повстанського руху була притаманна надзвичайна солідарність, взаємна підтримка та допомога. Жінки в лавах ОУН та УПА виконували різні функції: були лікарками, медсестрами та санітаркам, піклувались про здоров’я повстанців. Як друкарки, пропагандистки та зв’язкові розповсюджували та передавали необхідну інформацію. Жінки були залучені й до військових обов’язків у розвідці та відділах УПА. А також дбали про повсякденні потреби повстанців.

На цю тему: Проти нацистської Німеччини і радянської влади: як УПА воювала на два фронти [3]

Вид діяльности залежав передусім від особливостей членства, який визначали за віком учасниці. Спочатку дівчата працювали як симпатизантки, тобто кандидатки у членкині ОУН: допомагали поширювати націоналістичну літературу, надавали фінансову допомогу, виконували різні доручення у громадській роботі. Представниці доросту (8–15 років) і юнацтва (15–21 рік) переважно були зв’язковими, провідницями, кур’єрками. Приблизно через рік, пройшовши ідеологічний вишкіл та навчання, вони вступали в ОУН.

Стоять зліва направо зв'язкові ОУН Ганна Слободян, псевдо "Степова", Марія Гоянюк, псевдо "Тиха» та Параска Курліковська, псевдо "Розалія", "Галина", с. Іспас крайзе Коломия дистрикт Галичина, 1940-ві рр. Особистий архів Параскевії Гоянюк

В інструкції № 1 ОУН (б) із кадрових питань від 10 березня 1943 року було передбачено, хто може стати членкинею: “ті, що відповідали прикметам українського націоналіста і виявляли спроможність працювати над піднесенням морального і культурно-освітнього рівня дітей та старшого жіноцтва”. Крім військових вишколів, молоді членкині мали ідеологічне навчання: вивчали історію та географію України. Повстанка Параскевія Гоянюк із села Спас на Покутті так розповіла про своє приєднання до ОУН: “В організації я з 1941 року. Спочатку ми були по три чоловіка – звено. Сходилисі раз у тиждень, вивчали “Декалог”, “Молитву українського націоналіста”, читали брошури УПА. Я як була в селі, мала три вишколи. Мала вишкіл ідеологічний, був вишкіл збройний. На збройному вишколі були самі дівчата, але приходили два хлопці і по зброї нас інструктували. І був санітарний вишкіл”.

До повстанського руху жінки приєднувались цілком добровільно. Як правило, потенційні учасниці мали бути освіченими. Часто траплялося, що їхні рідні чи близькі вже належали до “партизанки”. Допомагаючи їм, дівчата здобували необхідні навички, зокрема вчилися оминали радянські засідки та облави.

Майстрині зв’язку

Зв'язкова ОУН Ірина Захарчук "Береза" (сестра зв'язкової ОУН Любові Манько, в дівоцтві Захарук), уродженка с. Бонишин Золочівського р-ну Львівської обл. Особистий архів Любові Манько

Важливим обов’язком жінок у підпіллі було передавати необхідну інформацію. Зв’язкові мали зберігати цілковиту секретність. Зазвичай зв’язкова одного населеного пункту знала тільки одну зв’язкову, з якою контактувала. Таємними записками (естафетами, штафетами, грипсами) із села в село передавали повстанську кореспонденцію: різноманітні розпорядження та листівки.

Щодо передавання інформації: зв’язкові мали чіткі розпорядження: при можливого викриття таємні записки необхідно було ліквідувати. “Нам давали ті грипси, в коси пхали і казали: “Не дай Боже, як вас злапить, щоби ви з’їли, а їм не дали””, – розповіла про свої обов’язки в підпіллі зв’язкова Ганна Герасимків із села Русин Червоноградського району Львівської области. “Був наказ: дістала грипса, прочитай раз, прочитай другий, не запам’ятала – прочитай третій і зліквідуй!” – з історії зв’язкової Любові Манько із села Бонишин на Золочівщині.

Також перш ніж передати інформацію потрібно було переконатися в особі одержувача. Зв’язкова Ганна Сорока із села Завидовичі Львівського району розповіла: “У селі був ставничий, зв’язаний із сотниками і з другим селом. Вас висилають, фамілію дають. Ви приходите: така-то фамілія, питаєте людей, де він мешкає. Йдете до нього і говорите: “Я шукаю ялівку”. А він мені має сказати: “Чорна”. То значить, я тую штафетку віддаю, вона така от, як палець. А як він каже: “Я не видів ніяку, не знаю”, – значить не віддаєте!””. Так за допомогою підпільних псевдо й паролів убезпечували передавання інформації.

Справа зв'язкова ОУН Ганна Сорока, с. Завидовичі Самбірського повіту Львівського воєводства, 1939 р. Особистий архів Ганни Сороки

Також були різноманітні сховки і для перенесення листів, і для переховування їх на місці. “Носила штафети на Волосянську територію – тамка є такий дуб великий, а внизу стайня. До того дуба я мала вийти, бо мене чекав єден Хітарський, псевдо “Стричко”: він показав, де класти штафету. А Романчук, станичний, зарядив мені блящатко (Горнятко. – Ред.) літрове, а в нім – два дна, і там сховав її. Як буду нести, то щоб яфин (Чорниць. – Ред.) назбирала, чи молока наллєла, якби облаву стрінула. А там як прийдеш під той корінь, ту штафетку витягнеш і заткнеш туда. Так я ходила зо два роки”, – пригадує зв’язкова Стефанія Годзінець із села Лавочне Стрийського району.

“Штафетку давали мені, а я несла на зв’язок. Обмотувала в глину і несла в кулаці, якби в разі чогось – треба випустити, але памітати де”, – розповіла Анна Стецівка, зв’язкова ОУН на псевдо “Голубка”.

Таємні записки також доводилося передавати безпосередньо військовим підрозділам повстанської армії. Марія Пастух із села Фрага оповіла, як переносили таємні записки від табору сотні УПА “Сіроманці”, що був розташований за 10 кілометрів від Рогатина, до табору сотні “Орли”. “Крайовий провідник дав нам (Таємну записку. – Ред.) і маєте йти. То треба було за косу запхати, але так більшовики шукали, то багато попадали (Арештовували під час облав. – Ред.)”, – розповіла вона.

Пропаганда і видавництво

Членкиня націоналістичної організації “Сонце” Дарія Корчак, 1940-ві рр. Особистий архів Дарії Корчак

Наказ керівництва ОУН (б) [4] референтам юнацтва від 20 вересня 1943 року передбачав залучати до пропагандистської діяльности і хлопців, і дівчат. Для цього за кожним юнаком чи юначкою треба було закріпити певну кількість хат, якими вони мали опікуватися. Головну увагу рекомендували звертати “на міжнародне наше положення, нашу самооборону УПА [5], як чинник, що веде до визволення Української Нації, та до поширення наших кличів серед цілого суспільства”. Юнацтво мало зайнятися вихованням дітей від чотирьох до десяти літ. А саме мало проходити військові вишколи у відділах “Січі”, вчити теренознавство, розвідчу, санітарну служби й тому подібне.

Жінки в повстанському русі часто розповсюджували агітаційні листівки. Завдяки такій пропаганді поширювали революційні ідеї серед населення, але ця справа була вкрай небезпечною. Членкиня націоналістичної організації “Сонце” Дарія Корчак розповіла про створення та розповсюдження агітаційних листівок: “Мали знайомих хлопців, які належали до організації (ОУН [6]. – Ред.), а ми ще тоді в ній не були, бо надто малі. Вони нам постачали листівки, різні відозви, газети антирадянські. Ми то все розповсюджували. А потім самі складали невеликий текст: “Геть більшовицьке ярмо з України”, “Геть колгоспний лад”, “Нехай живе Українська самостійна, незалежна держава”. Різні речення писали, але в кінці кожної листівки завжди було “Смерть Сталіну”. 

Учасники Руху опору з с. Стебник. Зліва направо в першому ряді знизу сидять: Федір Лисейко, Семен Гавриляк, Катерина Магац, псевдо "Тополя"; в другому ряді перша Розалія Кравець; в третьому ряді: Анна Ступка, Катерина Ступка, псевдо "Пальма",, Ганна Міндзяк, 1940-ві рр. Фото: особистий архів Катерини Ступки

Параскевія Гоянюк теж пригадала про розповсюдження листівок: “Я була в Коломиї у жіночій сітці. Відси з села носила літературу, в хустку зав’єзувала. Там ще одна була зі мнов. Клеїли ми (Листівки. – Ред.) по будинках, в під’їзди закидали, навіть дохитрилися десь під вечір тут біля ратуші на інформатор. Одна заступит, а друга ліпит на інформатор, на будинки, у воєнські часті”.

На цю тему: Монета, Лада, Христя и другие. Украинки - Рыцари орденов УПА [7]

Із пропагандистською діяльністю тісно була пов’язана  й видавнича. Часто друкаркам доводилося особливо важко. Вони перебували в підпільних друкарнях у важкодоступних місцях, працювали при нестачі кисню та світла, інколи місяцями не виходячи на свіже повітря. Це спричиняло постійні запаморочення та відчуття втоми.

Ще однією функцією жінок в Русі опору була розвідка. До важливих завдань належало збирати інформацію про пересування Червоної армії, організацію і діяльність органів внутрішніх справ та державної безпеки, інших радянських військових та воєнізованих формувань. Часто щоби отримати необхідну інформацію, жінки влаштовувалися працювати до певних органів влади і паралельно надавали інформацію повстанцям.

Лікували тіло і дух

Окружний керівник УЧХ Ярославщини, провідниця жіночої мережі ОУН округи "Батурин" на Закерзонні Марія Лабунька (у дівоцтві Ровенчук). Фото: особистий архів Василя Гаврищука

Дуже важливу роль жінки відігравали в медично-санітарній допомозі. Основною медичною структурою був Український червоний хрест (УЧХ), який від 1943 року передали під керівництво жіночої мережі ОУН (б). В УЧХ лікували та доглядали за хворими, забезпечували їх ліками та їжею, проводили освітні курси для медичного персоналу, допомагали родинам загиблих та організовували санітарні пункти у віддалених місцях.

Медсестра УПА Марія Гаврилів із села Хишевичі Львівського району згадувала, що стала медичною сестрою у підпіллі після того, як вилікувала рани свого брата. “Брат сказав до командира свого, шоби мене забрати на вишкіл медсестринський, – оповідала вона. – Там було три лікарі. Як ми лікували? Уколи самі собі робили на своїх руках. Як вже вени, то я своїй подрузі робила, а вона – мені. Бинту дуже тяжко було дістати, то ми брали зо села старих простинів, навиварювали, прасували і так робили ті бинти. А шоб не було гарноляції (Грануляції тканин. – Ред.), то був порошок такий блискучий – йодоформ. Так шо кого я мала під своєю рукою в свому селі, ні один хлопець не загинув”.

Лікування у підпільних місцях було надзвичайно складним через нестачу медичних засобів, чистого одягу, їжі, води, а інколи й повітря. Очолювала УЧХ та розбудовувала його мережу на Західній Україні Катерина Зарицька-Сорока, псевдо “Монета”. Вона створила Крайовий провід, який був поділений на області, округи, райони, кущі, станиці. Підпільний УЧХ мав такі відділи: медично-санітарний, фармацевтичний, суспільної опіки та вишкільний. Катерина Зарицька також організувала лікарський, медсестринський та санітарний персонали, влаштувала низку вишколів та дбала про постачання медикаментів.

Часто дівчата проходили санітарні вишколи вже коли належали до Руху опору й виконували інші доручення. Марія Пастух розповіла про проходження медичного вишколу під час виконання обов’язків зв’язкової у селах поблизу Рогатина. “Нас 13 дівчат з цілого куща пішло на курси, санітарки маєм бути, – пригадувала вона. – Я була на квартирі в “Готри” (Члена ОУН. – Ред.). Ми пішли в Заланів – там була хата й інструктор, він нас вчив. І така приїздила з Черче, її потому засудили, вона також закінчила медінститут. А тогди якийсь бій був, на Руді, і нас перевезли до Дичок. То ми були в Дичках, там такий шпиталь був, ранених привозили. І так ми перебули”.

Також санітаркам довелося багато чого побачити та пережити. Окрім хвороб, якими можна було заразитися під час лікування повстанців, як наприклад, тифом, були ще і складні поранення. Пригадувала медсестра УЧХ Лідія Романчук, уродженка Рівненщини: “Веземо ми повстанця хворого – рука тільки на шкірочці тримається. Їдемо на хутір, там аптечний склад. Руку звичайно відтяли, багато крови він стратив. А наркозу не було – шклянку самогонки, шапку в рот, щоб не кричав. Двоє прилягли на руки, ноги прив’язали. Перший раз, як я бачила, як пилували ногу, то мені стало погано, я зомліла, мене вивели. А вже те друге пилування – якось адаптувалася”.

Сестри-зв'язкові Стефанія та Марія Лоєвич, 1940-ві рр. Фото: особистий архів Стефанії Лоєвич

Їжа, одяг, провіант

Жінки також часто ставали господарчими УПА або допомагали безпосередньо збирати харчі та все необхідне. Ця система була добре налагоджена. Вагому роботу здійснювали господарчі референти кущових проводів. Вони організовували збирання і зберігання харчів, медикаментів, технічних засобів зв’язку, видавничого обладнання, обмундирування. Створювали спеціальні продуктові й одягові магазини, у селах налагоджували роботу шевських та кравецьких майстерень, харчове забезпечення розквартированих відділів УПА, стаціонарних боївок, керівників вищих рівнів. Окрім того, до обов’язків господарчого референта входило матеріально забезпечувати родини загиблих, чи тих, які перебували у підпіллі, ув’язненні, або й пересічних мешканців.

Заготівлі відбувалися так: за розпорядженням кущового майже весь склад куща входив у село, де розділявся на дрібні групи по три-п’ять осіб. Вони заходили до селян та давали їм завдання, скільки і яких продуктів слід приготувати. У визначений день повстанці повертались і забирали харчі.

Ця робота також була небезпечною, оскільки загрожувала потрапити під облави. Тому доводилося вдаватися до нестандартного рішення ситуацій. Як-от в історії перевезення збіжжя для повстанців, яку розповіла станична ОУН Марія Пиріг із села Корнич на Коломийщині. “Возила у Карпати всьо, що треба: і зброю, і одяг, і пшеницю. От веземо пшеницю – через Прут треба переїжджати. А з того боку їдуть три фіри арештантів з кагебістами. Але вони не знали броду і заїхали в якесь каміння та й не годні звідти виїхати, коні б’ют. А я думаю, що робити, щоб не попастися. Кажу старшій жінці, що зі мною їхала для прикриття: “Ви сидіть на фірі, а ми з тою молодшою злізаймо та й вроді упряж лагодимо”. А води багато, а ми одяг так підоймили фист, так високо загнули, аби вони сміялися з нас. А вони регочуть, свищуть. І ми так походили і сіли на фіру, вдарили коні і поїхали. Нас ніхто нічо не питавсі”.

У нижньому ряді зліва сидить станична ОУН Марія Оленюк (у заміжжі Пиріг), 1940-ві рр. Фото: особистий архів Марії Пиріг

Іноді діставати харчі доводилося, виконуючи інші повстанські завдання. Санітарка УЧХ Марія Гаврилів пригадала: “Рано тьма-тьмуща військ. Вирубують в Карпатах ліс. Нас розприділили по районах. Я мала криївку, мала ранені. Сиджу, а кругом лісоруби. День, другий. Думаю: і я помру, і хлопці, треба їсти. Перебралася в лахміття і кажу до хлопців: “Ви будьте, я вас не лишу, привезу харчі”.

На цю тему: «Украинская земля насквозь пропитана кровью». Украина и ее место в Европе глазами британца [8]

Санітарка УПА Ганна-Євгенія Готь із села Болотня на межі Львівщини та Тернопільщини теж розповіла про передавання продуктів: “Щоб не було підозріло, дітям давали нести продукти в ліс партизанам. Також часто вони приходили в село, переважно ввечорі. Партизанів було дуже багато. Приходилося допомагати їм, і було так, що й рани перев’язували”.

Референтка політпропаганди ОУН і УПА [9] Катерина Максимович так підсумувала організацію підтримки Руху опору: “120-тисячна армія 10 років проіснувала – то феномен в історії всесвітньої боротьби”.

Безумовно, жінки зробили значний внесок в історію повстанської боротьби. Навіть не беручи участи в бою, вони забезпечували повстанців всім необхідним, лікували їхні рани, передавали і здобували необхідну інформацію. Багато історій були трагічними: частина жінок загинула, частина пройшла пекло радянських тюрем і таборів. Проте не зрадили своєї Батьківщини.

—

Роксолана Попелюк, історикиня, опубліковано у виданні  Локальна історія [2]

---

На цю тему:

• Чекистский памятник повстанцам [10]
• Сколько солдат воевало в УПА? Секреты раскрывает Клим Савур [11]
• Непокоренные. Почему украинские повстанцы не стали нацистскими и советскими пособниками [12]
• УПА и нормы международного гуманитарного права. Часть 1 — Сколько было повстанцев? [5]
• УПА и нормы международного гуманитарного права. Часть 2 — оккупация, террор, братоубийство [13]
• Национальная борьба в Западной Украине — краткий курс ОУН-УПА. Часть 3: война с СССР [14]